Мої три вагітності. Третя

Стільки всього хочеться написати, що навіть не знаю, з чого почати. Мабуть, із того, що цього разу все було якось інакше. На початку мене нудило не лише вранці, а цілими днями. І вся їжа й напої здавалися зовсім не смачними. От просто зовсім без смаку. П’ю капучино, яке я так люблю, а воно ніяке. Їм тірамісу – знаю, що воно смачнюче, а смаку не відчуваю. Смачною була тільки картопля, якої хотілося весь час. Бажано смажена і бажано з м’ясом. Хоча може бути й пюре, і молоденька, й запечена. Уже тоді з’явилася підозра, чи не хлопчик там часом командує? Але я відкинула цю думку, бо вважала, що наша з чоловіком спеціалізація – дівчатка.

В англійській немає образливого слова «старородка», та все ж протягом вагітності мене направляли на додаткові аналізи, УЗД та скрінінги – because of age. І, мушу визнати, мені й самій цього разу було важче. Фізично. Ніяк не могла вмоститися спати, бо заважав живіт. Причому не лише останні кілька тижнів, а кілька місяців до терміну. Та й взагалі не була така активна, як перших два рази. Під кінець було важко ходити, бо живіт виріс величенький, що й не дивно, бо малюк виявився найважчим із трьох. Під кінець навіть у машину ледь залазила, та й то не по-людськи: спочатку задок, а потім уже підтягала ноги. J І спина боліла, якщо багато ходила чи стояла, хоча з першими двома такого не було, і я ще дивувалася, що часом вагітні жаліються на біль у спині.

І на початку вагітності, і в кінці мучила печія. Не так щоб аж страшенно мучила, але й приємного мало. Кажуть, то через те, що дитя має багато волосся. З Юлею також була печія, а вона народилася майже лиса. Андрійко волохатенький, але не аж такий, щоб дуже вже. Так що кількість волосся тут ні до чого. Так само, як і форма живота. Усі три рази він у мене не був «розпластаний» по всьому тілу, а «стирчав» попереду. Пам’ятаю, ще першого разу сусіди в Черкасах казали, що з таким животом має бути хлопчик. Хахаха. З трьох один. От вам і народні прикмети. ;)

Коли перше ж УЗД показало хлопчика, ми з Ромою трохи розгубилися. От якось не були готові, справді. Що робити з дівчатками – знаємо, купу дівчачих одежок-причандалів маємо. Але в нас буде хлопчик! Чесно кажучи, я навіть трохи побоювалася, бо хлопчики – це ж зовсім інший світ. Але якщо й були якісь сумніви, що я впораюся з новим викликом, вони розвіялися разом із першим криком малюка і моїми сльозами щастя.

Марічка хотіла саме братика, бо в кількох її подружок є маленькі братики, і «вони такі милі!». Юля ж бурмосилася, що всі хлопці хулігани, штовхаються й штрикаються. Але коли вперше побачила Андрійка, сказала, що він краще, ніж вона собі думала. І тепер, коли малюк не спить, Юля завжди поруч. Щоб дивитися, пильнувати, допомогти, якщо потрібно. «Давай, Андрійку, давай, ти ж козак, ти все зможеш!» – каже вона, спостерігаючи, як братик намагається тримати голівку, лежачи на животику. Маленького принца всі люблять. І тепер ми вже не уявляємо, що замість нього міг би бути хтось інший.

А от реакція людей на те, що в нас буде хлопчик, а вже є двоє дівчат, відверто дивувала. Усі, як один, радісно вигукували: «Ну нарешті! Вітаємо! Ви, певне, дуже щасливі, що буде хлопчик!» Особливо це, звісно, стосувалося Роми. «О, чоловік, певне, пишається, що нарешті дочекався хлопчика!» Га? Чого? А якби була дівчинка? Рома добре знає, що з дівчатами також дуже цікаво. Вони інші, так. Їм не байдуже, що вдягати на тренування з футболу. Вони легко відволікаються, бо «ой, метелик» чи «ай, пташка». Вони багато базікають і не надто пильнують, куди полетів м’яч, але й із ними можна грати у футбол. Доведено коучем Романом. ;) Зате вони знають все про принцес і поняшок, а їхні обійми й поцілунки найсолодші в світі.

Та ми з Ромою здалися. Простіше кивати й усміхатися, ніж пояснювати, що ми наважилися народити третю дитину не тому, що страшенно хотіли хлопчика і це була наша остання надія, а тому, що хотіли ще одного малюка. Незалежно від статі. Хлопчик – добре, щось новеньке-цікавеньке. Дівчинка – чудово, у нас стільки всього для неї є. Головне – аби маля було здорове.

Якщо з Марічкою я писала дипломну про Юду і читала Достоєвського, з Юлею – виключно дитячі книжки про чарівні світи (от як у Діани Він-Джонс), бо доросла література з її тривогами й проблемами зовсім не читалася, то з Андрійком був баланс дорослого, підліткового й дитячого. А ще ми чимало писали, перекладали й редагували. І головне – попідтягали всі хвости до дня народження. J

Лікарі

Кейті, яка вела другу вагітність, років два тому переїхала, і мене перевели до іншої милої лікарки – Вікі. А що вона не веде вагітних, то останні дев’ять місяців я відвідувала лікарку Зьорчер. От її якось і не назвеш по імені, хоча до більшості лікарів і персонал, і пацієнти звертаються по імені. Андреа, Сем, Вікі. Але доктор Міллер, доктор Зьорчер, доктор Бірман… Може, тому що вони все ж старші…

Про Міллера, нашого сімейного лікаря, я вже колись писала. Мабуть, у фб. Це височезний стрункий бородатий дядько. Лисуватий спереду і з кумедним хвостиком ззаду. Кумедним, тому що злегка кучерявим і з незмінною червоною резинкою. Ще з незмінних аксесуарів – годинник із Міккі-Маусом (це так зворушливо виглядає!), плетені вовняні светри з візерунками, грубий шкіряний ремінь із велетенською пряжкою і грубі чоботи. От не знаю, влітку, певне, він все ж не в чоботах ходить… Треба буде якось спеціально влітку навідатися й перевірити. J І ось цей високий лікар Міллер говорить дуже тихим голосом, майже пошепки, так що одразу треба нашорошувати вушка, щоб його розчути. А ще він дуже демократичний і зовсім не категоричний. І ніколи не дратується.

