Букет для донечки

Учора моїй старшенькій виповнилося 10! Не буду казати, що здається, ніби вчора її забирали з пологового будинку, бо таки не вчора... Ніби вчора забирали Юлю, хоча наближається вже другий день народження. Але і в те, що Марічці - 10 років, повірити важко... Я не буду зараз писати про те, що це ж і ми з Ромою постаршали (так політкоректніше казати :) ) на цілих 10 років, хоча такі думки також приходять в голову. Не буду також писати про те, що іноді Марічка здається дуже дорослою, а іноді - малою дитиною, лиш трішки старшою за Юлю. Може, то і добре, що вона все ще зберігає дитинність, хоча учворює такі немудрі штуки, яких не виробляла у 5-6 років. Тоді вона була слухняніша, тепер - самостійніша. Для чого питати поради, якщо можна самій зробити? Ну а про те, що потім доведеться переробляти, ніхто ж не думає.
Але то все таке...
Я дуже люблю свою донечку, хоча часом їй здається, що мало приділяю їй уваги. А коли ж її приділяти, як вона то у школі, то з подружками зависає, то на танцях, то на футболі... Але напередодні дня народження запитала: "Мамо, ти ж придумаєш щось на ранок, правда?" - "Навіть не знаю..." - "Мамо, придумай щось, будь ласка! Це ж чи не найкраща частина дня народження!"
Звісно, на той момент, коли Марічка питала, у мене уже була заготовка. Розбалувала дитину. :) Така вже склалася традиція, що подарунки не просто собі лежать, а десь сховані, і їх потрібно знайти за підказками - такий собі квест. Ну або щось подібне.
Цього разу була безпрограшна лотерея. На папірцях я понаписувала назви подарунків від нас і бабусь із дідусями (10 штук), позапихала у кульки, понадувала. А самі подарунки сховала у рюкзак. Уранці Марічка знайшла на столі листівку і запрошення взяти учать у лотереї.
Ось так виглядала листівка:

У вазі одинадцять квіточок. А ось так виглядала Марічка після отримання подарунків:

Сонна, але задовлена. Десятирічна.
Сказала мені напередодні: "Я таки подорослішала. Знаєш, як я знаю? Минулого року я так чекала дня народження, цілий тиждень дні закреслювала! А цього року думаю: о, це ж у мене день народження завтра..." Таки подорослішала...

Ніжно-сніжне

Дівчатка сопуть у своїх ліжечках, надворі тихо падає сніг, а я нарешті добралася до ноутбука…

Про сніг попередили зараніше. Не просто про сніг, а про сніговий шторм. От якось знають американські метеорологи точний час, коли почнеться негода. Якось я гуляла з Юлею та Марічкою, трохи хмарилося, але ніщо ніби не віщувало грози. Та від одного з будинків до мене підійшла жіночка: «Ідіть пошвидше додому, бо зараз почнеться шторм». Чесно кажучи, я не дуже їй повірила, але все ж повернула в сторону дому. Буквально за кілька хвилин здійнявся вітер і почали падати перші краплини. Ми пришвидшилися, і щойно зайшли до хати, як полило, як-то кажуть, як із відра. Рома, який отримав попередження про негоду на мобільний, трохи не встиг, тож йому довелося продиратися крізь стіну дощу. Подолавши п’ять метрів, які відділяють гараж від будинку, він був абсолютно мокрий.

А цього разу попередили про сніг. Марічка ще учора принесла зі школи папірець, де писали про те, що сьогодні починається сніг і, ймовірно, завтра не буде занять у школі. Що різдвяну вечірку, заплановану на четвер, перенесуть на п’ятницю. Якщо ж школа через сніг буде зачинена і в п’ятницю, то вечірки не буде, а подарунки вчителька віддасть після свят. Ще там писали про те, щоб діти сьогодні обов’язково взяли до школи комбінезони (так-так, дітлахи повинні ходити у «снігових штанах», інакше їх не випустять надвір, або випустять, але вони будуть просто ходити доріжками, у той час, як однокласники у комбінезонах гратимуться на майданчику).

Удень снігу не було, хоча спочатку казали, що почнеться в другій годині дня, потім перенесли на шосту вечора, далі – на дев’яту. У нас уже виникли сумніви щодо того, чи буде сніг взагалі, коли він – рівно в дев’ятій! – таки пішов. Так що щось вони знають, коли збираються закривати школи…

В очікуванні снігу, і листівочка у мене сьогодні склалася сніжна-сніжна. 

Тиснення зі сніжинками, папір зі сніжинками, виштампуваний годинник – обов’язковий елемент п’ятого етапу новорічного марафону на блозі «Завдання для душі» – і м’ятний смоктунець (candy cane) зі стрічечкою.

 Про бордюрчик я не забула. Саме завдяки йому листівочка вийшла така ніжна, бо початковий задум був зовсім інший. Та Святий Миколай приніс мені під подушку бордюрний дирокол, тож я просто мусила ним скористатися.

Бордюр і годинник ближче:

Хотіла ще щось написати про сніг, але вже злипаються не тільки очі, а й думки, тож піду спати, може, моє малятко сьогодні буде добре і не прокидатиметься надто часто…

Нехай сніг вам буде в радість і не створює проблем!

Приємність дарувати

Дарувати так само приємно, як і отримувати подарунки, може, навіть приємніше. Можливо, саме тому таке трепетне хвилювання охоплює нас, коли наближаються зимові свята, адже ми приглядаємося, вибираємо і намагаємося тримати в секреті те, що приготували для рідних та друзів.

Марічка уже другий рік поспіль також готує нам сюрпризи. І не тільки саморобні подаруночки. Ми з Ромою їх дуже цінуємо, але доні хочеться вибрати і «справжній» подарунок, хоча б якусь дрібничку. І у неї є така можливість. За кілька тижнів до Різдва у приміщенні однієї з місцевих церков функціонує магазинчик подарунків, де діти можуть придбати святкові дрібнички для близьких. «Крамничка» розділена на тематичні підрозділи: для мам і бабусь, для татів і дідусів, для братиків-сестричок, для вчителів. Діти ходять, вибирають, потім підходять до «каси», розплачуються, а перед виходом підписують теги, і їм запаковують подарунки.

Речі, які можна знайти у різдвяній крамничці, недорогі: $0,25-4. Якщо я не помиляюся, нові, невикористовувані, вони збираються самими прихожанами, щоб потім малюки могли потішити когось із рідних.

