Народження ляльки

Я вже давненько заглядалася на фетрові іграшки – милі й симпатичні, тож коли Миколай приніс мені чималий пакунок різнокольорового фетру, почалося творення. Чесно кажучи, перші іграшки були дещо кострубатенькі, але поступово руки згадали, як то – шити іграшки. Я ж колись ходила на гурток м’якої іграшки і навіть заробила шиттям кілька гривень. :) Нам давали матеріали, а ми шили. Добре пам’ятаю, що шила песиків зі штучного хутра сірого кольору, а залишки-смужки того хутра використала для мавпочки, яку зшила для мами. Сама вона була з трикотажу, але на лапках і головешці – хутряне обрамлення, бо більше не було.

Якось і забула про ту мавпочку, а тепер оце згадала. Її вже поїла міль, але мама довгий час зберігала як пам’ять. Як цікаво – у різні періоди життя ми повертаємося до того, що вже колись робили…

Це фетрове захоплення лишилося б спорадичним – час від часу пошити щось для Юлі, якби ми не втягнулися у процес фандрейзингу (я писала про це тут). Перед Великоднем нашили з Марічкою кроликів і курчаток. 

На наступний продаж випічки розширили асортимент, але bake sale після звітного танцювального концерту був провальним: вечір буднього дня, тож усі одразу швиденько розбіглися по домівках. Сподіваюся, наступного разу буде по-іншому. Але головне – то неймовірне задоволення, яке отримуєш, коли у твоїх руках народжується іграшка. Вони всі різні! У кожної – свій характер, навіть якщо зшиті всі за однією викрійкою. :) А найцікавіше спостерігати за процесом народження ляльки. Коли я відкривала посилання з фетровими ляльками, яке виклала моя подруга і кума Альона, не думала, що мене це так захопить. Зшила ляльку для Юлі. Марічка попросила й собі – тільки не в платтячку, а в бриджах. Зробила. Потім – іще одну, на продаж. Шкода тільки, що Марічка не бачила, хто її купив. Мені дуже цікаво, кому сподобалося моє творіння. Ще одна призначалася на той продаж випічки, що був після концерту, але що він був невдалий, то лялька повернулася додому. 

А я не засмутилася, а навпаки – втішилася, бо загадала, що, якщо повернеться, залишиться в мене. Дуже вже вона мені подобається. Як ніяка інша, хоча люблю всі свої творіння. От якось їй усе пасує - і туніка, і бриджі, і черевички зі шнурочками. Для мене процес "вдягання" ляльки - найскладніший, бо не всім все пасує, хоч як смішно це може звучати. Треба знайти ідеальну одежину саме для конкретної ляльки. Джинсову туніку я шила для іншої ляльки, але вона їй не підійшла, тому з'явилося біле плаття. Туніка чекала на "мою" ляльку - вони створені одна для одної. :)  Юля часом бере "мою" ляльку (не знаю, як її назвати) погратися – до компанії своєї й Маріччиної ляльок, але я кажу, щоб завжди вертала її на місце. Отак здитиніла. :)

Ну, це, мабуть, майже весь текст на сьогодні. :) А тепер – фотки!

 Усе готове. Можна починати!

 А тепер можна братися за шиття

Я завжди починаю з обличчя - так одразу лялька починає оживати...

Уже видно індивідуальність - чи вона дивиться на світ з подивом, чи з іронією, чи з захватом...

Здається, лялька трохи соромиться того, що вона не вдягнена...

 Їй подобається платтячко і черевички. А вам? :)

Посидить трохи з подружками-сестричками, а потім помандрує до своєї господиньки. Сподіваюся, їй сподобається...

Ще одна подруга недавно кинула посилання з викрійками ляльок. Їх там так багато! І такі різні! Хочеться спробувати не тільки «дитячі», а й «дорослі», у якихось вишуканих вбраннях. Шити одяг для ляльок – ще одне захоплення дитинства. Я вже давно не гралася ляльками, але продовжувала їм шити і в’язати – спіднички, платтячка, светрики, курточки… Моя тітка Люся навіть радила мені йти вчитися на дизайнера. :) Але ж я не вмію малювати…Для мене і зараз процес перемальовування чи малювання викрійки - найскладніший. :)
А фетру у мене ще багато! :) Й ідей також. Не тільки ляльки, а й брошки, брелоки... 
Чекайте нових фотозвітів!

Продаж випічки, заморожена піца та інший фандрейзинг

Відповідаючи у фейсбуці на питання й коментарі до мого посту про продаж випічки (bake sale), я зрозуміла, що варто написати про це більше.

