Якщо море далеко…

… це не означає, що літо не вдалося. Навіть якщо ванна виконує не тільки свої власні функції, а й, частково, є кухнею, бо там миється посуд. Навіть якщо щодня, ну, майже щодня, приходять майстри і щось там свердлять, стукають і грюкають.

У місті є пречудовий відкритий басейн, точніше, аквацентр, із гіркою, трамплінами, поділом на зони за глибиною, щоб комфортно було і малючкам, і досвідченим плавцям-пірнальникам.

Хочу розповісти про те, що пропонує аквацентр своїм відвідувачам, і поділитися деякими спостереженнями.

Зранку відбуваються заняття з плавання за підтримки Червоного хреста. Розподіл на групи – за рівнем підготовки. Якщо батьки перебільшили вміння свого чада, його спустять на рівень нижче. У кінці двотижневих занять – іспити: діти повинні показати, чого вони навчилися. На кожному рівні є цілий перелік того, що має вміти випускник (проплисти певну кількість метрів тим чи іншим стилем; пірнути і дістати з дна кільце; триматися на воді, ніби пливучи на місці тощо, перелік насправді дуже довгий).

Якщо іспити четвертого рівня Марічка склала з першого разу, то на п’ятому було вже значно складніше. Та це й не дивно, бо вимоги вищі. З чотирьох дівчат на шостий рівень перейшла лише одна, та й то тому, що вона ще й плаває у команді плавців. Зрештою, Марічка не дуже засмутилася, бо цього разу на п’ятому рівні – Нік, який вчив її на четвертому; плюс гарна компанія – однокласниця і дівчинка з Маріччиного загону скаутів; ну і, раз інструктором працює Нік, є шанс отримати донатс в останній день занять. :)

Незалежно від того, чи пройде Марічка випробування п’ятого рівня з другої спроби, результат очевидний: вона вправно плаває різними стилями. На батерфляй трохи сили не вистачає, але то вже інше – буде стимул восени-взимку активніше зарядку робити. Крім того, доня пірнає, стрибає з трампліна (і мене підбиває зробити це страхіття!) і робить купу купезну інших речей, які я ніколи не зможу зробити.

Після уроків плавання відбувається тренування команди плавців, яка захищає честь Вест Юніон у змаганнях із командами з інших міст. А з першої години до п’ятої, а потім – із шостої до восьмої аквацентр відкритий для всіх бажаючих.

Що відбувається між п’ятою і шостою? Заняття з аквааеробіки, приватні уроки плавання, плавання для малят тощо. Плюс дорослі можуть просто поплавати на доріжках, бо ж коли басейн відкритий для всіх, плавати не так і просто: діти грають у квача, плавають впоперек басейна та виробляють інші дивні речі.

Ми з Юлею також ходили на тижневі курси «плавання з мамою». Зрозуміло, що мета занять не навчити плавати, а допомогти полюбити воду. Правда, Юлі подобалося бовтатися у воді і без усілякого навчання. Перший раз, коли ми прийшли у басейн, вона придивлялася, вивчала нове середовище, а вже вдруге роззувалася на ходу і йшла у воду, нікого не чекаючи. Вона готова йти на глибину, з’їжджати з гірки і навіть стрибати з трампліна. Бачила, як це робить Марічка, стукала себе в груди: і я! – лізла по драбині на трамплін і плакала, коли я віддирала її від драбини.

Юля зовсім не боїться, коли їй на голову ллється вода чи коли вона занурюється з головою (я її одразу витягаю), та показувати тренерці свої вміння не поспішала, хоча весела бабуля Кріс заохочувала її, як могла. Найбільше Юлі подобалося виливати їй на голову воду з мисочки. І взагалі – найкращою частиною занять були ігри. На першому уроці лієчки і мисочки діткам роздавала Теса, онука Кріс, потім вони просто стояли на бордюрі, і Юля одразу скеровувала мене туди. «Мамо, навіщо гаяти час? Хапай скоренько, поки не розібрали». Ну а, скажіть, чи хочеться лягати на спину і показувати, як ти вмієш таляпати ніжками, якщо в руках у тебе – пречудова жовта лійка і не менш чудова синя мисочка, з якої так гарно виливати воду комусь на голову?

Не знаю, чи з шести малюків, які ходили з нами на заняття, хоч хтось отримав «залік», але у Юлиному «дипломі» було відмічено 18 пунктів із 23: води не боїться; у воду з іграшками заходить; ніжками таляпає, лежачи і на спині, і на животі тощо. Бульки під водою так і не захотіла пускати і не переверталася у воді зі спини на живіт. Решту просто не захотіла показувати.

