27 грудня, вівторок
Операцію було призначено на сьому ранку, а на підготовку до кесарева треба було з’явитися о 4.30. Тож ми з Ромою вирішили лягти пораніше. Але у мене сон як рукою зняло – внутрішнє напруження і знервованість не давали Морфею жодного шансу. Звісно, я трохи подрімала, але лише уривками, і вранці почувалася студенткою, яка перед екзаменом чи то вчилася, чи півночі кіно дивилася.
Сумка зібрана, Рома поснідав. Мені усе одно не можна було після півночі ні їсти, ні пити. Зате до півночі я наїдалася, ніби могла затримати щось про запас, як верблюд, а за хвилину до півночі напилася води – небагато, але зі смаком – як востаннє в житті.
Ми на кілька хвилин запізнилися, але то нічого – зайшли в напівтемну лікарню, подзвонили – і нас провели до медсестрички пологового відділення, яка мала підготувати мене до операції.
Усі приготування велися у «моїй» кімнаті, куди мене привезуть після операції – видужувати. Біля мене клопоталася Кессі – мила світловолоса дівчина, моя мучителька і мій янгол-охоронець. Але перед операцією виступала в ролі мучительки.
Спочатку треба було переодягнутися. В одноразовий халат. Потім Кессі сказала мені лягти і заходилася приєднувати до мене усілякі дротики.
У ліву руку, трохи вище кисті, увіткнула голку, до якої тут же приєднала систему з фізрозчином. Що цікаво – фізрозчин не у пляшках, як в Україні, а в пакетах. Згодом поруч із великим пакетом з фізрозчином з’являлися і менші – з ліками, зокрема антибіотиками.
На праву руку Кессі почепила манжетку тискоміра, і він час від часу справно надувався, а з принтера виповзав листок зі свіжими даними.
Добре, що Рома був поруч. Мабуть, йому було не надто приємно спостерігати за тим, як мені роблять боляче, але мені його співчутливі погляди і підбадьорливі слова дуже допомагали.
Потім Кессі взялася за ще одну неприємну процедуру, якої я особливо страшилася, бо не забула, як це було у Черкасах. Маю на увазі гоління.
У буклеті про підготовку до кесарева однозначно писалося: не голитися самостійно, процедура проводиться безпосередньо перед операцією. Зрештою, можна подумати, що дуже зручно це робити з велетенським пузом, за яким взагалі нічого не видно…
Так от, від операції, яку робили в Україні, гоління – найяскравіший спогад. У ньому намішані образа за вчинену наругу, неймовірній біль і відчуття, що все має бути інакше. Медсестра голила одноразовим станочком, по сухому, а потім щедро полила усе чи йодом, чи зеленкою. Мені й досі здається, що сильнішого болю я не відчувала за усе життя.
Кессі також голила по сухому (очевидно, на шкірі не повинно бути зайвих субстанцій – недаремно ж і я вдома напередодні операції, і Кессі сьогодні старанно очищали шкіру спеціальними дезінфікуючими серветками). Електричним станочком.
Було боляче – не приховуватиму правди, але після гоління шкіру нічим не поливали, тож не щеміла кожна малесенька тріщинка, не було так нестерпно боляче і образливо. («І не забудьте заплатити за станок! Він не входить у вартість вашого пологового пакета!») Я розумію, що у США – страхова медицина, більшість видатків покриває страхова компанія (якій, у свою чергу, ви сплачуєте чималенькі внески з власної кишені), але ж ніхто не скасовував людяності – особливо до і так переляканої і розгубленої вагітної жінки, яку готують до операції.
Так, щось я відволіклась від основної теми…
Кессі, підійшовши до комп’ютера, ставила питання, на які я вже сто разів відповідала: про алергію, операції тощо, тощо.
Увесь час вона поглядала на годинник – в 6.00 мене мали оглянути Майкл ЛаБель, мій хірург, і анестезіолог.
Рома мав переодягнутися у світло-блакитні сорочку і штани, шапочку і бахали на взуття.
Прийшла ще одна медсестра (одна?), і мене повезли в іншу кімнату, ще не операційну. Того ранку на очі з’являлося багато працівників. Усі представлялися, повідомляли про свою роль у ході операції.
Ні, таки не одна медсестра, бо коли ми були у ліфті, їх було як мінімум двоє, а Кессі десь зникла.
