Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина друга

Середа. Як і планували, відвідали зоопарк в Омасі. І хоч сьогодні був довгий і насичений день, зараз уже всі мої сплять, і буквально за дві хвилини настане четвер, я все ж таки зроблю деякі нотатки.

Зоопарк величезний. Не буду навіть перераховувати всіх тварин, яких ми бачили – жирафів і носорогів, левів, тигрів та інших котячих. Хоча все ж можна згадати пантеру, яка на наших очах обідала білим кроликом – видовище не надто приємне, особливо для дітей, коли вони розпізнали, кого ж вона їсть. Цікаві були експозиції пустелі, джунглів та Мадагаскару. Зупинюся лише на кількох моментах. Так завжди буває – ходиш, ходиш, бачиш купу різних тварин (якщо йдеться про зоопарк), а якась істотка розкривається по-новому.

Та спочатку напишу про випадок, який зовсім не стосується звірів і стався, коли ми вже потихеньку просувалися до виходу. На території зоопарку багато досить крутих підйомів і спусків, і от по одному з цих спусків на величезній швидкості котилася коляска! Це так жахливо – бачити таке і знати, що нічого не можеш зробити, бо, хоч як би ти біг, усе одно не встигнеш... А ще страшніше було те, що мені здавалося, що ніхто цього бачить! Коляска їде, а ніхто не помічає! Це тривало лише пару секунд, коляска об щось перечепилася, дитина впала на траву (добре, що так), згори прибігла перелякана мама, збіглися люди. Мале, звісно, дуже плакало, точніше сказати, ревло. І мало на те повне право. Але добре, що живе і ворушило руками-ногами. Через пару хвилин мама з дитиною проїхали повз нас на службовій машині зоопарку – очевидно, у медпункт. Якщо комусь здається, що я пишу про це з іронією – то, мабуть, захисна реакція. Мене довго трусило, та й зараз – пишу, а перед очима – коляска, яка летить по пагорбу, і ніхто її не зупиняє... Та й не міг її ніхто зупинити, бо коли вона пролітала повз, то вже було пізно, або задалеко – як у нашому випадку... Сподіваюся, з дитиною усе добре, і вона відбудеться лише переляком.

Мабуть, мама роздивлялася якесь звірятко, а може, відволіклася на іншу дитину, що навіть імовірніше, враховуючи, що у США практично немає сімей із однією дитиною, а коляску забула поставити на гальмо. Коли помітила свою неуважність – було вже пізно...

Важко після такого писати про тварин, але навпаки я зробити не могла, бо ж життя і здоров'я навіть чужої дитини важливіше за будь-які враження. Та все ж головні у зопарку – звірі, і я таки напишу про трьох із них. Перший – sun bear, українською – малайський ведмідь. Це невеликий бурий ведмедик із жовтою "галочкою" на грудях – поцілунком сонця, тому назва англійською мені подобається більше. Сонячний ведмедик сидів на дереві і ліниво розглядав відвідувачів. А завдяки тому, що розгалуження гілок, на якому він розмістився, було прямо біля паркану, ми його роздивилися зблизька. 

Дуже міцні кігті на передніх лапах, великий ніс, який майже весь час ворушився і досліджував зміни запахів. Через широкі ніздрі він мені чомусь нагадав порося...

Можна сказати, що цього разу я відкрила для себе горил. Звісно, я і раніше знала, що вони розумні і найближчі до людей, але то не були знання, набуті власним досвідом. Ми бачили кілька пар горил, але найбільше зарам'яталася перша. Самка лежала на траві, правою передньою лапою (чи краще сказати – рукою?) чухала праву задню лапу (ногу?), лівою – колупалася в носі, а потім свої здобутки відправляла до рота. Але не вона привернула нашу увагу, якби не її "чоловік", ми б її, може, взагалі не зауважили.

Матуба, 1984 року народження (ім'я та вік ми дізналися трохи згодом, оглядаючи портретну галерею горил), сидів прямісінько біля скла і розглядав людей.

 Це вже не вперше з нами трапляється, коли здається, що не люди розглядають мавп, а навпаки, але такого сильного відчуття ще не було. Його погляд говорив: "Ну-ну, що ви ще мені покажете? І це все? Здивуйте мене, ну, здивуйте, люди!" І в той же час було так соромно за все людство, представники якого кривлялися перед мавпою… А такі завжди знаходяться…

Дивлячись в очі Матубі, мені здалося, що усі ті вигадані історії про те, що горили перемагають людей, не така вже й фантастика, особливо враховуючи те, що наші двоюрідні брати значно за нас більші й сильніші...