Щось я захопилася розповідями про своїх дівчат, а хотіла ж написати ще про деякі спостереження за відвідувачами басейну.

Майже усі жінки – у закритих купальниках. Ні, звісно, трапляються і в бікіні, але здебільшого то все ж старшокласниці і студентки. А жінки швидше виберуть шорти і майки чи купальники зі спідницями. Дівчатка, навіть найменші, до рочку, усі в купальниках – такі тут правила.

Чоловіки приходять у купальних шортах. Жодного разу не бачила того, що в Україні називають «плавками». У хлопців шорти зрідка схожі на велосипедні – в облипочку. Марічку це страшенно обурювало, бо їй здається, що то дуже негарно (забула вона кримські пляжі – ги-ги) – підкреслювати свою відмінність від дівчат. «Марічко, вони тим пишаються», – сказала їй я. «Що, серйозно?» – скривилася моя дитина.

Мами ходять у басейн із дітками різного віку – деякі не тільки ходити, а й сидіти ще не можуть. І, що цікаво, ніхто, ніколи, навіть у найбільшу спеку не вдягає малятам панамок (хоча у магазинах досить всяких різних – на будь-який смак), так що Юля була одна на весь басейн у панамці. Тож бачила я там різних малят, але одна матуся мене все ж подивувала. Спочатку я звернула увагу на дивну фігуру: худенька жіночка з великим животом – таким, ніби вона… щойно народила! Так і було – в автомобільному кріселку лежала крихітка, якій було усього лиш пару днів. Коли я розповіла Ромі про своє відкриття, він зауважив: «Але ж старшим хочеться в басейн…» Слушно, звісно, але мені все одно було шкода і маму, і, особливо, маля…

Ще одна замальовка: якось, коли Марічка з Ромою стрибали з трамплінів, а ми з Юлею, як завжди, хлюпалися на мілині біля фонтанчиків, в аквацентр прийшла група людей з особливими потребами. Очевидно, з якогось інтернату. У них не було явних вад, але було помітно, що вони трохи інші. Дорослі люди, а наче діти. З ними був вихователь. Він не заходив у воду. Сидів на лавці і лише іноді, коли його вихованці гралися дуже вже шумно, робив їм зауваження.

Що мене вразило? Кілька моментів. По-перше, що люди з особливими потребами плавали в басейні нарівні з іншими, їх не ізолювали. А по-друге, ніхто не показував на них пальцями. Не відбувалося нічого надзвичайного. Ну прийшли люди поплавати – хай собі плавають. Ніхто їх не сторонився і не зачіпав. Лиш я з обережною цікавістю поглядала, бо мені ці обставини видавалися надзвичайними.

Хоча насправді це звична справа: он у звичайних школах, більше того, в університетах, вчаться аутисти, діти з розладами пам’яті, сприйняття тексту тощо. У школах з такими дітьми, окрім учителя, працює соціальний працівник. В університеті може бути індивідуальний графік виконання завдань. Я уже колись писала про інвалідів із явними фізичними вадами, так от і вони, й інші люди з особливими потребами почувають себе в США ЛЮДЬМИ, такими ж членами суспільства, як і «нормальні» люди.

Ще одне спостереження стосується молоді. Не просто молоді, а активної молоді. Літо – гарний час для старшокласників, щоб заробити собі копійку. Одні працюють у кафешках та ресторанчиках офіціантами, інші – у магазинах допомагають розкладати товар чи пакувати покупки відвідувачів, а ще інші працюють у басейні інструкторами з плавання та рятівниками (часто і те, й інше). Була серед останніх і одна наша знайома, цьогорічна випускниця Елен. Вона приходила в молодшу школу вчити Марічку іспанської. Грала у шкільній виставі за мотивами «Навколо світу за 80 днів» Жуля Верна. Судила футбольні матчі, які проходили у містечку. Ну і, як я написала вище, зараз працює рятівником. Красуня, спортсменка, от тільки не комсомолка, але, мабуть, і серед скаутів її добре знають. Так що не кажіть мені, що американська молодь інертна.

На цьому, мабуть, буду закінчувати, бо всі вже давно сплять, а я виконую обіцянку собі – дописати сьогодні цю нотатку. Хоча насправді уже настало завтра…

Зауважу лише, що Марічка випробування п’ятого рівня пройшла (оце так довго я писала :( ), а фотографій сьогодні не буде (ще один сумний смайлик), бо вони на Роминому фотоапараті, а це означає, що хтозна, коли їх побачить громадськість. Хоча, хто знає, може, прочитавши це, мій коханий чоловік скоренько спише фотки і скине їх мені (підморгує)? Тоді я додам їх сюди ж…

Тепер точно все. Добраніч. Ну, чи доброго ранку!