Це й не дивно, тому що в післяріздвяний період магазини розпродують свій товар за дуже низькими цінами. У такі моменти можна нахапати купу речей, які потім так і лишаються лежати десь на антресолях. Щоб вони не лежали там роками – їх зносять у різдвяну крамничку.

Я не буду перераховувати того, що Марічка купила татові, сестричці і бабусі з дідусем, які приїдуть до нас на Різдво, зате похвалюся тим, що вона купила для мене і віддала зараніше. Це вінтажні наклейки з Сантою та ялинками! Вони лежали у мене на столі, я ними милувалася-милувалася, а тепер от знайшла застосування.

На блозі «Завдання для душі» триває четвертий етап новорічного марафону.

 

 Цього разу треба було використати мереживо або помпончики. Мереживо + наклейки + пуансетія + сніжинки + виштампуваний напис Merry Christmas + пара брадсів = ось така листівочка.

Тепер ближче кімната з ялинкою:

І добрий бородатий Санта:

 

Раз на листівочці є дирокольні сніжинки, то я вирішила також взяти участь у завданні #20 від блогу «Зроби сама».

Дзень-дзелень

"Дзень-дзелень" - тому що сьогодні я покажу різдвяну листівку з дзвіночком, зроблену для другого етапу новорічного марафону блогу "Завдання для душі".


Довго я думала, що б таке зробити, бо виявилося, що дзвіночка у мене немає. З минулорічного різдвяного набору лишилися кульки, пакуночки з подарунками, ще якийсь дріб'язок, а дзвіночка не було. Значить, минулого року або я його використала, або Марічка хапнула на свої творіння. Зрештою, розслідування я не проводила, бо то не мало ніякого сенсу, треба було сконцентруватися на тому, де взяти дзвіночок.
Якщо чогось немає, але дуже треба, то зроби! Таке моє правило. Тому я намалювала дзвіночок, розмалювала його жовтою акриловою фарбою і обвела контури гелевою ручкою. З уже згадуваного набору взяла дві лампочки для гірлянди. І почала збирати листівочку. Цього разу обійшлося без брадсів, хоча дуже їх люблю. До паперу елементи приєднала за допомогою мотузки і клею.
Фіолетовий папір зістарила наждачкою, а білий затонувала чорнилами - так мені подобається більше. Ну і фінальний штрих - виштампуваний напис "Merry Christmas" - використовується раз на рік, але в сезон зимових свят - просто таки must have.
А тепер нарешті сама листівочка:

Далі буде!..

Миколай, Санта та інші

Цей допис, звісно, мав з’явитися ще до Нового року, та, сподіваюся, мої читачі пробачать мені… В Україні зимові свята ще не скінчилися, тож чудеса тривають!

У грудні і в українських, і в американських школах ходили чутки про те, що насправді подарунки під подушки, ялинки та в шкарпетки кладуть не Миколай, Дід Мороз та Санта-Клаус, а батьки. Та дітей не так просто надурити!

Повернувшись зі школи, Марічка розповідала: «Мамо, ми сьогодні у класі обговорювали, чи існує насправді Санта. Але ж хтось подарунки приносить! І то не батьки, бо вони самі собі б не клали! Це так само, як із зубною феєю. Я у фей не вірю, але ж хтось зубки забирає і приносить гроші!?»

Не дивно, що у дітей виникають сумніви, адже ще з садочка вони щороку бачать підробних Миколаїв та Дідів Морозів, які вдають із себе справжніх, але при цьому недостатньо уваги приділяють своєму образу: то у них кросівки з-під шуби виглядають, то джинси, чи з-під ватяної бороди пробиваються чорні вуса. Добре ще, якщо Миколай, коли у нього на сцені випаде жмут волосся, не розгубиться і пожартує: «Ех-ех-ех, старий став, бачите, дітки, волосся випадає». А може ж «добрий дідусь» і шикнути на дітлахів, які сміятимуться з того, що у Миколая борода розпадається. Щоб гарно зіграти доброго чарівника і подарувати дітям казку і віру у диво, потрібно бути щирим! Коли ж «Діди Морози» думають лише про те, чи встигають на наступну ялинку і скільки ще цього дня їм треба відпрацювати свят – підривається дитяча віра у чудеса… Коли ж вони читають слова з папірця – це взагалі профанація самої ідеї. Краще сказати менше, та від усього серця, ніж безбарвно пробубоніти завчені слова…

Марічка вже давно знає, що на різноманітних ранках і вечірках не може бути справжніх чарівників. Чому? Тому що і Миколай, і Санта-Клаус (до Америки Дід Мороз не добирається) ходять по хатах тільки вночі, і їх неможливо побачити. Якщо хтось чатує на доброго чарівника, щоб побачити його чи, може, навіть схопити за черевика чи капелюха – він не прийде.

Племінник хотів поставити цифрову камеру на підвіконня, щоб потім переглянути, як же Миколай заходить до кімнати. Та мама попередила Павлика, що Миколай – чарівник, а значить, дуже тонко відчуває нещирість і різноманітні пастки. Тож, якщо запідозрить щось, може і взагалі не прийти.

Сучасні діти добре розбираються у складній техніці, не дуже люблять казки, але вірять у дива так само, як і їхні батьки, тому й намагаються самотужки чи з допомогою старших подолати сумніви, які з’являються після розмов із однолітками. Одна моя знайома розповіла, яке пояснення знайшов для себе її син Івасик: «У школі ходять чутки, що насправді то не Дід Мороз і не Миколай подарунки приносять, а батьки. Але якщо про Діда Мороза ще в таке можна повірити, хоч і з натяжкою, то про Миколая точно брешуть. Миколай сам ходить!» Чому Миколай крутіший? Бо ж він під подушку подарунки кладе! Треба зайти в кімнату, підняти дитину, подушку, покласти туди покунок, а потім повернути усе на свої місця! А Дід Мороз просто під ялинку кладе – то легше зробити.

