Мої три вагітності. Третя

Стільки всього хочеться написати, що навіть не знаю, з чого почати. Мабуть, із того, що цього разу все було якось інакше. На початку мене нудило не лише вранці, а цілими днями. І вся їжа й напої здавалися зовсім не смачними. От просто зовсім без смаку. П’ю капучино, яке я так люблю, а воно ніяке. Їм тірамісу – знаю, що воно смачнюче, а смаку не відчуваю. Смачною була тільки картопля, якої хотілося весь час. Бажано смажена і бажано з м’ясом. Хоча може бути й пюре, і молоденька, й запечена. Уже тоді з’явилася підозра, чи не хлопчик там часом командує? Але я відкинула цю думку, бо вважала, що наша з чоловіком спеціалізація – дівчатка.

В англійській немає образливого слова «старородка», та все ж протягом вагітності мене направляли на додаткові аналізи, УЗД та скрінінги – because of age. І, мушу визнати, мені й самій цього разу було важче. Фізично. Ніяк не могла вмоститися спати, бо заважав живіт. Причому не лише останні кілька тижнів, а кілька місяців до терміну. Та й взагалі не була така активна, як перших два рази. Під кінець було важко ходити, бо живіт виріс величенький, що й не дивно, бо малюк виявився найважчим із трьох. Під кінець навіть у машину ледь залазила, та й то не по-людськи: спочатку задок, а потім уже підтягала ноги. J І спина боліла, якщо багато ходила чи стояла, хоча з першими двома такого не було, і я ще дивувалася, що часом вагітні жаліються на біль у спині.

І на початку вагітності, і в кінці мучила печія. Не так щоб аж страшенно мучила, але й приємного мало. Кажуть, то через те, що дитя має багато волосся. З Юлею також була печія, а вона народилася майже лиса. Андрійко волохатенький, але не аж такий, щоб дуже вже. Так що кількість волосся тут ні до чого. Так само, як і форма живота. Усі три рази він у мене не був «розпластаний» по всьому тілу, а «стирчав» попереду. Пам’ятаю, ще першого разу сусіди в Черкасах казали, що з таким животом має бути хлопчик. Хахаха. З трьох один. От вам і народні прикмети. ;)

Коли перше ж УЗД показало хлопчика, ми з Ромою трохи розгубилися. От якось не були готові, справді. Що робити з дівчатками – знаємо, купу дівчачих одежок-причандалів маємо. Але в нас буде хлопчик! Чесно кажучи, я навіть трохи побоювалася, бо хлопчики – це ж зовсім інший світ. Але якщо й були якісь сумніви, що я впораюся з новим викликом, вони розвіялися разом із першим криком малюка і моїми сльозами щастя.

Марічка хотіла саме братика, бо в кількох її подружок є маленькі братики, і «вони такі милі!». Юля ж бурмосилася, що всі хлопці хулігани, штовхаються й штрикаються. Але коли вперше побачила Андрійка, сказала, що він краще, ніж вона собі думала. І тепер, коли малюк не спить, Юля завжди поруч. Щоб дивитися, пильнувати, допомогти, якщо потрібно. «Давай, Андрійку, давай, ти ж козак, ти все зможеш!» – каже вона, спостерігаючи, як братик намагається тримати голівку, лежачи на животику. Маленького принца всі люблять. І тепер ми вже не уявляємо, що замість нього міг би бути хтось інший.

А от реакція людей на те, що в нас буде хлопчик, а вже є двоє дівчат, відверто дивувала. Усі, як один, радісно вигукували: «Ну нарешті! Вітаємо! Ви, певне, дуже щасливі, що буде хлопчик!» Особливо це, звісно, стосувалося Роми. «О, чоловік, певне, пишається, що нарешті дочекався хлопчика!» Га? Чого? А якби була дівчинка? Рома добре знає, що з дівчатами також дуже цікаво. Вони інші, так. Їм не байдуже, що вдягати на тренування з футболу. Вони легко відволікаються, бо «ой, метелик» чи «ай, пташка». Вони багато базікають і не надто пильнують, куди полетів м’яч, але й із ними можна грати у футбол. Доведено коучем Романом. ;) Зате вони знають все про принцес і поняшок, а їхні обійми й поцілунки найсолодші в світі.

Та ми з Ромою здалися. Простіше кивати й усміхатися, ніж пояснювати, що ми наважилися народити третю дитину не тому, що страшенно хотіли хлопчика і це була наша остання надія, а тому, що хотіли ще одного малюка. Незалежно від статі. Хлопчик – добре, щось новеньке-цікавеньке. Дівчинка – чудово, у нас стільки всього для неї є. Головне – аби маля було здорове.

