Про школу й спорт, або

Спорт заради великих досягнень чи спорт заради здоров’я та задоволення?

У п’ятницю ходили на звітний концерт NFV Drill Team – танцювальної команди старшокласниць (9-12 класи). Їхні виступи чергувалися з виступами молодших танцюристок – Just for Kix, де в старшій групі (6-8 класи) займається Марічка. (А взагалі, вона танцює в Just for Kix уже четвертий рік.) Щоразу, приходячи на подібні концерти, у мене виникає одна й та сама думка: «Як же це круто, що дозволяють займатися всім, хто хоче».

Дванадцять дівчат на паркеті: високі й низенькі, товстенькі й худенькі – і всі танцюють справді круто! Злагоджено кожен рух, кожен поворот руки чи голови. Подобається тобі танцювати – танцюй!

Спостерігаючи за виступами і захоплюючись дівчатами, я думаю й ще про дещо. Згадую, як років у сім ходила на гімнастику. Недовго ходила. Чому? Тому що тренер усіх принижувала. Ну, це я зараз така мудра і можу знайти правильне слово. Тоді ми всі стояли рядком і думали, мабуть, що вона має право говорити те, що вона говорила. Тренування починалося з того, що вона розповідала, які ми всі товсті ковбаси і страшенні нездари. Ну добре, не всі. Було дві «звізди», яких вона хвалила. А решта – товсті нездари. При тому, що всі мені завжди казали, яка я худюча, як тріска, і що треба терміново набирати вагу, бо знесе вітром, тренерка знаходила у мене «пузо». Я так і не зрозуміла, чи подобається мені гімнастика… Коли ти весь час боїшся зробити щось не так, навряд чи щось може вийти…

Марічка також починала ходити на гімнастику. Їй було 5 років. І то була Черкаська ДЮСШ. Марічці подобалося. Перші кілька разів вона аж світилася, показувала, чого навчилася. А потім категорично сказала, що більше не піде. Чому? Бо Вероніка, так звали тренерку, весь час кричить. Вона кричала не на малих, на старших, які займалися у той же час у тому ж залі, але малявки одна за одною відмовлялися ходити на тренування. І я їх розумію.

А ще у першому класі вчитель музики сказав, що мені ведмідь на вухо наступив. Досі ніхто не може переконати мене, що у мене є слух. Це не про спорт, але доречно, бо я хочу проілюструвати думку про те, як легко зламати віру дитини у власні сили.

У США все навпаки. Може, американці навіть трохи перегинають палицю, але вони постійно говорять дітям, що вони зможуть, що вони – молодці, підтримують їх і хвалять навіть за незначні успіхи. Не лише батьки, а й тренери, хореографи. Це вселяє віру і дає сили на справжні успіхи. Так, неідеальні дівчата їздять на різні змагання і посідають призові місця. Плавці з swim team самі можуть вибрати, яким стилем плаватимуть на змаганнях. Ну справді, рідко кому вдається гарно плавати всіма стилями. А Марічка через боязнь недостойно виступити за команду не хотіла ходити у swim team, хоча пройшла уже всі рівні плавання і плаває так, як мені ніколи не навчитися. :) Тепер, коли Марічка знає, що можна самій вибирати стиль плавання, вже не може дочекатися літа, коли відкриють басейн і почнуться тренування команди плавців.

У футбол також усіх беруть. Тренери-волонтери (здебільшого – батьки) розставляють гравців на полі згідно вмінь. Зрештою, діти ж також добре знають свої можливості й розуміють, що не кожен може бути нападником. Та якщо хтось попроситься – його прохання виконають, бо ж головне – fun!

Саме про це ми говорили з Ромою після повернення з концерту. У нас був спорт великих досягнень, щоб підготувати спортсменів щонайменше на Олімпіаду. Ну і фізкультура, яка нікому не подобалася і нікому не була потрібна. А в американців головне – щоб діти мали fun, тобто щоб їм було весело й цікаво. Це стосується і шкільних уроків фізкультури, і спортивних секцій.