Посидівши і порозглядавши людей, Матуба розлігся, тут же, одразу біля скла, показуючи, що ми всі нудні й нецікаві і, взагалі, набридли йому. Але ж при цьому він не пішов ховатися десь у кущах, хоча міг – місця і сховків у вольєрі досить. Що б він не демонстрував, а спостерігати за людьми йому цікаво, бо, полежавши трохи, він пройшовся і влігся... знову біля скла, щоб зібрати навколо себе нову аудиторію. Дивилася я на нього і думала: хто за ким спостерігає і хто з нас знаходиться за склом?

Інші горили не були ні такими цікавими, ні спостережливими. Може, тому що вони молоді? А у погляді Матуби проглядала справжня мудрість.

Останній портрет – двопалий лінивець. Це, звісно, не перший лінивець, якого ми бачили, але перший, якого бачили так близько. Якщо описувати в двох словах – волохатий і лінивий. Можна ще додати "дуже". 

Не знаю, чи назва ще якоїсь тварини так ідеально описує характер, як у випадку з лінивцем. Лежить, обійнявши лапами гілку. Ліниво, ледь ворушачи лапою, чухається. Потихесеньку – а куди поспішати? – підповзає до краю.

 Он видніється листок. Хочу я їсти чи не хочу? Ліньки. Зупинився. Але ж їсти хочеться. Ще трошки підповз. Спробував дістати листок. Не вдалося. Ну й нехай. Ліньки. Але ж їсти ніби хочеться... Ще раз потягнувся у напрямку листка. Вдалося лизнути. Відпочив. Ще одна спроба – на листку лишилися сліди від зубів. Мабуть, досить. Потихеньку, міцно обіймаючи гілки, не поспішаючи, а то й впасти можна, пересувається у зворотному напрямку. Голову поклав на розгалуження гілок, розкинув лапи – і наступної хвилини вже заснув. (Серед людей також є такі везунчики, що швидко і міцно засинають). Я якраз перед тим подумала, що на цього смішного волоханя можна дивитися нескінченно, а він взяв – і заснув, отакий лінько!
І ще трохи фото:

Ну дайте вже щось! Дайте, раз прийшли!
Сімейка орангутангів потішила своїми гімнастичними здібностями. Особливо малюк, який швидко пересувався за мамою, вправно хапаючись руками за гілки і розгойдуючись. Те, що то - мама, було видно неозброєним оком, особливо іншій мамі. :) Наздогнавши маму на вершечку скелі, мавпеня присмокталося до грудей і припинило свою бурхливу діяльність.


Спробуйте здогадатися: де хвіст, а де лапа?

Одному з пінгвінів - 30 років!
 
Більше фотографій можна подивитися тут: http://www.flickr.com/photos/yasia22/sets/72157635021530244/with/9484494476/

Вашингтонський зоопарк

Цієї неділі погода зробила нам чудовий подарунок – майже літній день пізньої осені. Година дороги – і Смітсонівський національний зоологічний парк гостинно запрошує на свою територію. Вхід до усіх закладів, які належать до Смітсонівського інституту, безкоштовний. Окрім Національного зоопарку, під крилом цієї організації – дев’ятнадцять музеїв і п’ять дослідницьких центрів. Але сьогодні – розповідь лише про зоопарк.
Територія зоопарку – величезна. Щоб гарненько усе подивитися, потрібно не менше як півдня. Цього разу ми не дійшли до дитячої ферми. Та хіба здивуєш українську дитину козою чи поросям, якщо є панди і мурахоїди? Так, панди були нашою головною метою. Це фішка і символ цього зоопарку. Гуляючи бамбуковими заростями, ми вишукували очима цих чорно-білих пухкеньких ведмедиків, але їх ніде не було видно. Побачили ми їх, вже коли зайшли у хатинку за склом. Чотирирічне маля Тай-Шань спало, а мама Мей-Ксянь і тато Тянь-Тянь гризли кружальця льоду з замерзлими всередині фруктами, таке собі морозиво.

Не буду перераховувати усіх звірів, яких ми бачили, та й не змогла би, бо багатьох у нас не водиться, а з англійської одразу й не перекладеш. Розкажу тільки про тих, які чимось вразили чи дуже сподобалися. Пальму першості можна віддати слонячій землерийці. Але це ми вже вдома розшифрували назву цієї кумедної тваринки, а до того називали її шрю, від англ. – elephant shrew. Коли ми прогулювалися по «дому маленьких ссавців», його мешканці якраз обідали. Працівник зоопарку кинула жменю тарганів, і слоняча землерийка взялася хутко всмоктувати їх своїм довгим носом. Вона дуже смішно бігала на досить довгих ніжках і вишукувала своїм хоботцем поживу. У той час її сусіди по «хатинці», золотисті, буроголові та ще якісь тамарини лазили по деревах. Родичка слонячої, деревна землерийка, нас не вразила – схожа на білку істота шукала жучків на гілках і не мала чудового слонячого носика.

