Дошкільна освіта у США

У квітні я писала про домашні завдання в американський школі та молодшушколу, і ті дописи прочитала рекордна для мого блогу кількість читачів, бо саме тоді тривав процес розвантаження навчальної програми молодшої школи в Україні, і питань було більше, ніж відповідей.

Цього разу я хочу написати про дошкільну освіту, бо тепер можу сказати, що добре з нею знайома і мені подобається, як вона працює. Для початку – загальні речі. Від 0 і до 5 років – це зовсім не безкоштовно (от це якраз мені не подобається). Діти, яким на 4 вересня виповнилося 5, ідуть у Kindergarten – підготовчий клас при школі. У більшості штатів відвідування Kindergarten, або просто К, обов’язкове. А що це вже частина школи, то навчання у К безкоштовне.

Оскільки декретна відпустка в американок зовсім коротка (12 тижнів, які можна розподілити на період до і після пологів), то в яслі часто здають зовсім крихіток. Окрім Infant room (0-12 місяців), є ще Toddlers’ room (1-2 роки), група трирічок і Pre-K, тобто чотирирічки, які наступного року підуть у К. Я впевнена, що тодлерів також потроху чомусь навчають, щось вони малюють і клеять, та все ж активніше навчання починається в трирічках (хоча вони й самі не здогадуються, що їх вчать 😏 і саме це круто, я вважаю). Саме з них ми й почнемо. Точніше, саме з трирічок і почався Юлин досвід соціалізації. І хоча вона ходила в садочок лише тричі на тиждень до 12 години дня (щоб спати вдома), встигла багато чому навчитися.

Уже трирічок потихеньку вчать літер. Вони співають абетку, а також «малюють» літери. Кажу «малюють», бо ж писати крихітні рученята ще не вміють, але провести крайоном всередині великої літери – це їм по силах. Або розмалювати предмети, які починаються з якоїсь літери.

 І в кінці навчального року Юля вже розпізнавала більше половини англійської абетки. Удома ми літер не повторювали, хіба що дитина сама підходила й питала, бо ж удома мама вчить дитину української і хоче, щоб літери не плуталися. 😏

Дуже швидко Юля навчилася також рахувати. Був навіть момент, коли англійською вона рахувала краще, ніж українською. Як? Удома стільки рахуємо, а в садочку вона лише дванадцять годин на тиждень? Але вони щодня рахували дні від початку місяця – отак діти й навчилися.

Дітки і в трирічках, і в Pre-K багато співають. І не лише абеткову пісеньку. 😃 Усі оці відомі nursery songs (Five Little Monkeys, Humpty Dumpty, Hush Little Baby, Itsy Bitsy Spider, Little Bo Peep, The Muffin Man, Old McDonald had a Farm, The wheels on the Bus, Twinkle Twinkle Little Star) чи веселі пісеньки Laurie Berkner дуже легко запам’ятовуються. Причому ненав’язливо, але назавжди. 😀

У нас є підбірка дитячих пісеньок, і спочатку я не заперечувала, коли Юля запускала тільки їх. Ну грає собі музика, нехай грає, тло, яке не заважає. Але простенькі ритми проникають в мозок навіть попри твоє бажання, і потім ти ходиш і співаєш: «B-O-O-T-S – Boots!» - чи:

Old McDonald had a Farm

E-I-E-I-O

And on his farm he had a cow

E-I-E-I-O

With a moo moo here

And a moo moo there

Here a moo, there a moo

Everywhere a moo moo…

Часто слухаючи й підспівуючи ці пісеньки, думаю про те, що з ними легко починати вчити англійську. І в українських школах було б значно більше користі починати вчити англійську не з прописів, а з пісеньок. Вони легко запам’ятовуються і дають перше уявлення про побудову речень. Принаймні, мені здається, дітям такі уроки полюбилися б. Так що інтернет вам у поміч – слухайте й дивіться (є багато симпатичних мультиків за цими пісеньками).

Певне, буду потроху переміщатися до Pre-K, куди зараз ходить Юля. Це найсвіжіші враження, тож можна багато всього написати. Можливо, буду перескакувати трохи, але хочеться ні про що не забути.

Варто, певне, написати приблизний розклад.

Перед восьмою батьки приводять дітей у групу

Якщо батьки йдуть на роботу раніше, можуть привести раніше, але до часу відкриття групи діти будуть у child care, тож за це треба окремо домовлятися з директоркою садочка і окремо платити. Дітей, які живуть на фермах чи дуже далеко від садочка, може привозити автобус.

