Культпохід по музеях

Давненько я не писала про свої враження від поїздок. Усе тому, що їздили в уже перевірені місця, тож враження були приємні, але не нові. А учора вибралися нарешті у Вашингтон. Метою був Музей корінних американців.

Не буду детально описувати усе, що ми бачили: різноманітні глиняні вази, фігурки тварин, одяг та взуття. 

Хоча досить цікаво було зблизька роздивитися шкіряні мокасини. Вони зовсім не схожі на те, що ми зараз називаємо мокасинами. Це легкі і м’які (принаймні на вигляд) черевики або чоботи з тонкої шкіри. Були навіть білі весільні. Деякі екземпляри – справжні витвори мистецтва: щедро оздоблені бісером (давні індіанці використовували дрібненькі камінчики). Обшиті бісером також ткані пояси та сумки (думаю, чимало модниць із задоволенням носили б такі) і навіть ляльки.

Деякі мотиви на тканих речах, як і самі речі, ліжники наприклад, схожі на українські.

Експозиції музею здебільшого присвячені індіанцям, хоча є й згадки про інші народи, зокрема ескімосів, які живуть на Алясці. На першому поверсі можна детально роздивитися їхній засіб пересування – легенький і гарненький каяк. А на третьому поверсі ми дізналися, як і з чого їх роблять. Працівник музею, індіанець, запропонував нам торкнутися кількох різних матеріалів і вгадати, що є що. Було очевидно, що один із запропонованих шматочків – шкіра, але чия саме? Ескімоси виготовляють (чи виготовляли?) свої човники зі шкіри тюленя. Розмір човна залежить від людини, для якої його роблять. Довжина каяка дорівнює подвійній відстані розкинутих рук між кінчиками середніх пальців, а ширина – відстань від кінчика середнього пальця до ліктя. Цього досить, щоб залізти у човен, але отвір і не повинен бути занадто широким. Ескімоси поважали природу і жили в гармонії з нею, тому використовували тюленячий жир і навіть м’язи – замість ниток, ними зшивали каяк.

Індіанець тримає в руках каяк із лялькою ескімосом

Інший човник – більший. Такий плавучий транспортний засіб виготовляли індіанці, які жили на півдні Канади і півночі США. Цікаво, що канадські та американські представники племені називають себе по-різному. Вони робили свої човни з деревини. «Якої саме? Спробуйте вгадати», – пропонує знову немолодий індіанець і простягає слухачам кілька шматків деревини. «Береза?» – невпевнено каже Рома. «Саме так! Це березова кора!» Внутрішню сторону кори індіанці пускали на зовнішню сторону човна, бо вона не пропускає воду.

Показував нам наш гід ще й човник із кедра, але про нього чомусь майже не розповідав. А взагалі, ледь не кожне плем’я робило інакші човни – бачили ми й плетені з лози, дуже мілкі, але м’які, мабуть, у таких зручно сидіти.

Біленький - каяк зі шкіри тюленя. Зліва вгорі - човник із березової кори. Справа вгорі - плетений болівійський, мілкий і м’який. Справа внизу - гавайський

 І племен існувала велика кількість, то літературою розтиражовані лише кілька: навахо, апачі, команчі, ірокези, черокі. Насправді було не менше сотні різних племен: мівок, гупа, кочі мі, тлі чо… А лишилися лише резервації та товари, зроблені руками індіанців.

У магазині, що розташувався на другому поверсі музею, можна придбати купу різноманітних речей – від прикрас із бісеру, пасток для снів та дерев’яного посуду до плетених гаманців, ляльок та сумішей для випікання хліба. Усе зроблено індіанцями. Майже на кожній речі – своєрідна історія: де і ким зроблено, на що ідуть зароблені гроші. Так, на комплекті шитих лялечок (тато, мама, двоє діток, плетена люлька, мітла, дерев’яна дощечка для прання білизни, дві квіточки і ще пару якихось крихітних дерев’яних дрібничок) було написано, що виготовляють їх жінки громади, яка називається «Надія», що на зароблені ручною працею гроші вони устаткували лікарню, стоматологічну клініку і школу.

