Кінець? Чи початок?

Знову про фандрейзинг

Можливо, ви ще не забули мою розповідь про те, як Марічка з іншими дівчатами-танцюристками гроші на поїздку до Флориди збирали. А якщо забули чи не читали – вам сюди. :)

Почали вони у кінці січня, і от нарешті завтра забираємо-розвозимо останню піцу. За ці дев’ять місяців вони не лише продавали заморожені піцу-пироги-слойки, а й кухонне начиння, форми для пирогів, якісь ароматні штучки (я саме була в Україні, так що точно не знаю, що воно таке :) ). Влаштовували продажі випічки, вечерю з оладками і смаженими ковбасками і забіг.

Про останні два напишу кілька слів. Вечеря з оладками і ковбасками – традиційний фандрейзинг у нашому містечку. Їх влаштовують кілька разів на рік. Найпопулярніша – у пожежній частині. Чи то видовище, коли кремезні чоловіки смажать оладки, так привабливе, чи оладки, посмажені пожежниками, такі смачні, але на цю вечерю зазвичай сходиться купа-купезна народу, а частина ще й бере оладки з собою в судочках. Минулого року, наприклад, вони нагодували 700 людей! Мушу сказати, що і оладки, і ковбаски – просто суперські! Оладки майстерно посмажені, усі однакового розміру й майже всі ідеально круглі. А ковбаски – ммм – чути, що зроблені зі свіжого натурального м’яса. Але я ж не про пожежників… Але до них ми ходимо щороку, навесні. Ще оладкові вечері влаштовують при церквах, але що ми до місцевих церков не ходимо, то й про вечері не знали і не відвідували. Ну і таку вечерю влаштовували наші дівчата. Точніше, все організовувала хореограф, Катріна, а вже дівчата з батьками працювали. Рома, наприклад, смажив оладки. І так йому ця справа сподобалася, що став придивлятися поверхню для смаження (бо ж на сковорідці – не те ;) ). Марічка наливала-розносила на столи молоко. Від себе не скажу нічого, бо цю знамениту подію ми з Юлею пропустили. Зате знаю, що дівчата, які працювали того вечора разом із батьками, заробили в свою скарбничку по $200.

«Темою» цьогорічного Outback bowl є Елвіс Престлі, тому недивно, що влітку він з’явився у Вест Юніон. Спочатку – як картонна фігура, яка «охороняла» кілька десятків блакитних черевиків різного розміру й ґатунку. Ну, ви здогадалися – blue suede shoes. Це був іще один фандрайзинг. Дівчата з балончиків пообпорскували взуття, а потім по черзі возили цю синьо-блакитну купу і підкидали на подвір’я. Це ніби мало бути весело. У Марічки в той час був дитячий театр, то ми «під шумок» відмовилися від цієї радості, бо, чесно кажучи, ми з Ромою не зацінили гумору. Мені би не хотілося, щоб хтось підкидав на подвір’я помальовані капці, а я ще й мала платити $20, щоб їх прибрали… Хоча ніби всі справді тішилися, і лише один раз «жертви» відмовилися платити. Ба більше, за додаткову плату (+$20) можна було підкинути черевику тому, кого назве «замовник».

Можливо, ми недооцінили цей жарт, тому що все ж таки не маємо тут родини чи близьких друзів, яким можна підкинути подібний сюрприз. А заробили з Елвісом чимало – понад $3 000 (на скількох ділили цю суму – не знаю).

Забіг також влаштовували на честь Елвіса, і саме він красувався на футболках 5К (забіг на 5 кілометрів). Тут дівчатам також довелося попрацювати. Треба було залучити спонсорів – хоча б по одному кожній. Як добре, що у Марічки є добрі друзі-власники фермерського магазину. Вони не лише купують у неї все, що вона продає (і Ґеррі, і його син Джастін, і його племінниця Челсі), а й зробили спонсорський внесок у забіг. Ба більше – Джастін із вагітною (!) дружиною брали участь у забігу (внесок – $20, щоправда, гарантована футболка, вода і перекуска), сказали Марічці, що прийшли спеціально, щоб її підтримати. Кендіс, звісно, не бігала, а йшла, а Джастін навіть отримав призове місце серед бігунів свого віку.

