Як ми хотіли кота всиновити

Ні-ні, ви не помилилися, саме «всиновити». Раніше мене дивувало, чому в англійській мові одне слово – adopt – позначає і процес всиновлення дітей, і «заведення» тварин. Ознайомившись із процедурою, я більше не дивуюся цьому. Ти справді не можеш просто так «взяти» котика чи песика, бо тобі потрібно довести, що ти варта довіри і платоспроможна особа. Ти можеш купити (buy) хом’яка, папугу, рибок, кроля чи шиншилу, а от собаку чи кота треба всиновлювати (adopt). І якщо ти не відповідаєш певним критеріям, тобі відмовлять.

Ми вже давно хотіли завести кота, але в Балтіморі вже був один – старий, але ж кіт. Потім я була вагітна. І хоча до нас у компанію набивався симпатичний котик, якого ми назвали Кольою, але я не хотіла брати тваринку з вулиці, щоб не заразити ненароком майбутню дитинку. Колю взяла до себе сусідка, яка жила над нами, і виявилося, що Коля зовсім не Коля, а Нікола, бо киця привела трьох милих кошенят.

І от минулого року ми вирішили, що Юля вже достатньо підросла і можна нарешті зосередитися на пошуках кота. Ми зайшли в зоомагазин (Petco чи Petsmart – я вже не пам’ятаю) і побачили там чудовезну трійцю чорненьких кошенят – Сідні, Вупі та Холлі. Разом їх називали Котодемія, бо дали імена на честь оскароносних чорних актрис Вупі Голдберг, Холлі Беррі та актора Сідні Пуатьє. Саме Сідні нам і сподобався найбільше – бо хотів гратися і намагався привернути до себе увагу.

Звернувшись до продавця, ми дізналися, що не можна ось так взяти і купити кота (Марічка просила, щоб ми тут же забрали його з собою), треба онлайн заповнити анкету на сайті притулку, який опікується кошенятами, а вони тоді вирішать, чи можна нам довіряти і віддати тваринку.

Навіть тоді усе здавалося простим. Марічка ледь не щодня просила, щоб ми заповнили анкету, щоб нарешті можна було забрати чорненького Сідні з білою плямкою на шиї. Піддавшись на вмовляння, та й нам також сподобався котик, ми зайшли на сайт притулку. Перше питання – ім’я тваринки, яку хочеш всиновити, було логічним і зрозумілим. Друге – імена і дати народження усіх дорослих, що живуть у сім’ї, яка хоче взяти звірятко. Це для того, щоб перевірити, чи немає серед них наркоманів або людей, які будь-коли застосовували силу до людини чи тварини. Взагалі-то, таких просять навіть не подаватися, але перевіряють усіх. Це вже починало напрягати. Воно, звісно, ніби й правильно, але таке враження, що тебе розглядають під мікроскопом чи під рентгенівськими променями.

-      адреса, телефон, роботодавець (і як довго ти там працюєш);

-      маєш постійне житло чи орендуєш (тоді вкажи орендодавця і його контактні дані);

-      скільки дітей у сім’ї;

-      чи всиновлювали вже тварин з притулку?

-      чому хочете всиновити звірятко?

-      чи були у вас тварини протягом останніх п’яти років? Вкажіть їхні імена, породу, де ви їх взяли, вік, чи робили операцію, стать (саме у такому порядку);

-      вони все ще живуть з вами? Якщо ні – чому?

-      якщо є/були домашні тварини, вкажіть контактні дані ветеринара;

-      якщо всиновите нову тваринку, який лікар нею займатиметься – ім’я та телефон;

-      які щеплення робили вашій тварині протягом останнього року?

-      коли востаннє відвідували ветеринара?

Ви все ще хочете кота? J Тоді заповнюймо анкету далі!

-      чи є у когось із членів родини алергія на тварин?

-      якщо ви в майбутньому будете переїжджати, що будете робити з твариною?

-      чи ваше подвір’я обнесене парканом? Якщо ні – чи плануєте ставити паркан?

-      чи ви розумієте, що закони штату рекомендують робити щеплення тварині?

-      чи плануєте ви тримати пса на ланцюгу чи мотузці?

-      чи плануєте водити собаку на уроки дресури? (останні два питання нас, звісно, не стосувалися J )

-      де ви триматимете тварину вдень?

-      де триматимете її вночі?

-      як можна буде ідентифікувати вашу тварину (мається на увазі нашийник з іменем, вживлений чіп тощо);

-      що робитимете з твариною, якщо вас не буде в місті?

-      чи дозволятимете тварині гуляти на вулиці без вашого нагляду?

