Що турбує американських студентів

Цей допис я планувала написати наприкінці минулого року – як результат мого занурення у студентське середовище, але не так сталося, як гадалося. Свята відгриміли, тож тепер час повертатися до звичного режиму життя (і написання дописів такожJ).

Про зовнішній вигляд американців, зокрема і студентів, я вже писала, тож трохи повторюся, але додам і нові подробиці. На початку навчального року переважна більшість студентів обох статей ходила у майках (футболках), шортах (джинсах) і в’єтнамках (альтернативи немає). Звісно, траплялися окремі екземпляри у спідницях чи платтях, часом навіть на підборах – але то вже надзвичайна рідкість. Шорти поступилися місцем джинсам, на майки зверху стали вдягати сорочки чи светрики, але в’єтнамки ще довго не здавали позиції, тримали оборону, мабуть, аж до грудня. З в’єтнамок американська молодь одразу переходить на уги – м’які чоботи з овчинки, такі собі сучасні валянки. Знаю, що вони модні, і в Україні також. Знаю, що багато голлівудських зірок обирає уги. Та, як на мене, вони остаточно вбивають останні натяки на жіночність. У них усі стають схожі на клишоногих ведмедів. Особливо американці, які й без валянок не надто переймаються зовнішністю.

Звісно, є ще кросівки, але за популярністю вони не дотягують до угів. Уги можна зустріти вже у вересні, коли більшість усе ще приклеєна до в’єтнамок. У жовтні їхнє співвідношення наближається до 50/50. Ну а вже у листопаді-грудні уги святкують свою абсолютну перемогу. І перемога ця настільки переконлива, що хлопці заздрять дівчатам і також хочуть дефілювати у цих м’яких і зручних валянках. Слово «дефілювати» звучить тут як знущання, але це не брак слів і не випадковість, саме так я й хотіла сказати.

Англійську я вчила в оточенні інших іноземців, тож пізнавала світ американського студентства здебільшого через читання університетської газети і спілкування з Емануелем, студентом-американцем, моїм розмовним партнером. Саме в газеті The Towerlight, яку випускають студенти Таусонського університету, я й прочитала колонку редактора, який обурювався: чому тільки дівчатам можна насолоджуватися зручністю і комфортом угів? Він переконував хлопців плюнути на все і переходити на валянки, бо це надзвичайно зручно й тепло. Чому вони досі не відгукнулися на його заклик – не знаю. Можливо, хлопці більш консервативні й старі добрі кросівки їх цілком влаштовують. А може, великі розміри угів не так і просто знайти…

Раз згадала про газету, скажу про неї ще декілька слів. The Towerlight – повноцінний кольоровий часопис на двадцять чотири сторінки. Виходить двічі на тиждень. Наповнення – різнопланове і досить цікаве. Звісно, багато уваги приділяється проблемам, які хвилюють молодь (алкоголь, наркотики, права студентів тощо), є трохи політики (певна тема освітлюється представниками і демократів, і республіканців), статті про культурні та спортивні заходи, кросворди. Я із задоволенням читала дописи колумністів – одні пишуть із гумором про щодення, інші – серйозно про глобальні речі (смерть, аборти). Цікаво, що колумністів раз на рік обирають читачі. До їхньої уваги пропонуються уривки дописів кількох претендентів – хто набере більше читацьких голосів, той і буде мати свою колонку. Так, наприклад, хлопець, який розмірковував про смерть і мав намір висвітлювати екзистенційні теми, переміг дівчину, яка збиралася розповідати про моду. Значить, філософія буття цікавить читачів більше, ніж мода…

Особисто мені дуже імпонує те, що часопис зроблено дуже професійно. Це не якась шкільна листівка, яку її творці гордо називають «газетою», а серйозне видання, над яким працюють серйозні люди, які серйозно ставляться до своїх обов’язків.

Зі студентського часопису ми з Емануелем неодноразово черпали теми для бесід. Починали з обговорення статті, а заходили дуже далеко. Так, наприклад, дуже цікава розмова склалася після прочитання матеріалу про алкогольний енергетичний напій Four Loko, надзвичайно популярний серед американських студентів. Його популярність зумовлена низькою ціною ($2-3) і швидким сп’янінням. Дах рве швидко тому, що у напої змішані кофеїн, алкоголь, гуарана та амінокислота, яка міститься у енергетичних напоях на зразок Red Bool. Одна баночка Four Loko дорівнює великій чашці кави (350 мл) і кільком бокалам пива. За фруктовим смаком алкоголь не дуже чути, тому запросто можна подужати кілька банок, а от наслідки дуже сумні. Добре, якщо усе закінчиться обіймами з порцеляновим другом – а такий кінець вечірки практично неминучий, як стверджує Емануель. Сам він навіть пробувати не хоче цю вибухову суміш – йому досить того, що він бачить, у якому стані після Four Loko перебувають його друзі. Нерідко через Four Loko молодь потрапляє у лікарні у стані тяжкого алкогольного отруєння.