Зайшовши до групи і роздягнувшись, малюки витягають з наплічників папки (куди вони складають свої малюнки й поробки, меню на місяць і календар подій на місяць) і зошити (для комунікації між батьками й вихователями: вихователі пришпилюють роздруківки з інформацією щодо майбутніх подій – поїздок, вечірок тощо) і кладуть їх у свої персональні скриньки. Потім – обов’язково! – миють руки і лише тоді приєднуються до ігор.

Коли нарешті всі посходилися, пообіймалися, обмінялися новинами і трохи погралися – перекуска (8.30). Це не сніданок, а власне перекуска. Молоко або сік і пригощання від дітей чи вихователів. За розкладом, кожна дитина 1-2 рази на місяць приносить щось. Це можуть бути сирні палички, йогурт, печиво чи порізані овочі-фрукти. Головна вимога – щоб це було корисно. На день народження чи вечірки можна й «шкідливі» ласощі – наприклад, капкейки чи донатси.

Наступне – групове заняття. Поки голови ще свіжі й не сонні, можна трохи повчитися. Вчаться малюки не за партами, а сидячи на килимку по-турецьки. У кожного своє місце (хтось сидить на песику, хтось – на скрипці; килимок поділений на квадратики з літерами і малюнками на цю літеру). Спочатку вони говорять про погоду. Сонячно/хмарно, вітряно/тихо, дощ/сніг, тепло/прохолодно/холодно. І черговий по погоді виставляє все це на таблиці. Щодня у кожної дитини є якийсь обов’язок, робота. Приносити перекуски, вмикати/вимикати світло, розставляти посуд, розкладати серветки, витирати столи, підмітати, вибирати музику перед сном тощо. Вони дуже поважно до того ставляться і щодня заглядають: а який же обов’язок у мене сьогодні?

На великій дошці вихователька пише фломастером літеру, пояснює, який вона дає звук (так-так, вони таке вчать!), бо ж в англійській то не так очевидно, як в українській. Дітлахи називають слова на цю літеру, а потім ідуть за столики – майструвати книжечку чи вирізати малюнки і клеїти їх: з одного боку предмети, що починаються з названої літери, з іншого – ті, які починаються з інших букв.

Ніби так просто, але це навчання. А бачили б ви, з якою гордістю удома читаються отакі саморобні книжечки, де всі слова починаються на одну літеру. 

Penelope Pig Passes… a pencil, a panda, a penguin, popcorn, and the letter Pp!

Або таке: Omar Octopus Likes...

Українською також можна було б таке зробити:

Поросятко Пенелопа передає посилку, панду, пінгвіна, попкорн і літеру «Пп».

Равлик Руслан розмірковує про ракету, рогатку, ручку, ряст і літеру «Рр».

Звісно, не щодня вони вчать літери. На групових заняттях обговорюють якісь історичні події (наприклад, перед Днем подяки – як перші поселенці дісталися до берегів Америки і як їм допомогли індіанці), природні явища тощо.

Мозок попрацював – має відпочити. Діти розходяться по різних «центрах» – тематичних куточках. Стіл із лего; стіл із кінетичним піском або кукурудзою; мистецький куточок, де можна помалювати чи пописати; «драматичний» куточок із кухнею, перукарнею й ляльками (там, до речі, граються не тільки дівчатка, хлопчики охоче виконують роль татів, правда, не всі 😀); будівельний куточок; «вулиця» з різноманітними автівками, де залюбки гасять пожежі чи ловлять злочинців і дівчатка; бібліотека – з книжками і пазлами. 

Є ще куточок зі змінною експозицією. Спочатку це були природні матеріали – усілякі камінці, листочки, шишки, пір’я. Потім вихователі облаштували там магазин, і діти приносили порожні коробки з-під вівсяних пластівців, макаронів, пластянки з-під йогуртів, пластикові баночки-пляшечки з-під соусів тощо. Головне, щоб не було гострих країв чи якоїсь іншої небезпеки. Вони саме вивчали тоді, яка їжа здорова, а яка - ні. І навіть їздили у місцевий магазин на екскурсію, де їм показували те, що зазвичай покупці не бачать. А потім пригощали молоком і свіжоспеченим печивом.

