Особливості життя в американській провінції

Уже майже рік, як ми переїхали з мегаполіса у невеличке містечко, тож тепер я справді зі знанням справи можу розповісти про відмінності та особливості.

Про те, що люди лишають на стоянках авто з відкритими вікнами, я вже писала. Як і про те, що діти самі ходять по місту – до/зі школи, в бібліотеку, магазин чи до друзів. І це, як на мене, дуже важливо. Не тільки тому, що батькам не треба скрізь возити своє чадо, а й тому, що дитина почуває себе самостійною одиницею.

Та зараз я хочу написати про інше. Спочатку, як ми приїхали, я водила Марічку до школи. По-перше, щоб вона вивчила дорогу, а по-друге, шлях до школи пролягав через ділянку, де велися ремонтні роботи, то мені було спокійніше, коли я була поруч. На перехресті біля школи вранці, коли діти поспішають на науку, і вдень, після закінчення уроків, чергують «провідники» (crossing guards), які слідкують, щоб школярі правильно переходили дорогу, часом зупиняють машини, щоб пропустити галасливу зграйку дітлахів.

Уранці у нас чергує священик баптистської церкви, а вдень – кухарка зі старшої школи. Не буду зупинятися на тому, що священик, слухаючи нас із Марічкою, коли ми проходили повз нього, розпізнав східноєвропейську мову, от тільки не був упевнений у тому, яка саме мова, чим мене неабияк подивував, бо не всі американці знають, що таке Україна і де вона знаходиться. Хочу розповісти про те, що священик не тільки допомагає дітям переходити дорогу, а й дбає про чистоту доріжки, яка веде до перехрестя (і знаходиться вона зовсім не біля церкви, як можна було б подумати). Восени він відкидав землю і траву, які насувалися на доріжку з боків. Взимку розчищав сніг. Спостерігаючи за його роботою, я спробувала собі уявити українського священика, який відкидає сніг. Не вийшло. Хоча, можливо, я не зовсім права, і у селах чи невеличких містечках священики також служать не лише Богу, а й людям.

Є знайомий священик і в Роми (от тільки не знаю, з якої саме церкви). Він також не лише священик. Викладає в університеті. Ні, не релігієзнавство. Біологію! А ще проводить екскурсії у місцевому краєзнавчому музеї.

Раз уже зайшла мова про священиків, зауважу, що у Вест Юніон як мінімум п’ять церков – католицькі та протестантські. Кажу «як мінімум», бо, може, не про всі знаю. І це на 3,5 тисячі мешканців!

Ще у містечку п’ять перукарень (і знову – як мінімум, бо ще не всі закутки міста нами досліджені). І що цікаво – основними клієнтами є жінки за… скажемо, 60 (насправді, усі 70, а то й більше). Акуратненькі бабульки приходять освіжити зачіску, а заодно й поспілкуватися.

Жіночки за … років слідкують не тільки за своїми зачісками, вони переймаються і фізичною формою. І не тільки жіночки. Майже щодня, гуляючи з маленькою Юлею, я бачу бабусечок і дідусиків, які займаються ходьбою, а то й бігом. Звісно, вони вітаються. А потім захоплено розказують, яка гарнюня у мене дитина. Якщо Юля лежить в колясці – обов’язково питають, чи можна подивитися на малятко.

Як це відрізняється від того, що відбувається в Україні! І мами-бабусі діток ховають від недобрих поглядів і зурочень, але й погляди, які кидають цікаві тітоньки, зазираючи через плече у коляску, також часто не назвеш доброзичливими. А в Америці усі щиро захоплюються немовлятами. І бабусі й дідусі, і тітоньки й дядечки. І завжди питають дозволу подивитися. Зараз я вже цьому не дивуюся, а спочатку не могла вийти з дива. Особливо вразило мене, коли я проходила повз бар, біля якого стояв і курив якийсь чолов’яга. Він привітався, спитав, чи можна глянути на маля, а потім став захоплено махати руками: «Воно подивилося на мене! Воно кліпнуло!» А потім ще уточнив, чи це дівчинка і якого віку.

