Про багатство, крутість і Котовасю

Учора ввечері вклали Юлю спати, пили чай із пончиками і говорили. Про бідність, багатство, крутість і статусні речі. Почалося усе, власне, з телефона. Марічка вкотре повідомила, що їй конче потрібен смартфон, вона навіть модель знає, яку хоче. Коли Рома запитав, що саме їй потрібно від телефона, почала перераховувати: тачскрін, щоб був крутий, щоб можна було ігри різні завантажувати, ну і щоб дзвонити. (звичайно, було б непогано, щоб із телефона можна було дзвонити... Хто зараз згадає, що це його безпосередня функція?) Потім ми спитали, а чи так уже потрібен саме смартфон, скільки дітей у класі його має. Виявилося, легше перерахувати тих, у кого немає. У Кайлера, бо його сім’я бідна; у Рейлі, бо в них немає грошей на нові телефони, і від мами телефон переходить татові, від тата – старшому братові, від того – середньому, а вже потім – Рейлі. У Мурін, бо вона живе на фермі, і телефон ій не потрібен – не тхорам же дзвонити – ну й справді? У Брейді, бо він не зовсім нормальний. Марічка назвала ще пару імен і себе...

За статками клас поділила так: бідні, не бідні, трохи багаті і багата Кейлі. Виявилося, що багатство – це ще не запорука крутості. Он Кейлі – багата, а не крута. Круті – Еббі, Моллі, Емма, Брін, Кеннеді. У чому полягає їхня крутість? У тому, що вони подобаються хлопцям. Взяти хоча б того ж Нолана – у його власному рейтингу дівчат Еббі майже весь час на першому місці, а Моллі – на другому. А що виділяє багату Кейлі серед інших – так це те, що її мама разом із подругою якось робили макіяж Тейлор Свіфт (це співачка така модна, якщо хто не знає, бо я, наприклад, не знала, та коли Марічка наспівала, впізнала пісню – принаймні чула). У Кейлі – купа косметики, бо мамі дарують великі набори, а вони їй не потрібні, то вона віддає дочці. І Кейлі у класі вважається експертом з макіяжу – якщо хтось хоче намалюватися, то звертаються до неї. Є, правда, питання, яке виникло не тільки у мене, але й у Маріччиних однокласників: що робить візажист, яка фарбувала саму Тейлор Свіфт, у крихітному містечку Айови? Та питання це поки що лишається без відповіді.

А потім за вікном щось занявчало. Це дивно, бо американські коти здебільшого по хатах сидять... Ми всі троє вискочили на вулицю (троє, бо Юля ж спить) і побачили милого попелястого котика з усіма властивими котам достоїнствами, що також дивно, бо американці котів каструють-стерилізують. Котовася дружелюбно заглядав у вічі і ластився, хоча на руки йому не хотілося. Видно, що кіт не вуличний і людей знає. Я винесла сметани. Накинувся так, ніби хтозна-скільки не їв. Так і продовжувалося: ластився, а потім летів до миски зі сметаною.

Марічка була готова вже брати його до хати. Вона давно просить кота, а ми поки що відмовляємо, щоб Юля трохи підросла і перестала усе, знайдене на підлозі, брати до рота. Марічка вже і в зоомагазині приглядалася до котів на "всиновлення". (Цікаво, що в англійській і всиновити дитину, і завести тварину – adopt).

Котовася мав явні наміри осселитися у нашому ще не обжитому будинку (а що то за хата, де кота немає?), та ми поки що не пустили його. Зараз літо, не замерзне, хай приходить до нас столуватися. А там видно буде...

Котовася ще деякий час позаглядав у вікна в бейсменті, поспівав для годиться під Маріччиним вікном ("Мамо, а може, ми його вже візьмемо?"). Знає, мабуть, на чиє співчуття можна розраховувати. Треба буде запитати у нашої усезнаючої сусідки, чий це котик. Може, господарі просто поїхали у відпустку. Не варто одразу прив'язуватися, щоб потім не було боляче.

Марічка, коли прощалася, сказала котику: "Приходь увечері, коли Юля спить, щоб ти не перелякався". А Юля б втішилася, бо страшенно любить звірят...