Інша моя знайома розповіла своїй донечці таке: «Дід Мороз і Миколай – як феї: якщо ти в них віриш, то вони є, а якщо не віриш – то немає. І тоді батьки за традицією кладуть дітям подарунки під ялинку…» Даша думала протягом кількох днів, а потім сказала: «Добре, що багато дітей вірить у Діда Мороза, бо ж феї, якщо в них не вірять, помирають…»

Коли Марічка писала замовлення Миколаєві та Санті, я казала їй не просити дуже дорогих речей, бо ж дітей багато, і якщо вона отримає щось надзвичайно дороге, то хтось може лишитися взагалі без подарунка. Доця погодилася: «Ну так. Їм же також треба подарунки купувати. Не будуть же вони красти, вони ж чесні!» Отак щороку я дізнаюся щось нове про Миколая чи Санта-Клауса. До речі, поділюся новиною, яку Марічка мені повідомила буквально сьогодні: «Виявляється, Санта може принести і живу собаку! А я цього не знала… – у голосі бринить сум, – Кортні та Тіана отримали у подарунок живих цуциків! Так що наступного разу проситиму у Санти таксу!» – «Живих? – мене ця новина просто приголомшила. – І де ж вони були? Лежали під ялинкою?» – «Ні, не лежали. Вони були прив’язані мотузком до стовбура, щоб не втекли».

Готуйся, Санто! У тебе попереду ще цілий рік!

Сезон зимових вечірок розпочато!

У той час, як студенти утричі активніше вгризаються у граніт науки напередодні іспитів, викладачі влаштовують собі вечірки з нагоди закінчення навчального року. Для них іспити аж ніяк не найскладніша частина курсу: готуватися до лекцій не треба, реферати та лабораторні перевірені, тепер черга студентів показати свої знання та вміння.
Саме на таку вечірку ми ходили усією сім’єю минулої суботи. У США часто на розважальні заходи потрібно приносити їжу та напої. Результат – розмаїття страв. Ми взяли маленькі пиріжечки зі слойоного тіста з різною начинкою та сік.
Спочатку викладачі факультету комп’ютерних технологій знайомили своїх колег із дружинами та дітьми. Щоправда, дітей було не так і багато. Окрім Марічки, хлопчик її віку і двоє ще менших – чотирьох і шести років. Правда, сиділо ще двоє набурмосених підлітків. Очевидно, їх майже усі знали, бо мама давно працює в університеті, то вони сиділи буками і чекали сигналу, коли можна буде нарешті поїсти. Ми ж перезнайомилися з купою людей. Декого з них уже не раз зустрічали у коридорах університету, коли заходили до Роми в офіс, але стільки китайсько-корейських облич запам’ятати неможливо! Я вже не кажу про їхні імена… Та кількох я все ж запам’ятала – вони зачіпали нас і в офісі, і на вечірці. Звісно, найбільше компліментів дісталося Марічці – і яка гарнюня, і яка чудова квітка у волоссі (квітку почепили в останню хвилину перед виходом – і недаремно). Після обміну привітаннями і компліментами усі цивілізовано вишикувалися у чергу за їжею. Легкі закуски, салати, гарячі страви, м’ясо, напої – ми просувалися, поступово наповнюючи свої тарілки. Ця ідея мені сподобалася – так є можливість спробувати цікаві страви різних країн або й запозичити якусь креативну придумку. Овочі, замотані в салямі й скріплені зубочисткою, овочі в прозорій желатиновій плівочці – майже суші, тільки без рису й риби. М’ясо у соусі барбекю, курка, м’ясо запечене, м’ясо смажене... Овочевий салат з тонюсіньким спагеті (волосся ангела), овочі з ракушками – я вже колись писала, що серед американців популярні салати з макаронними виробами. Рис із зеленим горошком і кеш’ю – дуже цікаве поєднання. Кукурудза з квасолею і цибулею. Моя тарілка уже була повна, коли ми дійшли до найцікавішого, як на мій смак, – китайської лапші з морепродуктами. Можна сказати, що я була приємно вражена тим, що серед напоїв були не лише кока-кола та спрайт, а й різні соки. Хоча… Чому дивуватися? Серед присутніх – лише половина – американці, решта – китайці, корейці, індуси, а вони усе ж не привчені змалечку до газованих напоїв, тож зберігають і свої традиції, і здоров’я.
За столом, окрім нас трьох, сиділи ще індуска Субрата (Нарешті! Я запам’ятала її ім’я! А то питала Рому: Субата? Субарта? Ім’я схоже одночасно і на «субару», і на суботу… До «суботи» і «субари» треба ще додати «брата» – тоді вийде Субрата!) американці Джош, Адам і дівчина Адама, з якою він зустрічається уже дев’ять років. Поки йшлося про бой- і герлфрендів, я розуміла їх, коли розмова плавно перетекла у русло змагань хакерів, де перемогли студенти Таусона, розуміти було важче, а коли перемкнулися на андроїдів, я вимкнулася, бо знайомих слів було менше, ніж незнайомих. Та усе одно, товариство було приємне і не було відчуття, що я зайва, хоча таке побоювання у мене було.
Поки гості говорили, пили й їли, з імпровізованої сцени лунала жива музика. Не знаю, хто грав на фортепіано, а на барабанах кайфував один із викладачів. Кайфував – бо було видно, що він отримує не менше задоволення від гри, ніж слухачі.
Звісно, спільна трапеза була не єдиною розвагою вечора. Коли гості збиралися, усі отримували квиточки з номерками. Один із тих номерів виграв приз – чималого іграшкового Санта-Клауса. Ще одна гра – вгадати, скільки M&M’s у банці. Хто хотів – записував свої здогади. Рома прикинув, що має бути більше двох тисяч цукерочок. Ми усі троє записали своє версії. Марічка – 2000, я – 2345, Рома – 3000. А їх виявилося 2115! Лише трішечки промахнулися! І банку M&M’s отримав декан факультету Дейв, чия здогадка – 2121 – була найближчою до істини.
Ми також не лишилися без приємного сюрпризу. На кожному столі стояв подарунковий набір – велика яскрава чашка зі сніговиком, у якій – пакетик зефіру та шоколаду. Набір мав дістатися тому, під чиїм стільцем знайдеться різдвяна прикраса. Та у нас жодної такої не знайшлося – мабуть, тому, що один стілець у нас позичили сусіди. Хто за нашим столом мав найбільше шансів отримати чашку зі сніговиком? Звісно, Марічка. А добра ведуча підклала нам ще один такий набір, тільки іншого кольору. Тепер був вибір – червона чи блакитна чашка. Окрім Марічки, на святковий набір претендувала Субрата. Решта відмовилася від подарунка на їхню користь. Марічка вибрала набір із блакитною чашкою, індуска отримала червону. Як добре, що чашка така велика! Чому добре? Бо вона дісталася мені! Тепер маю спеціальну зимову чашку для покращення настрою.
Усі гості мали принести по подарунку, для дітей – підписані. Дитячі презенти відклали окремо, усі решта – на столі при вході. Коли гості уже вгамували почуття голоду і поступово стали переходити до солодкого (який я чізкейк їла – смакота!), вручили подаруночки дітям. «Знаєш, від кого це подарунок?», – запитала в Марічки ведуча вечора. «Так», – відповіла наша дитина і хитро подивилася у наш бік. «Ні, це від Санти», – наполягала американська тітонька. «Ха-ха, хто б це повірив, що Санта розносить подарунки на початку грудня, та ще й підписані татовим почерком?» – приблизно таке сказала Марічка, коли тітонька пішла ощасливлювати інших малят. Малята ощасливлені – тепер черга дорослих: розпочинається головна розвага – гра у білого слона. Ідея мені дуже сподобалася, це просто знахідка для дружніх вечірок. Зараз поясню, чому.
Пам’ятаєте, кожен приніс подарунок і має квиточок? Ніхто не залишиться без презента, але що він дістане – загадка для всіх. Ведуча називає номер, його власник підходить до столу і вибирає собі пакуночок. Цікаво те, що кожен учасник має вибір – або взяти запакований сюрприз, або відібрати у когось із своїх попередників. Той, у кого забрали подарунок, має право взяти інший. Найпопулярнішим був різдвяний набір – тарілка й ніж зі сніговиком – він чотири чи п’ять разів змінював власника. Блукала по залу також лазерна ручка, пляшка вина і кава. Чим більше нахвалював власник свій подарунок, чим більше тішився, тим бажанішим він ставав для інших. Хоча був один подаруночок, на який так ніхто й не зазіхнув, хоч як активно розхвалював його власник, – невеличкий леопард із рожевим написом wild на спині. Подарунки були дуже різні. Окрім зазначених, можу назвати ще коробку чаю з чашкою; диск; шоколадні цукерки; набір кухонних рушників із різдвяною символікою; набір вуглинок (коли хочуть пожартувати – на Різдво замість подарунка у шкарпетку кладуть вуглинку); головоломки (таких було аж чотири, що й недивно, адже зібралися не просто розумні люди, а професори комп’ютерних наук – їм потрібно постійно підтримувати мозок у формі). Коли надійшла Ромина черга обирати подарунок, він покликав на допомогу Марічку – і вона витягла пакуночок з шоколадним драже різного розміру. Подвійна вигода – смачний шоколад і гарна кольорова коробочка з трьома шухлядками. Для мене Марічка витягла невеличкий пакетик з набором вишуканих керамічних підставок під чашки, причому виготовлених не в Китаї, а в Перу! Так що маю чашку, маю на що її ставити і що смакувати з чаєм! А це ж лише початок сезону свят!