Невеличкий відступ. Оці поїздки-екскурсії – така неймовірна радість для дітей! У трирічках вони їздили лише на гарбузове поле – вибирати гарбузика перед Геловіном. Ну і послухати, як гарбузи вирощують. Цього року чотирирічки встигли відвідати яблуневі сади (вони дні рахували до цієї поїдки). Побачили, де ростуть яблука (не в магазинах 😁 ), послухали, як доглядають за деревами і що виготовляють з зібраних яблук. Ну і, звісно, погризли червонобокі яблучка.

Потім вони їздили на гарбузове поле. До цього, як і до мандрівки в сади, вони ретельно готувалися – вивчали, як проростає насінинка, які стадії проходить, поки перетвориться на гарбуза. Жували гарбузові коржики (не всім сподобалися, але Юля казала, що було смачно) і привезли з собою по красеню-гарбузику. Поїздка до магазину була вже третьою, і Юля досі її згадує, коли ми їдемо туди щось купувати.

Вертаємося до розпорядку дня. Коли дітлашня розходиться по різних куточках, вони приклеюють там свої фотокартки на липучці – щоб було видно, де скільки дітей. У кожному куточку – певна кількість місць, щоб не стовбичили всі в одному місці. Ледь не забула про найпопулярніший куточок! З айпедами. Туди завжди черга, хоча не завжди він відкритий. (Як на мене, краще би його взагалі не було, бо ж усе одно вдома і мультики, і планшети… Єдиний плюс – усі ігри навчальні. 😜 ) Після ігор по різних центрах група йде на майданчик біля садочка або в парк, він теж недалеко. Але це, звісно, за гарної погоди. За поганої погоди – граються собі далі.

Після прогулянки – сторітайм. Книжки якимось чином дотичні до теми, яку зараз вивчають. Усі знову сидять на килимку.

Далі – ланч. Обідом його не назвеш, бо хто ж обідає в 11.30? Після їжі – час для відпочинку. Дітлахи розкладають свої застелені постіллю мати на підлозі, вмощуються, чергові вмикають музику і вимикають світло. Більшість спить, а деякі вовтузяться і чекають кінця відпочинкових тортур. Вихователі масажують спинки тим, кому важко заснути, але то не всім допомагає. Юля за весь цей час спала двічі чи тричі, хоча вдома все ще спить удень. І я її розумію – спати на підлозі на маті – це зовсім не те саме, що спати вдома на власному ліжку з мамою під боком.😏

Після відпочинку – перекуска і прогулянка (якщо гарна погода). Потім – час для ігор у «центрах». Одна з виховательок тим часом може підзивати по одному до себе і займатися індивідуально. Діти різні, мають різні потреби. З кимось треба довше на чомусь зосередитися, а когось заохотити рухатися далі.

Перед тим, як іти додому, діти кладуть у наплічники папки й зошити, і знову вся група збирається на килимку. Можуть послухати й обговорити якусь книжку, пограти в лото чи якусь іншу спокійну гру. А тим часом приходять батьки і забирають своїх малят. Частина вирушає у групу продовженого дня (сусідня кімната), до них же долучаються школярі молодших класів, яких привозить автобус.

Двічі на місяць до чотирирічок приходить бібліотекарка. Вона не тільки читає книжки, а ще й приносить їх, щоб малята могли взяти з собою. Отак, з раннього дитинства, навчають культурі читанні. До трирічок також приходить бібліотекарка, але їм книжок додому ще не дають. Ну, чотирирічки ж відповідальніші. 😏 Уже практично дорослі, можна сказати.

А раз на тиждень дітлахи отримують цікаве і корисне чтиво – My weekly Reader. Це щотижнева газета, кожен випуск якої присвячений якійсь темі. Як лишатися здоровим у школі? Яким було життя індіанців і перших поселенців 400 років тому? Чим особлива індичка?

Один раз на місяць приходить Nature Lady зі служби охорони природи і розповідає про звірят чи птахів. Юля потім детально все переповідає нам. Про кажанів, білок і оленів.

Ой, багато вийшло буков, трішки картинок. Сподіваюся, вам було цікаво. Це вже майже кінець. 😜

Колись, коли Марічка ходила у старшу групу, вихователька сказала, що їм забороняють вчити дітей читати, бо діти в садочку мають гратися. Але, от парадокс, у першому класі вони вже мусять вміти читати! Ну так, інакше для чого була б уся ця дошкільна підготовка?

Про що це я? А про те, що можна вчити ніби і не навчаючи, а граючись. Не засаджувати дітей за нуднющі прописи, а запропонувати вирізати чи намалювати предмети на якусь літеру. Чи обвести якусь літеру, вирізнити серед інших. І отак, ненав’язливо, зацікавити навчанням, а не відбити охоту.