Гарних речей у магазині дуже багато, але ціни не радують, навіть при тому, що ти розумієш, що вони йдуть на добру справу. Тому ми довго блукали рядами, вибираючи щось симпатичне, щоб лишилося на пам’ять, і у той же час не дуже дороге. В результаті Марічка зупинилася на якомусь духовому інструменті – уже другий день із задоволенням щось собі видмухує, я взяла на пробу суміш для випікання традиційного кукурудзяного хліба (ще не пробували, тому про смак нічого не можу сказати). Ще не втрималися і купили маленьку сову, зроблену з декоративного гарбузика, ну і вже згадані ляльки (вони насправді зовсім маленькі, тато з мамою – величиною з палець, а малеча – як півмізинця), хоча Марічка такого щастя і не сподівалася.

Заходили ми і в ресторанчик при музеї, але лише пройшлися по ньому – цікаво, звісно, спробувати якісь національні страви, але ціни були невиправдано захмарні, тому ми пішли перекусити у «традиційний» Макдональдс, який розмістився у Музеї авіації та космосу. Ну а заодно і музеєм прогулялися.

У повітрі висіли, а також стояли – на висоту усього музею, аж до стелі – різноманітні ракети.

В одну з них навіть можна зайти, вистоявши чималу чергу. Пройшовшись невеликим коридорчиком, ми побачили кілька космічних «кімнат»: душову (виявляється, космонавти приймають душ у таких собі мішках, залазять у них, піднімають угору – от тобі й душова кабінка), туалет і робочий кабінет, у якому над столом чомусь зависла консервна банка.

Окрема зала присвячена першому моторному аероплану і його творцям – братам Райт. Цей самий аероплан займає майже усю залу, у повітрі висять його зменшені копії.

Думаю, хлопчакам було б дуже цікаво у цьому музеї, а от наша дівчинка трохи нудилася, та й ми всі уже стомилися, тому вирішили рушати додому. Та проминути сувенірну крамницю не вдалося. Після довгих пошуків (як сказала потім Марічка, там просто не було нічого путнього) купили космонавтську їжу (висушене морозиво і полуницю) і лак для нігтів, який світиться у темряві (не розумію, до чого тут космос чи авіація…)

*** *** ***

На завершення цього допису напишу ще про маленького хлопчика, якого я побачила у сувенірній крамниці, поки чекала Рому і Марічку. Одразу я подумала, що тато везе коляску, а потім помітила, що то не звичайна дитяча коляска і що везе її не тато. То був дитячий інвалідний візок, і хлопчик років трьох, принаймні так я візуально визначила його вік, сам їхав, вправно і надзвичайно швидко крутячи колеса руками. Наткнувся на якусь перешкоду – здається, то був килимок – і не кликав нікого на допомогу, хоча поруч були тато і брати, а сам швиденько якимись хитрими маневрами справився з ситуацією. Вони усі підійшли до стелажа з м’ячами, і брати стали кидати йому м’яча, а він – їм. І так він поводився, ніби йому не потрібна нічия допомога, він усе може сам, при цьому був не озлоблений, а просто надзвичайно самостійний. У такому віці і у такому стані.

Коли я спостерігала за цим надзвичайним хлопчиком, якраз вийшли мої космонавти, тож я не бачила, що відбувалося далі, але мене вразив вираз обличчя цього малюка і його ставлення до життя. Я усе можу! А ми, люди, у яких є здорові руки-ноги, усе шукаємо виправдання своїм невдачам… Я усе можу!