Якщо з Марічкою я писала дипломну про Юду і читала Достоєвського, з Юлею – виключно дитячі книжки про чарівні світи (от як у Діани Він-Джонс), бо доросла література з її тривогами й проблемами зовсім не читалася, то з Андрійком був баланс дорослого, підліткового й дитячого. А ще ми чимало писали, перекладали й редагували. І головне – попідтягали всі хвости до дня народження. J

Лікарі

Кейті, яка вела другу вагітність, років два тому переїхала, і мене перевели до іншої милої лікарки – Вікі. А що вона не веде вагітних, то останні дев’ять місяців я відвідувала лікарку Зьорчер. От її якось і не назвеш по імені, хоча до більшості лікарів і персонал, і пацієнти звертаються по імені. Андреа, Сем, Вікі. Але доктор Міллер, доктор Зьорчер, доктор Бірман… Може, тому що вони все ж старші…

Про Міллера, нашого сімейного лікаря, я вже колись писала. Мабуть, у фб. Це височезний стрункий бородатий дядько. Лисуватий спереду і з кумедним хвостиком ззаду. Кумедним, тому що злегка кучерявим і з незмінною червоною резинкою. Ще з незмінних аксесуарів – годинник із Міккі-Маусом (це так зворушливо виглядає!), плетені вовняні светри з візерунками, грубий шкіряний ремінь із велетенською пряжкою і грубі чоботи. От не знаю, влітку, певне, він все ж не в чоботах ходить… Треба буде якось спеціально влітку навідатися й перевірити. J І ось цей високий лікар Міллер говорить дуже тихим голосом, майже пошепки, так що одразу треба нашорошувати вушка, щоб його розчути. А ще він дуже демократичний і зовсім не категоричний. І ніколи не дратується.

Чому я раптом про нього згадала? А тому, що моя лікарка Джералін Зьорчер нагадує мені одночасно Міллера й Уляну Супрун. Вона також висока і старомодна. В окулярах, не користується косметикою і не надто переймається тим, що в неї на голові, хоча має досить довге волосся, злегка помережане сивиною. Вона завжди ходить у штанях, грубих черевиках і товстих шкарпетках, навіть улітку. І щоразу вибачається, що в неї завжди холодні руки. А ще вона вміє жартувати з серйозним виразом обличчя і має дуже добрі очі. Одним словом, щастить мені на лікарів.

Цього разу мене записали на консультацію до Бірмана, хірурга, до якого я хотіла минулого разу. Але тепер я вже хотіла до Майкла ЛаБела. Минулого разу він добре виконав свою роботу, тому хотілося знову до нього. Виявилося, що в нашій клініці він не приймає, хоча у лікарні все ще оперує, а на консультацію до нього треба їхати в Декору, це 40 хвилин від нас. Ну що ж, поїхали.

Майкл дуже втішився. Казав, що немає кращої похвали для лікаря, ніж пацієнти, які вертаються. Знову й знову дякував, що прийшли саме до нього. І нам було приємно знову бачити його усміхнене обличчя. За останні шість років він майже не змінився. Тільки запустив борідку. Мабуть, задля солідності, бо надто вже молодо виглядає. J

А в день операції страшенно тішився медперсонал, бо вже скучили за ЛаБелом. «З ним так приємно працювати», – знову і знову повторювали медсестри.

Уже за операційним столом Майкл знову запропонував назвати малюка Майклом, якщо вже цього разу це хлопчик. Та в нас було ім’я, яке чекало вже 15 років. Ще протягом першої вагітності ми з Ромою вирішили, що дівчинку назвемо Марією, а хлопчика – Андрієм. Марії вже чотирнадцять, а Андрійко нещодавно з’явився на світ.

Мої три вагітності. Друга

Друга насправді також була досить екстремальною, але вже в Америці. Рома якраз отримав пропозицію щодо нової роботи, і на нас чекав переїзд із Меріленда до Айови.

Та спочатку треба було… ні, не стати на облік. J Але так, потрапити до лікаря. А ми хоч і прожили на той час півтори роки в Америці, та до лікарів особливо не навідувалися, бо ніби й не хворіли, то навіть не знали, з чого починати. Натрапили на якийсь сімейний центр, але ведення вагітності не входило в їхні обов’язки. А потім хтось зі знайомих порадив гінекологиню Олену, точніше, Єлєну, яка колись виїхала з Одеси.

УЗД показало термін 3-4 січня. «После кесарева можно, конечно, и природно рожать, но неизвестно, как пойдет, так что я не советую. На Рождество и Новый год я уезжаю отдыхать. Так что рожать будем… – пані Олена подивилася в календарик. – 23 декабря».

Я покивала головою, бо вже знала, що народжувати з нею ми не будемо. Ну і що це за підхід взагалі – я їду на канікули, тому народити треба до того?

Якщо на початку першої вагітності мені хотілося морозива, то вдруге – солодкого. Всякого різного. Мене не нудило, правда, раз чи два втратила свідомість. Але з вагітними таке трапляється. J

Переїзд був веселим. Спочатку треба було попакувати речі по коробках. І виявилося, що за два роки ми добряче обросли речами. Та ще й прикупили меблі…

Через мене в дорозі доводилося зупинятися кожні 1,5-2 години. Зате заходили в «Старбакс» чи на дитячий майданчик – кісточки розім’яти. А за годину до місця призначення повечеряли у славному китайському ресторанчику, де від пуза наїлися крабового м’яса.