Чому я раптом про нього згадала? А тому, що моя лікарка Джералін Зьорчер нагадує мені одночасно Міллера й Уляну Супрун. Вона також висока і старомодна. В окулярах, не користується косметикою і не надто переймається тим, що в неї на голові, хоча має досить довге волосся, злегка помережане сивиною. Вона завжди ходить у штанях, грубих черевиках і товстих шкарпетках, навіть улітку. І щоразу вибачається, що в неї завжди холодні руки. А ще вона вміє жартувати з серйозним виразом обличчя і має дуже добрі очі. Одним словом, щастить мені на лікарів.

Цього разу мене записали на консультацію до Бірмана, хірурга, до якого я хотіла минулого разу. Але тепер я вже хотіла до Майкла ЛаБела. Минулого разу він добре виконав свою роботу, тому хотілося знову до нього. Виявилося, що в нашій клініці він не приймає, хоча у лікарні все ще оперує, а на консультацію до нього треба їхати в Декору, це 40 хвилин від нас. Ну що ж, поїхали.

Майкл дуже втішився. Казав, що немає кращої похвали для лікаря, ніж пацієнти, які вертаються. Знову й знову дякував, що прийшли саме до нього. І нам було приємно знову бачити його усміхнене обличчя. За останні шість років він майже не змінився. Тільки запустив борідку. Мабуть, задля солідності, бо надто вже молодо виглядає. J

А в день операції страшенно тішився медперсонал, бо вже скучили за ЛаБелом. «З ним так приємно працювати», – знову і знову повторювали медсестри.

Уже за операційним столом Майкл знову запропонував назвати малюка Майклом, якщо вже цього разу це хлопчик. Та в нас було ім’я, яке чекало вже 15 років. Ще протягом першої вагітності ми з Ромою вирішили, що дівчинку назвемо Марією, а хлопчика – Андрієм. Марії вже чотирнадцять, а Андрійко нещодавно з’явився на світ.

Мої три вагітності. Перша

Взагалі-то, ці дописи мали написатися ще до народження малятка. Та якщо поздавати вичитані тексти я встигла, то здійснити цей намір забракло часу. А може, просто хотілося відпочити напередодні великої події…

Немає двох однакових вагітностей, як немає двох однакових людей чи сніжинок. J Кожна особлива, унікальна, і, якщо не стається катастрофи, в кінці відбувається диво народження…

Перша

Певне, найекстремальніша. Про те, що в мені поселилася маленька людинка, я дізналася в гуртожитку. Другий курс магістерки, я працюю літредактором у жіночому журналі і маю хорошу сусідку по кімнаті. Єдиний її недолік – вона щоранку встає в шостій (а я могла б спати до восьмої), миє голову, а потім у кімнаті сушить волосся. Феном. І за це хочеться прибити її отим триклятим феном (вибач, Іваночко, але були такі думки J).

Гуртожиток для вагітної – це, звичайно, ще та радість. Уранці всі встають, намагаються пробитися до ванни й туалету, і нікому й невтямки, що тобі потрібніше, бо ранкова нудота з тобою рівнісінько увесь перший триместр. І хоч у нашому блоці й не було надто людно, і не всі вставали в один і той самий час, бо комусь на пари, а комусь – на роботу, та все ж це було не надто приємно. Але ще гірше було, коли нудило в дорозі, а дорога з Троєщини на Поділ – це, на секундочку, не п’ять хвилин, на славному Московському мосту (як там він зараз називається?) ні вийти – бо хто ж тебе потім там підбере, ні всидіти… Еееех…

А потім ми переїхали на квартиру на Солом’янці. Та спочатку треба було стати на облік. У Троєщинській поліклініці, бо ж саме там тимчасово прописані. А потім – уже в поліклініці на Солом’янці, заповнивши купу папірців, відвідавши купу начальницьких кабінетів (бо прописані в іншому місці). В результаті, сходити туди буквально один чи два рази (виявилося, що в них не працює лабораторія, і тому аналізи треба здавати в іншій поліклініці або приватній клініці) і перевестися в жіночу консультацію в Черкасах.

Реферати писалися, статті редагувалися, але було зрозуміло, що якщо дві справи ще можна потягнути, то три – то вже занадто. Від чогось треба відмовлятися. Ясно, хто в пріоритеті. А далі що? Брати академку чи кидати роботу, хоч попрацювала буквально якихось півроку? Але написати диплом, при цьому працюючи й поїдаючи відрами морозиво, не видавалося можливим.

Майже щодня, вертаючись з редакції, я заходила у крамницю «М’ясо. Птиця» і купувала собі відерце морозива. Не відро, а відерце, грамів так на 400. І нерідко сама все з’їдала. За один раз. От страшенно хотілося морозива. Я його тоді стільки з’їла, що потім довго не могла навіть дивитися на нього.