Якщо у когось ще є стереотипи щодо «неспортивності» американців, запитаю таке: як багато спортивних секцій для старшокласників пропонує українська школа? Думаю, я знаю відповідь… На жаль… А американські старшокласники мають вибір. Американський футбол, бейсбол, баскетбол, волейбол – для хлопців (може бути ще й звичний нам футбол та інші секції – то вже залежить від матеріальної бази школи). Танці, чірлідинг (підтримка хлопчачих команд на іграх; і, ви не повірите, – чірлідери зі своїми танцями-кричалками також їздять на змагання!), волейбол, баскетбол, софтбол – для дівчат. Я перерахувала лише ті секції, про які я знаю напевно. Марічка ж іще не в старшій школі, тому мої знання цієї сфери поки що обмежені. :) Але точно можу сказати: вибір є. І наша школа не якась спеціалізована, а звичайна, можна навіть сказати, сільська. :)

Знову трохи відійду від теми спорту, але продовжу про вибір: окрім спортивних секцій, є ж іще музичний ансамбль, заняття якого проходять під час уроків (ті, хто не грає на музичних інструментах, можуть тим часом робити домашні завдання або читати), а серед вибіркових предметів, починаючи уже з сьомого класу (чому Марічка неабияк тішиться) є драма…

За відвідування спортивних секцій чи гуртків (програмування роботів; німецький розмовний клуб; мистецький клуб тощо – знову ж таки, всіх ще не знаю, бо до старшої школи ми ще трохи не доросли) не потрібно платити, якщо, звісно, не рахувати вартість форми чи костюмів і їжі, коли спортсмени їдуть на змагання (якщо, звісно, у них немає спонсора, а таке також трапляється). Так, вони всі їздять на змагання чи ігри. Танцюристи та чірлідери змагаються з собі подібними з усього штату (змагання проходять двічі-тричі на рік). Футболісти, баскетболісти та інші «істи» – грають з командами із сусідніх шкіл. Виграють – проходять далі. Одним словом, усе по-дорослому.

Я б сказала, що у США дуже розвинена спортивна культура, зокрема і в школах. Спортсмени мають повагу однокласників і високий рейтинг серед однокласниць. На шкільні матчі приходять, звісно, не лише для того, щоб уболівати за своїх, а й щоб поспілкуватися, потусуватися. Причому «тусуються» не тільки старшокласники, а й учні середніх класів. Спортсмени, які гарно показали себе у шкільних командах, мають переваги при вступі в коледжі та університети, бо ж там також є свої команди, а гарні гравці всім потрібні. Марічка з однокласниками, роздумуючи про те, який університет обрати для вступу, враховують і фактор улюблених команд: не будеш же вступати в Університет Айови (The University of Iowa) , якщо ненавидиш їхню команду і символіку взагалі? :) А от Iowa State University - інша річ.

Може, написала не зовсім струнко, та, сподіваюся, можна зрозуміти головну думку. :)

Чи то ферма, чи парк розваг

Давно я не писала про враження від побаченого… І не тому, що ми зараз менше подорожуємо, хоча це справді так, доки не народилася Юля, ми їздили кудись набагато частіше, а тому, що мене вже важче здивувати і вразити. А якщо бачиш щось гарне, але не вражаюче, то ніби і писати нічого…

Так-от, у суботу ми відвідали дуже цікаве місце, яке мене справді вразило. Не масштабами і винахідливістю, а простотою рішень.

Поїхати туди порадила мама дівчинки, з якою Юля часом грається, поки Рома тренує Маріччину футбольну команду. Казала, що Кейлі так подобається, що вони змушені були купити сезонний абонемент. Наступного ж дня після тренування я полізла в інтернет і знайшла точні координати. Якщо комусь цікаво, можете самі подивитися.

Почну, мабуть, не з того, що ми побачили, а з того, про що дізналися пізніше. Якщо коротко, історія «Садів і гарбузів Пінтерів» (Pinter's Gardens & Pumpkins) така: у 1998 році Шейн і Еліса Пінтери заснували компанію з ландшафтного дизайну; у 2008 році придбали пекарню у власниці, яка йшла на пенсію, і взялися виготовляти весільні торти. Інших деталей не знаю, але під маркою Pinter's можна придбати не тільки випічку і солодощі, а ще й джеми, і соуси, і мариновані гриби. Ну а на додачу винахідливі Пінтери у 2011 році відкрили ще й такий собі парк розваг на фермерський лад. Саме туди ми і їхали.

