Східні мотиви

Нам здаються таємничими та незрозумілими культура та звичаї східних країн. Та, виявляється, Європа для Сходу не менш далека, дивна і загадкова. До такого висновку я дійшла, спілкуючись зі студентами з Китаю, Кореї, В’єтнаму та Тайваню.
Не скажу, правда, що я аж так багато з ними спілкуюся, бо вони, хоча й дуже привітні, тусуються переважно з собі подібними і поза парами цвенькають по-китайськи (окрім в’єтнамців).
З самого початку навчання виявилося, що вони й знати не знають, що за країна Україна і де вона знаходиться. Зрештою, я на це й не сподівалася, але справжнє прозріння прийшло до мене пізніше. Група мала підготувати доповіді про різні країни, але не занудство на зразок площі, кількості населення тощо, а щось цікавеньке. Не можна було розповідати про рідну країну (таку доповідь ми робили на початку семестру) і про сусідів. Так і вийшло, що тайка Меггі розповідала про Францію, а в’єтнамець Хай згадував Париж. На цьому я й зупинюся детальніше.
Меггі – дуже емоційна дівчина, і доповіді у неї також виходять яскраві та експресивні. Вона розповіла, що в університеті в Тайвані вивчала французьку і добре пам’ятає, як викладачка повчала їх, якщо раптом вони опиняться у Франції, ні в якому разі не пити суп, бо їх вважатимуть невихованими особами…
- Ви уявляєте, французи їдять суп ложкою! – Меггі подавала цю інформацію як неймовірне відкриття.
- А ще вони їдять його на початку трапези, а не в кінці, як ми, – з інтонації можна було прочитати щось на зразок «Ну й диваки! Як так можна?»
Що вона ще розповідала про Францію – я не пам’ятаю, основний посил був – цих диваків неможливо зрозуміти. Коли настав час питань і коментарів, я зауважила:
- То не тільки у Франції, у всій Європі суп їдять ложкою.
До мене приєдналася мексиканка Сесілья:
- І ми їмо ложкою.
- Взагалі-то, якщо ви досі не помітили, в Америці також їдять ложкою, – підсумувала викладачка.
- Упс. Вибачте. Я не знала, – Меггі знітилася, було помітно, що вона розраховувала не на такий ефект.
Хай чомусь не зміг вибрати якусь одну країну, тому розповів потрошку і про Австралію, і про Сінгапур, і про Японію, і про Туреччину, і про Париж. Так-так, я не помилилася. Список був саме таким. Інформація про Париж також була незвичайною. Виявляється, туди небажано їхати з середини липня по кінець серпня – людей не пускають у ліси, бо вони можуть загорітися. А ви не знали? Отож бо й воно! Ні в якому разі не плануйте візит до Парижа на літо!
Чесно кажучи, мені просто мову відібрало. Не хотілося ні коментувати, ні питань ставити. Зате викладачка оживилася:
- А де знаходиться Париж?
- У Європі.
- А що це? Країна?
- Це територія в Європі.
- Ні, любий мій, Париж – це столиця Франції. Як ти розумієш, у місті немає лісів, хіба що парки. Де ти взяв цю інформацію?
- На туристичному сайті.
Отак-от. Париж – це територія в Європі. Якщо ви раптом цього не знали. Що вже казати про Київ…
Картину уявлень про Європу довершила доповідь кореянки Юуран, яка вирішила поділитися своїми знаннями про Росію. Вона нічого не розповідала про саму країну чи про те, які там дивні живуть люди, що і чим вони їдять, ні. Зосередилася на станції «Мир», точніше на тому, чому її демонтували. То все неправда, що казали про нестачу грошей, насправді це через невідомі страшні бактерії, які зі станції «Мир» привезли на Землю, і тепер планета під загрозою! Станцію збираються десь затопити, тож бактерії можуть через океан розповзтися по всьому світу!
На запитання викладачки, де вона вишукала цю страшилку, Юуран не могла дати певної відповіді. Та, на мою думку, це не так і важливо. Важливо інше – які далекі уявлення східних людей про Європу від реальності.