Веселе свято Halloween

Цього року ми вдруге святкували Хелловін, це таки справді дуже веселе свято! Минулого року минуло замало часу після нашого приїзду, щоб ми змогли його зрозуміти і належно оцінити, цього ж року пройшли крізь усі етапи підготовки свята.
У школі до свята почали готуватися десь за місяць. Діти майстрували привидів, павучків, розмальовували гарбузики. Частину з них розвішали на стінах і стелі класу, частину забрали додому. Так на поштовій скриньці з’явився привид-флюгер, який махав своїми целофановими лапками, показуючи, куди вітер дме, а на стіні у вітальні став плести павутинку веселий різнокольоровий павучок.
У п’ятницю перед Хелловіном діти не вчилися, а виключно розважалися. Повбиралися у костюми і брали участь у різноманітних іграх і змаганнях. Марічка була панковою кицькою, у класі були також принцеси і лицарі, відьмочки і супергерої, а також різні тварини і комашки. Після ланчу дітлашня мала невеличку вечірку, де їли піцу та інші смаколики, деякі батьки роздавали пакетики з солодощами і хелловінівськими дрібничками. Коли кажу про дрібнички, маю на увазі маленькі м’ячики-очі, перстеники з павучками чи черепами тощо. Цукерки також не всі прості. Є, наприклад, ціла серія до Хелловіну – називається «частини тіла». Марічці з цієї серії попалося око, два закривавлені пальці і невелике червоне серце. Усі цукерки – жувальні. І хоча Марічку уже не страхала павутина на будинках чи скелети на подвір’ях, їсти жувальні пальці вона відмовилася. І я її розумію.
Хелловін у школі – то була лише розминка, початок святкування. Того ж дня я також побувала на Halloween party, святкувала разом з іншими студентами мовної школи. У нас, звісно, було більше страшків, ніж на шкільному святі. Але були й ангели, і зайчики, й кицьки. Ми вирізали гарбузи, смажили на вогні сосиски для хотдогів і зефір, а потім вибирали найкращий костюм. Переміг хлопець у жіночому вбранні. Вважаю, заслужено, бо здійснив кілька подвигів одразу. По-перше, він був у панчохах і туфлях на досить високих каблуках, і при цьому ні разу не впав! По-друге, було дуже холодно, а він був у декольтованому платті (хоча хтозна, чи це подвиг, бо ж так застудитися – раз плюнути). Правда, було і одне недопрацювання, про яке, очевидно, йому повідомили після численних фотосесій із зайчиками-котиками-ангелами: бідака не поголив під пахвами, і другу частину вечірки намагався не піднімати рук. А що він думав? Бути жінкою – не так просто! Від студентів не відставали і викладачі: були помічені граф Дракула, чорна відьма, Пеппі Довга Панчоха і Темний Лицар.
Їжа не вирізнялася різноманітністю: чіпси, горішки, зефір, цукерки у вигляді гарбузиків і зміючок і уже згадувані мною хотдоги. Хоча, зрештою, ми ж зібралися не для того, аби поїсти… Усе було добре, от тільки погода трішки підвела. Ще поки було сонце, усе було добре, а як тільки воно сховалося, замерзли не тільки «герої» з оголеними плечима, а й решта ряджених.
П’ятниця – то була для Марічки і для мене розминка, бо у суботу ввечері доця, Рома та я вирушили на вечірку до Маріччиної однокласниці Сідні. Марічка дуже тішилася, отримавши запрошення від своєї подружки, і чекала на цю подію більше тижня. А у суботу з самісінького ранку записувала, скільки ще лишилося годин. Ми з Ромою збиралися тільки провести Марічку, але мама Сідні запропонувала нам лишитися, тож ми з радістю погодилися, бо одразу зрозуміли, що тут має відбутися щось цікаве. Як зрозуміли? Проминути будинок Сідні було неможливо – стільки декорацій в одному місці я ще ніколи не бачила! Хоча чимало американців дуже щедро прикрашають свої обійстя перед святами. Справа від доріжки, яка веде до будинку, стояла велетенська надувна карета, запряжена трьома чорними кіньми. Керував каретою вершник без голови – голову-гарбуз він тримав під пахвою. А в самій кареті була труна, з якої то піднімався, то лягав назад граф Дракула. Поруч з каретою сиділа відьма. Я б не назвала її дуже страшною, а коли менша сестричка Сідні попросила мене натиснути на кнопку-бородавку на відьминому носі, виявилося, що вона дуже смішна: відьма заблимала зеленими очиськами і стала співати пісеньку, смішно клацаючи нижньою щелепою. Трохи вище від карети, на кущі, розмістився велетенський надувний гарбуз, з якого вилітало трійко привидів.