Довго думала, з чого ж почати – з нашого досвіду чи з опису того, як, власне, працює фандрейзинг у США. Для початку, мабуть, нагадаю, що «фандре́йзинг (англ. Fundraising- процес залучення грошових коштів та інших ресурсів (людських, матеріальних, інформаційних тощо), які організація не може забезпечити самостійно, та які є необхідними для реалізації певного проекту або своєї діяльності в цілому».

Практика фандрейзингу дуже поширена у США, зокрема так школярі чи студенти заробляють кошти на свої навчальні програми, поїздки тощо. Рома неодноразово купував у своїх студентів брауніз чи печиво. Щороку восени хлопці-скаути продають попкорн у бляшанках ($10-15), а навесні – квиточки на обід ($5), де пропонують курячий і квасоляний суп, молоко, каву і купу солодощів на вибір. Звісно, вони самі й порядкують на тому обіді – насипають-наливають, прибирають посуд і витирають столи. Дівчата-скаути восени продають горішки-цукерки і пропонують передплатити журнали на будь-який смак зі знижками, а взимку продають свої фірмові печенюшки ($4 за пачку). Спортсмени (футболісти, бейсболісти, софтболісти) наприкінці весни продають заморожені печенюшки (позаминулого року велика коробка коштувала $16, минулого – $18). Улітку команда плавців заробляє гроші, продаючи заморожену піцу. Восени минулого року батьки малюків продавали butter braids (поки що не знаю, що це таке, якісь кекси з начинкою, але незабаром знатиму, бо Марічка також таке продаватиме, але про це – пізніше), щоб докласти кошти на нову будівлю садочка. У старшій школі час від часу також організовують обіди ($5), а зібрані кошти йдуть на розвиток мистецьких програм тощо.

Мабуть, думка зрозуміла: майже весь час хтось щось продає. :) Здебільшого – родичам, сусідам, друзям. Для Марічка це неабияка проблема, бо ж родичів у нас тут немає, та й друзі або в Україні, або в Меріленді, ну, чи Каліфорнії… Одним словом, далеко. Але вона потихеньку розширює мережу своїх постійних клієнтів – привітністю, дружелюбністю й відкритістю. Так, хоч що вона продає, завжди у неї купують у фермерському магазинчику. Причому не тільки власники (вони ж – продавці), а й покупці того магазину (з дозволу власників). Не раз траплялося, що Джастін пропонував лишити список і сам продавав для Марічки. Серед постійних покупців також – касири аптеки, власниця крамниці товарів для творчості. Ну і сусіди. Щоправда, намагаємося не «трусити» їх щоразу, хіба що самі попросять. :) Є, наприклад, сімейство Елсберндів, яке вже два місяці поспіль підтримує і Марічку, і Бруклін, ще одну сусідську дівчинку. В обох купили і піцу, і пироги. Марічка, продавши їм піцу, не планувала заходити ще й з пирогами, але вони сказали, що, раз минулого разу купили піцу і в Марічки, і в Бруклін, то й пироги куплять в обох. :) Отакі у нас сусіди.

Отак якось непомітно від загального перейшла до нашого досвіду. Але перед тим, як розповісти, що й коли продавала Марічка, скажу ще про те, що у вартість товарів для фандрейзингу закладена собівартість і націнка, яка, власне, і йде на розвиток відповідних програм чи видів спорту: скаутського руху (гроші лишаються на потреби загону), закупівлі обладнання (ворота, м’ячі для футболістів) тощо.

Перший Маріччин (і наш) досвід продажу – cookie dough (заморожене тісто на печенюшки). Про це я писала майже два роки тому. Тоді Марічка продала 48 коробок і заробила гроші не лише на розвиток футболу у Вест Юніон, а й для себе, бо продала найбільше і заробила дуже симпатичний бонус у розмірі $70.

На сьогодні за Маріччиними плечима уже не лише продаж cookie dough, а й скаутського печива. Так, воно недешеве, так, подібне печиво (точніше, деякі різновиди) можна дешевше купити в магазині. Але це традиція, підтримка скаутського руху, а ще – розвиток організаторських здібностей у дівчат. Окрім коштів для загону, вони отримують призи для себе (за певну кількість проданих пачок): браслети, кулончики, набори для творчості, іграшки тощо.

Ну а останній досвід – збір коштів на поїздку до Флориди на Outback Bowl (що це таке і програму для танцюристів можна подивитися тут). І ми ще лише на початку шляху, бо на подорож потрібно $1300-1500 (залежно від вартості перельоту). Вдасться заробити більше – чудово, бо з кожною танцюристкою має бути ще й дорослий (хореограф не рахується), а можна, щоб і вся сім’я поїхала.