Окрім того, що дівчата мали залучати спонсорів і учасників забігу, вони ще й готували улюблені канапки Елвіса – з арахісовим маслом і бананами. Не маючи особливої любові до арахісового масла, сумнівалася, що мені сподобається таке неочевидне поєднання, бо ж класика – арахісове масло і джем – мені не до смаку (а от Марічка вже звикла і наминає тільки так). Але, на диво, було смачно. Незвично, але смачно. Першою канапкою ми з Юлею поділилася, а потім я з’їла другу, а за нею і третю. Дівчата ледь встигли наробити тих канапок. Коли повернулися перші бігуни, вони все ще мазали масло і розкладали банани.

Поки бігуни відхекувалися й перекушували, почалося нагородження – жінок у чоловіків у різних вікових категоріях. Була ще й лотерея з призами для учасників забігу, розіграш «американських ляльок» (American doll) за спеціальними квиточками по $5 (лялька коштує від $115). Офіційну частину вів Елвіс, дідусь Клої, Маріччиної найкращої подружки, він же, до речі, проводжав бігунів, співав – також Елвіс, тільки інший, молодший, брат однієї з танцюристок. І хоч старший Елвіс був дещо підтоптаний, а молодший часом забував слова, усе було весело й невимушено.

За ці дев’ять місяців Марічка (разом із нами, бо ми з Ромою також трудилися – Рома розвозив піцу-пироги-слойки тощо, я пекла купу всього на продажі випічки і шила іграшки) заробила $1 150, тобто оплатила свій пакет, окрім перельоту. Це було непросто. І продавати весь час, особливо на початку цього навчального року, коли до уроків додався ще й волейбол. І ходити питати тих самих людей, бо вже ж і незручно – які б не були хороші сусіди чи знайомі, вони ж також не можуть постійно трусити гаманцями. Але це був цікавий досвід. Зрештою, саме так здобувається розуміння, що гроші на деревах не ростуть і з неба не падають…

Що там було у заголовку? Кінець? Чи початок? Кінець Маріччиних заробітків (аж до лютого, коли приїдуть скаутські печенюшки, дівчата-скаути, правда, і зараз якісь горішки-цукерки продають, але за це Марічка не бралася – ну справді, скільки можна? :) ), але перший досвід Юлин.

Коли ми оформлювалися в садочок, нас попередили про те, що двічі на рік проходить фандрейзинг. І, вертаючись минулого тижня з садочка із листком, на якому намальовані апетитні кекси й булки з різноманітними начинками, я думала от про що: а чи це не те саме, що «добровільні внески» в Україні? Ніби вибору особливого немає – або ти продаєш не менше 5 булок (мета – 10) по $12, або з тебе стягають $50. Та все ж, вирішила я, є відмінність. По-перше, ти не сам вносиш цю суму, а потроху розкидаєш її на друзів-родичів-колег, які готові підтримати твою дитину і садочок, а по-друге, навіть якщо вирішиш нікого не турбувати і купити ці п’ять кексів, то все ж таки в тебе буде п’ять кексів, хоч і дорожчих, ніж звичайно (я ж колись розповідала, що продукти й товари, задіяні у фандрейзингах, унікальні, і купити їх у магазині не можна, хоча дещо схоже є і дешевше, так… але ж, коли ми купуємо попкорн у хлопців-скаутів, ми розуміємо, що у вартість закладена і підтримка скаутського руху). А по-третє, коли проводиться фандрейзинг, чітко повідомляється, на що саме збирають гроші. Навесні, наприклад, садочкова дітлашня продавала м’ясо, щоб назбирати на майданчик. І вже влітку той майданчик встановили. З кексів гроші підуть на шафу-скриню для зберігання вуличних іграшок узимку. Завжди є чітка звітність: скільки назбирали, скільки витратили. Ну і, кекси-булки, звісно, лишаються. ;) Смачні.

Завтра заберемо піцу. І собі теж, бо справді смачна, краща за магазинну заморожену, ніби щойно з піцерії. Я часом і сама печу піцу, але трапляється, що треба «швидку» вечерю, і тоді заморожена стає справжнім порятунком. У морозилці ще лишилося кілька яблучних слойок. А незабаром будуть ще й кекси-булки (ні те, ні інше слово не дуже вдале… може, плетінка?). Треба тільки визначитися, які саме ми хочемо. Марічка хоче карамельну і цинамонову. Юля – яблучну. Я – полуничну з вершковим сиром. А тато наш ще не вирішив. Хлопці-скаути привезли нам карамельний попкорн. Так що попереду солодка зима.