Вхідний квиток коштує $8 (дітям до 3 років – безкоштовно). Правда, є кілька платних розваг: велетенський батут (він тут зветься «подушкою», бо поверхня не рівна, з пологими краями, як у подушки :) ) і стрільба гарбузами (ну добре, не гарбузами, а гарбузиками). Марічка відстрибала своє на подушці ($2 – і скачи хоч цілий день).

По території ферми можна проїхатися у возі, який тягне трактор. Не можу розповісти деталей, бо ми не каталися – поїхали після футбольного матчу (у Марічки по четвергах тренування, а по суботах ігри), тож часу не було аж так багато. Повернуся трошки назад. Під’їжджаючи, ми були здивовані кількістю машин на парковці – забагато як для ферми. Але ж ви вже знаєте, що це не просто ферма…

Марічка одразу подалася на чудернацькі гірки – починаються рифленою трубою, а закінчуються класичною гіркою. Забігаючи наперед, скажу, що ми з Ромою також з’їхали і отримали прекрасний масаж попи. :) Юля тим часом подалася до «міста кролів». У білих пухнастиків там є і мерія, і салун, і пошта – симпатичні дерев’яні хатки. Юля дуже любить звірят, тож ми там довгенько простояли.

Проходили повз стіл із шашками розміром з долоню – доця віддала, навіть не поплакавши. Потопталися і сфотографувалися на шаховій дошці з шахами розміром майже з Юлю.

 Покотили Марічку в обрізку труби – такої самої, як на гірках. Ця розвага, Roly Poly, ніби така проста – ну що може бути простіше за трубу, яка котиться по рейках? – була дуже популярною серед дітлахів. Вони постійно там крутилися і створювали чергу.

Наш шлях углиб парку (я так і не придумала точнішого слова…) пролягав через лабіринт із шин різного розміру.

 Ви в дитинстві стрибали по шинах? Якщо так, то знаєте, що це справді весело. Марічка і по лабіринту полазила, і на пагорб із шин вилізла.

 Потім вона знову пішла стрибати, а ми попрямували до інших звірів. За сіткою було кілька кіз, лама, ослиця з віслючам. Тут Юля і пропала. Вона так тішилася тими кізочками, аж верещала від захвату. А коли рогатий цапок висунув до неї свою голову – то щастю просто не було меж. 

Він кілька разів лизнув їй руку. Юля відсмикнула, але не злякалася, а продовжувала його гладити. А потім цапок зовсім знахабнів: узяв і зажував Юлину спідничку! Дитина аж відскочила і була явно перелякана. Та нам вдалося перевести все у жарт. Буцім цапок хотів з’їсти спідничку, а мужня Юля не дала йому цього зробити. Це було найголовнішим враженням дня. Повертаючись додому, ми весь час обговорювали цю подію. І Юля коментувала: «Дай! Дай!» – це вона за цапка. А потім: «Ні! Ні!» – це вже за себе.

Наступним нашим пунктом було пройтися кукурудзяним лабіринтом. Це дуже популярна осіння розвага, особливо в кукурудзяному штаті Айова, але ми чомусь тільки цієї осені ознайомилися з нею.

 На кукурудзяному полі прокладають доріжки – і не хаотично: стежки створюють певний візерунок, який добре видно зверху. Взагалі-то, усі, кого ми зустріли у лабіринті, були озброєні картами, і лише ми ходили навпомацки.

 У кількох точках стояли стенди з питаннями, які стосуються Айови, – птах, який символізує штат; квітка-символ; форт, побудований урядом, щоб захистити одне плем’я від іншого тощо. Там же можна було продироколити свою карту – на кожному стенді іншим дироколом: зірочка, сердечко, квіточка тощо. А увечері, чи то пак вночі (19.00 – 23.00) за окрему плату ($5) можна побродити лабіринтом із самим лише ліхтариком!