Це я розповіла тільки про декорації по один бік від доріжки. По інший бік усе набагато скромніше – стилізоване кладовище з надгробками.
Минулого року, пам’ятаю, напередодні Хелловіна мене дуже вразили подібні декорації. Бо ж хіба надгробки – то прикраса? Але це може виглядати дико і дивно для нас. Американці ж змалечку звикли до усіляких скелетонів як ознак цього свята, тому й сприймають усе з гумором. Зрештою, про це ще буде далі.
Окрім наведених вище прикрас, були ще гірлянди – і прості, і у вигляді рук. Вікно веранди – густо заплетене павутиною, на якій сидять два велетенських павука.

З багажника машини також стирчить рука… Що на нас чекає всередині!?
Ой-ой-ой! Стільки скелетів в одному місці! І відьмочок, і павучків… У куточку у тазику стоять… ноги! Точніше, то старі джинси, напхані, мабуть, усіляким непотребом, але стоять! У їдальні на столі серед гамбургерів, хотдогів, курячих крилець, спагеті, чіпсів, яблук, різних соусів лежить на плетеному підносі череп, який реагує на рух. Хтось підходить до столу, а він починає верещати… Посеред столу – надгробок із руками, які періодично шкребуться. На іншому кінці столу – ще якась черепушка – здається, мовчазна. Під столом – ще одна відірвана рука. На поличках – різноманітні варіації гарбузиків – коробочки, скляночки, підсвічники. Звісно, серветки і одноразовий посуд також у дусі свята. Та першу премію серед елементів внутрішнього декору я б віддала скелету, який сидів на електричному стільці. Збоку – кнопочка. Натискаєш – скелет тіпається і верещить. Спочатку здається, що ідея дуже недоречна. Та дивлячись на малого дворічного Міккі Мауса, який майже не відходив від іграшки, розумієш, чому американцям не здаються страшними усі ці декорації. Бо вони звикли до них із дитинства! І Марічка, коли розповідала про те, як їхня учителька, міс Луїс, говорила з черепом, якого посадила собі на плече, сміялася! Вона також подолала свій страх! Звідси ж росте і коріння багатьох американських мультфільмів – назвати хоча б «Монстри Inc» та «Кораліну». Їм вони не здаються страшними! Бо вони змалечку щороку бачать усіляких монстриків по телевізору, малюють їх у школі, проходять повз них, «полюючи» на цукерки на Хелловін.
Це був відступ. Повертаюся до вечірки. Запрошено було багато дітей – братів, сестер, сусідів, однокласників та їхніх братів-сестер. Усього – чоловік п’ятнадцять – сімнадцять, точніше сказати не можу, бо вони ні на секунду не зупинялися і весь час товклися у різних частинах дому і двору. Я не помилилася, коли написала про братів і сестер. Мама Сідні знайомила з її братиками і сестричками і казала, що частина усиновлена. До кінця я не розібралася у цій детективній історії, зрозуміла лише, що діти живуть у різних сім’ях, але дуже люблять одне одного і часто бачаться. Мене особисто зворушила картина, коли приїхав нарешті найстарший брат Сідні, Брендон, хлопець років тринадцяти. Він запізнився, усі чекали на нього, щоб почати нарешті забаву. Хлопець вийшов із машини і перше, що зробив, – по черзі взяв на руки своїх менших сестричок і міцно-міцно їх розцілував.
Потім почалися забави, точніше, дітлахи бігали й гралися і раніше, але після приїзду Брендона почалися організовані забави. Спочатку усіх розділили на пари, видали рулони туалетного паперу, і діти мали зробити мумії одне з одного. У когось виходило краще, у когось – гірше, але весело було всім. Після того, як усі дружно поприбирали залишки паперу, дітлахів розділили на дві команди. Перший учасник у колоні затискає яблуко між підборіддям і шиєю, потім, без допомоги рук, передає його наступному. Марічка була першою у команді хлопців. І їхня команда справилася з завданням швидше! Далі дітлахами уже важко було керувати. Хлопці, майже усі вдягнуті якимись страшками, ганялися один за одним, дівчата стрибали на велетенському батуті, розміщеному у кутку двору. Частина дівчат і хлопців встигла ще спробувати зубами витягти яблуко з води, потім господиня покликала усіх до хати на солодке.
На солодке був finger pie – навіть не знаю, як краще перекласти… Пиріг з пальцями чи що… Це бісквіт, пудинг і вершки, «прикрашені» зверху пальцями. Так я й не дізналася, чи вони їстівні, але виглядали дуже натуралістично.

Один із хлопців одразу схопив палець, але вирішив відкласти його на потім. Окрім пирога з пальцями були ще відьмині голови: кубики зефіру з кокосовою стружкою замість волосся, шоколадними кружальцями-очками і печивом-капелюхом. Тіана, мама Сідні, потрудилася на славу!
Опісля солодкого усі повдягалися тепліше і пішли у двір, до вогню. Увечері на Хелловін біля багаття традиційно розповідають страшилки. Тіана почала розповідь і пропонувала продовжувати дітлахам, та вони щось були не надто активні. Тоді вона стала розповідати історію зі своєї юності. «Підлітками ми ходили на кладовище, – почала вона. – усі підлітки ходять на кладовище. Правда ж, Мелінда», – запитала вона маму Маріччиного однокласника. І та у відповідь активно закивала головою. «Так от, на тому кладовищі сидів темний ангел, його звали Грейс, її руки завжди були підняті вгору, – вела далі розповідь Тіана. – Для того, щоб ангел не зачіпав тебе, треба було на нього попісяти, – діти дружно захихотіли, – так-так, саме попісяти. Одного разу мій брат заліз їй на руки, а потім зліз – і йому нічого не було. Це правда! Можете самі у нього запитати! Ще один наш товариш вирішив також спробувати. Але якраз прийшла поліція, і ми втекли. Коли повернулися, то побачили, що ангел опустив руки вниз, коли наш товариш виліз на нього. І товариш той і попісяв, і покакав…» Під дружній сміх історія закінчується, і на сцену виходять два страхопуди. Точніше, брат Сідні у масці Хижака і сусід у масці Франкенштейна. Дівчата пищать і біжать до батьків, хлопці нападають на страшків із поролоновими палками і битками – ніхто насправді не наляканий, усім весело.
Після того, як уже зовсім заганяли бідних страхопудів, гості потроху розходяться. Тіана вручає кожній дитині відерце з хелловінівськими причандалами на зразок ліхтарика для «колядування», шкарпетками, дрібними іграшками у дусі свята і солодощами. Поп-корн запакований у пакетики-руки.
Свято вдалося! Але і це ще не все! Власне Хелловін цього року припав на неділю. Тож у неділю вранці ми взялися вирізати з гарбуза Jack-o'-lantern – ліхтарик Джека.