Природничий музей у Вашингтоні

Давно не писала – буду виправлятися! Тим паче, що розповісти є про що. Почну з візиту до Природничого музею, що знаходиться у Вашингтоні. Вхід до музею, як і до багатьох інших, що належать до Смітсонівського інституту, безкоштовний. Взагалі-то ми планували за день відвідати хоча б два музеї – у центрі столиці США вони розташовані компактно, один біля одного, – та сил вистачило лише на один, тому музеї астронавтики, індіанців, картинна галерея чекатимуть нашого наступного приїзду.
Одразу при вході відвідувачів природничого музею зустрічає велетенський слон з високо піднятим хоботом – ні, не справжній, опудало, але дуже подібне на живого. Ми як чемні гості почали оглядати експозиції по порядку. Перша – прадавні часи. Там можна подивитися на закам’янілі відбитки різноманітних давніх рослин і перших тварин, прочитати історію розвитку життя на Землі. Цікаво, але не вражає. Макети і малюнки гігантських істот льодовикового періоду зацікавлюють більше, а от скелети динозаврів у натуральну величину вражають уже по-справжньому: диплодок і трицератопс, тиранозавр і птеродактиль, скелет якого завис у повітрі – він ніби пролітає над відвідувачами експозиції. Мабуть, найбільше врізається у пам’ять хижий тиранозавр: дивлячись на велетенські зуби – більші, ніж палець дорослої людини, – мимоволі здригаєшся і в той же час тішишся, що ці зуби уже нікого не покусають.

Та й пальцюки у нього велетенські, хоча чимось і нагадують курячу лапу.

У залі динозаврів – відповідний звуковий супровід: з невидимих динаміків лунає гарчання стародавніх хижаків, і одразу стає якось дуже незатишно. З одного боку, ти розумієш, що ці звуки – штучні, і ніяких динозаврів уже давно немає, але з іншого, звідкись з глибин виринає страх: а раптом звідкись таки вискочить? Мені пригадалося оповідання Рея Бредбері «Вельд», коли леви, які були на екрані, зжерли батьків, які хотіли виїхати з будинку, який сам усе робив: і їсти готував, і прибирав, і прав, і прасував, і шнурки зав’язував, і малював…
Після оглядин залу з динозаврами Рома побіг до машини, бо у Вашингтоні великі проблеми з парковкою. Її або неможливо знайти, або треба бігати кожні дві години і продовжувати термін, годуючи паркувальний автомат копійками. Ми ж тим часом вирішили пробігтися трошки музеєм, бо ще мали надію відвідати інший. На першому поверсі зазирнули у дослідницьку кімнату. Вона розрахована в основному на дітей, хоча й дорослий знайде для себе чимало цікавого. Там ми бачили метеликів розміром з долоню; могли порівняти величину щелепи білки, бобра і оленя; «насолодитися» спогляданням посмішки акули. Для малят є куточок художника, де вони можуть розмалювати метелика, черепаху чи іншу тварину, і тут же, підписавши своє творіння, вивісити його на своєрідну виставку. Пишу це для того, щоб у черговий раз проілюструвати думку, що в Америці скрізь – у печерах, музеях – передбачені якісь цікаві розваги для дітей.
