Science fair,

або Чи можна любити науку зі школи

Починаючи з середніх класів, американські школярі щороку беруть участь у виставках наукових проектів. Деякі школи пропонують таку можливість і для молодших школярів, якщо вони хочуть (про Маріччин досвід у першому класі можна почитати тут). Переможці потрапляють на шпальти місцевих газет, на виставки переможців, які організовують у коледжах та університетах – це, знову ж таки, залежить від школи, штату тощо.

Для учнів середніх класів це обов’язково. Поетапна робота над проектом – значна частина оцінки з science (найближчий предмет у нас – природознавство, хоча часом географічні питання вивчаються у social studies, яке я нашим бабусям-дідусям перекладаю як «суспільствознавство». Social studies – більш гуманітарного спрямування, а science – точні науки, хоча поділ дуже умовний. :) ) у двох останніх чвертях року. У лютому школярі визначаються з темою (її можна змінити), а потім починають працювати – гіпотеза, матеріали, методологія. Закінчивши з теорією, беруться до практики: експерименти – обов’язкова частина проекту. Уже після опрацювання й аналізу результатів експерименту – висновки й оформлення презентаційної дошки. На всю роботу виділяється близько двох- двох із половиною місяців. Незалежне журі (не вчителі!) оцінює результати і визначає переможців. У нашому випадку – абсолютного переможця серед шостих класів, пару переможців серед п’ятих (п’ятикласники працювали по двоє) і по три призових місця в кожному п’ятому й шостому класах.

Важливо те, що ніхто нікому не нав’язує якихось конкретних тем. Учителі дають список джерел, де можна подивитися ідеї, а можна й самому вигадати тему. Головне – щоб юному науковцю було цікаво!

Ну от, тепер від загального перейду до конкретного. :) Ходили ми у вівторок на виставку наукових проектів 5-6 класів. І проекти, і оформлення були дуже різні – і, м’яко кажучи, скромні, і дуже креативні. Щодо тем, то найпопулярнішими виявилися вирощування кристалів, випічка і баскетбол. Хлопці досліджували, скільки м’ячів втрапить у сітку чи як високо м’яч відстрибне від землі. Дівчата – який спосіб випічки чізкейку найкращий, без яких інгредієнтів неможливо зробити печиво тощо. Серед «випічки» вирізнявся проект Бейлі. Вона спекла два ідентичні торти, принесла до школи і сказала, що в одному з них – дорожчі складники. Як вона й передбачала, однокласники сказали, що смачніший той, де дорожчі інгредієнти.

Цього року було дуже багато тем, пов’язаних із їжею. Не лише випічка, а й, наприклад, таке: «Чи справді м’ята охолоджує напої?» Кейтлін додавала в різні напої м’ятні цукерки і вимірювала температуру до і після додавання. За кілька хвилин температура знижувалася на 2-3 ºF, але у висновках дівчинка чомусь написала, що м’ята не впливає на температуру. Насправді, як пояснила мені обурена Марічка, не «чомусь», а тому, що Кейтлін написала висновки ще до того, як провела експерименти, а переробляти не захотіла. Але найбільше Марічку обурило навіть не це, а те, що проект отримав друге місце у класі, де вчиться Кейтлін.

Двоє хлопців експериментували з попкорном: кукурудза якого виробника краще «вистрілює». Якщо вірити Хантеру, який гарно оформив презентаційну дошку (наклеїв навіть кілька великих намальованих попкорнин :) ), на столі розклав пакетики й кукурудзу різних виробників, то найдорожча кукурудза виявилася слабким «стрільцем». За свою роботу він отримав друге місце у Маріччиному класі. Як і минулого року (перше тоді було в Марічки). Бідака Хантер – ніби і призове місце, але ж знову друге. Перше місце у Маріччиному класі посіла Моллі (конкуренції з якою Марічка боялася чи найбільше, бо минулого року вона виграла, добувши молоко з пластику) з дещо дивною роботою «Чи розуміють собаки англійську?» Оформлення справді гарне – з фотографіями пса, таблицями, але сама постановка питання мене подивувала. Як і припускала Моллі, собаки не розуміють англійської, а реагують на тон команди, бо її пес сідав і коли вона казала йому «sit», i «bit», i «kit».

