Середа, 28 грудня
Наступного дня Кессі, як і обіцяла, розбудила мене в п’ятій. Спочатку я погодувала Юлю, а потім Кессі в черговий раз поміряла мені температуру і тиск, притиснула мій багатостраждальний живіт, зняла катетер, пов’язку і сказала, що скоро прийде Майкл. Під її наглядом я дійшла до ванни, а потім у мене закрутилася голова. Довелося трохи посидіти, перед тим, як вирушати у зворотну путь. Кессі налякалася і сказала, щоб сама я ні в якому разі не вставала – обов’язково кликала її. А після сніданку я зможу піти в душ. «Ого! Так швидко!» – подумала я.
Майкл не повідомив нічого нового: усе йде як слід, шов добре заживає.
Прийшла медсестра і взяла кров з вени.
Я ніяк не могла дочекатися сніданку, бо ж прокинулася рано, дитинку погодувала, а сама голодна. Тож, як тільки стрілки наблизилися до половини восьмої, я зателефонувала у їдальню і замовила собі сніданок. Він виглядав так: вівсянка (зварена на воді, але додатково кухарка принесла пакет молока), тости (чотири половинки), джем (ягідний і виноградний), йогурт (полуничний) і, традиційно, зелений чай (конфуз із чаєм був лише перший раз, надалі моє замовлення приймали без перепитувань).
Приходив Рома. Вирішили, що увечері прийде з Марічкою. До цього він приходив сам, бо Марічка перед цим трохи соплила, а я не хотіла ризикувати, щоб не заразити малятко.
Годині в десятій Кессі принесла мені пакет молока і зерновий батончик, який я потім віддала Марічці. Я ж і сама з дитинства пам’ятаю, яким смачним здавалося те, що приносили мама чи тато з роботи чи з походу в гості.
На ланч я замовила курячий суп із вермішеллю (на смак – так собі, і зовсім не солоний), тост із висівкового хліба (до нього принесли ще й масло), овочі на пару (спаржа, кукурудза і морква; більше я їх не замовляла, бо кукурудза і квасоля – явно не та їжа, яка потрібна мамі-годувальниці) і, звісно, зелений чай.
Похід у душ пройшов успішно, хоча Кессі дуже переживала, щоб у мене знову не закрутилася голова, тому чергувала у ванні і щохвилини питала, як я себе почуваю. На шві лишився лише сітчастий лейкопластир – дірочки для того, щоб шкіра дихала. Якщо через три дні сам не злізе, можна акуратно знімати, – сказала Кессі. Лейкопластир злазити не поспішав, але й я його не здирала. Акуратно знімала смужки днів через п’ять – коли краї почали задиратися, а попереду був візит до Майкла.
Подивилася, як Кессі обтирала Юлю, – і знову закрутилася голова, тож я сіла на крісло у «дитячій» кімнаті. Малятко спокійно переносило водні процедури, навіть коли Кессі тримала її над раковиною і мила голову. Коли ж я обтирала її вологим рушничком удома, доця верещала дурним голосом, тож перший час водні процедури були страшенною мукою для мене.
Кессі принесла ванільне морозиво і яблучний сік, щоб я підкріпилася. Морозиво лишила Марічці, бо мої рідні от-от мали навідатися до мене.
Коли прийшли Рома з Марічкою, доця, роздивившись Юлю, запитала: «Мамо, а ти бачила її з розплющеними очима?» Я бачила, хоча малятко і справді здебільшого спало, навіть коли їло.
У меню була купа різних страв, але я вирішила не замовляти те, чого не знаю, щоб не нарватися на гостру їжу чи якусь неїстівну страву, тому замовила на вечерю найпростіше, що може бути – макарони з сиром, салат, банан, ну і зелений чай.
Уночі, після чергового годування, страшенно захотілося їсти, тож я попросила чергову медсестру щось мені принести. За кілька хвилин у кімнаті з’явилися теплі тости і джем. Ну що ж, поїла, тепер можна і поспати, бо ж скоро знову дитятко годувати.
Немає коментарів:
Дописати коментар