З початком весни біг часу прискорився, постійно відбуваються якісь події: фестивалі, виставки, зустрічі, збори, але за тим прискоренням ніяк не встигаю записати свої думки та враження. Буду виправлятися… Хоча, здається, я вже таке писала… Та все ж намагатимуся писати частіше, може, коротші дописи, але частіше.
Тепер повертаюся до заявленої теми. Міжнародний фестиваль місцевого масштабу проходив у Джексонвільській початковій школі, місто Фенікс, Мериленд. Мабуть, ми нічого не знали б про цей фестиваль, якби туди не запросили «Лиман». Більшість танцюристів, як і минулого разу, їхали автобусом разом із керівниками ансамблю, але ж ми хотіли подивитися виступ, тому й поїхали усі втрьох, та й Марічка ще замала, щоб їздити сама.
Фестиваль відбувався у величезному шкільному холі. Як тільки ми переступили поріг, Марічці вручили «міжнародний паспорт» – блокнотик, куди можна було наклеювати марки з прапорами різних країн чи ставити штампи. Та їй було не до марок зі штампами – треба було переодягатися до виступу.
Поки наші танцюристи готувалися, ми з Ромою мали змогу роздивитися, які країни представлені на фестивалі, покуштувати національні страви і почитати про цікаві місцини. Спробую перерахувати учасників у тому порядку, у якому були розставлені столи у холі. Починалося усе з Індії. Жінки у сарі люб’язно клеїли бажаючим цятки-наліпки на лоба і пригощали якимись крихітними штучками з тіста. Філіпіни, Тайвань та Китай пропонували свій хліб, кожен – по-своєму смачний. Біля італійського столу можна було поласувати тоненьким печивом,
яке випікали тут же,
а також подивитися, як розкатують тісто на пасту і нарізають спеціальною машинкою.
Іспанія пригощала печивом, ковбасою та солоним пирогом. Бельгія запрошувала на вафлі – м’які, пухкі та теплі, щойно з вафельниці (звернули увагу на вафельницю – треба буде й собі таку пошукати) – та шоколад – чорний, білий, молочний.
По шоколад до Бельгії ми підходили кілька разів – справді смачний. Україна пригощала… Звичайно ж, варениками! Чесно скажу, не пробувала, але з того, що вони досить швидко скінчилися, можу зробити висновок, що були смачні. Поруч із Україною – стіл Ірландії, де можна було спробувати хліб на соді та підставити обличчя під пензлик вмілого майстра, який ставив зелені цятки-веснянки. Німеччина пропонувала покуштувати жувальних ведмедиків, а США – яблучний пиріг.
Звісно, їжа – то не головне, що було на столах, хоча покуштувати національні страви різних країн – досить цікавий досвід. Майже скрізь їжа була або розкладена по маленьких пластикових скляночках, або пропонувалося наштрикнути шматочок хліба чи ковбаси на зубочистку.
На стендах були карти країн, прапори, фотографії відомих місць, а також речі, характерні для того чи іншого народу. На українському стенді, зрозуміло, не обійшлося без вишитих рушників (хоча у іспанців було щось схоже, і я одразу подумала, що то наш стіл), булави, писанок. Були ще різьблені тарілки, гривні і чомусь… матрьошки…
Поки гості фестивалю проходжалися від столу до столу, пробували хліб та вафлі, поки діти клеїли марки та ставили штампи у свої «паспорти», підготовка завершилася, і на сцені почалося дійство. Першими виступили два китайських дракони – вони рухалися під барабанний бій спочатку на сцені, а потім спустилися до публіки. Публіка радо приймала яскравих велетнів і навіть майже перестала жувати. Найменші дітлахи бігали за драконами. Деякі дуже обережно, ніжно гладили їм хвости, а деякі, переконавшись, що дракони не страшні, а дуже навіть веселі, штурхали кулачками в зад. Думаю, тим хлопцям, що, бідаки, зігнуті тупцяли, зображаючи зади драконів, ці забавки не видавалися аж такими приємними.
Тайванські танцюристи, які вийшли на сцену після драконів, не вразили публіку, тож багато хто знову взявся ходити, жувати і шуміти. Наступними вийшли наші хлопці та дівчата. І, скажу чесно, я страшенно пишалася, коли зала затихла і з неприхованим інтересом спостерігала за коломийкою, а коли після завершення танцю вибухнули аплодисменти, мені на очі навернулися сльози. Гопак супроводжувався аплодисментами від початку до кінця.
Цікаві номери показали філіппінці, ірландці, гарно танцювала індуска, решти я не бачила, бо спочатку допомагала Марічці переодягатися, а потім супроводжувала її у мандрівці по світу. Марічка отримала свою цятку на лоба від індусок. Китаєць на закладці написав три ієрогліфа – Марія китайською (усе правильно, Рома носив ту закладку на перевірку в університет, викладач-китаєць прочитав: Ма-лі-я). Ірландець поцяткував обличчя зеленим.
Ну а в «паспорті» з’явилася купа наклейок-прапорів, лепрекон і трилисник на пам’ять про Ірландію та два штампи. Тризуб («Мамо, вона мені поставила тризуб догори ногами!») і якась невідома німецька квіточка.
Такі фестивалі проходять у Джексонвільській школі щорічно. Як на мене, це цікаво не тільки дітлахам цієї школи та їхнім батькам. Це можливість познайомитися з різними культурами і традиціями, нехай і в дещо спрощеному варіанті. І ще дуже важливо те, що, живучи у США, представники різних народів не забувають про своє коріння і з гордістю заявляють про те, що вони – українці, ірландці, німці, китайці… Сподіваюся, це не останній міжнародний фестиваль, який ми відвідали, а перший з багатьох.
На подібних заходах я теж часто плачу! Останній раз пустила сльозу під час концерту на честь річниці з дня народження Тараса Шевченка. Хор виконував "Реве тас стогне", а я плакала, як дурепа. Сама не знаю чому:)
ВідповістиВидалитиРозумію тебе, Ірчик! Ми тільки що прийшли з Шевченківських читань. У кінці усі разом з хором стоячи співали "Заповіт", і у мене сльози річкою бігли... Я їх витирала, а вони знову бігли...
ВідповістиВидалити