Традицію вирізання гарбуза привезли з собою ірландці. Точніше, не так. Вони привезли з собою легенду про пройдисвіта Джека, який захоплювався азартними іграми, полюбляв хильнути чарчину і двічі обманув диявола. Тому після смерті він не потрапив ні в рай, ні в пекло, бо диявол відмовився мати з ним справу. От і ходить досі Джек по світу з овочевою головою і ліхтариком усередині. Ірландці робили ліхтарик Джека з брукви, але, приїхавши до Америки, побачили, що вирізати з гарбуза набагато легше. Так і народилася вже американська традиція. І цього разу ми до неї приєдналися – наш Джек стояв на столику біля вхідних дверей і кликав до нас мисливців за цукерками. Кликав – бо діти не заходять до будинків, де не світиться і немає святкових прикрас. Так їх вчать у школі. Якщо у будинку темно – значить, або нікого немає вдома, або люди не хочуть, щоб їх турбували. Це можуть бути старі люди, а може, у сім’ї є немовлятко.
Окрім того, діти привчені брати тільки ОДНУ! цукерку! І щоб взяли ще щось, треба дуже довго вмовляти. Тому нерідко трапляється, що біля будинку стоїть кошик із солодощами, дітлахи приходять і беруть по одній, і господарі не бояться, що хтось загребе усе…
Марічка також пройшлася трохи вулицею з вигуками «Trick or treat!» Звісно, це символічно. Усі радо пригощають дітей. Багато хто навіть спеціально сидить на порозі і роздає цукерки.
Мисливці за цукерками виходять, як тільки стемніє. Спочатку їх ходить небагато, а потім суне цілий натовп сусідських дітлахів, одягнутих у найрізноманітніші костюми – тварин і птахів, героїв кіно і мультиків, ангелів і демонів. Цього року найбільш чудернацьким мені видався костюм із ванночкою. Квадратна «ванна» кріпилася в районі живота – здавалося, ніби хлопчик у ній купається. От тільки чому у ванни такі довгі ноги? :)
Тепер ніби все… Думаю, тепер зрозуміло, чому я вважаю Хелловін веселим святом?

До дня матері

Напередодні Дня матері шкільна газета надрукувала роздуми учнів kindergarten про своїх мам: висловилося по вісім дітей із класу міс Малер і класу міс Лемонз. Я хочу навести ці місцями смішні, але завжди щирі слова.
Мила білява Еббі, Маріччина однокласниця, сказала таке: «Моя мама справді хороша і гарна. У нас восьмеро дітей, і вона дуже любить нас. Вона робить смачні макарони». Від себе додам, що у них не тільки вісім дітей, а й ще вісім котів і дві собаки. Весела сімейка, чи не так?
Улюбленець дівчат, завжди усміхнений кучерявий Бред: «Моя мама – це веселощі. Вона допомагає мені у школі. Вона весела. Вона водить нас у парк». «Нас» – мається на увазі «з братом». Брат Бреда – його трохи збільшена копія – вчиться у другому класі.
Сором’язлива афроамериканка Кортні: «Моя мама допомагає мені та моїм сестрам. Вона добре піклується про нас. Вона гарний кухар».
Активна афроамериканка Торі: «Мама тяжко працює і хоче, щоб ми були хорошими і розумними». А яка мама цього не хоче?..
Крихітна Шарлотта, схожа на ляльку: «Мама – медсестра у шоковій терапії. Вона дає мені і Лайлі хороші речі. Вона їздила на Гаїті допомагати пораненим людям. Я люблю, коли вона читає нам книжки!»
Пампушкувата афроамериканка Найя з дивним як для чорної прізвищем White: «Мама допомагає мені з домашнім завданням. Я люблю, коли вона обіймає й цілує мене!»
Кеннеді (це не прізвище, а ім’я, і не хлопчика, як можна було б подумати, а дівчинки): «Мама готує смачну курку. Мені подобається ходити з нею до церкви».
Чорнявий розбишакуватий Деймон: «Я люблю маму. Вона працює в магазині, щоб ми мали усілякі речі. Вона готує чудовий квасоляний суп і макарони з сиром».
Дітей з класу міс Лемонз я бачу щодня, коли приводжу чи забираю Марічку зі школи. Але не знаю, хто є хто, тому коментуватиму хіба що висловлювання.
Ламарі: «Я люблю тебе, мамо. Ти така гарна. Твій дім гарний. Люблю тебе, мамо».
Кінан (не маю уявлення, це дівчинка чи хлопчик, ніколи не можна сказати напевне…): «Я люблю мою маму дуже сильно, бо вона купила мені велосипед. Ось чому я люблю мою маму дуже сильно. Вона купила мені DS. Вона купує мені усе». Довідка: Nintendo DS - маленький ігровий комп’ютер з двома сенсорними екранчиками. Тож Кінан, мабуть, таки хлопчик…
Аріадна: «Вона добра до мене. Моя мама дає мені їсти здорову їжу. Ми робимо печиво зі шматочками шоколаду. Ми ходимо у дім до моїх кузенів. Нам весело разом».
Нійя: «Я люблю мою маму, бо вона купує мені одяг і взуття. Дякую тобі, мамо. Я люблю тебе! До побачення». Не знаю, що б писала про мене моя дитина, але сподіваюся, не прощалася б отак…
Емія: «Я люблю мою маму. Коли приношу поганий звіт (звіт про успішність, аналог нашого табеля), йду спати раніше. Вона моя улюблениця у сім’ї. Коли я добре поводжуся, я їду в подорож. Вона робить мене щасливим, коли я сумний. Я люблю мою маму». Хоча, можливо, щасливОЮ. Не впевнена щодо статі цього дописувача…
Кімберлі: «Я люблю мою маму. Вона допомагає мені. Вона вчить мене. Вона дозволила мені мати кімнату з Дінь-дінь. Вона добра до мене. Вона дозволяє мені гратися на комп’ютері».
Крістіан: «Я люблю мою маму. Вона найкраща. Мама любить мене. Ти молодець, мамо. Я також люблю тебе».
Тіана: «Я люблю мою маму, тому що вона піклується про мене і любить мене. Вона завжди мене любитиме. Вона також любила мене, коли я була дитиною. Вона бере нас на пляж. Вона – найкраща мама».
Що тут ще додати? Діти розказали про своїх мам щиро й лаконічно. Збірний портрет хорошої мами: піклується про своїх малят, допомагає робити домашні завдання, добре готує, купує усілякі гарні речі, дозволяє гратися за комп’ютером, возить у парк чи на пляж, у проміжках між усім цим читає, цілує й обіймає.
Я намагалася максимально зберегти авторський стиль і перекласти якнайближче до оригіналу.
Вітаю усіх мам зі святом!