Як Марічка тісто продавала

З американських фільмів та мультиків ми знаємо, що дівчата-скаути продають печиво. Насправді, продають не лише печиво, не лише дівчата, і не лише скаути.

У нашому містечку, наприклад, бойскаути пропонують купити попкорн кількох видів на вибір. Ми восени купили банку карамелевого у Роминого футболіста. Ну справді, хіба ж можна оминути увагою свого тренера? А ще – сусідів, учителів, співробітників батьків… Для чого це все? Діти збирають гроші на скаутську організацію.

Членський внесок дівчат-скаутів (про хлопців не казатиму, бо не знаю) складає $15 доларів на рік. Погодьтеся, що це небагато. Притому, що на свята їм влаштовують вечірки із піцою-тістечками-подарунками. Кілька разів на рік вони їздять на ночівлю в готель у сусіднє містечко, де казяться в басейні аж до посиніння, а батьки на все це не здають ані копійки.

Звідкись же мають братися кошти? Не слід забувати про спонсорські внески, звісно, але й продажі печенюшок також приносять прибуток. Окрім того, це розвиває комунікативні здібності, організовує дітей, вчить їх планувати свої дії. Ну і, як приємний бонус, це ще й можливість виграти якийсь приз чи заробити кишенькові гроші.

Не буду більше писати про скаутів, тому що не знаю подробиць їхніх «бізнес-планів». Так склалося, що наші дівчата цього року не продавали печиво. Та досвід продажу Марічка таки здобула.

Цієї весни бейсболісти, софтболісти та футболісти продають заморожено тісто на печиво, щоб назбирати гроші на свої програми. Футболістам, наприклад, потрібні нові ворота, фарба, щоб малювати межі поля, воротарські рукавиці. Кількість команд цього сезону зросла, відповідно, потрібно ще й нові м’ячі закупити. От на це і підуть зібрані дітьми гроші.

Тісто виготовлене із продуктів преміум-класу, без транс-жирів, сертифіковане на кошерність (принаймні так написано на листках, які видаються розповсюджувачам). У пачці, яка коштує $16, – сорок вісім печенюшок. Витягаєш з морозилки, кладеш у духовку – п’ятнадцять хвилин, і печиво готове. (Більше того, коли компанія-виробник розповідала тренерам про своє тісто, наголосила на тому, що його можна їсти і сирим.) А вже вибрати можна на свій смак – спортсмени пропонують шість різних видів. Із білим шоколадом і макадамським горіхом (заявлено, що це лідер продажу, Маріччині клієнти не заперечують цього: замовили 10 коробок, з них одна наша); потрійно шоколадне печиво (шоколадне печиво зі шматочками чорного і білого шоколаду: також 10 пачок, і, знову ж таки, одна – наша); з арахісовим маслом (ну куди ж без нього? Американці пхають його куди треба і не треба, тому нема чому дивуватися – також 10 коробок); дієтичне вівсяне з родзинками (трохи поступається за кількістю замовлень – 8; таке печиво вибрали бабуся з дідусем, тож спечемо, коли вони приїдуть у гості); з уламками (chunks) та крапельками (chips) шоколаду (7 пачок) та з M&Ms (не надто популярне: всього лиш 3).

Першою напад дітисьок витримала школа. Ну кому, скажіть, продавати печиво, як не рідним учителям/методистам/кухарям? І що їм, бідним, робити, усе печиво ж не скупиш? Хтось, як Маріччина учителька, попереджав одразу: у мене племінники продають. Більшість купувала у того, хто перший підскочив. Марічку ощасливили аж троє, і в школі вона продала п’ять пачок.

Далі доня пішла по своїх улюблених магазинчиках-крамницях. Зайшла до «фермера», а точніше, у магазин, де можна купити і те, що вирощують-виробляють фермери (помідори, салат, м’ясо, молоко, масло, йогурти, морозиво, варення), і те, що їм потрібно (корм для тварин тощо). Спочатку розкрутила Джастіна, племінника власника, який там працює. Хлопець дуже любить говорити з Марічкою і називає її найрозумнішою дівчиною, яку він коли-небудь бачив (якщо врахувати, що Джастін ніколи не виїздив за межі Айови, то бачив він небагато, але ж, погодьтеся, приємно таке чути на свою адресу). Такий титул Марічка заслужила, коли якось подумки порахувала суму куплених нею продуктів швидше, ніж Джастін на калькуляторі. Згодом доця опеченюшила ще й самого власника магазину і одного його покупця.