Там же, у ліфті, виявилося, що медсестра, яка допомагатиме хірургу, – мама Маріччиної подружки. Тісний світ…
Знову купа питань – переважно тих самих. І кожен новий працівник просить назвати по буквах прізвище і мету, заради якої ми всі тут зібралися.
Тепер я розумію Марічку – то справді не так просто, спелувати наше прізвище. А ще коли ти робиш це купу разів поспіль: Y-A-S-I-N-O-V-S-K-A.
Так, у чім справа? Уже й шоста минула, і пів на сьому. Персонал періодично поглядає на годинник. Відсутні головні дійові особи: хірург та анестезіолог.
Ну нарешті! Прийшов хірург. Як завжди, усміхнений. Мені він нагадує Чейза з «Доктора Хауса». А Рома каже, що не схожий…
А от і анестезіолог – невисокий бородатий дядечко у куртці. А всі вже, між іншим, готові й перевдягнені. То от на кого ми чекали!
Бородань одразу взявся до справи. Маю на увазі не спину колоти, а розповідати про епідуралку та ризики. Ох вони люблять страшні історії! Спочатку ЛаБель лякав, тепер цей типчик.
Прочитавши лекцію про можливий параліч і навіть смерть, ну і купу інших не таких страшних ускладнень, він запитав: «То що робимо – загальну чи епідуралку?» Запитав, бо я йому розповіла про перший кесарів в Україні, зроблений під загальною анестезією.
«Та давайте вже епідуралку. Стверджують, що вона безпечніша і для дитини, і для матері». – «Так, своїй дружині я б радив епідуралку». От же ж! То чого мені голову морочиш?
Анестезіолог зник, але процес пішов. Мене повезли в операційну. Рома поки що лишився за скляною стіною – коли закінчаться приготування до операції і зроблять анестезію – його покличуть, і він стоятиме біля мого лівого плеча. Справа буде анестезіолог.
Рому одразу попередили, що, якщо йому раптом стане погано – хай тихенько сідає на підлогу – усе одно ним ніхто не займатиметься, досить матері і дитини. І лише анестезіолог сказав, щоб Рома йому повідомив, якщо йому буде недобре.
В операційній мені допомогли з «мого» ліжка перебратися на операційне. Усадили і дали обійняти подушку. Разом із подушкою мене «обійняв» медбрат, Джон, здається, але я не впевнена.
Анестезіолог тим часом оглядав мою спину, придивляючись, куди ж краще штрикнути. «Сколеоз», – виголосив він діагноз, який поставив колись ортопед на шкільному медогляді.
Потім протер ділянку шкіри, і я стала чекати болю від уколу. Біль не забарився – тоненька ниточка пронизала аж до куприка. А потім ще одна – як виявилося, першого разу анестезіолог не втрапив туди, куди треба.
Потім він сказав мені: «Зараз по ногах розіллється тепло, і вони затерпнуть». Слова «терпнути» я не знала, зрозуміла вже згодом, з власних відчуттів, і вже й забула те цікаве слово…
Коли у Черкасах мені робили загальну анестезію, лікар також казав: «Я дорахую до п’яти, і ти заснеш». А я собі думала: «Тю, не збираюся я спати, мені зовсім не хочеться». Це була остання думка перед повною відключкою.
Цього разу я також подумала: «Нічого не відбувається. Мабуть, таки не потрапив куди слід». Як тільки я це подумала, ноги стали наливатися теплом і затерпли. Я їх відчувала, але не могла поворушити – усе, починаючи від пояса, затерпло.
«Ти можеш відчувати, як тобі натискатимуть на живіт, але болю не чутимеш», – коментував анестезіолог, стоячи за моїм правим плечем. За лівим уже був Рома. Сказав, що мене повністю чимось накрили, лишивши відкритою лише невеличку ділянку. Нас трьох від процесу відгородили ширмою.
Анестезіолог питав, як я себе почуваю, слідкував за показниками тонометра і апарата, який контролював серце (датчик був надягнутий на мізинець лівої руки), періодично заглядав через ширму. За кілька хвилин сказав Ромі: «Можеш подивитися – зараз буде дитинка». І справді – за пару секунд почувся здоровий крик новонародженого маляти. Рома розчулився, я розплакалася від щастя. Я не могла бачити своє малятко, але чула, що з ним усе гаразд. Дівчинка. Моя принцеса.
Далі буде
Немає коментарів:
Дописати коментар