-      Тварини, як і люди, мають свої особливості. Чи будете ви витрачати час, зусилля і терпіння, щоб звірятко звикло до нового дому, сім’ї, стилю життя?

-      чи траплялося колись таке, що ви продавали чи віддавали тварину? Якщо так, поясніть, будь ласка, чому.

-      за яких обставин ви не триматимете тварину?

-      якщо не підвладні вам обставини змусять відмовитися від тварини, чи згодні ви зв’язатися з нами перед тим, як віддати її в інший дім?

-      якщо ваша тварина або нова тварина будуть негідно поводитися, що ви зробите?

-      що ви плануєте робити, якщо виявиться, що нова тварина не готова жити в хаті?

-      яку саме тварину ви шукаєте?

-      чи будете ви заперечувати проти інспекції вашого будинку?

Всиновлюючи цю тварину, власник зобов’язується:

1.  Сприймати кота/собаку як компаньйона.

2.  Забезпечити догляд: давати їжу, воду, приділяти увагу і забезпечити достатній рівень фізичної активності.

3.  Стежити за тим, щоб ветеринар проводив регулярні профілактичні огляди і, в разі потреби, надавав термінову допомогу.

4.  Не дозволяти проводити над твариною експерименти.

5.  Виконувати нормативні акти, які стосуються тварин.

6.  Повернути тварину в притулок, якщо вона не може отримувати належного догляду (їжі, уваги, ласки).

7.  Розуміти, що всиновлення тварини – це зобов’язання на 12-20 років.

8.  Якщо всиновленій тварині ще не зроблена операція, зробити її протягом місяця.

Чесно кажучи, після заповнення усього цього наш ентузіазм дещо послабився… Одразу прийшов лист із повідомленням, що нашу аплікацію найближчим часом розглянуть. І ми дружно чекали, що от-от нам повідомлять про те, що ми можемо забрати нового волохатого члена родини. Та замість того через три дні прийшов лист із додатковими запитаннями.

1.  Чи були у вас колись кошенята? Чи ви розумієте, що будинок має бути безпечним місцем для кошеняти? Отруйні рослини треба забрати; кабелі-проводи попіднімати, щоб кошеня не могло до них добратися; на вікнах має бути сітка, щоб раптом котеня не вилізло надвір; на підлозі не має бути маленьких круглих предметів, щоб воно не подавилося. (Ще чималий список подібних речей…) Найкраще всиновлювати двох кошенят, щоб вони гралися не лише з вашими речами. Окрім того, так їм не буде нудно, коли вас не буде вдома. (А коли ви повернетеся – то й не впізнаєте свого помешкання, ага, бо ж вони все ж таки будуть гратися не лише одне з одним, а й з вашими речами також, ви ж пам’ятаєте?)

2.  Чи буде у вас можливість оплатити рахунок ветеринара, якщо з котом трапиться щось несподіване – падіння тощо, чи кошеня залізе у потенційно отруйну субстанцію, яка може бути у вас на кухні під раковиною?

3.  Кошеняті, яке ви хочете взяти, треба зробити ще одне щеплення, чи є у вас фінансова можливість для цього? (Та якщо ж ми заплатимо чималу суму за всиновлення, невже не вистачить грошей на щеплення чи якусь «екстремальну» травму?)

4.  Чи ви збираєтеся видаляти кошеняті кігті? (Капець! Я вперше взагалі про таке дізналася! Як можна було до такого додуматися???) Чи ви знаєте, що видалення кігтів спричиняє сильний довготривалий біль і є причиною № 1, чому коти не роблять свої справи в лоток. Якщо ви задумуєтеся про видалення кігтів, чи погодилися б ви дізнатися більше про це питання, подивитися відео і прийняти рішення, виходячи з інтересів вашого нового члена родини?

5.  Облаштувати «хатку» для кошенят може бути дорого. Тож чи готові ви забезпечити йому для початку 1-2 лотки, наповнювач для лотка, мисочки для води та їжі, їжу, іграшки, можливо, ліжко тощо? Часом вартість речей першої необхідності стає справжньою несподіванкою.

6.  Ми віддаємо котів на всиновлення людям, які триматимуть їх виключно вдома. Ви погоджуєтеся з цією умовою? Прогулянки на вулиці без нагляду можуть коштувати котові життя. Тож якщо ви хочете гуляти з ним, можете спробувати привчити до повідка.

7.  Якщо після всиновлення кота виявиться, що у когось алергія на котячу шерсть, що будете робити – спробуєте контролювати хворобу медикаментами, щоб лишити нового члена родини, чи повернете тварину в притулок?