І наостанок про вітання. Загальновідомо, що американці ввічливі, завжди вітаються у магазинах-ресторанах тощо. До цього ми звикли ще в Балтиморі. Як і до того, що вітаються незнайомі люди, коли проходять повз тебе по доріжці. А у нашому містечку вітаються всі і всюди. Якщо ти на протилежному боці дороги – помахають рукою чи кивнуть. Проїжджає повз тебе машина – водій обов’язково посміхнеться і махне рукою, незалежно від того, чи це поштар, пожежник чи поліцейський. Не махають лише водії вантажівок, бо вони не місцеві. J

Про ввічливість і доброзичливість

До 7.45 вранці Марічка має бути в школі. Вставати так рано важко, йдемо сонні. Назустріч крокує мама, яка вже відвела свого школярика: «Good morning!» Підходимо до перехрестя, де стоїть crossing guard (спеціальна людина, яка зупиняє машини, коли школярі переходять дорогу): «Good morning!» Біля входу до школи зустрічають завучі (принаймні я для себе так визначила їхні посади): «Good morning!» Вони ще можуть зауважити, що Марічка сьогодні особливо гарна. І для кожного не шкода вітання і щирої посмішки.
Виходжу з Маріччиного класу. У коридорі молодшої школи чергує ще одна завуч: «Have a good day!» Додому йду вже не така сонна. Так, ранок і справді добрий, а на мене чекає гарний день. Біля перехрестя прощаюся з crossing guard, яка обов’язково каже, що ще сьогодні побачимося: «See you later». Обмінюємося побажаннями гарного дня. І коли я вдень забиратиму Марічку, вона знову привітається, незважаючи на те, що ми вже бачилися, бо ж нескладно зробити людині приємне, посміхнутися.
Завжди вітаються касири, консультанти в магазинах. Якщо не потрібна їхня допомога, просто бажають гарного полювання.
Так, це усе дрібниці. Але тепер спробуємо уявити іншу картину. Ранок, маршрутка, усі сонні й злі. Якщо хтось комусь наступив на ногу – чудово, є на кому відігратися. А якби водій усім казав: «Доброго ранку!» І кожен, хто заходив у автобус, вітався і бажав гарного дня, дні справді не здавалися б такими похмурими.
Так, у США зовсім інші реалії, але й інша культура сприйняття світу та інших людей.
Усім відома американська посмішка і ввічливість. Чомусь її вважають награною, неприродною. Такою вона здається неамериканцям, для яких не властиво дарувати свій гарний настрій іншим. А американці змалечку привчені з усіма вітатися і питати, як справи. Так, це питання не передбачає розлогої відповіді, але ж і українські «Як ся маєш?» чи «Як справи?» також переважно формальні, якщо, звичайно, не стосуються родичів чи друзів. А такі ніби дрібниці, як «Good morning!» або «Hi! How are you?», з самого ранку піднімають настрій.
А тепер про неамериканців. Точніше, про тих, хто отримав громадянство у дорослому віці, а не народився тут. Звичайно, дорослим важко звикати до іншого способу життя, мови, звичаїв. Частині це вдається, а частина лише часом «вдягає» посмішку, щоб привітатися з кимось, а проминувши людину, одразу знімає незручну маску. А дехто і не намагається вдягати…
Цю думку проілюструю двома замальовками. Перша: забігайлівка Subway. По місту таких розкидано багато. У тій, яку відвідали ми, працювали лише індуси. І, знаєте, було відчуття, що з Америки ми перенеслися в іншу країну: стомлені змучені обличчя, ані найменшого натяку на посмішку. Окрім того, важко було зрозуміти їхню англійську, зрештою, як і їм – нашу.
Замальовка друга: російський магазин. Такі магазинчики є по всій Америці. У містах, де багато вихідців з колишнього СРСР, відповідно, більше і таких торгових точок. Заходиш у магазин – і таке враження, ніби машина часу перенесла тебе років на 20-25 назад, у минуле. Перше, що кидається, ні, не в очі, у ніс – це запах. «Аромат» напівпідвальних овочевих магазинів 80-х років минулого століття… Обслуговування також приблизно таке саме, як і у радянських овочевих магазинах… Немає тут навіть натяку на посмішку, ніхто й не збирається її зображати. Навіщо? Своїх клієнтів вони все одно не втратять. Бо такого вибору круп, маринованих огірків-помідорів-грибів, шинки-ковбаси усе одно ніде в США не знайдеш. То для чого щось із себе зображати? Навпаки, ще й нагрубити злегка можуть. А то раптом ви зайшли сюди з ностальгією за старими добрими часами?
Коли Рома вперше повернувся в Україну зі Штатів, його питали про відмінності між країнами, про славнозвісну американську ввічливість. І він відповів: «Краще награна ввічливість, ніж щире хамство». Важко не погодитися з цими словами. Підписуюся під кожним із них. Але від себе додам, що американська посмішка і ввічливість усе ж таки не награні, а щирі. Американці так виховані, так звикли, вони просто не можуть інакше. І якщо людина впаде на вулиці, чи на дорозі загрузне автомобіль – обов’язково хтось зголоситься допомогти, а потім ще й сто разів перепитає, чи все ОК?
Звісно, і тут є різні люди, але сьогодні хочу закінчити на оптимістичній ноті. Про інше – наступного разу.