А тоді почалося найцікавіше. Перші два тижні (чи, може, навіть три) ми мали жити в готелі, бо перший поверх будинку, який ми збиралися винаймати, ще не звільнила попередня мешканка. А потім – раз – і вона його звільнила раніше, ніж мала. Ми в’їхали. Але ж меблі, посуд та решта речей ще не приїхали. Вантажівка мала привезти речі домовленого дня, а до того ми викручувалися, як могли. Спали втрьох на надувному матраці. Їли за імпровізованим столом – коробкою, сидячи на таких самих, тільки менших, коробках. Купили мінімальний набір посуду – невеличкі каструльку, сковорідку, три ложки, три виделки, ножика. Щодо тарілок не пам’ятаю. Може, їли з одноразових? Одним словом, екстрим ще той. J

Уранці Рома з Марічкою розбігалися по школах-університетах, а я, з чималим уже пузцем, вмощувалася в куточку на підлозі з ноутбуком. Чому в куточку? Там був найсильніший сигнал сусідського вай-фаю. J

Моєю лікаркою виявилася Кейті, яка народилася в Австралії. У неї був незвичний акцент і надзвичайно швидка манера говорити. Щось я перепитувала, щось вгадувала, бо не будеш же весь час перепитувати. Вона одразу сказала, що, якщо я хочу народжувати природним шляхом, треба буде їхати в більшу клініку, бо в них тут немає спецапаратури, потрібної при ускладненнях. Більша клініка – за дві з половиною години від нас. Тож недивно, що від цієї ідеї ми відмовилися, бо в Айові взимку так може замести, що й із двору не виїдеш, не те що за дві години, коли припече…

Персонал дуже ввічливий. Поки тебе зважать, поміряють температуру, тиск, пульс – сто разів подякують, ніби це ти їм послугу робиш, а не вони тобі. А в мене в голові щоразу фраза, що «для цього університетів кінчати не треба…» Такий контраст…

Схема відвідування гінеколога приблизно така сама, як і в Україні. Спочатку – один раз на місяць, потім – двічі на місяць, а останнього місяця – щотижня.

За місяць до терміну призначили зустріч із хірургом. Ми хотіли до старшого, досвідченішого, але в нього саме хворіла дружина, тому він взагалі не приймав. Так ми потрапили до Майкла, лікаря приблизно нашого віку. Привітного, усміхненого, відкритого і позитивного. Він ще просив, якщо хлопчик, назвати його Майклом. Дату операції призначили на 27 грудня – поближче до терміну. Виявилося, що зазвичай і призначають десь за тиждень до терміну. «А як малюк захоче з’явитися на Різдво – зберемося на Різдво», – сказав усміхнений Майкл.

Грудень був на диво, як для Айови, теплим і майже безсніжним. Так що я бадьоро ходила до поліклініки пішки майже до призначеної дати. Уже в другій половині грудня, коли почалися канікули, мене став возити Рома.

На канікулах ми з Ромою й Марічкою дуже багато грали в настільні ігри, добираючи наші останні години утрьох. Щоправда, у перші дні після повернення з лікарні мало що змінилося: Юля чемненько спала в ліжечку, а ми й далі грали… Після того стільки часу на ігри вже не було, так що ми й досі з деяким сумом згадуємо ті пам’ятні канікули…

Від перебування в лікарні у мене лишилися найкращі спогади. Біля мене всі бігали, як біля королеви. А ми з крихітною Юлею тоді були ще й самі на все відділення, то й із сусідніх збігалися, щоб подивитися на «маленького гарбузика». J

Суперзручне ліжко, в якого кнопкою можна регулювати висоту чи опускати й піднімати спинку, – дуже зручно для людини після операції, для якої найважче – процес сідання-вставання. Іншою кнопкою будь-якої миті можна викликати медсестру, яка з радістю виконає твою забаганку – принесе води чи нічну перекуску, забере чи привезе малюка.

Як на мене, це дуже важливо – мати можливість відпочити після операції (чи після природних пологів), але в той же час знати, що тобі привезуть малюка одразу, щойно він подасть сигнал, що голодний. А як маєш сили і бажання – то нехай весь час лишається біля тебе, забиратимуть тільки на огляди-тестування.

У палаті свій душ-туалет, є телефон, телевізор. Хочеш – дивися якісь шоу, хочеш – навчальні відео про догляд за дитиною, грудне вигодовування тощо. Набравши номер кухні, можна замовити собі в палату сніданок, обід чи вечерю. Обираєш пунктики в меню і компонуєш, як собі хочеш і скільки хочеш, без жодних обмежень. Якщо до тебе приходять гості – їм також можна замовити їжу. Правда, не безкоштовно, а за $5 чи $3 – дитячу порцію.

Але ж це вже не про вагітність… Цей допис вийшов коротшим за перший, та я згадала, що протягом другої вагітності вела записи, а потім викладала їх тут, у блозі. Кому цікаво, можна почитати отут.

Це посилання на першу частину. А всього їх вісімнадцять! Ото вже детально писала людина. J

Далі буде…

Мої три вагітності. Перша

Взагалі-то, ці дописи мали написатися ще до народження малятка. Та якщо поздавати вичитані тексти я встигла, то здійснити цей намір забракло часу. А може, просто хотілося відпочити напередодні великої події…

Немає двох однакових вагітностей, як немає двох однакових людей чи сніжинок. J Кожна особлива, унікальна, і, якщо не стається катастрофи, в кінці відбувається диво народження…

Перша

Певне, найекстремальніша. Про те, що в мені поселилася маленька людинка, я дізналася в гуртожитку. Другий курс магістерки, я працюю літредактором у жіночому журналі і маю хорошу сусідку по кімнаті. Єдиний її недолік – вона щоранку встає в шостій (а я могла б спати до восьмої), миє голову, а потім у кімнаті сушить волосся. Феном. І за це хочеться прибити її отим триклятим феном (вибач, Іваночко, але були такі думки J).