Вилізши з лабіринту не там, де передбачалося маршрутом (ми ж не взяли карту, ви пам’ятаєте, але ми були не перші, хто скористався альтернативним виходом, стежка була добре витоптана), ми випили гарячого шоколаду. Дуже мудро – поставити на вулиці будку з напоями і попкорном. Попкорн ми також купили – великий пакет. І з того часу Юля його практично не випускала з рук. 

Хоча все ж лишила мені, коли пішла до тата кататися на машинках. Сама не могла навіть на маленьких – ноженята ще не дотягуються до педалей, то Рома возив її на великій.

Після машинок розвернулися йти в напрямку виходу – парк зачиняється в 17.00. По дорозі Рома з Юлею спробували Country Jamboree – «Сільські забавки» – гатили палицею по каструлях, сковорідках і трубах. 

Сфотографувалися у вигляді Хеловінівських страшилок і зайшли у обов’язковий сувенірний магазинчик. 

 Каспер-Марічка, Страшила-я і Франкі-Юля :)

Тепер Марічка зображає Дракулу, а Рома - Каспера. Юля: "А я що? Я тут з попкорном гуляю..."

Та головне там не сувеніри, а випічка і солодощі. Побачивши шербет, згадала слова тієї мамочки з пісочниці, яка порадила нам з’їздити у Pinter’s gardens & pumpkins. Вона казала, що у них такий шербет, за який і вмерти можна (англійська ідіома). Таки правда! Смачнючий! Ми взяли шість шматочків різного шербету: шоколадного з горіхами, праліне, шоколадно-малинового, гарбузового, з арахісовим маслом (який же шостий?). Капкейки Пінтерів також неймовірні. Ми спробували морквяний, гарбузовий, червоний «вельветовий» і ванільний. Тісто легке і крем – що дуже важливо! – не надто солодкий, без надлишку спецій. Ну і без барвників-ароматизаторів, бо ж усе на фермі organic. Ми ще купили кілька булочок із ягодами, які називаються (не повірите!) – калАчі! А ще – барбекю-соус і джем. Там було стільки усяких джемів, що ми просто розгубилися. І тоді Рома вибрав за назвою ягоди – boysenberry. Невідома ягода виявилася результатом схрещення малини, двох видів ожини і ще якоїсь малиноподібної ягоди. Джем із соусом ще не пробували. :)

Тепер повернуся до того, що писала спочатку – чим мене вразило це місце. Шини, каструлі зі сковорідками, кукурудза, гарбузи, катання у возі, причепленому до трактора. Скажіть, чи є тут щось надзвичайне? Ні. А тішаться всі: і дорослі, і діти. А ще скажіть, хіба таке не можна зробити в Україні? Запросто! Але чому ж досі ніхто не зробив? Сподіваюся, що знайдуться і в Україні умільці, які забабахають щось подібне. Популярні ж у нас страусині ферми, музей води. Причому мені здається, що головне для Пінтерів не прибутки за вхідні квитки, а те, що завдяки цим осіннім розвагам піднімаються продажі у пекарні і збільшується кількість замовлень на облаштування патіо чи внутрішнього дворика – приклади можна побачити перед входом у парк.

Впевнена, що, коли ми будемо поблизу Декори, обов’язково забігатимемо по капкейки і шербет. А Кейла з мамою бувають тут щосуботи, а часом і щонеділі. Отак треба вести бізнес…

***

На цьому день мандрів мав би вже закінчитися, та нам іще треба було повечеряти перед дорогою додому. От ми й вирішили заїхати у Декору до китайців. У нас, звісно, і свої китайці є, але в Декорі ресторанчик більший і вибір страв у буфеті ширший.