Юля недавно витягла альбом із завданнями «Kindergarten. Big Book оf Learning Fun!». Купили колись, щось вона там навіть розмальовувала, а потім відклала. Тепер же критичним оком глянула на свою «творчість» і вмостилася виконувати завдання (сама!) – вставити пропущені літери. Літери групками по три, одна з них пропущена. Юля наспівувала собі абетку, щоб пригадати порядок, і вписувала пропущене.

Зараз вона розпізнає майже всі англійські літери (це зі звіту виховательки), плутається в тих, які виглядають так само, як і українські. І нічого. Розбереться. Я просто дивуюся, що це в 4 роки і тільки завдяки садочку. Тому що вдома завдання інше – навчитися читати й писати українською. І в цьому ми також просуваємося.

Маріччине знайомство з американською школою почалося з Kindergarten. І на кінець навчального року всі в групі потроху читали. Хтось краще, хтось гірше, але вміли всі. І я знову нагадаю, що навчання відбувається через гру, ненав’язливо й цікаво.

От згадала вище про звіт виховательки, то, певне, ще про це скажу. Двічі на рік (восени й навесні) вихователі (а потім, у школі, класні керівники) мають зустрічі з батьками. Не батьківські збори, а зустрічі з батьками (по 15 хвилин на батьків однієї дитини). Батькам показують результати тестів (у школі) або інші папери, які демонструють розвиток дитини. У садочку, наприклад, це чоловічки, намальовані у кінці серпня й середині жовтня. І ти бачиш, що у дівчинки вже є пальці на руках, а не просто патички, є вії, платтячко. Був там навіть і тест – на розпізнавання літер, цифр, геометричних фігур.

На цьому, певне, зупинюся, бо й так уже безрозмірний допис… Дякую, що дочитали! 😍

Але маю ще одну цікаву тему, яка стосується садочка й школи, і сподіваюся, що найближчим часом візьмуся й до неї.

Цікавинки про дитинку

Випуск 15

Травень

«Мам, іди сюди!» — Марічка кличе мене у свою кімнату. Показує свій стіл, етажерку, стіну між столом і етажеркою... Скрізь — ніжно-рожеві відбитки невеличких пальцюків або розвезені смужки. «Що це?» Марічка простягає свою помаду, до половини змальовану. «А чого вона була там, де Юля може її дістати?» Зітхає. «Юляааа! Іди сюди!» — «Шьо таке?» Поки «шьо таке» іде в Маріччину кімнату, я дещо згадую. Удень Юля показувала мені дивну рожеву пляму на Маріччиній етажерці. Значить, це не вона вигадала, а лише скопіювала. «Маріііічко!» Показую на «першоджерело». «То я випадково мазнула, а потім розмазала пальцем...» 8 років різниці, а іноді здається, що в тих головах — те саме...

***

Сидить Юля за столом, мішає ложечкою йогурт.

- Мамо, а що ви з татом лобили, коли у вас дітей не було?

Оце питання!

- В університеті вчилися.

- А в якому?

- У Києво-Могилянській академії.

- Ааааа.

Більше питань не було.

***

Іду з кухні у спальню. Треба пройти вітальнею. Юля: "Мамо, ні, не йди! У нас тут танцювальний зал! Тобі не можна! Тут танцюють малявки. Можеш плоповзти". Повзти я відмовилася, тож довелося почекати, поки малявки відтанцюють своє.

***

Юля по кілька разів на день перевтілюється: то вона - Вільям (маленький братик свинки Олівії), то - Розі (сестричка Каю), то маленька Софійка (так вона називається, коли вони з Марічкою грають у "дочки-матері").
Ходили до школи слухати Маріччине соло на флейті. Після виступу учителька музики питає Юлю, як її звати. Задумалася. Потім відповіла: "Со... Джулія". А могла би і Вільямом назватися. :)

***

— Юлю, жени своїх вередунів!
— Чого? Я не хочу їх женити.

***

Юля була ще зовсім крихіткою, а дехто вже зауважував хитринку і хуліганістість в її погляді. А варто було прислухатися, :) хоча то, звісно, нічого б не змінило.

За останні два дні — підрізаний чубчик (ну, це класика жанру, Марічка теж таке робила) і фігурно вирізана дірка на улюблених лосинах (такого старшенька не чворила). Сьогодні — піврулона туалетного паперу, дрібно порваного і залитого водою у пластиковому відеречку, і піврулона паперових рушників в унітазі... Причому шкода робиться так швидко і тоді, коли навіть не підозрюєш...