Гуртожиток для вагітної – це, звичайно, ще та радість. Уранці всі встають, намагаються пробитися до ванни й туалету, і нікому й невтямки, що тобі потрібніше, бо ранкова нудота з тобою рівнісінько увесь перший триместр. І хоч у нашому блоці й не було надто людно, і не всі вставали в один і той самий час, бо комусь на пари, а комусь – на роботу, та все ж це було не надто приємно. Але ще гірше було, коли нудило в дорозі, а дорога з Троєщини на Поділ – це, на секундочку, не п’ять хвилин, на славному Московському мосту (як там він зараз називається?) ні вийти – бо хто ж тебе потім там підбере, ні всидіти… Еееех…

А потім ми переїхали на квартиру на Солом’янці. Та спочатку треба було стати на облік. У Троєщинській поліклініці, бо ж саме там тимчасово прописані. А потім – уже в поліклініці на Солом’янці, заповнивши купу папірців, відвідавши купу начальницьких кабінетів (бо прописані в іншому місці). В результаті, сходити туди буквально один чи два рази (виявилося, що в них не працює лабораторія, і тому аналізи треба здавати в іншій поліклініці або приватній клініці) і перевестися в жіночу консультацію в Черкасах.

Реферати писалися, статті редагувалися, але було зрозуміло, що якщо дві справи ще можна потягнути, то три – то вже занадто. Від чогось треба відмовлятися. Ясно, хто в пріоритеті. А далі що? Брати академку чи кидати роботу, хоч попрацювала буквально якихось півроку? Але написати диплом, при цьому працюючи й поїдаючи відрами морозиво, не видавалося можливим.

Майже щодня, вертаючись з редакції, я заходила у крамницю «М’ясо. Птиця» і купувала собі відерце морозива. Не відро, а відерце, грамів так на 400. І нерідко сама все з’їдала. За один раз. От страшенно хотілося морозива. Я його тоді стільки з’їла, що потім довго не могла навіть дивитися на нього.

Коли вже в Черкасах ходила в жіночу консультацію, обов’язково купувала свіжі пиріжечки й булочки – там був величезний стіл з випічкою з хлібзаводу чи кондитерської фабрики. І нічого, не відклалося. Що то значить, молодий організм і гарний обмін речовин.

Хочеться, щоб було стрункенько, але щось думки почали стрибати…

Роботу я покинула, хоч як це було сумно, та про мене не забули і згодом, коли Марічка трохи підросла, я повернулася. Разом із Марічкою ми писали дипломну про трансформацію образу Юди в сучасній літературі. Тоді ж мені надзвичайно пішов Достоєвський: «Ідіот», «Брати Карамазови», повісті. З великих текстів лишилися, здається, «Гравець» і «Біси», але до них я так і не повернулася. Вже не було того настрою. А після певних подій, певне, вже й не повернуся. Але тоді дуже добре зайшло. Пам’ятаю, коли говорили про дипломну, однокурсниці жартували, що, певне, мудра дитина виросте, раз з мамою такі теми досліджує.

Минуло майже п’ятнадцять років, а я й досі часто згадую ту жіночу консультацію. Зрештою, то не обов’язково мало відбуватися в Черкасах, по всій Україні ставлення до жінок однакове… Хочеться вірити, що зараз щось змінюється, і не лише в приватних клініках. Але щодо державних – не дуже вірю… Особливо часто я згадувала ті відвідини лікарки цього року, коли регулярно ходила до своєї гінекологині. Про неї я обов’язково напишу в іншому дописі, бо вона того варта, а зараз – про людей із минулого.

Не секрет, що до гінеколога ніхто не любить ходити. Але, забігаючи наперед, зауважу, що в Америці ці походи аж ніяк не такі стресові. Ти відчуваєш підтримку й солідарність, а не приниження. Мало того, що тебе розпинають на кріслі, ще й додають коментарі типу «Ну чого ти кривишся? Я ж скраєчку. Чи ти кривишся і коли чоловік заходить?» Такі фрази не стираються навіть після того, як в іншій країні ти чуєш зовсім інше: «Так, я знаю. Також дуже не люблю цю процедуру. Потерпи ще трішечки. Я майже закінчила. Все. Молодчина!» Ні, не стираються, навпаки, згадуються знову й знову.

Так само, стаючи на ваги на початку будь-якого візиту до американського лікаря, я згадую, як важилася протягом першої вагітності. Акушерка, груба і нахабна жінка, яка постійно втридорога намагалася втюхати якісь диво-мазі, яких нібито ніде в місті не можна купити, казала мені: «Ти шо – досі не зважилася? Для цього інститутів кінчати не треба». От тяжко їй було посовати ті гирьки, хоча то її робота, і я аж ніяк не мала важитися сама. Американські медсестри сто разів тобі подякують, що ти стала на ваги, і не згадуватимуть ні про які «інститути».

