Baby shower

У нас іще досі існує купа забобонів про те, чого не можна робити вагітній жінці, зокрема це стосується і купівлі дитячих речей. Американці ж мають інші звичаї і напередодні народження дитини влаштовують Baby shower.

«Злива для немовляти» – так я б переклала назву вечірки, яку ми відвідали у неділю. Колись передбачалося, що жінки, які вже мають дітей, збираються, діляться досвідом із майбутньою мамою і приносять подарунки для дитини. Чоловіків на такі збори не запрошували. Але з часом захід став відкритим і для сильної половини людства, змінилася й сама концепція вечірки.

Незмінним лишається те, що Baby shower влаштовує хтось із друзів чи колег, а не сама вагітна, для неї це має бути сюрприз. Як на мене, дуже гарна традиція: маєш купу подарунків і не стоїш два дні на кухні. Правда, не так багато американців самостійно готують їжу, коли чекають на гостей.

Як правило, Baby shower влаштовують тільки перед народженням першої дитини – бо ж потім жінка уже й сама стає мудрою і може ділитися досвідом. Але це правило не дуже суворе, тим паче що душа завжди прагне свята. Напередодні народження кожної наступної дитини можна робити Diaper shower – «зливу підгузків». І якщо на «зливу для немовляти» приносять пляшечки, одяг та іграшки, то «злива підгузків» говорить сама за себе. Вважається, що решта речей лишилася від братиків-сестричок, а от підгузків ніколи багато не буває.

Ми відвідали «зливу для немовлят», яку влаштували Ромині колеги для інших колег. У двох викладачів незабаром мають народитися діти, тому усі й зібралися обдаровувати їхніх дружин. Зараніше були куплені колективні подарунки (від усієї кафедри) – відеоняні, дехто приносив ще якісь дрібнички для малюків. Усі пакуночки ставили на комоді при вході.

Після обміну привітаннями усі гості пішли у їдальню – наповнювати тарілки. Було кілька видів бутербродів, пардон, сандвічів та гамбургерів. Гамбургер можна було «змайструвати» самостійно, наклавши у розрізану булочку м’яса і додавши барбекю-соус чи гірчицю. Овочевий салат, картопляний салат, квасоля у томатному соусі, копчена курка – усе було смачне, а Блер, господиня вечірки, все нахвалювала кафешку, де вона усе це замовляла. З напоїв – пиво та кока-кола.

Гості зручненько вмостилися на стільцях навколо столиків у внутрішньому дворику або на стільцях біля барної стійки. Так, на подвір’ї будинку Блер стоїть бар. З двома дзеркальними стінами, холодильником, умивальником, купою поличок… А ще там є басейн, але ніхто не купався, бо було досить холодно, хоча Блер стійко витримала вечірку в легесенькій маєчці, лише зрідка промовляючи: «Досить холодно сьогодні».

Після перекуски розмови стали жвавішими. До нас підійшов один із майбутніх татусів, індус Суранджан. Виявилося, що він свого часу вчив російську і навіть пам’ятає дещо з російських народних казок: Баба ЯгА (з наголосом на останній склад), летючий корабель і чоботи-скороходи. Уже давно немає Союзу, але відлуння його існування та впливу на інші країни докочується досі.

Нарешті настала урочиста мить – вручення подарунків. І не лише вручення, а й розпаковування. Усі мали змогу подивитися на новітнє чудо техніки – відеоняню, а також інші милі дрібнички: покривальця, рамки для фото, іграшки тощо. Майбутні матусі виглядали розчуленими та щасливими, господиня тішилася, що всі задоволені.

На завершення бенкету – десерт: фруктовий салат, шоколадне печиво, полуничний чізкейк і торт, прикрашений парасолькою, краплинами дощу і підписом «It’s raining babies» («Дощить немовлятами»).

Міжнародний фестиваль

З початком весни біг часу прискорився, постійно відбуваються якісь події: фестивалі, виставки, зустрічі, збори, але за тим прискоренням ніяк не встигаю записати свої думки та враження. Буду виправлятися… Хоча, здається, я вже таке писала… Та все ж намагатимуся писати частіше, може, коротші дописи, але частіше.

Тепер повертаюся до заявленої теми. Міжнародний фестиваль місцевого масштабу проходив у Джексонвільській початковій школі, місто Фенікс, Мериленд. Мабуть, ми нічого не знали б про цей фестиваль, якби туди не запросили «Лиман». Більшість танцюристів, як і минулого разу, їхали автобусом разом із керівниками ансамблю, але ж ми хотіли подивитися виступ, тому й поїхали усі втрьох, та й Марічка ще замала, щоб їздити сама.