Ми з Марічкою вирішили, що до зустрічі з Ромою, яку ми призначили на першому поверсі біля слона, ми ще встигнемо пробігтися по другому поверсі. Зайшли у зал геологічних відкриттів. «Шкода, що немає тут нашого дідусика-геолога, йому було б цікаво», – подумалося мені. А от Марічці було не вельми цікаво, тому ми майже не зупинялися біля стендів з різноманітними породами, хіба що біля вітрин з різнокольоровим кварцем – неймовірна краса! А яка тонка гра відтінків! Та Марічка тягнула мене далі. І таки знайшла дещо цікаве для себе. Ми зупинилися біля сенсорних екранів. На них можна було подивитися, як поширюються коливання від землетрусу, або як часто і де саме відбувалися землетруси за останні п’ять років. Марічка тикнула на землетрус у районі Африки. Це просто неймовірно! Хвилі опоясують майже всю планету! Поруч інша картинка – Земля у розрізі. І на ній видно, що коливання від землетрусу доходять аж до ядра! Таке видовище, звісно, вражає. Потім доця забажала подивитися, де і якої сили землетруси були на всій планеті. На екрані з’явилися дві півкулі. Внизу рухався бігунок, показуючи відлік часу. І чим далі він рухався, тим більше фіолетових, синіх і червоних цяточок з’являлося на карті. Найбільша концентрація була на побережжях. Ніколи не думала, що за півсотні років Землю трусило стільки разів! Нехай комп’ютер показував землетруси різної сили, та все ж…
Повертаючись на перший поверх, де на нас мав чекати тато, ми примітили ще кілька залів на другому. Вирішили, що цікавим може бути зал зі скелетами приматів, наших далеких родичів. Та того дня ми до нього так і не дійшли, але побачили ще чимало цікавого. У залі ссавців можна було оглянути опудала тварин із усіх куточків світу! Мишки та кротики, бурундуки і білки, зайці та їхні родичі (запам’ятався нам австралійський представник цієї родини – утричі більший за нашого, з меншими вухами і зовсім без хвоста), бегемоти, жирафи, зебри та інші звірі, які вигодовують своїх дітей молоком. Шкода, що не запам’ятала назви нашого прародича – першого ссавця на Землі. Ми бачили його металеву копію – худенький, невеличкий, він трохи схожий на мишу, трохи – на ласку чи тхора. Зала ссавців Марічці сподобалася найбільше.
Якось непомітно для мене ми перейшли до іншої зали – людини та її предків. Мали змогу порівняти черепи homo sapiens і давніх людей – неандертальця, австралопітека та інших «-пітеків» (їх, виявляється, так багато!) на вітринах і комп’ютері. Прийшли до висновку, що давні люди мали сплюснуті черепи тому, що їхній мозок був невеликий. Чи навпаки: через те, що мозок був невеликий, вони мали сплюснуті черепи. :) А homo sapiens, людина розумна, має більший череп, бо кудись же треба сховати свій найцінніший скарб, а у кістяній скриньці мозок досить добре захищений. Наочно можна також було побачити, наскільки відрізняється сучасна і давня людина статурою, розмірами шлунка і грудної клітки. Усе ж таки homo sapiens мені подобаються набагато більше, ніж згорблені коротконогі неандертальці. :) Хоча я й зробила вигляд, що з задоволенням приймаю у подарунок шматок м’яса від неандертальця.