Так, я досі згадую ту фразу і мені досі хочеться плакати від неї. Вагітну жінку так легко образити… Хоча подібні фрази ображають будь-кого.

Мушу все ж зауважити, що не всі лікарі були такими грубими. На денному стаціонарі працювала дивовижна лікарка, до якої всі хотіли потрапити, і все питали, коли вона повернеться на дільницю. Бо то було її покликання і до своїх пацієнток вона була дуже доброю і відкритою.

Ще перша вагітність мені запам’яталася кількома днями в лікарні «на збереженні». У кімнаті нас було кілька мам-бегемотиків, які переходжували. Ми і по сходах ходили, і кола довкола лікарні намотували, а воно якось не дуже допомагало.

На ліжку навпроти була Таня. Вона дуже поспішала. Просила лікарів простимулювати пологи, бо хотіла повернутися додому до 1 вересня. Дитина йде у перший клас – вона не може таке пропустити. На перше вересня її відпустили додому, і вона все одно народила першою серед нас.

Поруч стояло Людине ліжко. У Люди була товста руса коса до пояса, їй було тридцять, це була перша довгоочікувана вагітність. Вона була страшенно розгублена і не впевнена, що буде хорошою мамою. Зрештою їй зробили кесарів.

Ми започаткували традицію – та, хто першою сяде на ліжко рожениці, піде наступною. Я всілася на Людине ліжко і теж скінчила кесаревим. (Не думаю, що це пов’язано. J )

Біля вікна лежала Лєна. Тоді вона здавалася мені значно старшою. Зараз я розумію, що їй було десь стільки, як мені зараз. Лєна здавалася дуже мудрою жінкою – напевне, на фоні нас, жовторотиків. У неї ледь не розпався шлюб. А потім вона завагітніла, і все ніби змінилося. Та вона не була впевнена, що можна склеїти те, що вже розвалювалося, тому майже весь час ходила сумна. А вдома на неї чекали чоловік і донька-підліток.

Та найколоритнішою була вісімнадцятирічна Оксана, яка приїхала з якогось райцентру. (Так, це важлива деталь. ;) ) Вона без упину балакала, все одно, на яку тему. Завжди перебувала в чудовому настрої і знаходила приводи для веселощів. Сердилася тільки на свого чоловіка, бо він… страшенно її ревнував! Так, ревнував жінку з велетенським пузом до кожного побаченого чоловіка, а до лікарів як ревнував! Не уявляю, що твориться в головах таких ото чоловіків? J

Оксана, як і я, багато читала. Тільки якщо в мене на тумбочці були «Брати Карамазови», то в неї – ціла купа журналів типу «Отдохни», «Лиза», «Теленеделя» тощо. І коли вони жваво обговорювали Сашу Бєлого, я не знала, про кого йдеться. А коли Оксана запитала, що я читаю, і я відповіла, що Достоєвського, вона попросила розповісти, про що книжка. Вислухавши, зробила висновок: «А, це, типу, детектив». Ну, мабуть, можна й так на це подивитися…

А ще Оксана була дуже забобонна. Моя бабуся казала, що в неділю не можна мити голову, бо гріх. У Оксани ж таких «прикмет» був цілий букет: у понеділок не можна, бо люди нападатимуться; у середу не можна, бо волосся сіктиметься; у п’ятницю не можна, бо чоловік буде п’яниця. Коли можна? Лишаються вівторок, четвер і субота. Але в четвер теж не можна, бо взагалі не можна митися й міняти спіднє. Чому? Певне, ми всі були настільки шоковані, що навіть не спитали Оксану.

Оксана вважала, що я вчуся на вчительку укрмови, бо дуже вже правильно говорю. Вона ж балакала живою черкаською говіркою.

Ще з яскравих і неприємних спогадів тієї першої вагітності – коли вже перед кесаревим голили станочком по сухому. Це страшенно боляче. До сліз. А від того, що медсестра голить мовчки, з відстороненим виразом обличчя, можливо, навіть трохи сердитим: ну чого кривишся? а хто тобі казав, що буде легко? – ще більше хотілося плакати. А коли подерту шкіру щедро залили йодом, сльози вже самі котилися…

Тут також голили по сухому, бо ж шкіру перед тим продезінфікували, не може бути ніяких допоміжних гелів. Але дуже обережно, делікатно, з розумінням того, що це болить. При тому знову і знову вибачаючись і прохаючи ще трішки потерпіти. Коли тебе розуміють, коли тобі співчувають, можна і потерпіти…

Можна, звісно, ще згадати, як на другу ніч після пологів, коли я опинилася у двомісній палаті (бо розбила термометр, так би ще одну ніч ночувала сама), верещав сусідчин хлопчик. Дитина надривалася, але жодна медсестра (а їхні двері – поруч із нашою палатою) так і не зазирнула. Або згадати чудові ліжка з пружинними сітками, які прогиналися ледь не до підлоги. Жінкам після пологів, для яких сісти чи встати – це надзавдання, звичайно, тільки такі й треба. Такі витончені тортури…

Але це ж уже не про вагітність… А взагалі, ця перша була найактивніша для мене. Два переїзди – на Солом’янку, а потім – у Черкаси, поїздки автобусами й поїздами (де ніхто не готовий поступитися вагітній першою поличкою), чого тільки не було. Полежавши трохи з мамами-слониками і зрозумівши, що це аж ніяк не прискорює процес, я стала ходити на ніч додому. Пішки. Хоч то й не надто близько. Аж до самого дня Х.