Сьогодні спочатку Марічка мене спитала: «Як думаєш, Котовася сьогодні прийде?», а трохи пізніше Рома сказав: «Було б добре, якби Котовася увечері навідався». Ну що ж – чекаємо…

Новий дім

З аеропорту у Вашингтоні ми вийшли в восьмій вечора. Загалом дорога від дому в Черкасах до дому в Балтіморі зайняла добу. Ми виїхали в четвертій ночі, а до нового помешкання добралися біля десятої вечора (за українським часом – близько п’ятої ранку).
В темряві, звичайно, небагато побачиш, але одразу відчутно, що все інше. Дороги широчезні, рівнесенькі, з обох боків світяться ліхтарі і вказівники – такі великі, що неможливо не помітити.
Марічка майже одразу заснула в машині, але прокинулася, коли хотіли віднести її в будинок.
Ромині батьки нас тепло зустріли, вже давно готувалися до нашого приїзду. На Марічку чекала коробка з іграшками, на мене – з одягом та журналами. Якби знала, взяла б на один чемодан менше! Самих тільки штанів – носити не переносити…
З наступного ранку почали освоювати дім, щоб почуватися господарями, а не гостями. Марічка отримала омріяну окрему кімнату, хоча гратися їй більше подобається у вітальні або в мансарді. Мансарда – наше з Ромою королівство. Вона досить простора. У нішах розмістилися шафа, журнальний столик, крісло-гойдалка. Хоча Рома й погрожував, що для моїх речей місця не буде, все ж розчистив достатньо території. І в перший же день по приїзді я здійснила неймовірної звитяги подвиг – розібрала усі чотири чемодани і розклала свої й Маріччині речі.
Окрім основного поверху (передпокій, вітальня, спальня свекрів, Маріччина кімната, кухня, ванна кімната з туалетом) і мансарди, є ще бейзмент (basement), напівпідвальний поверх, де є ще одна кухня, туалет із ванною (і джакузі!), пральня-сушарка, майстерня і дві кімнатки з диванами. Але на даний момент цей поверх більше нагадує склад продуктів… Треба буде там ще гарненько попрацювати…
Будиночки на вулицях стоять досить близько один від одного, недалеко від дороги. Мають два виходи: один – на вулицю, другий – у внутрішній дворик. На подвір’ї свекруха має невеличкий городик, квітник, але при цьому лишається більш ніж досить місця для активних ігор у м’яча чи з фрісбі.
У кутку подвір’я стоїть величезний дуб, де живуть і харчуються білки. Тут взагалі дуже багато цих пухнастих тваринок. Ніхто не дивується, коли вони перебігають дорогу перед колесами машини чи балансують на мотузці для білизни. Дивувало це тільки нас. Вперше побачивши тут білку, Марічка закричала: «Мамо, дивися, кіт по проводу біжить!» Я цього не бачила, тому не могла заперечити, що це не кіт. А пізніше, надивившись на білок досхочу, доця й сама зрозуміла свою помилку. Місцеві білки мають сіре хутро. Ніхто з ними не сюсюкає, як із їхніми українськими рудими родичами. Більше того, їх вважають практично шкідниками, бо ж гризуть вони не тільки жолуді.
Білки – не єдині лісові мешканці, які живуть або навідуються на американські подвір’я. Бачили тут і лисицю, і зайця, і їжака, і черепаху. Але приходили й дивовижніші гості. Рома розказував, як кілька місяців тому усі вискочили на вулицю, бо неймовірно верещав кіт. Паніковський і так досить нервова істота, але того разу у нього був серйозний привід для істерики. Біля вхідних дверей стоять його мисочки з їжею, так із цих самих мисочок, смачно прицмокуючи, поїдали котячий корм… єноти! Бідний кіт… Ох і натерпівся! Кому б це сподобалося, щоб із його тарілки їли якісь жирні й волохаті приблуди?
Сподіваюся, ми з Марічкою також якось побачимо цікавих звірів, що мешкають по сусідству з нашим новим домом.