У «Лінії неба» (це, мабуть, найкращий варіант перекладу Skyline) ми оглянули сувенірний магазинчик, поки збиралася група. Потім підійшов наш екскурсовод, молодий веселий чолов’яга в окулярах, і розпочалася годинна мандрівка печерами. «Нічого руками не чіпати! Від групи не відставати, бо я вмикатиму світло перед нами і вимикатиму за нами. І не курити! Це я говорю до вас, молодий чоловіче», – сказав Джеймс, вказуючи на малюка в колясці. Усі дружно розсміялися і одразу зрозуміли, що нудно не буде.
Перший зал, до якого ми потрапили, – камінний. Так його назвали, бо попід стінами туляться природні каміни. Це виявив Уолтер Емос, дослідник, який у 1937 році відкрив ці печери. Коли він запалив вогонь в одній з природних ніш, помітив, що дим піднімається вгору і виходить назовні. Ще там є зал-собор, у якому уже відбулося сто п’ятдесят весіль, але чи тому, що молодята почувалися там як між молотом і ковадлом, чи тому, що церемонія відбувалася не на твердому ґрунті, багато шлюбів виявилися неміцними.
У печерах світло здебільшого кольорове, бо біле сприяє розвитку цвілі, яка шкодить печерним формаціям. Окрім того, кольорове освітлення додає чарівності сталактитам, сталагмітам, сталагнатам (це сталактити, які зрослися зі сталагмітами і утворили колону). Гра світла часом творить дива. Коли ми підійшли до об’єкту, позначеного як «усипальниця», Джеймс показав нам фокус: один і той самий сталагміт у різному світлі і освітлений під іншим кутом виглядає по-різному. В одному випадку це постать сумної жінки, закутаної у балахон; в іншому – чоловік, який сидить на унітазі, повернутий до стіни обличчям, а до нас – самі розумієте чим.
Далі в печерах на нас чекав сталактит-орел, крила якого росли зі стелі. І можна було добре роздивитися кожну пір’їнку на його могутніх крилах і велетенському хвості.
В одному з залів стояв, ні, не сталагміт, а сталактит, який колись упав. А раз упав – значить, більше не росте, тому йому вже не зашкодять доторки відвідувачів. Це єдиний об’єкт, якого можна торкатися у печерах. Назвали його «каменем удачі». Охочих піймати удачу за хвіст багато, бо камінь як відполірований. Окрім того, набув шоколадного відтінку. І якийсь чи то дуже голодний, чи дуже цікавий відвідувач спробував його вгризти. Відгризти хоча б шматочок йому не вдалося, але сліди зубів залишилися.
У Skyline Caverns є три потічки. Дослідники цих печер вирішили перевірити, чи питна в них вода, і взяли проби в одному з них. На дослідницькій станції виявилося, що у тій воді плавало чотири жуки. І жуки ті були не звичайні – сліпі й не відомі науці. Учені повернулися до потічка і привезли з собою ще три жуки. Дали їм хитромудре назвисько. Але з того часу ніхто, ніде й ніколи не бачив таких комах.
Найбільша гордість «Лінії неба» – рідкісні кристали-антодити. Їх називають «орхідеями королівства мінералів». Зовні вони трохи нагадують корали, які ростуть зі стелі. Ці кристали – загадка для науки. Учені так і не знають, як вони ростуть, і продовжують дискутувати на цю тему. Але дійшли згоди щодо стадій росту: перша – дрібнюсінькі білі крупинки, як цукрова пудра; друга – як борошно; третя – як наморозь; ну а четверта – уже власне кристали.
Антодити уже не ростуть. З того часу, як відкрили печери і запустили туди повітря. Тому кристали дуже бережуть – під ними розтягнуті сітки, щоб цікаві відвідувачі не пробували відламати собі шматочок на пам’ять. Ці кристалічні квіти за сім тисяч років виростають усього лише на дюйм! У той час як сталактити чи сталагміти додають собі дюйм кожні сто двадцять років. З антодитами пов’язана ще одна цікавинка. Хоч яким світлом на них не світи – кристали лишаються білими! Навколо усе зелене, блакитне чи рожеве, а антодити завжди білі!