Далі буде…

Вагітніть по-американськи. Перебування у лікарні. День останній

П’ятниця. 30 грудня

Після сніданку (вівсянка, молоко, йогурт, французькі тости (грінки, обсмажені у яйці) з маслом і кленовим сиропом, яблучний сік) почалися приготування до виписки. Медсестра знову провела інструктаж. Приходила жіночка з папкою корисних матеріалів про перші місяці життя дитини: норми сну, дози ліків, графік щеплення тощо, тощо, тощо. А ще вона принесла анкети, які треба заповнити. Не обов’язково, але якщо є хвилинка… Та добре, Рома з Марічкою усе одно затримуються, так що можу і заповнити. Правда, питання в анкеті були на той час не актуальні. Про те, чи справляюся я після народження дитини з повсякденними обов’язками, чи вони у мене забирають більше часу, ніж раніше, чи справляюся я з доглядом за дитиною, чи не страждаю від післяпологової депресії. Усі ці питання, ну, хіба окрім депресії, стали актуальними вдома, тижнів через два після народження Юлі, коли почалися кольки. Тоді я ні з чим не справлялася…

Рівень білірубіну у Юлі все так же був нижче критичного, але вище норми і поки що не знижувався. Тому Кейті сказала, що завтра, у суботу, 31 грудня, до нас додому приїде медсестра – зробити аналіз.

І вона таки приїжджала. І кров взяла, і вручила чергову папку з купою корисної інформації (дуже смішно – можна подумати, у мене буде час усе те читати…). Сказала, що у неділю також треба буде зробити аналіз, але наша страхова компанія, з якою вона зв’язувалася, відмовилася покривати цей візит. Тож у нас є вибір: або заплатити за візит самим (поза сотню доларів), або поїхати у лікарню і зробити там аналіз крові.

Ми з’їздили самі. Скільки тут їхати – якихось дві-три хвилини. А в понеділок ще раз – уже в поліклініку (насправді і лікарня, і поліклініка містяться в одній будівлі з кількома виходами). Понеділковий тест засвідчив, що рівень білірубіну знижується, і бідолашній дитині нарешті припинили колоти п’ятки.

Але це я забігла на кілька днів наперед. Повертаюся у п’ятницю, 30 грудня, день виписки. Окрім анкет, які треба було заповнити за бажанням, були ще й обов’язкові – на отримання свідоцтва про народження і social security number (аналог нашого ідентифікаційного коду). Так-так, усі папери оформлювалися у лікарні. Нікому нікуди не треба було їхати. Я заповнила папери, Рома заплатив ($30+$15), через два тижні поштою отримали свідоцтво про народження, а ще через два – social security number.

Ну що ж – можна вирушати додому. Треба тільки не забути подарунки. Частину Рома з Марічкою вже забрали, тож на те, що лишилося, рук вистачить.

Я отримала прикрашений до Різдва горщик із зигокактусом, листівку від персоналу лікарні (Там, мабуть, не менше сотні підписів. Ні люди мене, ні я їх не знаю, але все одно було дуже приємно отримати таке незвичне вітання.), а також кошик смаколиків від лікарняної їдальні. Там були цукерки, печиво, фрукти, банановий і кокосовий кекси і безалкогольне шампанське.

Малятку пощастило ще більше. В один із перших днів медсестра занесла листок із відбитками крихітних ніжок. Нам, правда, дісталася копія, бо оригінал – то документ, який лишається в лікарні.

У чималій червоній коробці були подарунки від Huggies – підгузки та серветки. В іншому пакунку – від лікарні – було таке: спальний мішечок (надзвичайно зручна штука); дві в’язані шапочки і покривальце, зв’язані однією з медсестер; хрюшка-копилка від місцевого банку (подарували Марічці, бо Юлі вона поки що не потрібна) і велетенська шкарпетка для різдвяних подарунків із символікою лікарні.

У коричневій сумці була банка з молочною сумішшю, мірні пляшечки (правда, я використовую їх не за призначенням: в одній – олійка на травах, а в іншу наливала ромашковий чай для Юлі), а також буклетики про продукцію компанії.

Окрім цих дарунків, ми мали забрати усе, що було у шухлядах Юліного ліжечка: гель для ванни та крем від Jonson&Jonson, грушка для відсмоктування сопельок, шапочка, вологі серветки і залишки памперсів (залишки, бо Юля активно їх використовувала, тож лишилося небагато). Для себе я попросила у медсестри відсмоктувач молока. Вона сказала, що його вартість відшкодує страхова компанія.

От так от, із автокріслом, у якому тонула крихітна Юля, сумкою з моїми речами і пакетами з подарунками ми й покидали гостинну лікарню.

Вагітніть по-американськи. Перебування у лікарні. День третій

Четвер, 29 грудня

На третій день прибуло молоко, і я дуже раділа, якщо доця довго смоктала – ставало легше. Якщо в перший день її треба було примушувати поїсти – вона навіть заради трапези не прокидалася, та й не дуже хотіла відкривати рота; у другий – була неймовірно голодна і з усієї сили намагалася вичавити побільше молозива, то на третій день уже могла їсти від пуза.