Усе це дивовижне дійство має відбуватися у кінці грудня 2015 – на початку січня 2016, але з огляду на те, що треба назбирати чималу суму, фандрейзинг почали вже з лютого. Метою місяця (точніше трьох тижнів) було заробити $75. Дівчата продавали заморожену піцу (9 видів: з канадським беконом (насправді це така шинка:) ); з пепероні (гостра салямі); з ковбасою; «делюкс» (тобто з усім); з шинкою і грибами; сирна; сніданкова з шинкою; сніданкова з ковбасою; з яблуками і корицею (теж сніданковий варіант) по $9.

Для орієнтиру: у піцерії велика піца коштує $12-15; у гуртівні заморожена – $10-12 за 3 шт.; у місцевому магазині заморожену можна купити за $5-6. Тобто, знову ж таки, дорогувато… Щоправда, на захист піци мушу сказати, що вона справді дуже смачна, смачніша, ніж звичайна заморожена. Мабуть, тому що дуже свіжа.

Метою було продати 25 піц, з кожної піци дівчата мали отримати по $3. Але Катріна (хореограф) сказала, що якщо продадуть більше, то їхній заробіток підніметься до $3.5 за піцу. Марічка продала 20 – зима, мороз, та й, чесно кажучи, якось довго розкачувалася… Але кілька дівчат продало по 40, а Маріччина подружка з мамою і дідусем – цілих 200! (Мені це досі в голові не вкладається… Щоправда, коли вони усе це розвозили, вирішили, що аж так багато продавати не варто, бо велика морока – треба або усе це одразу розвезти, або знайти місце, де зберігати. І те, й інше, як розумієте, непросто. :) ) Тож дівчата отримали по $3.5 за піцу. Ледь не забула, вони ще й отримували бонуси у вигляді піци: 20 проданих – 1 зароблена, 25 проданих – 2 зароблені, 40 проданих – 3 зароблених і т.д.

На березень планка уже була трохи вищою – $125. Дівчата продавали заморожені пироги-булочки-торти (по $11-18) і брали участь у продажі власної випічки. Торти, хоч і дуже апетитні на вигляд (цього разу був дуже гарний кольоровий буклет) і, вірю, дуже смачні, були явно задорогі. Чесно кажучи, я не була впевнена в успішному продажі, бо ми самі такої дорогої випічки не купуємо (хоча в рідної дитини, звісно, купили три пироги – ледь не посварилися, коли вибирали. J дві піци також купили, ага, а третю вона заробила). Перед очима немає того буклету, бо віддали хореографу разом із грошима і чеками, та все ж спробую пригадати, які там були смаколики. Французький шоколадний; шоколадно-м’ятний; лимонний з меренгою; кокосовий; яблучний; вишневий; малиновий; полунично-ревеневий; ягідний пироги; ванільний чізкейк; асорті з різних чізкейків; булочки з корицею.

З пирога (торта, булочок) дівчата отримають по $4. Цього разу мета також була – продати 25 пирогів. Попри мої сумніви, Марічка її досягла. Окрім того, отримала ще й чек на $25 від добродійки з аптеки.

Ну і про досвід участі у продажі випічки (bake sale).

Усього-то день на кухні – і шарлотка, голандський яблучний пиріг (3 штуки – один лишився нам), сирні рогалики з журавлиною, банановий кекс (2 шт.), кольорові мафіни (17 шт -5 нам J), печиво – на столі. Ага, ще кілька пакетів сумішей для перекусу, купованих і розфасованих – вони гарно продаються. 

Уранці, уже перед bake sale, Марічка спекла ще й брауніз, щоб були свіжі (тому їх немає на фото).

Дитина наторгувала 57 доларів. 

Дещо лишилося. Здебільшого – з дорожчого. Але шарлоткою ми пригостили сусідів. Вони у нас хороші, та й купують у Марічки піцу/скаутські печенюшки/пироги, так що це була нагода віддячити.

У день продажу випічки Марічка з Ромою розвозили заморожену піцу, тож разом із піцою викладачі Upper Iowa University отримали ще й пиріг чи брауніз як бонус (там також є кілька постійних покупців).

Рома сказав, що у більшості дівчат асортимент був ширший, ніж у нас. Але нічого, це наш перший bake sale. Перед Великоднем буде ще один. Марічка вже обдумує, що пекти. Сказала: "Будемо пекти не один день, а два".

Так що, якщо хтось вам казатиме, що американці не вміють готувати, плюйте межи очі. Я майже весь день провела на кухні, Марічка також потрудилася, а, виявляється, ми слабаки. :) Нічого, до наступного разу я ще іграшок із фетру нашию – якраз до Великодня. Кролі вже є. 

Взялася за курчат. А будуть іще яйця і пташенята. Марічка також береться за голку.