Про багатство, крутість і Котовасю

Учора ввечері вклали Юлю спати, пили чай із пончиками і говорили. Про бідність, багатство, крутість і статусні речі. Почалося усе, власне, з телефона. Марічка вкотре повідомила, що їй конче потрібен смартфон, вона навіть модель знає, яку хоче. Коли Рома запитав, що саме їй потрібно від телефона, почала перераховувати: тачскрін, щоб був крутий, щоб можна було ігри різні завантажувати, ну і щоб дзвонити. (звичайно, було б непогано, щоб із телефона можна було дзвонити... Хто зараз згадає, що це його безпосередня функція?) Потім ми спитали, а чи так уже потрібен саме смартфон, скільки дітей у класі його має. Виявилося, легше перерахувати тих, у кого немає. У Кайлера, бо його сім’я бідна; у Рейлі, бо в них немає грошей на нові телефони, і від мами телефон переходить татові, від тата – старшому братові, від того – середньому, а вже потім – Рейлі. У Мурін, бо вона живе на фермі, і телефон ій не потрібен – не тхорам же дзвонити – ну й справді? У Брейді, бо він не зовсім нормальний. Марічка назвала ще пару імен і себе...

За статками клас поділила так: бідні, не бідні, трохи багаті і багата Кейлі. Виявилося, що багатство – це ще не запорука крутості. Он Кейлі – багата, а не крута. Круті – Еббі, Моллі, Емма, Брін, Кеннеді. У чому полягає їхня крутість? У тому, що вони подобаються хлопцям. Взяти хоча б того ж Нолана – у його власному рейтингу дівчат Еббі майже весь час на першому місці, а Моллі – на другому. А що виділяє багату Кейлі серед інших – так це те, що її мама разом із подругою якось робили макіяж Тейлор Свіфт (це співачка така модна, якщо хто не знає, бо я, наприклад, не знала, та коли Марічка наспівала, впізнала пісню – принаймні чула). У Кейлі – купа косметики, бо мамі дарують великі набори, а вони їй не потрібні, то вона віддає дочці. І Кейлі у класі вважається експертом з макіяжу – якщо хтось хоче намалюватися, то звертаються до неї. Є, правда, питання, яке виникло не тільки у мене, але й у Маріччиних однокласників: що робить візажист, яка фарбувала саму Тейлор Свіфт, у крихітному містечку Айови? Та питання це поки що лишається без відповіді.

А потім за вікном щось занявчало. Це дивно, бо американські коти здебільшого по хатах сидять... Ми всі троє вискочили на вулицю (троє, бо Юля ж спить) і побачили милого попелястого котика з усіма властивими котам достоїнствами, що також дивно, бо американці котів каструють-стерилізують. Котовася дружелюбно заглядав у вічі і ластився, хоча на руки йому не хотілося. Видно, що кіт не вуличний і людей знає. Я винесла сметани. Накинувся так, ніби хтозна-скільки не їв. Так і продовжувалося: ластився, а потім летів до миски зі сметаною.

Марічка була готова вже брати його до хати. Вона давно просить кота, а ми поки що відмовляємо, щоб Юля трохи підросла і перестала усе, знайдене на підлозі, брати до рота. Марічка вже і в зоомагазині приглядалася до котів на "всиновлення". (Цікаво, що в англійській і всиновити дитину, і завести тварину – adopt).

Котовася мав явні наміри осселитися у нашому ще не обжитому будинку (а що то за хата, де кота немає?), та ми поки що не пустили його. Зараз літо, не замерзне, хай приходить до нас столуватися. А там видно буде...

Котовася ще деякий час позаглядав у вікна в бейсменті, поспівав для годиться під Маріччиним вікном ("Мамо, а може, ми його вже візьмемо?"). Знає, мабуть, на чиє співчуття можна розраховувати. Треба буде запитати у нашої усезнаючої сусідки, чий це котик. Може, господарі просто поїхали у відпустку. Не варто одразу прив'язуватися, щоб потім не було боляче.

Марічка, коли прощалася, сказала котику: "Приходь увечері, коли Юля спить, щоб ти не перелякався". А Юля б втішилася, бо страшенно любить звірят...

Сьогодні спочатку Марічка мене спитала: «Як думаєш, Котовася сьогодні прийде?», а трохи пізніше Рома сказав: «Було б добре, якби Котовася увечері навідався». Ну що ж – чекаємо…