Коли вже в Черкасах ходила в жіночу консультацію, обов’язково купувала свіжі пиріжечки й булочки – там був величезний стіл з випічкою з хлібзаводу чи кондитерської фабрики. І нічого, не відклалося. Що то значить, молодий організм і гарний обмін речовин.

Хочеться, щоб було стрункенько, але щось думки почали стрибати…

Роботу я покинула, хоч як це було сумно, та про мене не забули і згодом, коли Марічка трохи підросла, я повернулася. Разом із Марічкою ми писали дипломну про трансформацію образу Юди в сучасній літературі. Тоді ж мені надзвичайно пішов Достоєвський: «Ідіот», «Брати Карамазови», повісті. З великих текстів лишилися, здається, «Гравець» і «Біси», але до них я так і не повернулася. Вже не було того настрою. А після певних подій, певне, вже й не повернуся. Але тоді дуже добре зайшло. Пам’ятаю, коли говорили про дипломну, однокурсниці жартували, що, певне, мудра дитина виросте, раз з мамою такі теми досліджує.

Минуло майже п’ятнадцять років, а я й досі часто згадую ту жіночу консультацію. Зрештою, то не обов’язково мало відбуватися в Черкасах, по всій Україні ставлення до жінок однакове… Хочеться вірити, що зараз щось змінюється, і не лише в приватних клініках. Але щодо державних – не дуже вірю… Особливо часто я згадувала ті відвідини лікарки цього року, коли регулярно ходила до своєї гінекологині. Про неї я обов’язково напишу в іншому дописі, бо вона того варта, а зараз – про людей із минулого.

Не секрет, що до гінеколога ніхто не любить ходити. Але, забігаючи наперед, зауважу, що в Америці ці походи аж ніяк не такі стресові. Ти відчуваєш підтримку й солідарність, а не приниження. Мало того, що тебе розпинають на кріслі, ще й додають коментарі типу «Ну чого ти кривишся? Я ж скраєчку. Чи ти кривишся і коли чоловік заходить?» Такі фрази не стираються навіть після того, як в іншій країні ти чуєш зовсім інше: «Так, я знаю. Також дуже не люблю цю процедуру. Потерпи ще трішечки. Я майже закінчила. Все. Молодчина!» Ні, не стираються, навпаки, згадуються знову й знову.

Так само, стаючи на ваги на початку будь-якого візиту до американського лікаря, я згадую, як важилася протягом першої вагітності. Акушерка, груба і нахабна жінка, яка постійно втридорога намагалася втюхати якісь диво-мазі, яких нібито ніде в місті не можна купити, казала мені: «Ти шо – досі не зважилася? Для цього інститутів кінчати не треба». От тяжко їй було посовати ті гирьки, хоча то її робота, і я аж ніяк не мала важитися сама. Американські медсестри сто разів тобі подякують, що ти стала на ваги, і не згадуватимуть ні про які «інститути».

Так, я досі згадую ту фразу і мені досі хочеться плакати від неї. Вагітну жінку так легко образити… Хоча подібні фрази ображають будь-кого.

Мушу все ж зауважити, що не всі лікарі були такими грубими. На денному стаціонарі працювала дивовижна лікарка, до якої всі хотіли потрапити, і все питали, коли вона повернеться на дільницю. Бо то було її покликання і до своїх пацієнток вона була дуже доброю і відкритою.

Ще перша вагітність мені запам’яталася кількома днями в лікарні «на збереженні». У кімнаті нас було кілька мам-бегемотиків, які переходжували. Ми і по сходах ходили, і кола довкола лікарні намотували, а воно якось не дуже допомагало.

На ліжку навпроти була Таня. Вона дуже поспішала. Просила лікарів простимулювати пологи, бо хотіла повернутися додому до 1 вересня. Дитина йде у перший клас – вона не може таке пропустити. На перше вересня її відпустили додому, і вона все одно народила першою серед нас.

Поруч стояло Людине ліжко. У Люди була товста руса коса до пояса, їй було тридцять, це була перша довгоочікувана вагітність. Вона була страшенно розгублена і не впевнена, що буде хорошою мамою. Зрештою їй зробили кесарів.

Ми започаткували традицію – та, хто першою сяде на ліжко рожениці, піде наступною. Я всілася на Людине ліжко і теж скінчила кесаревим. (Не думаю, що це пов’язано. J )

Біля вікна лежала Лєна. Тоді вона здавалася мені значно старшою. Зараз я розумію, що їй було десь стільки, як мені зараз. Лєна здавалася дуже мудрою жінкою – напевне, на фоні нас, жовторотиків. У неї ледь не розпався шлюб. А потім вона завагітніла, і все ніби змінилося. Та вона не була впевнена, що можна склеїти те, що вже розвалювалося, тому майже весь час ходила сумна. А вдома на неї чекали чоловік і донька-підліток.

Та найколоритнішою була вісімнадцятирічна Оксана, яка приїхала з якогось райцентру. (Так, це важлива деталь. ;) ) Вона без упину балакала, все одно, на яку тему. Завжди перебувала в чудовому настрої і знаходила приводи для веселощів. Сердилася тільки на свого чоловіка, бо він… страшенно її ревнував! Так, ревнував жінку з велетенським пузом до кожного побаченого чоловіка, а до лікарів як ревнував! Не уявляю, що твориться в головах таких ото чоловіків? J

Оксана, як і я, багато читала. Тільки якщо в мене на тумбочці були «Брати Карамазови», то в неї – ціла купа журналів типу «Отдохни», «Лиза», «Теленеделя» тощо. І коли вони жваво обговорювали Сашу Бєлого, я не знала, про кого йдеться. А коли Оксана запитала, що я читаю, і я відповіла, що Достоєвського, вона попросила розповісти, про що книжка. Вислухавши, зробила висновок: «А, це, типу, детектив». Ну, мабуть, можна й так на це подивитися…

А ще Оксана була дуже забобонна. Моя бабуся казала, що в неділю не можна мити голову, бо гріх. У Оксани ж таких «прикмет» був цілий букет: у понеділок не можна, бо люди нападатимуться; у середу не можна, бо волосся сіктиметься; у п’ятницю не можна, бо чоловік буде п’яниця. Коли можна? Лишаються вівторок, четвер і субота. Але в четвер теж не можна, бо взагалі не можна митися й міняти спіднє. Чому? Певне, ми всі були настільки шоковані, що навіть не спитали Оксану.