А ще вона регулярно розмальовує обличчя, але то я й не бороню. :) Аби лиш фломастери брала такі, що легко змиваються. :) Бабусі, щоправда, щоразу жахаються. :)

Але найгірше те, що на цю збитошницю неможливо довго сердитися! І без того «злочини» смішні, а ще як усміхнеться, примружить свої хитрі оченята — то вже ніхто й не стримує сміху.

***

Мудрість від Юлі: «Якщо ти сильно полюбляєш себе, то тлеба полюбляти й інших».

***

Червень

«Я завтла буду дуже чемною, веселою і буду світити на всю хату».

***

Юля визбирує свої резинки, підбирається кіт, Юля: "No! My thing!" Три дні по три години в садочку - і дитина озброєна ключовим набором фраз.

***

Липень

Наші походеньки в садочок...

З вечора Юля розповідає, що зранку дуже зайнята — і школа в неї, і плавання, і змагання, і робота. І, що важливо, усе дуже далеко — ну ніяк немає часу на садочок.

Уранці не встає зі мною, як то завжди робить, а натягує ковдру на голову: «Ти йди, а я буду спати аж до вечола, коли засвітять ліхталі». Потім усе ж устає, снідає, вдягається. Уже по дорозі розказує, як у неї все болить: і попця, і ручки, й ніжки, і очка — все. Тяжке прощання. А коли (аж через цілих три години :) ) я по неї приходжу, біжить із радісними криками: «Я сюди ще плийду!» — і весело щебече про те, що вона встигла зробити.

***

Менші добре знають, як тролити старших. :)

Марічка ще в ліжку, сонним голосом питає: «А що на сніданок?» Юля (їсть йогурт і хитро посміхається): «Каша!» Марічка, з розпукою в голосі: «Ні!!!!! Учора була каша!» Юля сидить і тихенько сміється. :)

***

Юля: «Тлеба вдягнути кепку, щоб було кепсько».

***

Вересень

Тримає Юля свою «дитинку» і каже мені:

— Його імень — Ломчик. А звати його Сільожа.

(Не буду зараз про Сірьожу та інші слівця, які Юля таки вихопила з нашої мандрівки, зараз про інше.)

— Але ж ім'я і як звати — це одне й те саме, — пробую пояснювати я. — Моє ім'я — Наталя. Або: мене звати Наталя.

— Ні, мамо, не так. Мене звати Юля. А мої імені — сонечко, зілонька, ну, як ви мене називаєте.

— Лагідні імена? — пробую все ж таки зачепитися за якусь термінологію.

— Так. От його звати Сільожа. А лагідні імені — Ломчик, Таласик, Ігол...

Була вимушена здатися. Бракує аргументів і класифікації. :)

Як я у садочок ходила. Частина друга

Цілий тиждень Юля питала: коли ж підемо до директорки в садочок? Мері – молода усміхнена жінка десь мого віку, мама трьох хлопчаків, зустріла нас, щойно ми подзвонили в двері. Так-так, просто так зайти не можна. Батьки мають код, завдяки якому відкриваються двері, інші відвідувачі мають дзвонити.

У кімнаті для перемовин Мері відповіла на всі наші запитання. Першим було: чи можна приходити не на цілий день, а лише на кілька годин? Вона відповіла, що, взагалі, наглядова рада наполягає, щоб діти ходили щодня на повний день, але вона не проти, щоб дітей приводили на кілька годин. Ми одразу й домовилися, що Юля приходитиме по понеділках, середах і п’ятницях з 8.00 по 11.

Відповівши за запитання і вручивши цілу купу паперів, які ми маємо заповнити (частину – сімейний лікар + інфо про щеплення), Мері написала нам код до дверей (його досить часто змінюють – питання безпеки) і показала «прийомний пункт». Насправді, я не знаю, як це назвати точніше. :) На стійці – щось середнє між планшетом і касовим апаратом (вибачайте, друзі, може, для вас то звична штукенція, але я таких ще не стрічала :)). Коли ти приводиш дитину – відмічаєшся (за останніми чотирма цифрами номера телефону), забираєш – знову відмічаєшся (таким чином, точно порахований час перебування малюка в садочку). Там же можна дізнатися, скільки треба платити цього тижня (оплата щотижня). Мері сказала, що планують вдосконалити систему – щоб можна було одразу оплатити карткою. Поруч із цим диво-апаратом – столик із іменними папками. Туди складають інформацію, яка стосується конкретної дитини: про фотографування, попередження щодо щеплень, свята тощо. Мері може не бути на місці (її кабінет – тут же, за склом), тоді папери для неї можна вкинути у спеціальну скриньку над столиком. Це може бути, наприклад, розклад відвідування дитиною садочка на наступний тиждень (якщо він не такий, як завжди).