Вмикаючи і вимикаючи світло, Джеймс одного разу пожартував: зачинив за собою двері до наступної зали і вимкнув світло! Група опинилася у цілковитій темряві. «Що? Страшно? – наступної миті з’явилося світло і усміхнений екскурсовод, – а уявіть собі, як почувалися дослідники цих печер». Іншого разу трюк зі світлом був підготовлений. Джеймс вимкнув світло, щоб ми побачили абсолютну темряву. Ключове слово – «абсолютна». Тому що не видно нічогісінько. Джеймс сказав піднести пальці до очей – видно? Ні. Можна торкнутися пальцем носа, але не помітно ані тіні, ані крихти світла. Знову з’явилося світло. Усі з полегшенням зітхнули. А Джеймс тим часом говорив: «Спочатку атрофуються зорові нерви. Потім, через чотири тижні, людина божеволіє. А ще через два гине». Мені здається, що чотири тижні – це забагато. У цілковитій темряві, не бачачи ні себе, ні стін, абсолютно нічого, можна втратити розум набагато раніше. Але спеціалісти, звичайно, краще знають…
Підсумовуючи розповідь про Skyline Caverns, скажу, що мені сподобався американський підхід до екскурсій. Це не занудний фактаж, раз і назавжди вивчений сумлінним працівником музею, а жива бесіда, коли екскурсовод періодично звертається до когось з групи, жартує. Час минає непомітно, і лишаються тільки гарні враження і спогади.
Ми ще раз пробіглися магазинчиком сувенірів, сфотографувалися на вулиці біля динозавра і сіли в машину. На нас ще чекають Luray Caverns, найпопулярніші печери на Сході США.
Уже на підході до печер помітно, що інфраструктура тут більш розвинена, ніж у Skyline Caverns. Набагато більша парковка, більше відвідувачів. Окрім того, поруч із печерами є музей транспорту, краєзнавчий музей і садовий лабіринт. Відвідини музеїв входять у вартість квитка до печер (дорослий – $23, дитячий – $11), а щоб поблукати лабіринтом, потрібно купувати окремий квиток ($6 і $5).
Тим, хто придбав квитки, персонал видає «спецобладнання» – навушники з плеєром. Ще два роки тому історію печер і усілякі цікавинки розповідали екскурсоводи, а тепер у Лурей практикують аудіотури. І це дуже зручно! Не треба бігти за екскурсоводом і переживати, що ти чогось не почуєш, якщо зупинишся сфотографувати якийсь дивовижний камінь. Кожен сам вибирає собі темп маршруту. Стежка, ні, справжня дорога, для відвідувачів викладена плиткою.
І то праворуч, то ліворуч стоять таблички з номерами, які потрібно ввести у програвач, щоб прослухати інформацію про конкретний об’єкт. І, що цікаво, розповіді для дорослих і дітей відрізняються. Американці вміють зацікавити дітлахів! І в Longwood Gardens, і в Luray Caverns для дітей розроблені спеціальні програми, щоб вони не нудилися, щось шукали і в той же час пізнавали світ і розглядали дива природи. Так, уже після першого прослуханого запису Марічка знала, що їй треба шукати: замерзлий водоспад, два смажені яйця, співаючу скелю і привида. Чесно кажучи, це їй трохи заважало роздивлятися навкруги, вона періодично підганяла нас, бо їй нетерпеливилося усе це познаходити.
А ми не поспішали. Те, що було навколо, зачаровувало. Як тільки спускаєшся у печери – просто дух захоплює! Чудернацької форми сталактити й сталагміти, дивовижні колони, у які вони поєднуються. Але ці три слова – сталактит, сталагміт, сталагнат – дуже наукові й занадто скупі, щоб описати ними те, що відкривається погляду відвідувачів Лурей.
Luray Caverns відкрили у 1878 році. Ці печери значно більші і більш розроблені, ніж Skyline Caverns. Якщо у Skyline ми ходили вузенькою піщаною стежинкою, часом пригинаючись, щоб не зачепити стелю головою, то Luray дуже глибокі, багаторівневі, і деякі формації, як наприклад привид Плутона, про який я ще згадаю, видно з різних точок.
