Давненько я не писала про свої враження від поїздок. Усе тому, що їздили в уже перевірені місця, тож враження були приємні, але не нові. А учора вибралися нарешті у Вашингтон. Метою був Музей корінних американців.
Не буду детально описувати усе, що ми бачили: різноманітні глиняні вази, фігурки тварин, одяг та взуття.
Хоча досить цікаво було зблизька роздивитися шкіряні мокасини. Вони зовсім не схожі на те, що ми зараз називаємо мокасинами. Це легкі і м’які (принаймні на вигляд) черевики або чоботи з тонкої шкіри. Були навіть білі весільні. Деякі екземпляри – справжні витвори мистецтва: щедро оздоблені бісером (давні індіанці використовували дрібненькі камінчики). Обшиті бісером також ткані пояси та сумки (думаю, чимало модниць із задоволенням носили б такі) і навіть ляльки.
Деякі мотиви на тканих речах, як і самі речі, ліжники наприклад, схожі на українські.
Експозиції музею здебільшого присвячені індіанцям, хоча є й згадки про інші народи, зокрема ескімосів, які живуть на Алясці. На першому поверсі можна детально роздивитися їхній засіб пересування – легенький і гарненький каяк. А на третьому поверсі ми дізналися, як і з чого їх роблять. Працівник музею, індіанець, запропонував нам торкнутися кількох різних матеріалів і вгадати, що є що. Було очевидно, що один із запропонованих шматочків – шкіра, але чия саме? Ескімоси виготовляють (чи виготовляли?) свої човники зі шкіри тюленя. Розмір човна залежить від людини, для якої його роблять. Довжина каяка дорівнює подвійній відстані розкинутих рук між кінчиками середніх пальців, а ширина – відстань від кінчика середнього пальця до ліктя. Цього досить, щоб залізти у човен, але отвір і не повинен бути занадто широким. Ескімоси поважали природу і жили в гармонії з нею, тому використовували тюленячий жир і навіть м’язи – замість ниток, ними зшивали каяк.
Індіанець тримає в руках каяк із лялькою ескімосом
Інший човник – більший. Такий плавучий транспортний засіб виготовляли індіанці, які жили на півдні Канади і півночі США. Цікаво, що канадські та американські представники племені називають себе по-різному. Вони робили свої човни з деревини. «Якої саме? Спробуйте вгадати», – пропонує знову немолодий індіанець і простягає слухачам кілька шматків деревини. «Береза?» – невпевнено каже Рома. «Саме так! Це березова кора!» Внутрішню сторону кори індіанці пускали на зовнішню сторону човна, бо вона не пропускає воду.
Показував нам наш гід ще й човник із кедра, але про нього чомусь майже не розповідав. А взагалі, ледь не кожне плем’я робило інакші човни – бачили ми й плетені з лози, дуже мілкі, але м’які, мабуть, у таких зручно сидіти.
Біленький - каяк зі шкіри тюленя. Зліва вгорі - човник із березової кори. Справа вгорі - плетений болівійський, мілкий і м’який. Справа внизу - гавайський
І племен існувала велика кількість, то літературою розтиражовані лише кілька: навахо, апачі, команчі, ірокези, черокі. Насправді було не менше сотні різних племен: мівок, гупа, кочі мі, тлі чо… А лишилися лише резервації та товари, зроблені руками індіанців.
У магазині, що розташувався на другому поверсі музею, можна придбати купу різноманітних речей – від прикрас із бісеру, пасток для снів та дерев’яного посуду до плетених гаманців, ляльок та сумішей для випікання хліба. Усе зроблено індіанцями. Майже на кожній речі – своєрідна історія: де і ким зроблено, на що ідуть зароблені гроші. Так, на комплекті шитих лялечок (тато, мама, двоє діток, плетена люлька, мітла, дерев’яна дощечка для прання білизни, дві квіточки і ще пару якихось крихітних дерев’яних дрібничок) було написано, що виготовляють їх жінки громади, яка називається «Надія», що на зароблені ручною працею гроші вони устаткували лікарню, стоматологічну клініку і школу.
Гарних речей у магазині дуже багато, але ціни не радують, навіть при тому, що ти розумієш, що вони йдуть на добру справу. Тому ми довго блукали рядами, вибираючи щось симпатичне, щоб лишилося на пам’ять, і у той же час не дуже дороге. В результаті Марічка зупинилася на якомусь духовому інструменті – уже другий день із задоволенням щось собі видмухує, я взяла на пробу суміш для випікання традиційного кукурудзяного хліба (ще не пробували, тому про смак нічого не можу сказати). Ще не втрималися і купили маленьку сову, зроблену з декоративного гарбузика, ну і вже згадані ляльки (вони насправді зовсім маленькі, тато з мамою – величиною з палець, а малеча – як півмізинця), хоча Марічка такого щастя і не сподівалася.
Заходили ми і в ресторанчик при музеї, але лише пройшлися по ньому – цікаво, звісно, спробувати якісь національні страви, але ціни були невиправдано захмарні, тому ми пішли перекусити у «традиційний» Макдональдс, який розмістився у Музеї авіації та космосу. Ну а заодно і музеєм прогулялися.
У повітрі висіли, а також стояли – на висоту усього музею, аж до стелі – різноманітні ракети.
В одну з них навіть можна зайти, вистоявши чималу чергу. Пройшовшись невеликим коридорчиком, ми побачили кілька космічних «кімнат»: душову (виявляється, космонавти приймають душ у таких собі мішках, залазять у них, піднімають угору – от тобі й душова кабінка), туалет і робочий кабінет, у якому над столом чомусь зависла консервна банка.
Окрема зала присвячена першому моторному аероплану і його творцям – братам Райт. Цей самий аероплан займає майже усю залу, у повітрі висять його зменшені копії.
Думаю, хлопчакам було б дуже цікаво у цьому музеї, а от наша дівчинка трохи нудилася, та й ми всі уже стомилися, тому вирішили рушати додому. Та проминути сувенірну крамницю не вдалося. Після довгих пошуків (як сказала потім Марічка, там просто не було нічого путнього) купили космонавтську їжу (висушене морозиво і полуницю) і лак для нігтів, який світиться у темряві (не розумію, до чого тут космос чи авіація…)
*** *** ***
На завершення цього допису напишу ще про маленького хлопчика, якого я побачила у сувенірній крамниці, поки чекала Рому і Марічку. Одразу я подумала, що тато везе коляску, а потім помітила, що то не звичайна дитяча коляска і що везе її не тато. То був дитячий інвалідний візок, і хлопчик років трьох, принаймні так я візуально визначила його вік, сам їхав, вправно і надзвичайно швидко крутячи колеса руками. Наткнувся на якусь перешкоду – здається, то був килимок – і не кликав нікого на допомогу, хоча поруч були тато і брати, а сам швиденько якимись хитрими маневрами справився з ситуацією. Вони усі підійшли до стелажа з м’ячами, і брати стали кидати йому м’яча, а він – їм. І так він поводився, ніби йому не потрібна нічия допомога, він усе може сам, при цьому був не озлоблений, а просто надзвичайно самостійний. У такому віці і у такому стані.
Коли я спостерігала за цим надзвичайним хлопчиком, якраз вийшли мої космонавти, тож я не бачила, що відбувалося далі, але мене вразив вираз обличчя цього малюка і його ставлення до життя. Я усе можу! А ми, люди, у яких є здорові руки-ноги, усе шукаємо виправдання своїм невдачам… Я усе можу!
Немає коментарів:
Дописати коментар