Здається, ще не писала про те, що будівля простора, з широчезними коридорами. І коли Мері показувала нам столик і скриньку, старші дітки саме щось там вимірювали за допомогою різнокольорових ниток.

Знову зайшли в групу до 3-річних. Вихователька щось читала. Юля сіла на килимок, слухала і не хотіла йти. Знову потім питала: коли, ну коли ж я піду в садочок? А напередодні великої події сказала, що не хоче ні в який садочок, а хоче бути приліпленою до мами. Мені здається, я нервувалася ще більше, ніж вона. У понеділок уранці Юля також відмовлялася: і погода погана, і стомлена вона. Погода справді була жахлива – вітер, гроза. Але хотілося показати дитині, що, якщо пообіцяли прийти – значить, ідемо. Окрім того, нагадала Юлі, що треба прослідкувати, щоб дитинку знову не запхали в клітку. Може, це й переконало. :)

(Поки писала про погоду, згадала от що: садочок пов’язаний зі шкільною системою, і якщо в середу навчальний день у школі коротший на годину – то так само і в садочку. Діти можуть лишатися і після того, але тоді це рахується як childcare. Якщо у школі відміняють заняття через погоду – так само і в садочку.)

Коли ми прийшли, діти стояли біля столиків, зсунутих буквою «П», і гралися дрібними іграшками. Юля показувала мені змійок. Хто там був іще – не знаю. Потім вихователька покликала усіх на килимок. Малюки повсідалися по-турецьки (cress-cross apple sauce) і разом із Анджелою співали пісеньку про дні тижня. Потім почепили на два минулі дні (вихідні) кавуна й жука (що тут треба почепити – кавуна чи жука?) і порахували усі дні червня, що вже минули. Анджела попросила одного з хлопчиків витягнути «погодну станцію» і виставити там погоду. Хмари й дощ.

А тим часом у кімнату закотили візок зі сніданком. Помічниця виховательки повитирала столи, поставила стільчики, розставила тарілки і стакани. Потім понасипала фрукти (виноград, нарізані персик і диню), налила молоко. Вдягнула целофанову рукавицю і взялася розкладати французькі тости (з корицею, Марічка такі дуже любить). Пізніше, коли дітлахи трохи підкріпилися і просили ще тостів, вихователі щоразу вдягали целофанові рукавиці. Так, саме на такі дрібниці я й звертала увагу.

Коли сніданок був на столах, Анджела сказала: «Я буду називати букви. Той, чиє ім’я починається з цієї літери, йде мити руки». Отак, без великої черги, дітлашня мила руки над невеличкою раковиною. Один із хлопчаків сказав, що хоче їсти свій сніданок, на що вихователька заперечила, що то ланч він їстиме свій, а сніданок усі їдять, який дають. (Ага, подумала я, значить, обід можна приносити з дому.) Поївши, малюки виливали залишки молока в раковину і складали стакани у піддон. Самі. Тарілки прибирали виховательки (там же ще й залишки їжі були).

Після сніданку настав час ігор. Якби була гарна погода – пішли б на вулицю, але через грозу лишилися всередині. А тепер – найцікавіше: кімната поділена на шість куточків, чи зон, як кому більше подобається. Найбільша – «будівельна зона», де на килимку можна возити різноманітні машинки і будувати вежі з кубиків. На тому ж килимку збирається уся група, коли вихователька щось читає чи розповідає. Поруч – «бібліотека»: етажерка з книжками, маленький м’якенький диванчик, м’які кольорові кріселка і м’які іграшки (ага, ключове слово – «м’який», а ще – зручний і затишний). Діти можуть вибрати книжку і просто погортати її або попросити виховательку почитати. Але це не читання для групи того, що вибирає вихователька, слухають лише ті, хто знаходиться в «бібліотеці», вони ж і обирають чтиво.