Оксана вважала, що я вчуся на вчительку укрмови, бо дуже вже правильно говорю. Вона ж балакала живою черкаською говіркою.

Ще з яскравих і неприємних спогадів тієї першої вагітності – коли вже перед кесаревим голили станочком по сухому. Це страшенно боляче. До сліз. А від того, що медсестра голить мовчки, з відстороненим виразом обличчя, можливо, навіть трохи сердитим: ну чого кривишся? а хто тобі казав, що буде легко? – ще більше хотілося плакати. А коли подерту шкіру щедро залили йодом, сльози вже самі котилися…

Тут також голили по сухому, бо ж шкіру перед тим продезінфікували, не може бути ніяких допоміжних гелів. Але дуже обережно, делікатно, з розумінням того, що це болить. При тому знову і знову вибачаючись і прохаючи ще трішки потерпіти. Коли тебе розуміють, коли тобі співчувають, можна і потерпіти…

Можна, звісно, ще згадати, як на другу ніч після пологів, коли я опинилася у двомісній палаті (бо розбила термометр, так би ще одну ніч ночувала сама), верещав сусідчин хлопчик. Дитина надривалася, але жодна медсестра (а їхні двері – поруч із нашою палатою) так і не зазирнула. Або згадати чудові ліжка з пружинними сітками, які прогиналися ледь не до підлоги. Жінкам після пологів, для яких сісти чи встати – це надзавдання, звичайно, тільки такі й треба. Такі витончені тортури…

Але це ж уже не про вагітність… А взагалі, ця перша була найактивніша для мене. Два переїзди – на Солом’янку, а потім – у Черкаси, поїздки автобусами й поїздами (де ніхто не готовий поступитися вагітній першою поличкою), чого тільки не було. Полежавши трохи з мамами-слониками і зрозумівши, що це аж ніяк не прискорює процес, я стала ходити на ніч додому. Пішки. Хоч то й не надто близько. Аж до самого дня Х.

Далі буде…

Продаж випічки, заморожена піца та інший фандрейзинг

Відповідаючи у фейсбуці на питання й коментарі до мого посту про продаж випічки (bake sale), я зрозуміла, що варто написати про це більше.

Довго думала, з чого ж почати – з нашого досвіду чи з опису того, як, власне, працює фандрейзинг у США. Для початку, мабуть, нагадаю, що «фандре́йзинг (англ. Fundraising- процес залучення грошових коштів та інших ресурсів (людських, матеріальних, інформаційних тощо), які організація не може забезпечити самостійно, та які є необхідними для реалізації певного проекту або своєї діяльності в цілому».

Практика фандрейзингу дуже поширена у США, зокрема так школярі чи студенти заробляють кошти на свої навчальні програми, поїздки тощо. Рома неодноразово купував у своїх студентів брауніз чи печиво. Щороку восени хлопці-скаути продають попкорн у бляшанках ($10-15), а навесні – квиточки на обід ($5), де пропонують курячий і квасоляний суп, молоко, каву і купу солодощів на вибір. Звісно, вони самі й порядкують на тому обіді – насипають-наливають, прибирають посуд і витирають столи. Дівчата-скаути восени продають горішки-цукерки і пропонують передплатити журнали на будь-який смак зі знижками, а взимку продають свої фірмові печенюшки ($4 за пачку). Спортсмени (футболісти, бейсболісти, софтболісти) наприкінці весни продають заморожені печенюшки (позаминулого року велика коробка коштувала $16, минулого – $18). Улітку команда плавців заробляє гроші, продаючи заморожену піцу. Восени минулого року батьки малюків продавали butter braids (поки що не знаю, що це таке, якісь кекси з начинкою, але незабаром знатиму, бо Марічка також таке продаватиме, але про це – пізніше), щоб докласти кошти на нову будівлю садочка. У старшій школі час від часу також організовують обіди ($5), а зібрані кошти йдуть на розвиток мистецьких програм тощо.

Мабуть, думка зрозуміла: майже весь час хтось щось продає. :) Здебільшого – родичам, сусідам, друзям. Для Марічка це неабияка проблема, бо ж родичів у нас тут немає, та й друзі або в Україні, або в Меріленді, ну, чи Каліфорнії… Одним словом, далеко. Але вона потихеньку розширює мережу своїх постійних клієнтів – привітністю, дружелюбністю й відкритістю. Так, хоч що вона продає, завжди у неї купують у фермерському магазинчику. Причому не тільки власники (вони ж – продавці), а й покупці того магазину (з дозволу власників). Не раз траплялося, що Джастін пропонував лишити список і сам продавав для Марічки. Серед постійних покупців також – касири аптеки, власниця крамниці товарів для творчості. Ну і сусіди. Щоправда, намагаємося не «трусити» їх щоразу, хіба що самі попросять. :) Є, наприклад, сімейство Елсберндів, яке вже два місяці поспіль підтримує і Марічку, і Бруклін, ще одну сусідську дівчинку. В обох купили і піцу, і пироги. Марічка, продавши їм піцу, не планувала заходити ще й з пирогами, але вони сказали, що, раз минулого разу купили піцу і в Марічки, і в Бруклін, то й пироги куплять в обох. :) Отакі у нас сусіди.