Ще кілька слів про bake sale. Коли розповідала про це на своїй сторінці у фейсбуці, писала, що це поширена практика у США. А виявилося, не так все однозначно. Справа в тому, що провінційна Америка відрізняється від Америки мегаполісів. І те, що широко практикується в одній частині, табу – в іншій. Ленор Шкеназі, поборниця права дітей розвиватися поза рамками, в які їх затискають дорослі, розповідала якось у своєму блозі про те, як дівчинку, яка ходила і продавала свої печенюшки, оштрафував санітарний контроль, бо в неї, звичайно, не було ніякого дозволу. (А взагалі, хоча це поза моєю сьогоднішньою темою, у Шкеназі дуже цікавий блог. Ну справді, хіба нормально, коли сусіди дзвонять у поліцію, бо дитина сама гуляє на вулиці? Чи їде в метро. Так, безпека – це дуже важливо, але дітям потрібен простір для загального розвитку, для розвитку самостійності та впевненості в собі. Але це зовсім інша тема. Може, я до неї ще повернуся. А поки що – читайте Шкеназі. І – так: свобода – одна з найголовніших причин, чому нам із чоловіком подобається життя у провінції. Діти самі ходять до/зі школи, до/з бібліотеки, до друзів, у парк тощо. Для мене це дуже важливо.) Але ми живемо у маленькому містечку, де всі підтримують усіх і, зокрема, з радістю купують домашню випічку. А продавали дівчата свої смаколики, до речі, у двох банках, які не лише дозволили розкласти смачні скарби на своїх столах, а й анонсували bake sale серед своїх клієнтів. Отак-от.

Здається, щось пропустила… Та, думаю, ще напишу і про другий продаж випічки зокрема, і про фандрейзинг у цілому, бо ж Марічці ще збирати і збирати… Попереду новий цікавий досвід! У планах – продаж попкорну і напоїв після звітного танцювального концерту, морозива і напоїв на День незалежності і ще купа всього…

Буду рада відгукам, коментарям і цікавим перевіреним (!!!) рецептам – щоб не дуже складно, не дуже довго, але гарно. Пишіть, друзяки!

Наші мотанки

У п’ятницю в Марічки не було школи, і ми нарешті викроїли трошки часу, щоб щось помайструвати разом. Насправді, час нам виділила Юля, і зовсім не трошки – вона спала на вулиці дві з половиною години, чого вже давно не бувало (півгодини-година – і то радість).

Ось що у нас вийшло:

Ми вже давно хотіли спробувати зробити мотанки і, натрапивши на завданнявід арт-клубу «Шпаківня», я зрозуміла: це знак, треба нарешті здійснити своє бажання!

 

Як виявилося, це зовсім не складно. Ми з донею ознайомилися з майстер-класом і взялися до роботи. Марічка довго вибирала тканину на плаття. А коли я повирізала круги і на її, і на свою ляльку, доця взялася плести коси для своєї дівчинки. Марічка хотіла, щоб її мотанка була меншою за мою – як мама і дитина. Потім ще казала: «Треба буде якось і Юлі зробити».

Поки Марічка плела коси, я стала наспівувати «Горіла сосна, палала». Доця зацікавилася. Знайшли пісню, бо я до кінця не пам’ятала слів. «А що таке «вельон»? Добра штука гугл підказала, що це – фата. Обговорили звичай розплітати коси і носити хустку після заміжжя. «Ні, я б ніколи не носила хустки! Краще тоді ніколи не виходити заміж», – категорично заявила Марічка. «А якби ти народилася в якійсь арабській країні, і треба було б покривати не тільки голову?» – запитала я. «Мамо, але ж я народилася в Україні, і зараз уже ніхто не ходить у хустках».

Вкотре, разом із Марічкою, співаючи «Горіла сосна…», я думала про інше: ніби ж гарна подія – дівчина знайшла собі хлопця, одружується з коханим, то чого ж така сумна пісня?

Горіла сосна, палала,

Під ней дівчина стояла.

Під ней дівчина стояла,

Русяву косу чесала.

– Ой коси, коси ви мої,

Довго служили ви мені.

Більше служить не будете,

Під білий вельон підете.

Під білий вельон, під хустку,

Більш не підете за дружку.

Під білий вельон з кінцями,

Більш не підете з хлопцями.

Горіла сосна, смерека,

Сподобавсь хлопець здалека.

Сподобавсь хлопець та й навік,

Тепер вже він мій чоловік.

Марічка не дала мені додумати мою думу: «Мамо, а тобі не треба коси для ляльки плести, ти ж заміжня жінка, то волосся треба під хусткою ховати». А мені хотілося заплести… Правда, я б усе одно не встигла. Почувши, що за дверима у колясці почала вовтузитися Юля, я швиденько пов’язала хустку своїй ляльці: «Хоч твого волосся не видно під хусткою, ти все одно красуня».