Від свята до свята

Американці живуть від свята до свята. Не встигне одне відшуміти, як магазини уже пропонують усілякі аксесуари до іншого. Восени, як ми приїхали, скрізь було повно гарбузів у різних іпостасях, привидів, черепів, різноманітних маскарадних костюмів – це означало, що наближається Хелловін. І незважаючи на те, що подібних причандалів було повно в усіх магазинах, напередодні свята усе було виметено! Наступним був День подяки. Магазини заполонили індички, символи урожаю у вигляді чудернацьких солом’яних чоловічків (harvest babies) і букетики з колосків.
Одразу після Хелловіна, паралельно з підготовкою до Дня подяки, усе розширювався асортимент різдвяних товарів. Це не тільки ялинкові прикраси на будь-який смак, але й різдвяні солодощі, іграшки, одяг. Що не розкупили до Різдва, одразу після свята продається за півціни, а то й менше. Бо кому вже потрібен светрик із ялинкою чи candy canes (зігнуті, як ціпок, біло-червоні традиційні різдвяні смоктунці), набір для майстрування пряничної хатки (gingerbread house), Вінні-Пух у капелюсі Санта-Клауса чи олень, який співає різдвяну пісеньку? Комусь, може, й не потрібен, але якраз після свят випадає гарна нагода прикупити якісь аксесуари – адже наступного року вони знадобляться – або іграшки – адже олень чи песик не втрачають для дітлахів своєї привабливості тільки через те, що мають різдвяні капелюшки. Ми, наприклад, прикрашали хатку з імбирного печива не перед Різдвом, а на Новий рік, так ми влаштували собі гарну забаву і в той же час зекономили: звичайна ціна – $10, після Різдва – $5. (Ну не знаю я, як добре перекласти gingerbread! Це все ж таки не пряник, хоча з німецьких казок ми знаємо про існування пряничних хаток. Я б сказала, що gingerbread – це дуже солодке печиво з прянощами.)
Не встигли стихнути звуки Jingle bells, як вітрини магазинів нагадали, що незабаром День Валентина. Листівки, м’які іграшки, кульки, посуд, статуетки і навіть пакетики для сандвічів – усе, що тільки душа забажає з сердечками різних форм і розмірів. А прийшла весна – ура! Ні, не 8 Березня, хоч у нас це свято й називають міжнародним, але святкується воно здебільшого серед народів колишнього СРСР. 17 березня – День святого Патрика. В Україні його також пробують популяризувати. Я пам’ятаю, як у студентські часи цього дня була організована дискотека в університеті. Рудим, а також тим, хто був у зеленому, обіцяли безкоштовний вхід. Не забувають про це свято і українські паби. Але у США приготування помітніші і масштабніші. Символи Дня святого Патрика – трилисник конюшини (shamrock), лепрекон, ну і обов’язковий зелений колір.
Аксесуари до Патрика сусідяться на магазинних поличках поруч із кроликами, яйцями, курчатками, великодніми кошиками тощо. Тож не переплутаєш: не за горами Великдень.
Шкільна програма також прив’язана до свят. Перед Хелловіном майстрували й розмальовували гарбузики, перед Днем подяки – індіанців та індичок. Ми вивішували Маріччині саморобки, принесені зі школи, на стіну. Тоді там красувалося кілька індичок (деякі навіть зі справжнім пір’ям!), індіанка, пілігримка (пілігримами називали перших поселенців). На заняттях учителі читали про Мейфлауер, перший корабель із поселенцями, який причалив до берегів США, про те, що вирощували індіанці і якими вміннями ділилися з новими мешканцями. У шкільній бібліотеці дивилися мультик про Покахонтас, адже там також відображена історія спілкування поселенців з індіанцями.
Після Дня подяки почалася підготовка до Різдва. Пісеньки про Рудольфа (головний олень Санта-Клауса), оленячі ріжки, велетенська гірлянда, Санта у кожусі з оторочкою з вати, Санта мальований, Санта клеєний – одним словом, індички на стіні у вітальні поступилися місцем різдвяній символіці. Перед різдвяними канікулами мала відбутися ціла низка міні-свят: День капелюхів, День сорочок і День шкарпеток. У ці дні школярі могли вбиратися в улюблені капелюхи/сорочки (светрики, футболки, блузки)/шкарпетки замість традиційних футболок і джинсів. Ми з Марічкою ґрунтовно підготувалися до цих днів: на в’язаний капелюшок почепили великий червоний мак із тканини, попрасували вишиванку (хотіли вразити американців), от тільки якихось незвичайних шкарпеток не було… Але, на жаль, ці свята так і не відбулися, бо на Миколая випало багато снігу, і школа була зачинена. Але ще до снігу діти встигли відвідати магазин подарунків на території школи, де могли вибрати недорогі сувенірчики для близьких. Марічка не змогла протриматися до Різдва і вручила подаруночки того ж дня. Ми з Ромою отримали по ялинковій кульці, де було написано Mom #1 і Dad #1, бабуся отримала гавайське намисто, дідусь – велику шкарпетку, куди Санта міг складати подарунки. Але мені дісталося найбільше, бо, окрім кульки, я отримала ще ланцюжок із кулончиком-сердечком, куди було вписано Mom #1, і ручку Awesome Мom (пречудова мама). Що тут скажеш? Звісно, було дуже приємно. Мені сподобалася ця ідея – діти можуть самі вибрати презенти своїм родичам. Недорогі й оригінальні. Також перед самими канікулами мали відбутися різдвяна вистава про Чарлі Брауна (популярний персонаж американських коміксів) і святкова вечірка, але через сніг усе це перенеслося на січень.
Наступне свято – День Мартіна Лютера Кінга. Готуючись до нього, дітям читали про самого борця за рівні права білих і чорних, а також при перших видатних письменників, художників, юристів, сенаторів афроамериканського походження. Звичайно, не обійшли увагою і Обаму, першого чорного президента.
Треба сказати, що у США є обов’язкові свята і, скажемо так, факультативні. На День подяки, Різдво, Великдень, День незалежності відпочивають усі, деякі компанії навіть дають своїм співробітникам по два дні вихідних. А от День Мартіна Лютера Кінга, День президента майже для усіх є робочими, але не для шкіл. Школи святкують усе, що можна. Ото б українські школярі втішилися! Вони раді були б додатковому вихідному, чи то був би День слюсаря-сантехніка, а чи лісоруба. Але це був відступ. Повертаюся до свят.
День Валентина, звичайно, не міг пройти поза увагою школярів. Ми переконували Марічку, що це свято закоханих, вона наполягала, що це свято любові. І наводила переконливі аргументи: «Пам’ятаєте, у мультику про Вінні-Пуха (у діснеєвському варіанті) вони усі обмінювалися валентинками. То хіба П’ятачок закоханий у Пуха? Чи, може, Ру закоханий у Кролика?» Марічка виявилася права. Вона принесла зі школи валентинку від вчительки, двох своїх подружок і кількох хлопчиків. Частина дітей дарувала усім маленькі листівочки, олівці з сердечками чи наклейки, деякі хлопчики – лише дівчаткам (що дуже розумно, на мій погляд). Але що у всьому цьому добре – дітей не чекало розчарування. Бо коли даруєш комусь одному, хто дуже-дуже подобається, не знаєш, якою буде реакція. Один знайомий першокласник в Україні вручив валентинку однокласниці, якій симпатизував, а дівчинка розірвала її на очах у хлопчика. Подібні переживання залишають сліди в душі назавжди. І зрозуміло, що наступного разу хлопчик сто разів подумає, перед тим як наважитися хоч якось заявити про свої почуття. А коли ти даруєш валентинки десятьом дівчаткам, хтось обов’язково зрадіє.
Наступне свято – День президента. Присвячене Вашингтону і Лінкольну. На заняттях діти читали їхню біографію в картинках, потім вивчали, який президент на якій монетці зображений, розмальовували велетенські паперові монетки.
З початком весни стали готуватися до Дня святого Патрика. Правда, американці чомусь вважають початком весни кінець березня… На стіні у вітальні поселилися леприкони, які принесли з собою чимало трилисників. У молодших класах відбулася зелена вечірка (старшим зараз не до цього – якраз проходить щорічне тестування з різних предметів). Дітлашня прийшла у зелених нарядах. Вдягнувши зараніше виготовлені намиста з конюшиновими листочками, Марічка з одноклассниками виконувала веселу пісеньку про маленького лепрекона, який щороку з’являється 17 березня у зеленому вбранні. Їхній виступ мало транслювати шкільне телебачення, як і на День подяки, але виступ скасували через тести, тож молодша школа веселилася у своїх класах.