Перед тим, як вийти з цієї цікавої зали, ми зробили фото на пам’ять. Тільки фото не просте! Зайшовши у кабінку, ми усі по черзі сфотографувалися, а комп’ютер змоделював, як би ми виглядали, якби жили у часи неандертальців.

Усе ж таки добре, що я живу тут і тепер, а не сотні тисяч років тому… :)

Дитячий музей

Перед тим, як розпочати оповідь про дитячий музей, треба розказати, як і завдяки кому ми туди потрапили. Тиждень тому подзвонила знайома наших знайомих, ні, уже друзів, бо за той час, що ми з Марічкою у США, кілька разів вони до нас приїздили, кілька – ми до них, тож можна сказати, що дружимо сім’ями. Так от, подзвонила Оленка і запросила Марічку (і нас разом з нею) на день народження до своєї доньки Катрусі, якій виповнилося шість років. На цьому дитячому святі ми завели нові цікаві знайомства. Мирослава й Марко народилися тут – це відчутно по мові: їхня українська якась трохи рубана, окрім того, періодично збиваються на англійську, так само, як і двоє їхніх дівчаток. Інша пара, Уляна та Юрко, у США вже вісім років. Із своїм синочком Яремою вдома говорять українською, але він ходить до садочка і добре говорить також англійською. Взагалі, Марічка казала, що діти періодично переходили на англійську, що й не дивно, адже нею вони послуговуються у школах. З присутніх дітей Марічка була найстаршою, найвищою і при цьому найменше жила у США, бо решта дітей народжені вже тут. Малюки натхненно щось ліпили з кольорового тіста, потім оглядали Катрусину кімнату, а потім дружно дивилися «Ну, постривай!». Дорослі тим часом активно спілкувалися. Хрещений Катрусі Петро приїхав із Філадельфії. Також народжений тут. Коли розказував анекдот, періодично консультувався з Оленкою, щоб підібрати потрібне слово. Мова діаспорських українців часто калькована з англійської, їм просто не вистачає словникового запасу і знання усіх мовних нюансів. Ще одна дивовижна пара – хрещена іменинниці Мар’яна з чоловіком-хорватом Герою, які приїхали разом зі своїми волохатими улюбленцями – тер’єркою Мімі і пуделихою Б’янкою. Гера виявився напрочуд привітним, хоча, мабуть, почувався трохи не у своїй тарілці, бо ж спілкувалися переважно українською. Зате Рома, почувши, що він хорват, привітався до нього хорватською (таки недаремно вчив мову в Академії!). Цуцики веселили і дітей, і дорослих. Старша Мімі буквально на льоту ловила м’ячики. Білява Б’янка до м’ячиків була абсолютно байдужою, зате проявляла надзвичайну дружелюбність. Раніше ми з Марічкою говорили, що заведемо (колись!) таксу, тепер я вже не так впевнена щодо породи, бо ці песики мені також дуже сподобалися.
Але досить вступу, треба нарешті переходити до основної частини, а то досі не ясно, до чого тут дитячий музей. Після перекуски і тортиків шановне товариство розсілося по машинах і поїхало у центр міста, де знаходиться Port Discovery: Children’s museum. Власне, незрозуміло, чому цей заклад називається музеєм. Вдаліше було б охарактеризувати це як «Центр дитячих розваг». Щастя потрапити туди коштує $12,95 з носа, річний абонемент на сім’ю – $95. Оленка приклеїла на груди усім – від найменшого до найстаршого – перепустки до музею, і ми зайшли у дитяче царство. Коли вражень забагато і перехоплює подих, важко віднаходити слова для опису відчуттів, але я все ж спробую…
Як тільки ми зайшли у дитяче царство, погляду відкрилося футбольне поле, ні не в натуральну величину, але досить велике. Футбольний м’яч – стандартних розмірів, але легенький і м’якенький, таким не страшно отримати у вухо. Оминувши футболістів, у центрі побачили складну конструкцію з гірок, труб, сіток. Вона займає центральну частину приміщення на усіх трьох поверхах. Зайшовши на першому рівні, можна вийти у будь-який бік на другому чи третьому і навпаки. От тільки спочатку дуже непросто зрозуміти, куди ж веде та чи інша «стежка».

Центральна гірка-труба у кілька разів ширша і більша за гірки на рошенівських майданчиках, які проти неї видаються забавками для ляльок. Я з цієї труби не з’їхала і тепер шкодую, бо деякі батьки також мандрували дитячими «катакомбами». Зате я лазила по тунелях із сітки, а у тому, що був під нахилом, навіть з’їхала, бо йти усе одно не могла – каблуки чіплялися за мотузки. У цих «катакомбах» часом треба було лізти кудись по прямій дошці, на якій то тут, то там розташовувались якісь «підніжки». Одним словом, діти тут пропали. Спочатку вони полізли туди усі разом, але повернулися не всі. Уже дорослі й діти перемістилися до інших цікавих об’єктів, а Марічки не було видно. Безслідно зник і мій чоловік. Добре, що я здогадалася, що вони разом, хоча певні сумніви усе ж були… А шукати їх самотужки також не хотілося: а що, як і я загублюся? Бо ж, як ми виходили з гардеробу, щосили ревла дівчинка років дев’яти: вона загубила сестру. Але сестра знайшлася, бо перед виходом ми запитали про це у службі охорони, куди відвели заплакане дівча. Але це я відволіклася. Мені хотілося розділити радість перебування тут із Марічкою і Ромою, а не стовбичити, дивлячись на чужих дітей, тож я попросила знайому подзвонити Ромі на мобільний. Виявилося, що він нас бачить! Покрутившись за його вказівками, побачила його і я. Поки я на них чекала, Марічка встигла пограти у гольф, побути будівельником: натягнувши на голови каски і вдягнувши жилети, діти складали «цеглини» на рухому стрічку, інші крутили кермо, щоб підняти вантаж вгору, звідки цеглини спускалися по стрічці на коліщатках вниз, де дітлахи могли їх брати, щоб щось будувати.