Отак якось непомітно від загального перейшла до нашого досвіду. Але перед тим, як розповісти, що й коли продавала Марічка, скажу ще про те, що у вартість товарів для фандрейзингу закладена собівартість і націнка, яка, власне, і йде на розвиток відповідних програм чи видів спорту: скаутського руху (гроші лишаються на потреби загону), закупівлі обладнання (ворота, м’ячі для футболістів) тощо.

Перший Маріччин (і наш) досвід продажу – cookie dough (заморожене тісто на печенюшки). Про це я писала майже два роки тому. Тоді Марічка продала 48 коробок і заробила гроші не лише на розвиток футболу у Вест Юніон, а й для себе, бо продала найбільше і заробила дуже симпатичний бонус у розмірі $70.

На сьогодні за Маріччиними плечима уже не лише продаж cookie dough, а й скаутського печива. Так, воно недешеве, так, подібне печиво (точніше, деякі різновиди) можна дешевше купити в магазині. Але це традиція, підтримка скаутського руху, а ще – розвиток організаторських здібностей у дівчат. Окрім коштів для загону, вони отримують призи для себе (за певну кількість проданих пачок): браслети, кулончики, набори для творчості, іграшки тощо.

Ну а останній досвід – збір коштів на поїздку до Флориди на Outback Bowl (що це таке і програму для танцюристів можна подивитися тут). І ми ще лише на початку шляху, бо на подорож потрібно $1300-1500 (залежно від вартості перельоту). Вдасться заробити більше – чудово, бо з кожною танцюристкою має бути ще й дорослий (хореограф не рахується), а можна, щоб і вся сім’я поїхала.

Усе це дивовижне дійство має відбуватися у кінці грудня 2015 – на початку січня 2016, але з огляду на те, що треба назбирати чималу суму, фандрейзинг почали вже з лютого. Метою місяця (точніше трьох тижнів) було заробити $75. Дівчата продавали заморожену піцу (9 видів: з канадським беконом (насправді це така шинка:) ); з пепероні (гостра салямі); з ковбасою; «делюкс» (тобто з усім); з шинкою і грибами; сирна; сніданкова з шинкою; сніданкова з ковбасою; з яблуками і корицею (теж сніданковий варіант) по $9.

Для орієнтиру: у піцерії велика піца коштує $12-15; у гуртівні заморожена – $10-12 за 3 шт.; у місцевому магазині заморожену можна купити за $5-6. Тобто, знову ж таки, дорогувато… Щоправда, на захист піци мушу сказати, що вона справді дуже смачна, смачніша, ніж звичайна заморожена. Мабуть, тому що дуже свіжа.

Метою було продати 25 піц, з кожної піци дівчата мали отримати по $3. Але Катріна (хореограф) сказала, що якщо продадуть більше, то їхній заробіток підніметься до $3.5 за піцу. Марічка продала 20 – зима, мороз, та й, чесно кажучи, якось довго розкачувалася… Але кілька дівчат продало по 40, а Маріччина подружка з мамою і дідусем – цілих 200! (Мені це досі в голові не вкладається… Щоправда, коли вони усе це розвозили, вирішили, що аж так багато продавати не варто, бо велика морока – треба або усе це одразу розвезти, або знайти місце, де зберігати. І те, й інше, як розумієте, непросто. :) ) Тож дівчата отримали по $3.5 за піцу. Ледь не забула, вони ще й отримували бонуси у вигляді піци: 20 проданих – 1 зароблена, 25 проданих – 2 зароблені, 40 проданих – 3 зароблених і т.д.

На березень планка уже була трохи вищою – $125. Дівчата продавали заморожені пироги-булочки-торти (по $11-18) і брали участь у продажі власної випічки. Торти, хоч і дуже апетитні на вигляд (цього разу був дуже гарний кольоровий буклет) і, вірю, дуже смачні, були явно задорогі. Чесно кажучи, я не була впевнена в успішному продажі, бо ми самі такої дорогої випічки не купуємо (хоча в рідної дитини, звісно, купили три пироги – ледь не посварилися, коли вибирали. J дві піци також купили, ага, а третю вона заробила). Перед очима немає того буклету, бо віддали хореографу разом із грошима і чеками, та все ж спробую пригадати, які там були смаколики. Французький шоколадний; шоколадно-м’ятний; лимонний з меренгою; кокосовий; яблучний; вишневий; малиновий; полунично-ревеневий; ягідний пироги; ванільний чізкейк; асорті з різних чізкейків; булочки з корицею.

З пирога (торта, булочок) дівчата отримають по $4. Цього разу мета також була – продати 25 пирогів. Попри мої сумніви, Марічка її досягла. Окрім того, отримала ще й чек на $25 від добродійки з аптеки.

Ну і про досвід участі у продажі випічки (bake sale).

Усього-то день на кухні – і шарлотка, голандський яблучний пиріг (3 штуки – один лишився нам), сирні рогалики з журавлиною, банановий кекс (2 шт.), кольорові мафіни (17 шт -5 нам J), печиво – на столі. Ага, ще кілька пакетів сумішей для перекусу, купованих і розфасованих – вони гарно продаються. 

Уранці, уже перед bake sale, Марічка спекла ще й брауніз, щоб були свіжі (тому їх немає на фото).

Дитина наторгувала 57 доларів. 