Ще один конкурент, якого Марічка побоювалася, – її друг Кентон, найрозумніший шестикласник їхньої школи. Зроблю невеличкий відступ. Напередодні виставки Марічка прийшла додому і сказала: «Я провела опитування серед шостих класів, хто переможе, і всі в різних комбінаціях називають мене, Кентона і Моллі. Моллі, тому що вона перемогла минулого року, я – найрозумніша дівчина, Кентон – найрозумніший хлопець». Кентон експериментував із різними матеріалами – що пропускає/блокує сигнал wi fi. Зізнаюся, що його роботи не бачила, просила Марічку, щоб показала презентації своїх друзів, а про Кентона якось забула. За свою роботу хлопець отримав перше місце у своєму класі.

Іще одне перше місце серед шестикласників дісталося Нолану – ще одному Маріччиному другу, товаришу по футбольній команді й нашому сусідові. Він з’ясовував, чи справді миття рук допомагає позбавитися мікробів. Як? Три однакові шматки хліба він брав митими руками, продезінфікованими санітайзером і немитими, а потім спостерігав, який хліб швидше запліснявіє. Найшвидше зацвів той шмат, який брали немитими руками. Окрім того, плісняви там було найбільше. Наступний – хліб після продезінфікованих рук. Найчистіший – шматок, який Нолан брав митими руками. Висновок очевидний: нарід, мийте руки! На презентаційній дошці – фото запліснявілого хліба. На столику біля дошки – хліб у пакетиках, щоб кожен міг помилуватися, що виробляють мікроби, якщо їх не змити водою з милом.

Серед п’ятикласників перемогло дослідження «Найкраща ізолента». Вони взяли duck tape різних виробників, піддавали впливу сонця, дощу, морозу тощо, а потім приклеювали й дивилися, стрічка якого бренду тримає найкраще.

Серед робіт, які пам’ятаю, – «Який подарунок кращий – гарно чи абияк запакований?» Висновок: для більшості упаковка не важлива. Хоча можна посперечатися, бо вибірка була замала (всього лиш п’ятеро, а я Марічці казала, що вона мало людей записала – 20 :) ). Геймер Кайлер пробував дослідити зміну своєї поведінки залежно від ігор, в які грає. Припускав, що від одних ставатиме агресивним, від інших йому буде нудно. Мабуть, із проектом йому теж було нудно: біла дошка майже порожня, лише кілька криво порізаних шматків білого паперу зі скупим описом…

От і все. Мені цікаво ходити на подібні виставки. Одразу видно, хто чим цікавиться, хто відповідально ставиться до роботи, а кому воно не треба. А тепер – фото нашої переможниці.

Весняні концерти

Із настанням весни дуже пожвавилося наше світське життя. J Причому одразу з настанням календарної весни. На самісінькому початку березня ми ходили на «Парад ансамблів» – концерт, де грали ансамблі 5-х, 6-х, 7-8-х класів і старшої школи.

Я вже, здається, згадувала, що два роки тому наша школа об’єдналася зі ще однією. Раніше була North Fayette School, а тепер – North Fayette Valley School (NFV). Для молодших школярів нічого не змінилося – вони вчаться у своїх містечках, а от починаючи з сьомого класу, школи зливаються в одну. 7-8 класи вчаться у Valley, а 9-12 – у старшій школі Вест Юніона. (Не знаю, чи варто нагадувати, що наша школа і без того була поділена між двома містами? :) 1-4 класи – Вест Юніон, 5-6 – Файєт, 7-8 тепер – у Веллі, а 9-12 – знову у Вест Юніон.) Якщо вже почала про об’єднання шкіл, напишу ще кілька слів. Дві районні школи об’єдналися в одну, щоб мати можливість надавати дітям більше можливостей – різноманітні клуби, гуртки тощо. Вибір і так був чималий, але, об’єднавши два бюджети, адміністрація змогла додати кілька цікавих програм. Для дітей найбільшою проблемою було те, яким буде новий талісман школи. :) У нас був яструб, у Веллі – тигр. Довго діти щось там малювали, пропонували купу різних ідей, а в результаті новим талісманом став тигрояструб. J І вашим, і нашим.