Скажу одразу: нас вражало все. Тому що усе навколо можна описати двома словами – краса неймовірна. Або так: краса незбагненна. Рома зупинявся ледь не на кожному кроці, щоб зафіксувати фотоапаратом дива природної творчості. Ось і заморожений водоспад – сталагміт, з верхівки якого нібито котяться вниз струмені води. А ондечки й привид – велетенський білий сталагміт, який наче світиться зсередини.
Це привид Плутона, який дивиться вгору на інший сталагміт, дуже схожий на нього за формою. Може, це його брат? Може, вони тисячоліттями ведуть бесіди у цих печерах?
Ой, а це що? Театральні куліси? Голос у навушниках повідомляє, що це – душова шторка. Справді схоже, хоча варіант з кулісами мені все ж подобається більше. Але за «кулісами» висить щось, схоже на рушники. Ну добре, нехай буде душова шторка. А он «молодята» – сталактит зі сталагмітом, які чомусь не зрослися у колону (сталагнат), і тепер з ніжністю туляться одне до одного.
А тепер перед нами велетенська колона – цьому формуванню сім мільйонів років! Коли стоїш поруч із таким давнім жителем Землі, почуваєш себе мушкою-одноденкою. Скільки поколінь таких мушок було, є, буде, а ця колона й далі стоятиме на своєму місці…
Нарешті дійшли й до смажених яєць! Два сталагміта справді дуже схожі на яєчню: добре видно і білок, і жовток. Хто ж це готував собі вечерю? Чи не привид Плутона?
А на десерт можна взяти кексики чи морозиво – таких сталагмітів тут також чимало. Маленькі кексики мостяться один на одному, вибудовуючи цілі гори. А про таке велетенське морозиво мріє не одна дитина…
Проходили ми також повз «криницю бажань», куди відвідувачі кидають гроші і загадують бажання. Не знаю, чи здійснюються їхні мрії, але деякі бажання усе ж втілюються у життя, тому що щороку криницю чистять, а видобуті кошти йдуть на доброчинність. Наприклад, за 2009 рік назбиралося близько $150 000.
Те, що у дитячому варіанті називалося «співаючою скелею», виявилося органом зі сталактитів. Музичний інструмент під’єднаний до сотень сталактитів на різних рівнях печер і видобуває з них ніжні й тонкі звуки, які поєднуються у зворушливу мелодію, яка проймає до глибини душі.
Подивував нас також сталактит, який впав багато тисяч років тому і з часом зрісся з сусіднім сталагмітом. Але особисто мене найбільше вразило «Озеро мрій» (Dream Lake).
Подібне «Казкове озеро» (Fairyland Lake) ми бачили у печерах Skyline, але «Озеро мрій» набагато більше, і краса його нікого не лишає байдужим. Здається, що воно дуже глибоке, а на дні ростуть сталагміти. Насправді ж воно мілке, але вода кришталево-чиста, прозора-прозора, і у ній відбиваються сталактити. Це просто казкове видовище! І я рада, що ми побували у казці, у підземному королівстві чарівних печер.
На цьому можна було б закінчити оповідь. Але є ще декілька моментів, про які я б хотіла згадати. Обидва музеї – і транспорту, і краєзнавчий – невеличкі, тому ми швиденько по них пробіглися. Цікаво (краще було б сказати: підступно), що і з печер, і з музеїв неможливо вийти, не зайшовши до сувенірних магазинчиків. Експозиція завершується виходом у сувенірні лавки, так що відвідувачі ну ніяк не можуть вийти звідти з порожніми руками. Після довгих пошуків і тяжких роздумів Марічка вибрала для себе камінчик на шнурочку. Їй, звичайно, хотілося купити багато чого, але вирішили не зважати на іграшки, а підібрати щось, що нагадувало б про цю подорож. Футболки, чашки, бокали, брелоки з усіх боків кричали про те, що Virginia is for lovers. Не знаю, чи справді це найкраще місце для закоханих (чи коханців?), але точно знаю, що я закохалася у печери Вірджинії. І ще обов’язково сюди повернуся, щоб знову побачити казкову красу печерного королівства і зробити нові відкриття.
Немає коментарів:
Дописати коментар