Я би й не згадувала про таку нецікаву річ, як вечеря, та ми там зустріли цікавих людей. Пара років п’ятдесяти і троє дітей. Почувши, що ми говоримо між собою не англійською, запитали, чи не з Норвегії ми часом. Це вже не вперше Рому плутають з норвежцем (агов, Гудзі, пам’ятаєте? J). Та менше з тим. Коли ми сказали, що з України, вони надзвичайно втішилися, бо й самі у 2002 році їздили туди в гості до друга-місіонера. Сказали, що їм запам’яталося відчуття безнадії українців, а також те, як їм щиро співчували після трагедії 9/2001. А ще Роберт сказав, що мав досвід роботи у сільському господарстві і хотів допомогти, та коли побачив, що у колишніх колгоспах немає навіть техніки, лиш розвів руками: а що я можу зробити без техніки? Але в той же час дивувався успіхам господарства, яке використовує гідропоніку.

Втішилися наші нові знайомі, почувши Ромине ім’я, тому що діти, яких вони доглядали, поки їхня мама була у відрядженні, – італійці, з Риму, а англійською Роман і римлянин звучить однаково. Цікаво, що це не перше цікаве знайомство у китайському ресторані. Мабуть, тому що збирає в одному місці різні національності, а також людей, які бачили світ…

House warming party

Те, що настав час влаштувати вечірку для сусідів з нагоди новосілля – house warming party, – ми гостро відчували останні кілька тижнів. До нас усі гарно ставляться, печиво носять з нагоди заселення, а ми – ні мур-мур… Точніше, ми промуркали бажання зробити вечірку, але не вказували конкретної дати. А час іде, літо закінчується. Уже і Кеймаси запросили нас на барбекю на 31 серпня (про цей пікнік я вже писала)… Ми спочатку хотіли зробити наш пікнік 7 вересня, але кільком нашим гостям це не підходило, тож перенесли на 14. Щоправда, запрошені то приходили, то йшли, та все ж подія відбулася, про що я і звітую.

Ми запросили уже згадуваних Кеймасів, Хоїв та Елсберндів (усіх – по четверо). Окрім сусідів, покликали ще Джанет, яка свого часу не тільки показувала нам цей будинок, а й розхвалювала район і сусідів (і таки недаремно!), і Фуентесів. Ігнасіо Фуентес (родом із Аргентини) започаткував у Вест Юніон програму з футболу для дітей. І за ці три роки кількість команд з однієї, де були школярі різного віку, збільшилася до шести. Одну з них уже третій сезон тренує Рома, а помічником до недавнього часу був Майк Елсбернд. Тепер ви зрозуміли, як усе пов’язано? :)

Гості почали сходитися майже вчасно (запрошували ми на 16.00). Підозрюю, що вони підглядали: чи вже все готово? Бо ж усі знають, якими напруженими бувають останні хвилини перед початком застілля. А підглядати просто – видно ж, що робиться подвір’ї. Ми й самі так робили, коли чекали початку пікніка у Кеймасів. А що ми переплутали час, то виглядати довелося довгенько.

Першими прийшли Хої, а за ними – Елсбернди і Фуентеси. Брайс, щойно зайшов у будинок, вигукнув: «Мені подобається рожевий», вказуючи на окантовку каміна, яку Рома закрив рожевим пінопластом, щоб Юля не впала на гострий край. Це, мабуть, останнє, на що хотілося б звернути увагу, але діти є діти, у них свої смаки і вподобання. Дорослі ж розглядали кімнати, згадували, як тут усе було за попередніх господарів, і захоплювалися тим, скільки ми всього переробили.

Враховуючи кількість гостей (шістнадцять сусідів, плюс четверо Фуентесів, не рахуючи двомісячної крихітки, плюс Джанет із чоловіком), ми чимало наготували. Три салати (олів’є, з крабовими паличками і капуста з морквою), нарізка (шинка і різні сири), крученики з різною начинкою (не мною кручені, куплені), свіжі овочі (маленька морква, селера, цвітна капуста) до соусів (поки різала цвітну капусту, виявила, що вона суперсмачна, коли її сирою вмочити у соус – нам є чому повчитися в американців), шарлотка і полуничний пиріг на десерт. Окрім того, на вогні мали посмажити сосиски для хотдогів і м’ясо. Та грильниця виявилася неготовою виконувати наші бажання, тож сосиски я гамузом запхала у духовку, а м’ясо не запікали взагалі. І то вийшло на краще, враховуючи пересування наших друзів.