Можна було також розвантажувати вагони за допомогою спеціального крану. На гачку крана був магніт, який притягував цеглинки. Їх треба було з одного вагона поскладати в інший. Ще там була корова з телям у натуральну величину. Корову можна було «подоїти»: вим’я гумове, м’яке, а під ним стоїть відерце. Марічка не подолала спокусу вилізти на теля, на корову не змогла. Шукаючи ще щось цікавеньке, розчесали хвоста коневі, задок якого був причеплений просто до стіни, а поруч лежала спеціальна щіточка. Далі на нашому шляху постала оаза – тихий куточок, де можна було спокійно посидіти чи полежати на подушках, роздивляючись чи читаючи книжки, змайструвати щось з конструктора, поскладати пазли тощо. Там Марічка склала людський скелет – на тканині намальований силует людини, і до нього треба чіпляти кістки на липучках – і змайструвала з чудернацького конструктора не менш чудернацьку істоту-квітку з двома парами лупатих очиць. Але доці там було не дуже цікаво – їй хотілося активних розваг, тому наступною точкою, яку ми відвідали, був музичний зал, точніше, барабанний. Відвідувачі брали палички і гатили по різноманітних і різнобарвних барабанах і тарілках. Уявляєте цю шалену музику? Один із працівників музею задавав ритм то на одному, то на іншому барабані, але кому потрібен загальний ритм, якщо кожен лупить, як хоче і як може?

Боюся, що не зможу перерахувати усіх ігор і куточків, які є у дитячому музеї, але деякі все ж назву. Там є як мінімум два магазини з овочами і фруктами, неймовірно схожими на справжні і за розмірами, і за забарвленням. Ще є ферма і магазин домашніх тварин; ковбойський куточок; комп’ютери, за якими можна гратися і малювати; куточок, де можна змайструвати вітрячок і кораблик (на столиках є усе потрібне: детальна інструкція, папір, ножиці, трубочки, нитки тощо). Нарешті ми усі дружно добралися до кафе. Ні, не до справжнього. Точніше, не так. Кафе якраз найсправжнісіньке: є столики для відвідувачів, є кухня. Ми з Марічкою кілька разів проходили повз нього і не заходили саме тому, що не збиралися їсти. Але їсти там і не треба. Батьки з полегшенням всілися за столиками, бо вже стомилися мандрувати за своїми малятами. А дітлашня в цей час радісно складала на підноси усе, що траплялося під руку, і гордо подавала таці батькам.

Марічка навіть примудрилася заробити долар чайових – за те, що принесла саме те, що замовляв хрещений іменинниці, а не чергову капустину чи яєчню. Хтозна, скільки ще б ми перебували у цьому дивовижному царстві дитячих розваг, але у кафе нам повідомили, що музей зачиняється (о 17.00). Яка радість! Для батьків, звичайно, які помітно заморилися. Поки вдягалися, побачили чимало дітлахів із саморобками: виявляється, у якомусь із залів діти щось майстрували з картонних тарілок і готували подарунки до Дня Валентина. Але ми не шкодували, що не потрапили туди, – всюди ж не встигнеш. Та й потім – раз іще не все бачили, не все випробували, значить, обов’язково ще повернемося сюди. От приїде в гості племінник – покажемо, як розважаються американські діти. Марічка з нетерпінням чекатиме, бо готова хоч зараз пірнути з головою у світ дитячих розваг.