Дещо лишилося. Здебільшого – з дорожчого. Але шарлоткою ми пригостили сусідів. Вони у нас хороші, та й купують у Марічки піцу/скаутські печенюшки/пироги, так що це була нагода віддячити.

У день продажу випічки Марічка з Ромою розвозили заморожену піцу, тож разом із піцою викладачі Upper Iowa University отримали ще й пиріг чи брауніз як бонус (там також є кілька постійних покупців).

Рома сказав, що у більшості дівчат асортимент був ширший, ніж у нас. Але нічого, це наш перший bake sale. Перед Великоднем буде ще один. Марічка вже обдумує, що пекти. Сказала: "Будемо пекти не один день, а два".

Так що, якщо хтось вам казатиме, що американці не вміють готувати, плюйте межи очі. Я майже весь день провела на кухні, Марічка також потрудилася, а, виявляється, ми слабаки. :) Нічого, до наступного разу я ще іграшок із фетру нашию – якраз до Великодня. Кролі вже є. 

Взялася за курчат. А будуть іще яйця і пташенята. Марічка також береться за голку.

Ще кілька слів про bake sale. Коли розповідала про це на своїй сторінці у фейсбуці, писала, що це поширена практика у США. А виявилося, не так все однозначно. Справа в тому, що провінційна Америка відрізняється від Америки мегаполісів. І те, що широко практикується в одній частині, табу – в іншій. Ленор Шкеназі, поборниця права дітей розвиватися поза рамками, в які їх затискають дорослі, розповідала якось у своєму блозі про те, як дівчинку, яка ходила і продавала свої печенюшки, оштрафував санітарний контроль, бо в неї, звичайно, не було ніякого дозволу. (А взагалі, хоча це поза моєю сьогоднішньою темою, у Шкеназі дуже цікавий блог. Ну справді, хіба нормально, коли сусіди дзвонять у поліцію, бо дитина сама гуляє на вулиці? Чи їде в метро. Так, безпека – це дуже важливо, але дітям потрібен простір для загального розвитку, для розвитку самостійності та впевненості в собі. Але це зовсім інша тема. Може, я до неї ще повернуся. А поки що – читайте Шкеназі. І – так: свобода – одна з найголовніших причин, чому нам із чоловіком подобається життя у провінції. Діти самі ходять до/зі школи, до/з бібліотеки, до друзів, у парк тощо. Для мене це дуже важливо.) Але ми живемо у маленькому містечку, де всі підтримують усіх і, зокрема, з радістю купують домашню випічку. А продавали дівчата свої смаколики, до речі, у двох банках, які не лише дозволили розкласти смачні скарби на своїх столах, а й анонсували bake sale серед своїх клієнтів. Отак-от.

Здається, щось пропустила… Та, думаю, ще напишу і про другий продаж випічки зокрема, і про фандрейзинг у цілому, бо ж Марічці ще збирати і збирати… Попереду новий цікавий досвід! У планах – продаж попкорну і напоїв після звітного танцювального концерту, морозива і напоїв на День незалежності і ще купа всього…

Буду рада відгукам, коментарям і цікавим перевіреним (!!!) рецептам – щоб не дуже складно, не дуже довго, але гарно. Пишіть, друзяки!

Весняні концерти

Із настанням весни дуже пожвавилося наше світське життя. J Причому одразу з настанням календарної весни. На самісінькому початку березня ми ходили на «Парад ансамблів» – концерт, де грали ансамблі 5-х, 6-х, 7-8-х класів і старшої школи.

Я вже, здається, згадувала, що два роки тому наша школа об’єдналася зі ще однією. Раніше була North Fayette School, а тепер – North Fayette Valley School (NFV). Для молодших школярів нічого не змінилося – вони вчаться у своїх містечках, а от починаючи з сьомого класу, школи зливаються в одну. 7-8 класи вчаться у Valley, а 9-12 – у старшій школі Вест Юніона. (Не знаю, чи варто нагадувати, що наша школа і без того була поділена між двома містами? :) 1-4 класи – Вест Юніон, 5-6 – Файєт, 7-8 тепер – у Веллі, а 9-12 – знову у Вест Юніон.) Якщо вже почала про об’єднання шкіл, напишу ще кілька слів. Дві районні школи об’єдналися в одну, щоб мати можливість надавати дітям більше можливостей – різноманітні клуби, гуртки тощо. Вибір і так був чималий, але, об’єднавши два бюджети, адміністрація змогла додати кілька цікавих програм. Для дітей найбільшою проблемою було те, яким буде новий талісман школи. :) У нас був яструб, у Веллі – тигр. Довго діти щось там малювали, пропонували купу різних ідей, а в результаті новим талісманом став тигрояструб. J І вашим, і нашим.

Так, це був відступ. Вертаємося на концерт. Тож там було по два ансамблі п’ятикласників і шестикласників – North Fayette і Valley. 7-8 класи об’єднані в один ансамбль (ми ж пам’ятаємо, вони вже вчаться разом). І окремо – величезний ансамбль старшої школи.

Як на мене, це була гарна ідея – показати прогрес, якого досягають діти за час своєї «шкільної музичної кар’єри». Почали концерт п’ятикласники. Коротенькі мелодії, трохи різкуваті звуки, але все злагоджено й відпрацьовано. Далі грали ансамблі шестикласників. Довші, плавніші мелодії – неозброєним вухом помітно, що діти досягли неабияких успіхів за два роки занять музикою.

Коли дійшла черга до 7-8 класів, музика перенесла нас зі шкільного спортзалу (на сцені актової зали неможливо було вмістити стільки музикантів) у якийсь концертний зал. Про те, що ми таки в школі, нагадували лише блакитні футболки з тигрояструбами, в яких були музиканти.