Так, це був відступ. Вертаємося на концерт. Тож там було по два ансамблі п’ятикласників і шестикласників – North Fayette і Valley. 7-8 класи об’єднані в один ансамбль (ми ж пам’ятаємо, вони вже вчаться разом). І окремо – величезний ансамбль старшої школи.

Як на мене, це була гарна ідея – показати прогрес, якого досягають діти за час своєї «шкільної музичної кар’єри». Почали концерт п’ятикласники. Коротенькі мелодії, трохи різкуваті звуки, але все злагоджено й відпрацьовано. Далі грали ансамблі шестикласників. Довші, плавніші мелодії – неозброєним вухом помітно, що діти досягли неабияких успіхів за два роки занять музикою.

Коли дійшла черга до 7-8 класів, музика перенесла нас зі шкільного спортзалу (на сцені актової зали неможливо було вмістити стільки музикантів) у якийсь концертний зал. Про те, що ми таки в школі, нагадували лише блакитні футболки з тигрояструбами, в яких були музиканти.

Коли заграли старшокласники, ми остаточно перенеслися в інший вимір, де була лише музика – з дрижаннями, напівзвуками, напівтонами, ніжна, крихка, чарівна. Я людина, дуже далека від музики (якось уже розповідала вам, що в першому класі вчитель музики сказав, що мені ведмідь на вухо наступив…), тому описую лише свої відчуття, але музика відносила слухачів у якісь далекі казкові світи. Окрім насолоди для слуху, була ще насолода для очей. Керівник ансамблю старшокласників так натхненно диригував, що від нього просто неможливо було відвести погляд. Стільки емоцій, пристрасті, кайфу! І той кайф передавався залу. Після виступу він виглядав, як спортсмен, який щойно встановив якийсь рекорд – стомлений, але щасливий.

І, так, я не перестаю дивуватися, що все це відбувається на рівні звичайної районної школи…

***

А ще я сьогодні розповім про танцювальні змагання, які ми відвідали у цю суботу.

Уже третій рік навесні Марічка з дівчатами виступає на змаганнях – у березні й квітні. Цього року – уже з найстаршою групою (6-8 класи, а в старшій школі – уже свої танці й, відповідно, свої змагання). З’їжджаються десятки танцювальних колективів з навколишніх міст і містечок (і не з одного штату).

Поки чекаємо на виступи групи, де змагатимуться наші дівчата, маємо змогу подивитися й на інші колективи. Цього разу мені вдалося визначити переможців у двох групах, які змагалися до наших. :) Часом буває, що якийсь колектив помітно сильніший за інші – складніша хореографія, абсолютна злагодженість рухів… А те, що всі танці містять характерне па – високе підняття ноги (як в канкані :)) – полегшує завдання суддям, бо завжди помітно, чи одночасно дівчата піднімають ноги. Але часом трапляється, що всі колективи на рівні, і лише судді здатні зауважити якісь дрібні помилочки.

Та я сьогодні хотіла написати не зовсім про танці. Коли я розмірковувала «Про школу і спорт», уже говорила про те, що американський тренер не скаже: «Займатися ти, звичайно, можеш, але на матч (змагання) я тебе не візьму». Звісно, діти (та й їхні батьки) й самі усвідомлюють межу своїх можливостей, але в той же час вони можуть спробувати свої сили.