Обмізкувавши усе це, я подумала й про інше: наші уявлення про Схід також не є абсолютно правдивими. Що ми знаємо? Що вони їдять паличками, основна страва – рис, полюбляють незвичні для європейського шлунку спеції. Що у Китаї дешева робоча сила і дуже погана екологія, у Кореї розвинені високі технології, а про Тайвань я нічого й сказати не можу… Та й самі тайки, коли розповідали про свою країну, зосередилися чомусь на службі доставки й готелях. В’єтнамка Вай із тремтінням у голосі повідала про культ предків і те, що часом у її співвітчизників вселяються злі духи і усі цього дуже бояться. У той же час її співвітчизники-одногрупники Хай і Кевін підняли її на кпини: мовляв, для чого казочки розказуєш, у таке давно ніхто не вірить. Вай серйозно відповіла: «Я вірю. І це правда». От як їх після цього зрозуміти? А ще вони суп п’ють, причому не на початку, а в кінці трапези. Що тут скажеш? Дивні люди…
Ще менше ми знаємо і розуміємо, коли йдеться про арабські країни. З одного боку, вони дотримуються усіх обрядів і традицій і найменше піддаються впливу ззовні. З іншого…
Якось перед початком пари монгол Чінран розважався: запускав музику різних країн. Ми могли не тільки чути пісню, а й бачити кліп на екрані, що висів поверх дошки. Подивилися уже Діму Білана (це Чінран поставив швидше для себе, а не для мене, він вважає, що знає російську, тому старанно підспівував), кліпи китайського і корейського гуртів. Корейці співали надзвичайно романтичну пісню, а завдяки англійським субтитрам я навіть зрозуміла, про що вона. «Я не можу бути твоїм принцом», – співає сумним голосом красивий юнак і при цьому обіймає дівчину. «Чому???» – ніяк не можу зрозуміти я. Усе стає ясно у кінці пісні: дівчина помирає від раку. Отака-от сумна любовна історія по-корейськи. Після чергових маніпуляцій Чінрана на екрані з’являється купа дівчат у шортиках і топіках. Ніби прокидається зі сну Абдалла з Саудівської Аравії:
- Друзі! Та це ж моя мова!
Усі присутні у кімнаті дівчата одночасно обернулися до Абдалли:
- Як це? Хіба у вашій країні таке дозволяється?
Замість пояснень ми тикали на оголених дівчат на екрані.
- Ну ви ж не думаєте, що у нас усі жінки ходять замотані, – Абдалла також жестикулює, ніби обмотуючи собі голову. – Сучасні люди цим не переймаються. То пережитки минулого. Правда, ще не скрізь жінкам можна ходити з непокритою головою…
Ні, я не зможу зрозуміти цих людей. Якщо не скрізь можна ходити з непокритою головою, то де ж їм можна ходити з голими ногами й животами? Європейці усе-таки зрозуміліші: суп їдять ложкою, рис – виделкою, не лізуть купатися вдягнуті і не дзвонять у поліцію, якщо жінка сама зупинилася у готелі…

Чи є межі у свободи?

У словниковому тлумаченні демократії свобода є важливим складником цього політичного ладу. Але чи є межі у свободи, чи може вона бути безмежною? Звичайно, життя будь-якої держави регламентується певними нормативними актами. Але існують також правила неписані…
Це був вступ, термінів більше не буде, будуть роздуми, спричинені недавньою подією.
Про те, як часто у Штатах притягають до суду за сексуальні домагання, відомо у всьому світі. Це може бути необережно сказане слово – зрештою, просто комплімент! – неоднозначний жест або навіть погляд, у якому «жертва» вбачає бажання близьких стосунків. Так, викладача одного з місцевих університетів звільнили за те, що він притримав двері для студентки, яка несла якесь обладнання, а потім зайшов за нею в аудиторію. Дівчина розцінила це як натяк, і викладача звільнили.
Ще легше образити чорних. Так, колись із цією расою жорстоко поводилися, утримували у нелюдських умовах. Час розплати настав аж тепер. Ще п’ятдесят років тому Мухамеда Алі, тоді чемпіона Олімпійських ігор, не пустили до ресторану тільки тому, що він чорний. Тепер часи змінилися. Чорні мешканці Америки мають ті самі права, що й білі, навіть не так, вони мають більше прав, тому що можуть поскаржитися на дискримінацію за расовою ознакою. Збоку це виглядає, ніби діти жаліються виховательці, що хтось їх образив. Але подібні скарги руйнують людські долі.