Якось так виходило, що мені приносили сніданок саме тоді, коли я годувала Юлю, і я мусила задовольнятися запахами, поки малятко прицмокувало від задоволення.

У четвер я снідала «вершковою пшеницею» (wheat cream) – було цікаво, що ж це таке, назва ніби смачна – я чомусь забула, що вирішила не експериментувати. «Вершкова пшениця» у невеликій піалці виявилася звичайною манкою, тільки солоною і звареною на воді чи, може, просто залитою окропом. На велетенській тарілці, накритій кришкою, чекали тости. Ще на підносі був джем і – ніколи не вгадаєте J – зелений чай.

Третій день поспіль з п’ятої ранку до п’ятої вечора чергувала Кессі. Вона казала, що, взагалі-то, між чергуваннями минає кілька днів, але її попросили вийти, поки я в лікарні. Вважаю, що мені дуже пощастило з медсестрою. Добра, уважна, мила дівчина. Спитала її, де вона живе. У містечку (назву забула) за півгодини звідси – а шкода: якби вона жила тут, може, ми б подружилися. Кессі, мабуть, трохи молодша за мене, але дуже приємна як людина.

Щоправда, мені нічого жалітися і на інших медсестер: усі були уважними і дружелюбними. Знову на контрасті згадується персонал пологового будинку у Черкасах. З акушеркою мені пощастило – вона бігала біля мене, як біля рідної дитини. Це при тому, що я їй нічого не давала. Вона чергувала у день пологів і на третій день, у день виписки я не могла її знайти, щоб подякувати. А от дитячі сестри були різні. Одна, пам’ятаю, носилася з дітками, як зі своїми. Інша – абсолютно без емоцій – пеленала і протирала, ніби то були не живі істоти, а ляльки. Ну і нерви у них, мабуть, залізні. Бо коли мене з одномісної перевели у двомісну палату, і хлопчик цілу ніч кричав, не замовкаючи, ніхто не прийшов і не запитав, що сталося, не запропонував допомоги, хоча сестринська кімната була поруч із нашою. Отак-от. А тут – натиснув кнопочку – «Вам щось потрібно?»

Нарешті витягли голку з руки. Досі лишали, бо Кессі налякалася через те, що у мене крутилася голова, і думала, що, можливо, треба буде вводити у вену якісь ліки. «Чобітки» для тортур вдень на мене уже не вдягають – тільки на ніч. Дочекалася нарешті, хоч ноги подихають.

Випила молоко. Пудинг лишила Марічці. Усе одно скоро буде обід.

Подивилася відео про грудне вигодовування і догляд за дитиною. Видно, що касети уже бувалі в бувальцях – привіт з кінця вісімдесятих, судячи з того, як там вдягнуті молоді мамочки. Та й поради деякі уже застарілі. Тітонька у телевізорі радила пупчик обробляти спиртом, а Кессі казала – простою водою. Я її ще перепитувала тоді. І після перегляду відео не змовчала: а там казали спиртом протирати. На що Кессі відповіла, що вони так уже давно не роблять, бо спирт дуже пече, а пупчик чудово заживає, якщо навколо нього протирати вологим рушничком.

На ланч замовила курячий суп-пюре (смакота! шкода, що досі його не замовляла), курячу грудку-гриль на булці (ледь подужала! хто ж міг подумати, що і грудка, і булка такі величезні!), йогурт, яблучний сік і свій улюблений зелений чай.

Завтра Кессі вже не буде. Та й не дивно, вона і так через мене три дні відтарабанила, і на третій виглядала дуже втомленою. Раз завтра виписка, то Кессі вже сьогодні почала проводити інструктаж. Дитина має спати на спині, у машині перевозити лише на дитячому сидінні тощо, тощо, тощо. Деякі пункти вона сама відмічала: «Це ви знаєте, це теж», а деякі усе ж зачитувала.

Про дитяче сидіння варто сказати окремо. У лікарні є спеціаліст, який слідкує за тим, щоб новоспечені батьки правильно встановили сидіння у машині і правильно пристібали немовля (там ціла система – купа ременів, ремінців і ремінчиків). Рома привіз наше сидіння, і приємна жіночка перевірила кріплення і, посадивши ляльку, показала, як правильно пристібати дитинку.

Кессі принесла чергову перекуску. Йогурт я з’їла, консервовані фрукти лишила Марічці. Цікаво, настільки усе ж таки відрізняються наші уявлення про харчування мами-годувальниці і уявлення американців. Сайти пострадянського простору майже одноголосно пишуть про те, що мамі консервоване не можна їсти аж до часу, коли маляті виповниться рік, а американці дають, коли дитині немає ще й тижня…

Попрощалася з Кессі. Щиро їй подякувала. Вона справді мені дуже сподобалася.

На вечерю замовила запечену картоплю (вона подається з маслом та сметаною у пакетиках, а ти вже додаєш, що тобі подобається), уже перевірений і смачнючий лосось на грилі і зелений чай.