Це був довгий вступ. :) На паркеті – багаточисленний дівчачий колектив у чорно-біло-блакитних трико і чорних штанах. Волосся в усіх зібране в акуратні «гульки». Усі дівчата – як на підбір: високі, стрункі, довгоногі. Усі, крім однієї – маленької, товстенької, з непропорційною будовою тіла. Майже одразу зрозуміло, що це – особлива дівчина. Найімовірніше, із синдромом Дауна. (Як колись зауважив Рома, ставлення до таких людей закладене уже в тому, як їх називають: у США – люди з особливими потребами, в Україні – з вадами. Думаю, коментарі чи пояснення зайві.) Вона не встигала за ритмом танцю, відставала, помилялася, але вона танцювала!

Поки тривав виступ, я не знала, на кому зосередити увагу. Дівчата були злагодженим організмом, і лише одна ланка вибивалася, але дуже-дуже старалася, можливо, більше за всіх інших. А ще я думала про те, як оцінювати цей виступ. Якщо враховувати помилки маленької людинки, яка, попри все, перемагає себе, то, звісно, колектив далеко не заїде, але ж дівчата танцювали дуже гарно, і несправедливо було б не оцінити їхню вправність.

Я для себе не змогла вирішити цю дилему. А для суддів, мабуть, і не було ніякої дилеми: колектив посів перше місце в своїй групі.

А взагалі, це таке емоційне піднесення – дивитися дитячі виступи. Навіть коли діти вже не вважають себе дітьми. :) Підлітки ж бо – то окрема вікова (і видова? :)) група: вже не діти, ще не дорослі… Такі собі шукачі себе… Саме на паркеті дехто з них віднаходить себе – віддається повністю, і це видно по усмішці й блиску в очах. А хтось і далі сумнівається й боїться помилитися – «вдягає» усмішку, щоб приховати свої справжні почуття. Але всі вони молодці й варті аплодисментів.

P.S. Це лише частина березневих подій (та й місяць іще не закінчився), але про bake sale (продаж випічки) я напишу окремо, бо це – частина чималої теми. Чекайте! ;)

Про школу й спорт, або

Спорт заради великих досягнень чи спорт заради здоров’я та задоволення?

У п’ятницю ходили на звітний концерт NFV Drill Team – танцювальної команди старшокласниць (9-12 класи). Їхні виступи чергувалися з виступами молодших танцюристок – Just for Kix, де в старшій групі (6-8 класи) займається Марічка. (А взагалі, вона танцює в Just for Kix уже четвертий рік.) Щоразу, приходячи на подібні концерти, у мене виникає одна й та сама думка: «Як же це круто, що дозволяють займатися всім, хто хоче».

Дванадцять дівчат на паркеті: високі й низенькі, товстенькі й худенькі – і всі танцюють справді круто! Злагоджено кожен рух, кожен поворот руки чи голови. Подобається тобі танцювати – танцюй!

Спостерігаючи за виступами і захоплюючись дівчатами, я думаю й ще про дещо. Згадую, як років у сім ходила на гімнастику. Недовго ходила. Чому? Тому що тренер усіх принижувала. Ну, це я зараз така мудра і можу знайти правильне слово. Тоді ми всі стояли рядком і думали, мабуть, що вона має право говорити те, що вона говорила. Тренування починалося з того, що вона розповідала, які ми всі товсті ковбаси і страшенні нездари. Ну добре, не всі. Було дві «звізди», яких вона хвалила. А решта – товсті нездари. При тому, що всі мені завжди казали, яка я худюча, як тріска, і що треба терміново набирати вагу, бо знесе вітром, тренерка знаходила у мене «пузо». Я так і не зрозуміла, чи подобається мені гімнастика… Коли ти весь час боїшся зробити щось не так, навряд чи щось може вийти…

Марічка також починала ходити на гімнастику. Їй було 5 років. І то була Черкаська ДЮСШ. Марічці подобалося. Перші кілька разів вона аж світилася, показувала, чого навчилася. А потім категорично сказала, що більше не піде. Чому? Бо Вероніка, так звали тренерку, весь час кричить. Вона кричала не на малих, на старших, які займалися у той же час у тому ж залі, але малявки одна за одною відмовлялися ходити на тренування. І я їх розумію.