Елсбернди покинули нас перед 17.00 – їхали до церкви, обіцяли повернутися. І, власне, до служби вони нічого не їли. Найменше були Кеймаси. Прийшли пізніше за інших і швидко покинули нас, бо напередодні в Елена був день народження, і вони їхали святкувати до його батьків. Хої пішли перед 18.00, бо в 18.00 у Нолана була показова футбольна гра. Це не той футбол, який ми звемо футболом, а американці – soccer, а американський футбол, де по полю літає продовгастий м’яч. Вони, як і Елсбернди, обіцяли повернутися. Та, мабуть, і самі повернулися пізно, бо ми їх більше того вечора не бачили.

Після Хоїв поїхали і Феунтеси, бо мали ще навідатися до родичів, та й взагалі, з двомісячною крихіткою не дуже і погостюєш, хоча малятко чемно спало то в мами, то в тата на руках.

Якийсь час ми були самі, і Рома подзвонив Джанет – може, вони все ж приїдуть? Вони з чоловіком саме повернулися з церемонії вшанування ветеранів і, хоч і ненадовго, таки відвідали нас. Джанет казала, що ми – особливі, раз її чоловік погодився завітати до нас, бо взагалі він не любить подібних заходів. Звісно, Джанет зауважила кожен нюанс, найдрібнішу зміну, що відбулася у будинку.

Поки Рома телефонував Джанет, повернулися Ерлсбенди. І нарешті стали їсти. Коли ми складали меню, думали про те, щоб показати якісь незвичні для американців страви, але в той же час, щоб вони не здавалися їм аж надто екзотичними. Мені здавалося, що олів’є має сподобатися, бо схоже на картопляний салат. Але я промахнулася. З салатів найбільше сподобався з крабовими паличками. Пішла нарізка, крученики, хот-доги. Пиріг нахвалювали полуничний, але мало хто їв і його, і шарлотку. Зрештою, усе могло б бути інакше, якби гості нас не покидали. Кеймаси ж взагалі майже не їли, бо збиралися на вечерю до родичів… А коли повернулися Ерлсбенди і покуштували усього потрошку, ми взялися за пиво. Куди ж тут втулити солодке? До пива поставили чіпси з фісташками. Так що ми зайвий раз переконалися, що не треба заморочуватися з приготуванням: чим простіше – тим краще. Але ж то був перший раз, і не випадало пропонувати самі лиш хот-доги з чіпсами. J

Джанет із чоловіком не були довго. Потішили нас своєю присутністю та й поїхали. А з Майком та Дженні ми ще довгенько сиділи і говорили. І про дітей, і про школу, і про те, як увесь околоток переживав, хто ж купить цю хату. Діти бігають з подвір’я на подвір’я, для них немає меж, тому важливо, щоб усі сусіди підтримували цю «політику», бо ж люди різні бувають, і до дітей по-різному ставляться. «Ви собі не уявляєте, які люди приходили дивитися цей будинок, – казав Майк. – Ми лиш просили подумки: ні, ні, тільки не вони. А коли дізналися, що хату купив коуч Роман, страшенно втішилися: хух, це просто чудово!» Зраділа і Кейлін, що матиме у Маріччиній особі товаришку для дівчачих ігор, бо ж хлопці неймовірно занудні – що не гра, то з якимось м’ячем. Можна, звісно, і м’яча поганяти (і Кейлін, і Бруклін, і Марічка грають у футбол, тільки в різних командах; Брайс грає з Марічкою разом; Нолан також був з ними минулі сезони, але зараз займається американським футболом, а тренування майже збігаються у часі), але ж не весь час. І хоча між Марічкою і Кейлін – чотири роки різниці, вони гарно граються разом. Більше того, Ерлсбенди вважають, що на Марічку можна покластися, і коли вона поруч – не так сильно переживають за Брайса і Кейлін. Чомусь вважають її серйозною. Ги-ги. А ми ж то знаємо, що серйозною Марічка лише здається. Мабуть, тому, що дуже багато читає. Дженні розповідала, як Кейлін дивувалася: «Марія навіть у басейн книжку бере!» А як же інакше? Там же раз на годину перерви по десять хвилин – хочеш не хочеш, а з води вилазь, то чим у той час займатися, якщо не читати? :)