Чергова медсестра захоплювалася Юлиною красою, розпитувала про Марічку і про те, чи нам подобається на новому місці (мається на увазі у Вест Юніон). Я вкотре відмовилася від знеболювального. Пила лише в перший день. А для чого, якщо шов майже не болить? Лише трохи ниє. А від болю, який супроводжує мене, коли я встаю з ліжка чи лягаю, ліки усе одно не порятують. «Дивіться, як скажете. Але терпіти біль не треба. Якщо передумаєте – покличте». Терпіти, звісно, не треба, але і зловживати ліками не варто, особливо коли годуєш дитинку, і все потрапляє в молоко.

Після восьмої вечора зайшла Кейті – вона провідувала у лікарні свою пацієнтку, заодно зайшла подивитися і на нас. Я запитала, коли завтра можу йти додому, бо ж Майкл сказав, що його не буде, і виписуватиме Кейті. «А коли захочете. Головне – щоб я не забула зробити виписку. Скажіть медсестрі, щоб вранці нагадала мені».

Кейті уважно оглянула Юлю, бо на третій день малятко пожовтіло. «Поки що рівень білірубіну не критичний, завтра вранці повторимо аналіз. Якщо буде підніматися – треба буде посвітити ультрафіолетовими лампами». Марічка народилася жовтенькою, і жовтушка пройшла сама – у пологовому її голенькою клали у ліжечко і виставляли на сонечко.

Вагітніть по-американськи. Перебування у лікарні

Середа, 28 грудня

Наступного дня Кессі, як і обіцяла, розбудила мене в п’ятій. Спочатку я погодувала Юлю, а потім Кессі в черговий раз поміряла мені температуру і тиск, притиснула мій багатостраждальний живіт, зняла катетер, пов’язку і сказала, що скоро прийде Майкл. Під її наглядом я дійшла до ванни, а потім у мене закрутилася голова. Довелося трохи посидіти, перед тим, як вирушати у зворотну путь. Кессі налякалася і сказала, щоб сама я ні в якому разі не вставала – обов’язково кликала її. А після сніданку я зможу піти в душ. «Ого! Так швидко!» – подумала я.

Майкл не повідомив нічого нового: усе йде як слід, шов добре заживає.

Прийшла медсестра і взяла кров з вени.

Я ніяк не могла дочекатися сніданку, бо ж прокинулася рано, дитинку погодувала, а сама голодна. Тож, як тільки стрілки наблизилися до половини восьмої, я зателефонувала у їдальню і замовила собі сніданок. Він виглядав так: вівсянка (зварена на воді, але додатково кухарка принесла пакет молока), тости (чотири половинки), джем (ягідний і виноградний), йогурт (полуничний) і, традиційно, зелений чай (конфуз із чаєм був лише перший раз, надалі моє замовлення приймали без перепитувань).

Приходив Рома. Вирішили, що увечері прийде з Марічкою. До цього він приходив сам, бо Марічка перед цим трохи соплила, а я не хотіла ризикувати, щоб не заразити малятко.

Годині в десятій Кессі принесла мені пакет молока і зерновий батончик, який я потім віддала Марічці. Я ж і сама з дитинства пам’ятаю, яким смачним здавалося те, що приносили мама чи тато з роботи чи з походу в гості.

На ланч я замовила курячий суп із вермішеллю (на смак – так собі, і зовсім не солоний), тост із висівкового хліба (до нього принесли ще й масло), овочі на пару (спаржа, кукурудза і морква; більше я їх не замовляла, бо кукурудза і квасоля – явно не та їжа, яка потрібна мамі-годувальниці) і, звісно, зелений чай.

Похід у душ пройшов успішно, хоча Кессі дуже переживала, щоб у мене знову не закрутилася голова, тому чергувала у ванні і щохвилини питала, як я себе почуваю. На шві лишився лише сітчастий лейкопластир – дірочки для того, щоб шкіра дихала. Якщо через три дні сам не злізе, можна акуратно знімати, – сказала Кессі. Лейкопластир злазити не поспішав, але й я його не здирала. Акуратно знімала смужки днів через п’ять – коли краї почали задиратися, а попереду був візит до Майкла.

Подивилася, як Кессі обтирала Юлю, – і знову закрутилася голова, тож я сіла на крісло у «дитячій» кімнаті. Малятко спокійно переносило водні процедури, навіть коли Кессі тримала її над раковиною і мила голову. Коли ж я обтирала її вологим рушничком удома, доця верещала дурним голосом, тож перший час водні процедури були страшенною мукою для мене.

Кессі принесла ванільне морозиво і яблучний сік, щоб я підкріпилася. Морозиво лишила Марічці, бо мої рідні от-от мали навідатися до мене.

Коли прийшли Рома з Марічкою, доця, роздивившись Юлю, запитала: «Мамо, а ти бачила її з розплющеними очима?» Я бачила, хоча малятко і справді здебільшого спало, навіть коли їло.

У меню була купа різних страв, але я вирішила не замовляти те, чого не знаю, щоб не нарватися на гостру їжу чи якусь неїстівну страву, тому замовила на вечерю найпростіше, що може бути – макарони з сиром, салат, банан, ну і зелений чай.

Уночі, після чергового годування, страшенно захотілося їсти, тож я попросила чергову медсестру щось мені принести. За кілька хвилин у кімнаті з’явилися теплі тости і джем. Ну що ж, поїла, тепер можна і поспати, бо ж скоро знову дитятко годувати.