Сідні, мабуть, знайшов собі гарну родину. І Вупі з Холлі так само. А Рома з Марічкою думали навіть про те, щоб взяти двійко близнят. Здогадуєтеся, на чому ми прокололися? Написали, що дозволятимемо котові гуляти і навіть дверцята в дверях для нього зробимо – щоб міг виходити-заходити, коли захоче. Усе, як в американських фільмах. І хоч потім Рома запевняв, що не випускатимемо на вулицю, раз вони так на тому наполягають, то вже не допомогло.

Так і лишилися ми без кота… А цієї весни якось прийшли до нас Ева з мамою. Ева – це Юлина подружка. І от Джес у розмові згадала, що на фермі її батьків є кицька, яка щороку приводить котенят. Звісно, я не могла пропустити це повз вуха, бо ж у США здебільшого всі коти прооперовані, і не так часто можна натрапити на кішку з котенятами.

Джес пообіцяла, що, коли будуть котенята, вона вишле фото, щоб ми могли вибрати. І коли ми в кінці червня повернулися з Балтімора, таки вислала фото. Щоправда, лише одного котика. Так у нас з’явився Карамелло. Одразу Марічка назвала котеня Карамелькою, бо Джес сказала, що її мама думає, що це дівчинка. А от лікар думав по-іншому. І зараз це вже очевидно. Так що у нас живе не Карамелька, а Карамелло, або ж Карамелько.

А ось і кілька фото:

Перший день у новому домі - Карамелько спить на іграшковій жабі

Що тут у вас є почитати?

Перші пару днів маля часом вкладалося спати в лоток

І на спині гарно спиться...

Понапридумували тут - і до молока не доберешся!

Хто хоче на крісло? Зайнято тут! Карамелло сплять!

А шо? Я ж допомогти хотів - побігати по клавішах трохи...

Така двоповерхова хатка - з гамаком угорі

Кажуть, усі троє схожі між собою :)

Сьогоднішній портрет

Юля осміліла і носить кота туди й сюди. А він і не протестує :)

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина друга

Середа. Як і планували, відвідали зоопарк в Омасі. І хоч сьогодні був довгий і насичений день, зараз уже всі мої сплять, і буквально за дві хвилини настане четвер, я все ж таки зроблю деякі нотатки.

Зоопарк величезний. Не буду навіть перераховувати всіх тварин, яких ми бачили – жирафів і носорогів, левів, тигрів та інших котячих. Хоча все ж можна згадати пантеру, яка на наших очах обідала білим кроликом – видовище не надто приємне, особливо для дітей, коли вони розпізнали, кого ж вона їсть. Цікаві були експозиції пустелі, джунглів та Мадагаскару. Зупинюся лише на кількох моментах. Так завжди буває – ходиш, ходиш, бачиш купу різних тварин (якщо йдеться про зоопарк), а якась істотка розкривається по-новому.

Та спочатку напишу про випадок, який зовсім не стосується звірів і стався, коли ми вже потихеньку просувалися до виходу. На території зоопарку багато досить крутих підйомів і спусків, і от по одному з цих спусків на величезній швидкості котилася коляска! Це так жахливо – бачити таке і знати, що нічого не можеш зробити, бо, хоч як би ти біг, усе одно не встигнеш... А ще страшніше було те, що мені здавалося, що ніхто цього бачить! Коляска їде, а ніхто не помічає! Це тривало лише пару секунд, коляска об щось перечепилася, дитина впала на траву (добре, що так), згори прибігла перелякана мама, збіглися люди. Мале, звісно, дуже плакало, точніше сказати, ревло. І мало на те повне право. Але добре, що живе і ворушило руками-ногами. Через пару хвилин мама з дитиною проїхали повз нас на службовій машині зоопарку – очевидно, у медпункт. Якщо комусь здається, що я пишу про це з іронією – то, мабуть, захисна реакція. Мене довго трусило, та й зараз – пишу, а перед очима – коляска, яка летить по пагорбу, і ніхто її не зупиняє... Та й не міг її ніхто зупинити, бо коли вона пролітала повз, то вже було пізно, або задалеко – як у нашому випадку... Сподіваюся, з дитиною усе добре, і вона відбудеться лише переляком.

Мабуть, мама роздивлялася якесь звірятко, а може, відволіклася на іншу дитину, що навіть імовірніше, враховуючи, що у США практично немає сімей із однією дитиною, а коляску забула поставити на гальмо. Коли помітила свою неуважність – було вже пізно...