Поки ми спілкувалися, Юля гладила Скутера – ще одного члена родини Елсберндів, тер’єра. Він уже не юний і мудрий – діти роблять із ним, що хочуть. Він взагалі дуже дружелюбний, не любить тільки поштарів та працівників служб доставки у формі – тоді гавкає, як скажений. Таке розповідали Майк із Дженні. Мені важко повірити, бо я ще жодного разу не чула, щоб Скутер гавкав.

Юля виглядала і кликала песика, якщо він кудись відбігав, і примушувала мене його також гладити. А що я не поспішала, то доця повторювала мені знову і знову.

Старші діти самі себе розважали. Поки ще були Хої і Фуентеси, хлопці кидали м’яча (американський футбол). І їм не раз, і не двічі доводилося казати, щоб не лізли на сусідське подвір’я. Таж бідна Дорліні могла і розрив серця отримати! Грати у футбол на її подвір’ї!

Дівчата, разом із Брайсом, спочатку гралися за комп’ютером, хоча Бруклін не гаяла часу і встигла навіть зробити аплікацію. Потім же, коли Марічка лишилася з Кейлін і Брайсом, почалося дуріння. Вони бігали по будинку і по подвір’ю, буцімто ховаючись від нас, коли ж хтось із дорослих, чи Юля, чи Скутер помічав голову, яка висунулася з-за рогу чи промайнула у вікні, дітиська дико верещали. Юлі також сподобалася гра: вона виглядала їх, побачивши, казала «бу!», а почувши їхні крики, і собі реготала.

Тож, попри те, що гості мігрували туди-сюди і мало їли, можу сказати, що вечірка вдалася. Ой, ледь не забула про подарунки!

Хої принесли нам пластмасову миску з купою потрібних на кухні речей: ніж для піци, відкривачка, ситечко, мірні ложечки тощо. Усе в одному стилі. Елсбернди вручили металеву миску з дарами: кухонний рушничок, смугаста салатниця, вирощені на городі помідори і перець, дві банки домашньої салси (соус на основі помідорів, схожий на аджику). І нехай у мене кинуть камінь ті, хто каже, що американці не вміють готувати. Та вони й консервують не гірше українців! Але деякі вміння залежать від місцевості, де людина живе – але ж в Україні так само!

А мовчазні Кеймаси, наші найближчі сусіди, подивували індивідуальним підходом до подарунків. У величезному пакеті були дві форми для випікання капкейків (дуже доречно, бо я давно хочу спробувати, а форми не було); паперові «чашечки», які кладуть у форми і в які заливають тісто; суміш для приготування пирога; блокнот із замочком і ключиком із написами «Руки геть!», «Хлопцям заборонено» тощо (думаю, зрозуміло, для кого це) і дві великі пляшки з ароматизованими мильними бульками. Герта, перед тим, як піти, підійшла до Юлі: «Там у пакеті бульки. Спеціально для тебе. З запахом чорниці і яблука. Я ж знаю, що ти любиш пускати бульки. Знаєш, я також». Вона справді кілька разів бачила, як ми з Юлею пускали бульки. І Юля оцінила подарунок: уже наступного дня волочила на вулицю обидві ті банки, хоча у нас і без того були відкриті бульки.

Щоб висловити нашу вдячність за те, що прийшли до нас, і за подарунки, я зробила сусідам ось такі листівочки:

З червня не бралася за папірчики. Не було часу. Але й бажання чи натхнення також. Часу і зараз бракує, але бажання щось натворити уже ворушиться. Так що у наступних дописах будуть уже і картинки. :) І я пам’ятаю, що обіцяла викласти фотографії будинку. Пам’ятаю! Обіцяю це зробити найближчим часом. Тільки Рому трохи притисну… Чуєш, коханий! Іду тебе притискати до стінки!