А ще у першому класі вчитель музики сказав, що мені ведмідь на вухо наступив. Досі ніхто не може переконати мене, що у мене є слух. Це не про спорт, але доречно, бо я хочу проілюструвати думку про те, як легко зламати віру дитини у власні сили.

У США все навпаки. Може, американці навіть трохи перегинають палицю, але вони постійно говорять дітям, що вони зможуть, що вони – молодці, підтримують їх і хвалять навіть за незначні успіхи. Не лише батьки, а й тренери, хореографи. Це вселяє віру і дає сили на справжні успіхи. Так, неідеальні дівчата їздять на різні змагання і посідають призові місця. Плавці з swim team самі можуть вибрати, яким стилем плаватимуть на змаганнях. Ну справді, рідко кому вдається гарно плавати всіма стилями. А Марічка через боязнь недостойно виступити за команду не хотіла ходити у swim team, хоча пройшла уже всі рівні плавання і плаває так, як мені ніколи не навчитися. :) Тепер, коли Марічка знає, що можна самій вибирати стиль плавання, вже не може дочекатися літа, коли відкриють басейн і почнуться тренування команди плавців.

У футбол також усіх беруть. Тренери-волонтери (здебільшого – батьки) розставляють гравців на полі згідно вмінь. Зрештою, діти ж також добре знають свої можливості й розуміють, що не кожен може бути нападником. Та якщо хтось попроситься – його прохання виконають, бо ж головне – fun!

Саме про це ми говорили з Ромою після повернення з концерту. У нас був спорт великих досягнень, щоб підготувати спортсменів щонайменше на Олімпіаду. Ну і фізкультура, яка нікому не подобалася і нікому не була потрібна. А в американців головне – щоб діти мали fun, тобто щоб їм було весело й цікаво. Це стосується і шкільних уроків фізкультури, і спортивних секцій.

Якщо у когось ще є стереотипи щодо «неспортивності» американців, запитаю таке: як багато спортивних секцій для старшокласників пропонує українська школа? Думаю, я знаю відповідь… На жаль… А американські старшокласники мають вибір. Американський футбол, бейсбол, баскетбол, волейбол – для хлопців (може бути ще й звичний нам футбол та інші секції – то вже залежить від матеріальної бази школи). Танці, чірлідинг (підтримка хлопчачих команд на іграх; і, ви не повірите, – чірлідери зі своїми танцями-кричалками також їздять на змагання!), волейбол, баскетбол, софтбол – для дівчат. Я перерахувала лише ті секції, про які я знаю напевно. Марічка ж іще не в старшій школі, тому мої знання цієї сфери поки що обмежені. :) Але точно можу сказати: вибір є. І наша школа не якась спеціалізована, а звичайна, можна навіть сказати, сільська. :)

Знову трохи відійду від теми спорту, але продовжу про вибір: окрім спортивних секцій, є ж іще музичний ансамбль, заняття якого проходять під час уроків (ті, хто не грає на музичних інструментах, можуть тим часом робити домашні завдання або читати), а серед вибіркових предметів, починаючи уже з сьомого класу (чому Марічка неабияк тішиться) є драма…

За відвідування спортивних секцій чи гуртків (програмування роботів; німецький розмовний клуб; мистецький клуб тощо – знову ж таки, всіх ще не знаю, бо до старшої школи ми ще трохи не доросли) не потрібно платити, якщо, звісно, не рахувати вартість форми чи костюмів і їжі, коли спортсмени їдуть на змагання (якщо, звісно, у них немає спонсора, а таке також трапляється). Так, вони всі їздять на змагання чи ігри. Танцюристи та чірлідери змагаються з собі подібними з усього штату (змагання проходять двічі-тричі на рік). Футболісти, баскетболісти та інші «істи» – грають з командами із сусідніх шкіл. Виграють – проходять далі. Одним словом, усе по-дорослому.