На цю тему мене наштовхнуло звільнення викладача факультету мистецтв з університету, де викладає Рома. Художник, за сумісництвом викладач, проводив на парі зі студентами обговорення якоїсь теми. І сказав таку фразу: «Я у цьому закладі безправний, як негр на плантації». Цього було достатньо. Знайшлася людина, яка переповіла цю фразу деканові. Викладача звільнили того ж дня. Я спочатку наївно подумала, що звільнили за те, що він поскаржився на свою лиху долю, поділився зі студентами своїм болем, що його, очевидно, недооцінюють. Але ні. Не знаю, чи ви вже здогадалися, але звільнили його за вживання слова «негр». Це заборонене слово. Можна казати «чорний» чи «афроамериканець», але ніколи – «негр».
Рома учора читав обговорення цієї події на університетському сайті. За два дні набралося більше сотні повідомлень. І багато людей констатують той факт, що абсурдно придиратися за одне слово. Однісіньке слово руйнує людині долю! Я не обізнана з подробицями життя того художника, але раз він викладав, хоча й вважав цю роботу майже каторгою, значить, вона йому була потрібна... У США не так просто знайти хорошу роботу, як це здається з того боку океану.
Та, обміркувавши цю ситуацію з усіх боків, Рома дійшов до висновку, що іншого виходу не було. Раз знайшовся «ображений», він би досягнув свого якщо не через декана, то через президента університету, а як не через президента, то через суд… Але тоді б полетіло більше голів… Зрештою, репутація закладу усе одно підмочена… А міг же сказати «раб» замість «негр»…
Щоб це не здавалося одиничним випадком, наведу ще один приклад. Телемайстра звільнили за те, що, коли його чорний колега зачепив візком із чорною фарбою, він жартома сказав: «Ви і мене хочете пофарбувати у чорне?» Колега це сприйняв не як жарт, а як особисту образу. І швиденько побіг жалітися шефу. Результат: висококваліфікованого спеціаліста, який пропрацював у компанії не один десяток років, звільнили за расову дискримінацію. І хай би вже, якби хоч справді недолюблював афроамериканців, так ні, його найкращим другом якраз був чорний, але кого то цікавить. Потім ображений колега зрозумів свою помилку і навіть просив, щоб телемайстра взяли назад, але було вже пізно.
Звичайно, я не хочу сказати, що усі чорні використовують свій колір шкіри як прапор чи перепустку у краще життя. Ні, вони дуже різні, так само, як і білі. Адже характер і моральність не залежить від кольору шкіри.
Коли Рома вперше заходив до школи, де зараз вчиться Марічка, і запитував, чи можна буде приєднатися до навчального процесу не з самого початку року, адміністраторка сказала йому прямо в лоба: «Не переживайте, ваша дитина не буде цілими днями дивитися на таких, як я». Рома був шокований. Бо якби він сказав щось подібне, його могли б притягнути до відповідальності, а тут сама адміністраторка, приємна чорна жіночка, таке говорить. «У нас класи змішані, ми стараємося, щоб було приблизно порівну і білих, і чорних діток». Отак-от…
Здається, частина чорних і досі вважає себе меншовартісними… Може, саме звідси їхня хвороблива увага до сказаних слів, жестів, поглядів? Їм ніби хочеться підтвердження власної думки про інакшість, от вони й чіпляються до слів…
*** *** ***
Раз я почала про свободу, то гляну на це питання ще й з іншого боку. Здається, я вже раніше писала, що дітей до дванадцяти років не можна самих кудись відпускати чи лишати вдома. Не можна також захаращувати подвір’я. Чому не можна, адже це приватна територія? А тому, що сусіди напишуть скаргу, і господаря, який не навів лад на подвір’ї, оштрафують на чималу суму. Білизну на вулиці вивішують сушитися тільки вихідці з колишнього Союзу, американці собі такого не дозволяють, бо це може зачепити естетичні смаки сусідів. Не можна також розпивати спиртні напої на вулицях, у не відведених для цього закладах, а також при дітях. Дітям до 21 року не можна навіть знаходитися у тому залі кафе чи ресторану, де вживають алкогольні напої. Це не закінчується нічим хорошим ні для них, ні для дорослих, ні для закладу – його можуть просто закрити. Є й інші «не можна» і, можливо, до них я ще колись повернуся…