Коли заграли старшокласники, ми остаточно перенеслися в інший вимір, де була лише музика – з дрижаннями, напівзвуками, напівтонами, ніжна, крихка, чарівна. Я людина, дуже далека від музики (якось уже розповідала вам, що в першому класі вчитель музики сказав, що мені ведмідь на вухо наступив…), тому описую лише свої відчуття, але музика відносила слухачів у якісь далекі казкові світи. Окрім насолоди для слуху, була ще насолода для очей. Керівник ансамблю старшокласників так натхненно диригував, що від нього просто неможливо було відвести погляд. Стільки емоцій, пристрасті, кайфу! І той кайф передавався залу. Після виступу він виглядав, як спортсмен, який щойно встановив якийсь рекорд – стомлений, але щасливий.

І, так, я не перестаю дивуватися, що все це відбувається на рівні звичайної районної школи…

***

А ще я сьогодні розповім про танцювальні змагання, які ми відвідали у цю суботу.

Уже третій рік навесні Марічка з дівчатами виступає на змаганнях – у березні й квітні. Цього року – уже з найстаршою групою (6-8 класи, а в старшій школі – уже свої танці й, відповідно, свої змагання). З’їжджаються десятки танцювальних колективів з навколишніх міст і містечок (і не з одного штату).

Поки чекаємо на виступи групи, де змагатимуться наші дівчата, маємо змогу подивитися й на інші колективи. Цього разу мені вдалося визначити переможців у двох групах, які змагалися до наших. :) Часом буває, що якийсь колектив помітно сильніший за інші – складніша хореографія, абсолютна злагодженість рухів… А те, що всі танці містять характерне па – високе підняття ноги (як в канкані :)) – полегшує завдання суддям, бо завжди помітно, чи одночасно дівчата піднімають ноги. Але часом трапляється, що всі колективи на рівні, і лише судді здатні зауважити якісь дрібні помилочки.

Та я сьогодні хотіла написати не зовсім про танці. Коли я розмірковувала «Про школу і спорт», уже говорила про те, що американський тренер не скаже: «Займатися ти, звичайно, можеш, але на матч (змагання) я тебе не візьму». Звісно, діти (та й їхні батьки) й самі усвідомлюють межу своїх можливостей, але в той же час вони можуть спробувати свої сили.

Це був довгий вступ. :) На паркеті – багаточисленний дівчачий колектив у чорно-біло-блакитних трико і чорних штанах. Волосся в усіх зібране в акуратні «гульки». Усі дівчата – як на підбір: високі, стрункі, довгоногі. Усі, крім однієї – маленької, товстенької, з непропорційною будовою тіла. Майже одразу зрозуміло, що це – особлива дівчина. Найімовірніше, із синдромом Дауна. (Як колись зауважив Рома, ставлення до таких людей закладене уже в тому, як їх називають: у США – люди з особливими потребами, в Україні – з вадами. Думаю, коментарі чи пояснення зайві.) Вона не встигала за ритмом танцю, відставала, помилялася, але вона танцювала!

Поки тривав виступ, я не знала, на кому зосередити увагу. Дівчата були злагодженим організмом, і лише одна ланка вибивалася, але дуже-дуже старалася, можливо, більше за всіх інших. А ще я думала про те, як оцінювати цей виступ. Якщо враховувати помилки маленької людинки, яка, попри все, перемагає себе, то, звісно, колектив далеко не заїде, але ж дівчата танцювали дуже гарно, і несправедливо було б не оцінити їхню вправність.

Я для себе не змогла вирішити цю дилему. А для суддів, мабуть, і не було ніякої дилеми: колектив посів перше місце в своїй групі.

А взагалі, це таке емоційне піднесення – дивитися дитячі виступи. Навіть коли діти вже не вважають себе дітьми. :) Підлітки ж бо – то окрема вікова (і видова? :)) група: вже не діти, ще не дорослі… Такі собі шукачі себе… Саме на паркеті дехто з них віднаходить себе – віддається повністю, і це видно по усмішці й блиску в очах. А хтось і далі сумнівається й боїться помилитися – «вдягає» усмішку, щоб приховати свої справжні почуття. Але всі вони молодці й варті аплодисментів.

P.S. Це лише частина березневих подій (та й місяць іще не закінчився), але про bake sale (продаж випічки) я напишу окремо, бо це – частина чималої теми. Чекайте! ;)

Про школу й спорт, або

Спорт заради великих досягнень чи спорт заради здоров’я та задоволення?

У п’ятницю ходили на звітний концерт NFV Drill Team – танцювальної команди старшокласниць (9-12 класи). Їхні виступи чергувалися з виступами молодших танцюристок – Just for Kix, де в старшій групі (6-8 класи) займається Марічка. (А взагалі, вона танцює в Just for Kix уже четвертий рік.) Щоразу, приходячи на подібні концерти, у мене виникає одна й та сама думка: «Як же це круто, що дозволяють займатися всім, хто хоче».

Дванадцять дівчат на паркеті: високі й низенькі, товстенькі й худенькі – і всі танцюють справді круто! Злагоджено кожен рух, кожен поворот руки чи голови. Подобається тобі танцювати – танцюй!