Фестиваль відбувався у величезному шкільному холі. Як тільки ми переступили поріг, Марічці вручили «міжнародний паспорт» – блокнотик, куди можна було наклеювати марки з прапорами різних країн чи ставити штампи. Та їй було не до марок зі штампами – треба було переодягатися до виступу.

Поки наші танцюристи готувалися, ми з Ромою мали змогу роздивитися, які країни представлені на фестивалі, покуштувати національні страви і почитати про цікаві місцини. Спробую перерахувати учасників у тому порядку, у якому були розставлені столи у холі. Починалося усе з Індії. Жінки у сарі люб’язно клеїли бажаючим цятки-наліпки на лоба і пригощали якимись крихітними штучками з тіста. Філіпіни, Тайвань та Китай пропонували свій хліб, кожен – по-своєму смачний. Біля італійського столу можна було поласувати тоненьким печивом,

 яке випікали тут же,

а також подивитися, як розкатують тісто на пасту і нарізають спеціальною машинкою.

Іспанія пригощала печивом, ковбасою та солоним пирогом. Бельгія запрошувала на вафлі – м’які, пухкі та теплі, щойно з вафельниці (звернули увагу на вафельницю – треба буде й собі таку пошукати) – та шоколад – чорний, білий, молочний.

По шоколад до Бельгії ми підходили кілька разів – справді смачний. Україна пригощала… Звичайно ж, варениками! Чесно скажу, не пробувала, але з того, що вони досить швидко скінчилися, можу зробити висновок, що були смачні. Поруч із Україною – стіл Ірландії, де можна було спробувати хліб на соді та підставити обличчя під пензлик вмілого майстра, який ставив зелені цятки-веснянки. Німеччина пропонувала покуштувати жувальних ведмедиків, а США – яблучний пиріг.

Звісно, їжа – то не головне, що було на столах, хоча покуштувати національні страви різних країн – досить цікавий досвід. Майже скрізь їжа була або розкладена по маленьких пластикових скляночках, або пропонувалося наштрикнути шматочок хліба чи ковбаси на зубочистку.

На стендах були карти країн, прапори, фотографії відомих місць, а також речі, характерні для того чи іншого народу. На українському стенді, зрозуміло, не обійшлося без вишитих рушників (хоча у іспанців було щось схоже, і я одразу подумала, що то наш стіл), булави, писанок. Були ще різьблені тарілки, гривні і чомусь… матрьошки…

Поки гості фестивалю проходжалися від столу до столу, пробували хліб та вафлі, поки діти клеїли марки та ставили штампи у свої «паспорти», підготовка завершилася, і на сцені почалося дійство. Першими виступили два китайських дракони – вони рухалися під барабанний бій спочатку на сцені, а потім спустилися до публіки. Публіка радо приймала яскравих велетнів і навіть майже перестала жувати. Найменші дітлахи бігали за драконами. Деякі дуже обережно, ніжно гладили їм хвости, а деякі, переконавшись, що дракони не страшні, а дуже навіть веселі, штурхали кулачками в зад. Думаю, тим хлопцям, що, бідаки, зігнуті тупцяли, зображаючи зади драконів, ці забавки не видавалися аж такими приємними.

Тайванські танцюристи, які вийшли на сцену після драконів, не вразили публіку, тож багато хто знову взявся ходити, жувати і шуміти. Наступними вийшли наші хлопці та дівчата. І, скажу чесно, я страшенно пишалася, коли зала затихла і з неприхованим інтересом спостерігала за коломийкою, а коли після завершення танцю вибухнули аплодисменти, мені на очі навернулися сльози. Гопак супроводжувався аплодисментами від початку до кінця.

Цікаві номери показали філіппінці, ірландці, гарно танцювала індуска, решти я не бачила, бо спочатку допомагала Марічці переодягатися, а потім супроводжувала її у мандрівці по світу. Марічка отримала свою цятку на лоба від індусок. Китаєць на закладці написав три ієрогліфа – Марія китайською (усе правильно, Рома носив ту закладку на перевірку в університет, викладач-китаєць прочитав: Ма-лі-я). Ірландець поцяткував обличчя зеленим.

Ну а в «паспорті» з’явилася купа наклейок-прапорів, лепрекон і трилисник на пам’ять про Ірландію та два штампи. Тризуб («Мамо, вона мені поставила тризуб догори ногами!») і якась невідома німецька квіточка.

Такі фестивалі проходять у Джексонвільській школі щорічно. Як на мене, це цікаво не тільки дітлахам цієї школи та їхнім батькам. Це можливість познайомитися з різними культурами і традиціями, нехай і в дещо спрощеному варіанті. І ще дуже важливо те, що, живучи у США, представники різних народів не забувають про своє коріння і з гордістю заявляють про те, що вони – українці, ірландці, німці, китайці… Сподіваюся, це не останній міжнародний фестиваль, який ми відвідали, а перший з багатьох.