Попрощавшись із лепреконами, школярі активніше готуються до Великодня. По стіні у вітальні тепер скачуть кролики з розсипами різнокольорових яєць. Великдень припадає на канікули, але перед початком вакацій буде великодня вечірка. Напередодні усі повинні принести по дванадцять пластикових яєць із дрібними монетками чи солодощами всередині. Вчителі поховають яйця десь на вулиці чи в класі (залежно від погоди), і діти матимуть змогу відшукати собі дванадцять яєць зі скарбами.
Пізніше, може, ще допишу про свята, про які зараз ще не можу поділитися особистими враженнями. А на завершення хочу поділитися деякими думками. США – країна багатонаціональна, тому й свята запозичені з різних країн і культур. Але в Америці вони спрощуються, стирається глибина, сутність свята замінюється символами, які стають у пригоді торгівлі, адже сезонні товари й святкові аксесуари приносять шалені прибутки. Взяти хоча б Різдво, коли з полиць хапають усе підряд. Різдво – це веселощі, купа подарунків, ялинка, Санта з оленями. І не всі навіть знають про походження цього свята, про його справжній зміст. Хоча заради справедливості зауважу, що на деяких подвір’ях напередодні свята були виставлені фігурки Марії, Йосипа, ясла з малим Ісусом. І все ж наша традиція святкувати Новий рік і Різдво мені більше подобається. Новий рік – гамірне свято, а Різдво – сімейне, спокійне.
Американська культура переробила персонажів світової міфології під себе. Це зокрема стосується й ірландця-лепрекона, який перетворився просто на символ Дня Патрика.
Обурює також ставлення до Великодня. Усміхнені веселуни-кролики, пошук дітьми яєць із солодощами чи дрібними подаруночками, обмін іграшковими чи їстівними кроликами-курчатками – оце й увесь Великдень… А де ж сакральне наповнення? Зрештою, зрозуміло, чому так сталося. Знову ж таки тому, що на території цієї великої країни живе і мириться багато різних народів. Тому існує багато різних свят. Можна святкувати чужі свята, не занурюючись у них із головою і часто не підозрюючи про їхній оригінальний зміст чи походження. Але важливо не забувати про особливості власної культури. «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь…» День Валентина – добре! День Патрика – хай буде! Але Різдво і Великдень – це не Санта з оленями і не кролики з пошуками яєць. І це стосується не тільки українців, які мешкають у США, адже в Україні також дивляться американське кіно і поступово переймають західну модель Різдва, як мінімум на рівні символів… Я ні в якому разі не закликаю відмовитися від різдвяних фільмів чи мультиків. Навпаки, вони дуже милі, добрі. А іграшкові Санта-Клауси, що співають, створюють святкову атмосферу. Але не варто забувати справжню сутність свят, адже це наша історія, наше коріння, наш зв’язок із культурою предків.
Ну от, починала так легко, весело, а закінчила на серйозній ноті, але саме до такого висновку підвела мене розповідь про американські свята.