Справа від килимка – «куточок драми», я про нього вже згадувала, коли писала про «День відчинених дверей». Саме там Юля порятувала пупса з собачої клітки. У понеділок доця майже й не виходила з цього куточка, а що то був її перший день, то ніхто її й не чіпав. «Куточок драми» – втілення дівчачих мрій. Там є кухня, перукарня, порохотяг, віник і совок, кілька пупсів (Юля не дозволяє називати їх ні пупсами, ні ляльками, то – «дитинки») і купа причандалів до них: стільчик для годування, автомобільне кріселко-переноска, ходунки… Перелік неповний, звісно, але ідею ви зрозуміли. Ще там є пожежні каски, так що хлопці також залюбки граються.

Біля «куточка драми» – куточок писання. Не надто популярний, мушу визнати. :) Хоча в «будівельній зоні» дітлахи залюбки показували виховательці намальовані на килимку букви. Наступний – «науковий куточок». Там – безліч магнітів різноманітної форми. Зокрема, гусінь, яку треба зібрати з різнокольорових сегментів. Чи набір трикутників-квадратів. З квадратів старанний Джош збирав кубики, потім поскладав їх у потяг, у кожен вагон запхав маленьке звірятко і возив цей потяг по підлозі.

Остання зона, найближча до куточка, в якому сиділа я, намагаючись не надто відволікати дитячу увагу, – sensory table. Це стіл з розсувною стільницею, в якій схована така собі міні-пісочниця. Точніше, то не зовсім пісок. Щось середнє між піском і пластиліном, бо ніби трохи й сиплеться, але й ліпиться до купи. Дітлашня проводила там розкопки: видобувала дрібненьких черепашок, морських зірок, крабів тощо. І на лопатках приносила показувати мені. Або робила пасочки, бо ж там є і відерця, і лопатки з грабельками. Ледь не забула: пісок-пластилін – синього кольору.

Оцей розподіл кімнати на зони і видається мені найцікавішим. Щоб діти не товпилися в якомусь одному куточку, є чіткі правила перебування там: не більше 3-4 дітей одночасно (на килимку може бути більше, в «науковому куточку» – лише двоє). Окрім того, щоб не сварилися, хто прийшов перший, а хто – останній, біля кожного куточка є листок з фото куточка (щоб малюки не переплутали, куди саме йдуть), куди малята чіпляють свою фотографію (на малючачих фото – спеціальні липучки). Так одразу видно, де хто має бути. Причому за правильністю слідкує не лише вихователька, а й самі діти.

Юля – не єдиний новачок у групі. Є ще Браян, наймолодший синочок директорки. І від того, що мама працює тут же, йому ще складніше звикати. Коли ми тільки прийшли, він, разом зі своєю ковдрочкою, сидів на руках в однієї з виховательок. Але потім розгулявся і носив мені черепашок на лопатці.

(Так, у групу можна приносити свої ковдри чи улюблені іграшки – щоб діти затишніше почувалися, особливо коли вкладаються вдень спати.)

Після години ігор Анджела покликала усіх на килимок – читати. Зараз їхня тема – океан, тож книжка була про восьминога. Жив собі восьминіг, і було в нього вісім ніг. Мав він цікаву властивість – лоскотав усіх своїми щупальцями. Рибки підстрибували, переверталися, хихотіли. Але не всім подобалося те, що він усіх постійно лоскотав. І тоді вирішив восьминіг дізнатися, що він ще вміє. І виявилося, що він дуже швидко плаває, а якщо хтось хоче його з’їсти, то випускає чорнюще чорнило, і ворог його не бачить. Відтоді восьминіг перестав весь час усіх лоскотати, робив це лише час від часу, бо мав інші цікаві справи.

Відповівши на питання по книжці, малята повернулися до своїх ігор, а Анджела викликала по черзі двоє-троє малюків, щоб вони розмальовували восьминогів і клеїли їм «присоски» – хрумкі кільця. Цей момент мені також сподобався – що не вся група одночасно малює-клеїть, сидячи за столиками. Тоді й двом вихователям складно допомогти усім. Та й діти не нудяться, поки до них хтось підійде, якщо щось не виходить, а граються.