Важко після такого писати про тварин, але навпаки я зробити не могла, бо ж життя і здоров'я навіть чужої дитини важливіше за будь-які враження. Та все ж головні у зопарку – звірі, і я таки напишу про трьох із них. Перший – sun bear, українською – малайський ведмідь. Це невеликий бурий ведмедик із жовтою "галочкою" на грудях – поцілунком сонця, тому назва англійською мені подобається більше. Сонячний ведмедик сидів на дереві і ліниво розглядав відвідувачів. А завдяки тому, що розгалуження гілок, на якому він розмістився, було прямо біля паркану, ми його роздивилися зблизька. 

Дуже міцні кігті на передніх лапах, великий ніс, який майже весь час ворушився і досліджував зміни запахів. Через широкі ніздрі він мені чомусь нагадав порося...

Можна сказати, що цього разу я відкрила для себе горил. Звісно, я і раніше знала, що вони розумні і найближчі до людей, але то не були знання, набуті власним досвідом. Ми бачили кілька пар горил, але найбільше зарам'яталася перша. Самка лежала на траві, правою передньою лапою (чи краще сказати – рукою?) чухала праву задню лапу (ногу?), лівою – колупалася в носі, а потім свої здобутки відправляла до рота. Але не вона привернула нашу увагу, якби не її "чоловік", ми б її, може, взагалі не зауважили.

Матуба, 1984 року народження (ім'я та вік ми дізналися трохи згодом, оглядаючи портретну галерею горил), сидів прямісінько біля скла і розглядав людей.

 Це вже не вперше з нами трапляється, коли здається, що не люди розглядають мавп, а навпаки, але такого сильного відчуття ще не було. Його погляд говорив: "Ну-ну, що ви ще мені покажете? І це все? Здивуйте мене, ну, здивуйте, люди!" І в той же час було так соромно за все людство, представники якого кривлялися перед мавпою… А такі завжди знаходяться…

Дивлячись в очі Матубі, мені здалося, що усі ті вигадані історії про те, що горили перемагають людей, не така вже й фантастика, особливо враховуючи те, що наші двоюрідні брати значно за нас більші й сильніші...

Посидівши і порозглядавши людей, Матуба розлігся, тут же, одразу біля скла, показуючи, що ми всі нудні й нецікаві і, взагалі, набридли йому. Але ж при цьому він не пішов ховатися десь у кущах, хоча міг – місця і сховків у вольєрі досить. Що б він не демонстрував, а спостерігати за людьми йому цікаво, бо, полежавши трохи, він пройшовся і влігся... знову біля скла, щоб зібрати навколо себе нову аудиторію. Дивилася я на нього і думала: хто за ким спостерігає і хто з нас знаходиться за склом?

Інші горили не були ні такими цікавими, ні спостережливими. Може, тому що вони молоді? А у погляді Матуби проглядала справжня мудрість.

Останній портрет – двопалий лінивець. Це, звісно, не перший лінивець, якого ми бачили, але перший, якого бачили так близько. Якщо описувати в двох словах – волохатий і лінивий. Можна ще додати "дуже". 

Не знаю, чи назва ще якоїсь тварини так ідеально описує характер, як у випадку з лінивцем. Лежить, обійнявши лапами гілку. Ліниво, ледь ворушачи лапою, чухається. Потихесеньку – а куди поспішати? – підповзає до краю.

 Он видніється листок. Хочу я їсти чи не хочу? Ліньки. Зупинився. Але ж їсти хочеться. Ще трошки підповз. Спробував дістати листок. Не вдалося. Ну й нехай. Ліньки. Але ж їсти ніби хочеться... Ще раз потягнувся у напрямку листка. Вдалося лизнути. Відпочив. Ще одна спроба – на листку лишилися сліди від зубів. Мабуть, досить. Потихеньку, міцно обіймаючи гілки, не поспішаючи, а то й впасти можна, пересувається у зворотному напрямку. Голову поклав на розгалуження гілок, розкинув лапи – і наступної хвилини вже заснув. (Серед людей також є такі везунчики, що швидко і міцно засинають). Я якраз перед тим подумала, що на цього смішного волоханя можна дивитися нескінченно, а він взяв – і заснув, отакий лінько!
І ще трохи фото:

Ну дайте вже щось! Дайте, раз прийшли!
Сімейка орангутангів потішила своїми гімнастичними здібностями. Особливо малюк, який швидко пересувався за мамою, вправно хапаючись руками за гілки і розгойдуючись. Те, що то - мама, було видно неозброєним оком, особливо іншій мамі. :) Наздогнавши маму на вершечку скелі, мавпеня присмокталося до грудей і припинило свою бурхливу діяльність.


Спробуйте здогадатися: де хвіст, а де лапа?