Потім Марічка пішла в аптеку (у США це магазини, які продають не лише ліки, а й супутні товари). Там її також добре знають, бо вона часто після школи забігає і купує шоколадні батончики.

Наступна зупинка – швейна крамничка-студія Moonlight stitching studio. Там Марічка також частий гість – спостерігає, як власниця шиє покривала у техніці квілтинг (близьке до печворку), розповідає, що її дідусь в’яже, і мріє, що він міг би виготовляти щось і продавати у цьому магазинчику. Печиво купила і Деб, і її клієнтка.

Ну а по дорозі трапився банк – то чому б і туди не зайти? Правда, більшість працівників були зайняті, і опеченюшити вдалося лише кількох, але це теж результат.

Перші кілька днів були найвдалішими для Марічки. Після того, як вона пройшлася по своїх улюблених точках, прислухалася до поради Джастіна і разом із татом (самій усе ж лячно) пішла у Courthouse (у центральній будівлі міста знаходиться не лише суд, а й інші державні та федеральні установи), де продала «лише» з десяток коробок, бо багато служб якраз закривалися. Планували повернутися туди ще раз, але не склалося.

Ми з Марічкою прогулялися маршрутом, яким щодня гуляємо з Юлею – тихою вулицею, де живуть переважно пенсіонери – і заповнили ще кілька рядочків у списку покупців.

Ощасливили також кількох Роминих колег по університету. Могли б, звісно, і більше, але Маріччин і Ромин розклади не збігаються, а коли він вільний, то на кампусі вже нікого і не ощасливиш, бо всі розбігаються по домах.

Що цікаво, без пояснень за цей час було всього лише три відмови. Взагалі, усі дуже привітні і радо замовляли печиво, бо діти ж не для себе продають, а для своєї спортивної програми. Відмовляли з двох причин: або вже купили у шустрішого конкурента, або хтось із родичів також продає. Часом добрі бабулі купували, навіть якщо вже замовили у своїх внуків. Отак-от. У декого заморожене тісто лишилося ще з минулого року (того разу тільки бейсболісти продавали, назбирали купу грошей, чим і спонукали керівництво спортивних програм продовжити продаж і цього року), тоді добрі люди просто давали гроші.

Звісно, діти також повинні мати якийсь бонус від цих продажів, окрім нових воріт чи форми. І бонуси передбачені. Якщо за перший тиждень продаєш 10 коробок тіста – отримуєш морозиво і цукерку. Мета – за весь період (2,5 тижні) продати не менше 25 пачок печива. Нагорода – спортивна курточка з символом твого виду спорту (у нашому випадку – з футбольним м’ячем). Якщо ж дитина продає більше 25 коробок, то з кожних 5 наступних отримує $5, тобто продав 30 коробок – отримав $5, продав 40 – $15, 42 – усе одно $15, бо бонус нараховується за кожні 5 коробок.

Марічка одразу казала: «Лише долар з коробки! Це ж мало!» Та потім ми порахували, скільки це буде у процентах. І виявилося, що близько 6 %. Такий самий відсоток ріелтор отримує від продажу будинку. Дізнавшись це, доця заспокоїлася: не так просто заробляти гроші.

Марічка продала 48 пачок печива, ставила собі за мету 50, але останні дні були зовсім не продуктивні, а другу вилазку на кампус так і не вдалося здійснити. Зате, окрім проданого печива, вона принесла програмі $40 чистого прибутку у вигляді добровільних внесків.

Поки дописувала ці нотатки, стало відомо, що Марічка – топ-продавець. А це означає, що свій чесно зароблений долар вона отримає з кожної коробки.

Попереду 4 червня, коли привезуть тісто і його треба буде скоренько розвезти клієнтам, бо ж заморожене, а надворі літо. Тож пізніше напишу, як пройшла розвозка і чи справді печиво таке смачне (про смак тіста не писатиму, бо пробувати його не збираюся J).