Я б сказала, що у США дуже розвинена спортивна культура, зокрема і в школах. Спортсмени мають повагу однокласників і високий рейтинг серед однокласниць. На шкільні матчі приходять, звісно, не лише для того, щоб уболівати за своїх, а й щоб поспілкуватися, потусуватися. Причому «тусуються» не тільки старшокласники, а й учні середніх класів. Спортсмени, які гарно показали себе у шкільних командах, мають переваги при вступі в коледжі та університети, бо ж там також є свої команди, а гарні гравці всім потрібні. Марічка з однокласниками, роздумуючи про те, який університет обрати для вступу, враховують і фактор улюблених команд: не будеш же вступати в Університет Айови (The University of Iowa) , якщо ненавидиш їхню команду і символіку взагалі? :) А от Iowa State University - інша річ.

Може, написала не зовсім струнко, та, сподіваюся, можна зрозуміти головну думку. :)

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина третя, остання

Iowa State Fair

Як і обіцяла, напишу про ярмарок, який ми відвідали в четвер у Де Мойні, столиці Айови. Iowa State Fair – один із найбільших ярмарків у США, і їдуть туди люди не тільки з Айови, а й з інших штатів.

Ми знали, що цей ярмарок відбувається у серпні, але не знали, коли саме. Поки їхали, бачили кілька рекламних плакатів – починається 8 серпня. Так ми ж якраз будемо у Де Мойні! Ідемо! Коли ще трапиться така нагода? Хтозна, чи захочеться заради ярмарку їхати дві з половиною години до Де Мойна. Отже, вирішено.

Ми втішилися, що ярмарок починається в останній день нашої мандрівки, але чомусь не врахували, що не ми одні туди збираємося. Вечір. Незнайоме місто. Джипіес, який, замість готелів, веде до парканів невідомих будівель… Перший готель – місць немає. Ще кілька кіл містом. Бачимо рядочок мотелів, але до них немає з’їзду! Ще кілька кіл, щоб знайти з’їзд. Другий готель – немає місць, місця бронювалися за пару місяців до ярмарку. Стає все темніше. Юля вже проситься спати і навідріз відмовляється їсти супернатуральний йогурт, куплений у магазині з organic food. Ну а що я зроблю, як там не було тих, до яких вона звикла? Третій готель. Є кілька номерів з одним ліжком у крилі для курців. Але й вони розкупаються, як гарячі пиріжки. Так що вирішувати треба вже. Що робимо? Беремо два номери з одним ліжком? Чи, може, заїдемо ще в третій готельчик? Щоб прискорити процес, ми з Юлею і Марічкою не пакуємося в машину, а лишаємося чекати, бо це ж поруч. Чекаємо. Чекаємо.

Надворі вже не вечір, а ніч, хоча усього лише 21.30. Дівчата тримаються, не пхинькають, а танцюють. А я б запхинькала. Чого Роми так довго немає? Це хороший чи поганий знак? Заселяється чи знову заблудився? Тим часом до мотелю, де ще лишилося пару одномісних номерів, під’їжджають машини. Конкуренти? А що – як не буде ні тут, ні там? Я за натурою панікер, хоча стараюся цього не показувати… Нарешті приїхав Рома. Усьо окей! Є номер з двома ліжками. Хууух…

Юля навіть не одразу заснула, хоча й була втомлена. Здавалося, що ці пригоди з пошуком готелю перебили враження від зоопарку. Але ні, як взялася писати, то все це забулося. А коли закінчила, просто не мала сил.

Уранці, під’їжджаючи до ярмарку, одразу стало зрозуміло, чому ніде не було місць. Такої великої парковки я ще ніколи не бачила: не видно було, де закінчуються ряди машин. На кожному перехресті на під’їздах до ярмарку стояли доморощені паркувальники і махали палицями: сюди, завертай сюди! Машини паркувалися просто на подвір’ях – близько-близько одна біля одної, а власники домашніх «парковок» підраховували прибутки.