Коли Анджела покликала Юлю, над своїм восьминогом саме трудився Джаспер. Білявий окулярник, подібний на класичних вундеркіндів із американського кіно. :) Не знаю, наскільки він вундеркінд, але дуже серйозний і допитливий малий. Поки грався неподалік від мого «спостережного пункту», просто засипав мене питаннями: «А чого ви тут? А що робите? А для чого прийшли?» Коли Юля сіла, і Анджела сказала, що хоче, щоб вона замалювала восьминога, Джаспер уточнив: «Оранжевим!» Навіть не знаю, чи казати вам, що на столі лежали тільки оранжеві крайони (воскова крейда)? :)

Ще трохи спостережень. Ми все вважаємо Юлю малятком. Марічка – доросла, а Юля – мала. А подивилася збоку на цих малят – які вони самостійні! І кожне – особистість. Тихий і старанний Джош, допитливий Джаспер, вразливий Браян. Були ще Тайсон, Брендон і ще один чорнявий хлопчик, чийого імені я не знаю. А про Тайсона з Брендоном мушу написати хоч кілька слів. Тайсон – мулат, один із найвищих у групі, вдягнений був у футболку, спортивні довгі й широкі шорти і кросівки розміри на два більші. Ну, такий типу крутий. J Брендон – невеличкий шпиндик зі збитошним вогником в очах. Вони собі гралися поруч із кольоровим піском, а потім Брендон штовхнув Тайсона. Легенько. Штовхнув. Хлопця з бійцівським іменем чи не на дві голови вищого і майже вдвічі ширшого за себе. Тайсон всівся на підлогу і став плакати. Одразу підійшла вихователька і покликала Брендона. «Брендоне, що треба сказати?» – строгенько запитала вона. Брендон підійшов до Тайсона, широко посміхнувся і розкрив руки для обіймів: «Welcome!» Анджела стримувалася з усіх сил, та все ж я встигла помітити посмішку, яка промайнула її обличчям. Набравши серйозного вигляду, вона сказала: «Ні, треба вибачитися». Тепер радісна усмішка зникла з Брендонового обличчя, і він просто сказав: «Вибач». Я зарахувала Брендона до милих збитошників, яких не можна не любити.

А про дівчаток нічого особливого написати не можу – вони були задалеко від мене. Того разу були Лейла, яка з’їла кілька хрумких кілець замість того, щоб приклеїти їх восьминогові, Ізабел і Софія, яка прийшла вже по десятій і хвалилася всім новою футболкою. Дівчата – вони й є дівчата. У мене двоє, а от за хлопцями було дуже цікаво спостерігати. J

Про що ще не написала? Про те, що в кімнаті є два туалети: дівчачий і хлопчачий. Кімнатка з невисоким унітазом, зручним для малят. Можна взяти м’якеньку сідушку. Коли розповідала Марічці, вона згадала туалет в українському садочку – славнозвісні дірки в підлозі. А ще – як туди заглядали хлопці, бо ж дверей взагалі не було…

Малюки самі ходять в туалет. Вмикають світло, роблять свої справи, миють руки. Кличуть виховательку лише тоді, коли потрібна допомога. Наприклад, поміняти памперс – двійко дітлахів у групі й досі «нетреновані».

Незадовго перед тим, як ми з Юлею пішли, малюки збирали іграшки. Щоб настроїти дітлашню на прибирання, Анджела ввімкнула спеціальну «прибиральну» пісеньку. Звісно, хтось активно прибирав, хтось – мляво, але ніхто не стояв без діла. Джош поприбирав на будівельному майданчику, а потім прийшов допомогти у «науковий куточок», де вже господарював всюдисущий Джаспер. «Хіба ж це в цій коробці має лежати?» – обурювався він, розкладаючи по різних коробках трикутники і квадрати.

Після прибирання ми з Юлею з усіма попрощалися і пішли додому. На наше щастя, гроза вже припинилася, і навіть вийшло сонечко.

Мабуть, саме через грозу (уже вдома я виявила, що по нашому району було штормове попередження, але ми настільки були захоплені тим, що не можна пропускати перший день, що й гроза нас не налякала) не всі прийшли в садочок того дня. Зокрема, не було Юлиної подружки Еви, яка живе неподалік від нас. Щоправда, «подружка» – то надто сильно сказано, але все ж у гості ми до них чи вони до нас час від часу приходимо. Анджела казала, що влітку ходить 13 дітей, у «шкільний» час – 17. У понеділок було 10 разом із Юлею. Кажу ж, гроза. J

Завтра – другий день. Юля вже вигадує відмовки, хоча в понеділок іти додому не хотіла і питала, коли прийдемо ще. Як я їй сказала, що в середу, запитала: «Коли середа?» Спочатку вівторок, кажу, а потім – середа. «А чому не завтла?» А тепер каже, що не хоче, що буде весь день спати. Але у той же час питає, як звали діток. Уже перед тим, як заснути, сказала таке: «Якщо спатиму, то не піду в садочок, а якщо плокинуся – то піду». Сподіваюся, усе буде добре, хоча й розумію, як непросто моєму «хвостику» відклеїтися від мами. :)