У «домі маленьких ссавців» бачили ми усіляких шиншил, ховрахів, мавпочок, їжаків, дикобразів. Броненосець так і не розвернувся показатися у всій красі, дрихнув, згорнувшись клубочком у своїй броні. Неприємно вразили кротячі пацюки (mole rat) – маленькі, сліпі, лисі рожеві істоти розміром з невеличкого хом’ячка. Вони бігали по підсвічених прозорих тунелях, і освітлення робило їх ще огиднішими. Біля їхньої хатки було написано, що вони і не кроти, і не пацюки. Усе життя проводять під землею, харчуються рослинками-корінцями.
У «домі великих мавп» на нас чекали горили й орангутанги. Точніше, не дуже чекали… Мама-горила у куточку гралася з малям. Збоку від глядачів сидів самець і демонстративно колупався в носі, довго розглядаючи свої здобутки. А у самому центрі ще одна горила відкрито демонструвала своє ставлення до відвідувачів, повернувшись до них задницею. Орангутанги були привітніші, принаймні, не показували своєї неприязні: двоє порпалося в сіні, кілька сиділо під стіною, замотавшись у ковдру.
Цілу виставу приготували зебри: вони підходили близько до сітки, форкали і ганялися одна за одною. Не відставали від зебр і видри. З задоволенням демонстрували свої вміння неперевершених плавців, пірнали і вистрибували, пропливали під колодами, а одна видра весь час робила сальто у воді – відштовхувалася лапками від скла, перекручувалася під водою і знову відштовхувалася.
Цікаво було спостерігати і за луговими собачками. Хоча насправді це ніякі не собачки, а великі хом’яки з товстими задами. Але вони так кумедно стрибають! Поруч із їхнім «собачатником» зробили лабіринт із труб для дітлашні – щоб, лазячи норами-тунелями, малюки могли відчути себе луговими собачками.

Порадували також мурахоїди, які нишпорили своїми довжелезними мордами у траві. Тигр чомусь обгризав кущ. Після довгих роздумів ми вирішили, що то він чистив зуби після ситного обіду. Левиці гордо дефілювали перед захопленою публікою, в той час як лев переховувався десь у кущах. Гепард спав, лишивши на показ тільки спину.

Цього разу заховалися від нас лемури, бегемот, морський слон. Але нічого, буде привід приїхати ще раз (чи не раз).
Звісно, не можна було вийти з зоопарку з пустими руками. Для тих, хто хотів отримати одноцентову монетку з зображенням панди чи мавпи, стояли спеціальні автомати. Закидаєш туди 51 цент – випльовує монетку в один цент з мордочкою. Ми на це не купилися. Але у Panda store зайшли. У цьому магазинчику сувеніри не тільки з пандами. Хоча їх таки найбільше. Можна вибирати чашки, брелоки, футболки, кепки, рюкзаки, блокноти, ручки, значки, листівки, диски, ще не знати що з різними тваринами. Але переважно це все ж м’які іграшки. Але які гарні! Це не китайський ширпотреб із перекошеними мордами і лапами різної величини. Вироблено в Індонезії, ручна робота. Пухкенькі копії дуже подібні на свої дикі прототипи. Були там і рожеві фламінго, і кротові пацюки, і ховрашки з хом’яками, я вже не кажу про слонів-бегемотів-жирафів-мавп-ведмедів-левів. А цариця Панда! Я не рахувала, але самих тільки м’яких панд було видів п’ятнадцять: панда сидить, панда лежить, панда з бамбуком у роті, панда з малятком під боком, панда весела, панда сумна, панда хитра… А ще ж рюкзаки з пандами, сумочки, пенали, олівці…
Марічка довго ходила серед іграшок… Спочатку наче зупинила свій вибір на ховрашкові, але він був сумний. Тоді дитина вибрала колобкоподібну невелику пандочку і маленького пінгвінчика. Сама пішла до каси розплачуватися своїми ж грошима – частина зібрана ще в Україні і переведена у місцеву валюту, а частина – завбачливо виділена бабусею і дідусем на поїздку.
Вийшли з зоопарку ми вже майже перед закриттям, зайшли в «Старбакс» випити шоколаду, та й вирушили додому…