Ярмарок покриває величезну територію: великі виставкові павільйони, ряди і ятки з їжею… Марічка погодувала ламу, телят і кіз у міні-зоопарку. Ще там можна було подивитися на найменшого у світі коня, але за окрему плату – $2 з носа, то ми утрималися.

Було жарко, тож ми майже одразу пірнули в один із павільйонів. Мене зацікавили товари з Індії: одяг, сумки і прикраси. Марічці впала в око різнокольорова сумочка зі знаками миру, а я «зависла» серед спідниць – довгих, барвистих: і ця гарна, і ось ця, а цю вже готова взяти. До мене підійшов продавець-індус: «Щось знайшли для себе?» – «Багато гарних речей, але я ще думаю». – «Ви струнка, вам усе буде до лиця, – лестив індус. – А то часом приходять до мене дами в тілі, а що я їм можу запропонувати?» І лише тоді я зауважила, що, справді, майже усі спідниці – мого розміру… Коли ми йшли далі, дядечко супроводжував нас сумним поглядом, але ж ми лише почали огляд ярмарку, тому не хотіли розкидатися грошима, та й приймали вони лише готівку, а її, коли є картка, мало в гаманці водиться.

На ярмарку можна було побачити велетенське гніздо орла, 

риб і комах, які водяться в різних водоймах Айови; роздивитися місцеві мінерали; випробувати масажні крісла і диво-матраци, які підлаштовуються під форми тіла людини; перевірити зір дошкільнятам; подивитися на те, як круто готувати у нових супер-пупер каструлях, і придбати їх; побачити, як розумні швейні машинки самі шиють-вишивають, поки їхні власниці п’ють каву з подругами тощо. А ще – набрати халявних пакетиків, ручок, олівців, фрісбі та іншого дріб’язку від різних компаній. Окрім того, багато хто з них пропонував зробити тату. Тож Марічка обтатуювала собі обидві щоки і обидві руки символами університетів, коледжів та інших кмітливих організацій, які додумалися виштампувати свою символіку на татушках.

Марічка приміряла шиньйон і намагалася мене переконати, що $30 – це зовсім недорого і що з такою зачіскою можна щодня ходити у школу. Досі дивується, як я не можу зрозуміти такі прості речі. Це ж гарно! І неправда, що видно, що то не її волосся. Спочатку стрижеться, щоб віддати волосся на перуки для онкохворих дітей, а потім випрошує шиньйон… Марічка і логіка – несумісні поняття. Хоча, мабуть, довге волосся також не було б перешкодою для шиньйону. Але від нього вдалося відкараскатися. Можна сказати, малою кров’ю. Марічка розмалювала собі фрісбі: тарілка крутилася, а зверху доця лила фарби, які розтікалися і створювали примхливі переплетіння. Потім вона купилася на чудо-машину, яка по почерку визначає характер. Усе, як і має бути на справжній ярмарці: ясновидці, атракціони (було і чортове колесо, і канатна дорога, і стирач мозку), найменший у світі коник (може, і бородата жінка була, а ми до неї просто не дійшли) і купа їжі. От тільки нам не хотілося ні хотдогів, ні гігантських корндогів (родичі «гарячих собак», і також гарячі, але сосиска не в булці, а запечена у кукурудзяному тісті), ні морозива (ну добре, морозива декому хотілося), та й ми планували цього ж дня добратися додому, тому потихеньку посунули до виходу, навідавшись попередньо у палатку до індуса. Дядечко нашому поверненню зрадів. І я також, бо спідниця, яка сподобалася найбільше, усе ще чекала на мене. До спідниці додалася ще сумочка Марічці (обіцяла мені давати поносити) і шарф нам на двох.

Обід у вже майже рідному Village Inn – і ми рушаємо додому…