Одному з пінгвінів - 30 років!
 
Більше фотографій можна подивитися тут: http://www.flickr.com/photos/yasia22/sets/72157635021530244/with/9484494476/

Про багатство, крутість і Котовасю

Учора ввечері вклали Юлю спати, пили чай із пончиками і говорили. Про бідність, багатство, крутість і статусні речі. Почалося усе, власне, з телефона. Марічка вкотре повідомила, що їй конче потрібен смартфон, вона навіть модель знає, яку хоче. Коли Рома запитав, що саме їй потрібно від телефона, почала перераховувати: тачскрін, щоб був крутий, щоб можна було ігри різні завантажувати, ну і щоб дзвонити. (звичайно, було б непогано, щоб із телефона можна було дзвонити... Хто зараз згадає, що це його безпосередня функція?) Потім ми спитали, а чи так уже потрібен саме смартфон, скільки дітей у класі його має. Виявилося, легше перерахувати тих, у кого немає. У Кайлера, бо його сім’я бідна; у Рейлі, бо в них немає грошей на нові телефони, і від мами телефон переходить татові, від тата – старшому братові, від того – середньому, а вже потім – Рейлі. У Мурін, бо вона живе на фермі, і телефон ій не потрібен – не тхорам же дзвонити – ну й справді? У Брейді, бо він не зовсім нормальний. Марічка назвала ще пару імен і себе...

За статками клас поділила так: бідні, не бідні, трохи багаті і багата Кейлі. Виявилося, що багатство – це ще не запорука крутості. Он Кейлі – багата, а не крута. Круті – Еббі, Моллі, Емма, Брін, Кеннеді. У чому полягає їхня крутість? У тому, що вони подобаються хлопцям. Взяти хоча б того ж Нолана – у його власному рейтингу дівчат Еббі майже весь час на першому місці, а Моллі – на другому. А що виділяє багату Кейлі серед інших – так це те, що її мама разом із подругою якось робили макіяж Тейлор Свіфт (це співачка така модна, якщо хто не знає, бо я, наприклад, не знала, та коли Марічка наспівала, впізнала пісню – принаймні чула). У Кейлі – купа косметики, бо мамі дарують великі набори, а вони їй не потрібні, то вона віддає дочці. І Кейлі у класі вважається експертом з макіяжу – якщо хтось хоче намалюватися, то звертаються до неї. Є, правда, питання, яке виникло не тільки у мене, але й у Маріччиних однокласників: що робить візажист, яка фарбувала саму Тейлор Свіфт, у крихітному містечку Айови? Та питання це поки що лишається без відповіді.

А потім за вікном щось занявчало. Це дивно, бо американські коти здебільшого по хатах сидять... Ми всі троє вискочили на вулицю (троє, бо Юля ж спить) і побачили милого попелястого котика з усіма властивими котам достоїнствами, що також дивно, бо американці котів каструють-стерилізують. Котовася дружелюбно заглядав у вічі і ластився, хоча на руки йому не хотілося. Видно, що кіт не вуличний і людей знає. Я винесла сметани. Накинувся так, ніби хтозна-скільки не їв. Так і продовжувалося: ластився, а потім летів до миски зі сметаною.

Марічка була готова вже брати його до хати. Вона давно просить кота, а ми поки що відмовляємо, щоб Юля трохи підросла і перестала усе, знайдене на підлозі, брати до рота. Марічка вже і в зоомагазині приглядалася до котів на "всиновлення". (Цікаво, що в англійській і всиновити дитину, і завести тварину – adopt).

Котовася мав явні наміри осселитися у нашому ще не обжитому будинку (а що то за хата, де кота немає?), та ми поки що не пустили його. Зараз літо, не замерзне, хай приходить до нас столуватися. А там видно буде...

Котовася ще деякий час позаглядав у вікна в бейсменті, поспівав для годиться під Маріччиним вікном ("Мамо, а може, ми його вже візьмемо?"). Знає, мабуть, на чиє співчуття можна розраховувати. Треба буде запитати у нашої усезнаючої сусідки, чий це котик. Може, господарі просто поїхали у відпустку. Не варто одразу прив'язуватися, щоб потім не було боляче.

Марічка, коли прощалася, сказала котику: "Приходь увечері, коли Юля спить, щоб ти не перелякався". А Юля б втішилася, бо страшенно любить звірят...

Сьогодні спочатку Марічка мене спитала: «Як думаєш, Котовася сьогодні прийде?», а трохи пізніше Рома сказав: «Було б добре, якби Котовася увечері навідався». Ну що ж – чекаємо…