Спостерігаючи за виступами і захоплюючись дівчатами, я думаю й ще про дещо. Згадую, як років у сім ходила на гімнастику. Недовго ходила. Чому? Тому що тренер усіх принижувала. Ну, це я зараз така мудра і можу знайти правильне слово. Тоді ми всі стояли рядком і думали, мабуть, що вона має право говорити те, що вона говорила. Тренування починалося з того, що вона розповідала, які ми всі товсті ковбаси і страшенні нездари. Ну добре, не всі. Було дві «звізди», яких вона хвалила. А решта – товсті нездари. При тому, що всі мені завжди казали, яка я худюча, як тріска, і що треба терміново набирати вагу, бо знесе вітром, тренерка знаходила у мене «пузо». Я так і не зрозуміла, чи подобається мені гімнастика… Коли ти весь час боїшся зробити щось не так, навряд чи щось може вийти…

Марічка також починала ходити на гімнастику. Їй було 5 років. І то була Черкаська ДЮСШ. Марічці подобалося. Перші кілька разів вона аж світилася, показувала, чого навчилася. А потім категорично сказала, що більше не піде. Чому? Бо Вероніка, так звали тренерку, весь час кричить. Вона кричала не на малих, на старших, які займалися у той же час у тому ж залі, але малявки одна за одною відмовлялися ходити на тренування. І я їх розумію.

А ще у першому класі вчитель музики сказав, що мені ведмідь на вухо наступив. Досі ніхто не може переконати мене, що у мене є слух. Це не про спорт, але доречно, бо я хочу проілюструвати думку про те, як легко зламати віру дитини у власні сили.

У США все навпаки. Може, американці навіть трохи перегинають палицю, але вони постійно говорять дітям, що вони зможуть, що вони – молодці, підтримують їх і хвалять навіть за незначні успіхи. Не лише батьки, а й тренери, хореографи. Це вселяє віру і дає сили на справжні успіхи. Так, неідеальні дівчата їздять на різні змагання і посідають призові місця. Плавці з swim team самі можуть вибрати, яким стилем плаватимуть на змаганнях. Ну справді, рідко кому вдається гарно плавати всіма стилями. А Марічка через боязнь недостойно виступити за команду не хотіла ходити у swim team, хоча пройшла уже всі рівні плавання і плаває так, як мені ніколи не навчитися. :) Тепер, коли Марічка знає, що можна самій вибирати стиль плавання, вже не може дочекатися літа, коли відкриють басейн і почнуться тренування команди плавців.

У футбол також усіх беруть. Тренери-волонтери (здебільшого – батьки) розставляють гравців на полі згідно вмінь. Зрештою, діти ж також добре знають свої можливості й розуміють, що не кожен може бути нападником. Та якщо хтось попроситься – його прохання виконають, бо ж головне – fun!

Саме про це ми говорили з Ромою після повернення з концерту. У нас був спорт великих досягнень, щоб підготувати спортсменів щонайменше на Олімпіаду. Ну і фізкультура, яка нікому не подобалася і нікому не була потрібна. А в американців головне – щоб діти мали fun, тобто щоб їм було весело й цікаво. Це стосується і шкільних уроків фізкультури, і спортивних секцій.

Якщо у когось ще є стереотипи щодо «неспортивності» американців, запитаю таке: як багато спортивних секцій для старшокласників пропонує українська школа? Думаю, я знаю відповідь… На жаль… А американські старшокласники мають вибір. Американський футбол, бейсбол, баскетбол, волейбол – для хлопців (може бути ще й звичний нам футбол та інші секції – то вже залежить від матеріальної бази школи). Танці, чірлідинг (підтримка хлопчачих команд на іграх; і, ви не повірите, – чірлідери зі своїми танцями-кричалками також їздять на змагання!), волейбол, баскетбол, софтбол – для дівчат. Я перерахувала лише ті секції, про які я знаю напевно. Марічка ж іще не в старшій школі, тому мої знання цієї сфери поки що обмежені. :) Але точно можу сказати: вибір є. І наша школа не якась спеціалізована, а звичайна, можна навіть сказати, сільська. :)

Знову трохи відійду від теми спорту, але продовжу про вибір: окрім спортивних секцій, є ж іще музичний ансамбль, заняття якого проходять під час уроків (ті, хто не грає на музичних інструментах, можуть тим часом робити домашні завдання або читати), а серед вибіркових предметів, починаючи уже з сьомого класу (чому Марічка неабияк тішиться) є драма…

За відвідування спортивних секцій чи гуртків (програмування роботів; німецький розмовний клуб; мистецький клуб тощо – знову ж таки, всіх ще не знаю, бо до старшої школи ми ще трохи не доросли) не потрібно платити, якщо, звісно, не рахувати вартість форми чи костюмів і їжі, коли спортсмени їдуть на змагання (якщо, звісно, у них немає спонсора, а таке також трапляється). Так, вони всі їздять на змагання чи ігри. Танцюристи та чірлідери змагаються з собі подібними з усього штату (змагання проходять двічі-тричі на рік). Футболісти, баскетболісти та інші «істи» – грають з командами із сусідніх шкіл. Виграють – проходять далі. Одним словом, усе по-дорослому.

Я б сказала, що у США дуже розвинена спортивна культура, зокрема і в школах. Спортсмени мають повагу однокласників і високий рейтинг серед однокласниць. На шкільні матчі приходять, звісно, не лише для того, щоб уболівати за своїх, а й щоб поспілкуватися, потусуватися. Причому «тусуються» не тільки старшокласники, а й учні середніх класів. Спортсмени, які гарно показали себе у шкільних командах, мають переваги при вступі в коледжі та університети, бо ж там також є свої команди, а гарні гравці всім потрібні. Марічка з однокласниками, роздумуючи про те, який університет обрати для вступу, враховують і фактор улюблених команд: не будеш же вступати в Університет Айови (The University of Iowa) , якщо ненавидиш їхню команду і символіку взагалі? :) А от Iowa State University - інша річ.

Може, написала не зовсім струнко, та, сподіваюся, можна зрозуміти головну думку. :)