Звісно, такі речі не лишаються непоміченими. Мічиган – перший штат, який заборонив продаж цього небезпечного напою. Активно обговорюється питання про заборону додавання кофеїну в алкогольні напої, тому що така суміш не тільки вводить людину у стан ейфорії, але й страшенно шкодить здоров’ю.

Я приділила стільки уваги опису цього напою навмисно. У Штатах заборонено купувати та вживати алкогольні напої у віці до двадцяти одного року. Та коли заборони зупиняли молодих і зухвалих? Є старші товариші, є підробні студентські квитки. Американські гуртожитки також гудуть добряче, хоча мені усе ж здається, що до наших їм далеко… Я розповіла Емануелю, що, коли була студенткою, наші хлопці в горілку додавали спрайт. Емануель – що вони змішують з горілкою Red Bool. Та коли я згадала про йоржа – у хлопчини очі на лоба полізли: хіба можна мішати пиво з горілкою?

Заборона на вживання алкоголю до двадцяти одного року не взята зі стелі, а зумовлена особливостями американського стилю життя. Більшість їздить на автомобілях (громадський транспорт не дуже розвинений, тому мати машину – необхідність, а не питання комфорту), водії повинні бути уважні та обережні. Цікаво, що у США допускається сідати за кермо, випивши один – два келихи вина чи пива. Але якщо станеться аварія, платитиме водій, який вживав алкоголь, навіть якщо він не винен і чинив усе за правилами. Але ж молоді та зухвалі не можуть обмежитися келихом вина, і нерідко сідають за кермо у стані «нам море по коліно і гори по плече», тому й ввели це обмеження. Хоча, як ви вже зрозуміли з моєї розповіді, закон далеко не всіх зупиняє. Та навіть враховуючи цей факт, кількість п’яних у США та Україні нема чого порівнювати… Просто американці не мовчать, публічно обговорюють свої проблеми, шукають шляхи їх вирішення.

Поруч із алкоголем, звісно, мають бути і наркотики. І про це також писали в The Towerlight. Студент, який, зрозуміло, не називав свого імені, розповів журналістам про свій досвід із наркотиками. Він курив марихуану, його на цьому спіймали. Після курсу лікування зобов’язали відвідувати психологічні заняття для колишніх наркоманів і щомісяця здавати аналізи. Хлопець усе це виконує, в аналізах немає слідів наркотиків, хоча він продовжує вводити себе у стан ейфорії – знайшов синтетичний замінник наркотику – цілком легальний препарат, який можна вільно придбати в аптеці. Це при тому, що у США навіть антибіотики чи ліки від тиску відпускаються за рецептом!

Щось не дуже струнка у мене виходить оповідка. Мабуть тому, що дуже багато хочеться вмістити, і я досить довго «виношувала» цю тему. Що ж, продовжу про те, що турбує американських студентів.

Один із тижнів листопада був присвячений правам і проблемам транссексуалів. Виявляється, і в Америці потрібно відстоювати їхні права! Про це ми з Емануелем недовго говорили. Зійшлися на тому, що й у США, й в Україні більшість не захоплюється цією категорією людей. Після закінчення цього тижня у The Towerlight з’явився гнівний допис керівника якоїсь студентської організації. «Чому цей тиждень так тихо пройшов у Таусоні? Чому студенти не цікавляться, що університет робить для захисту прав студентів та викладачів транссексуалів? Як можна бути такими байдужими до проблем свого оточення?» Це, звісно, дуже скорочений варіант, але стає очевидно, що в американських транссексуалів – купа проблем і ними також хтось повинен перейматися…

Цілу кампанію розгорнули проти дражнилок – це явище виявилося поширеним і в школах, і у вищих навчальних закладах. А мені думалося, що в Америці, де кожен ходить, як хоче – хто у піжамі на заправку, хто в магазин у бігуді – ніхто нікого не дражнить, бо не переймається ні своїм, ні чужим зовнішнім виглядом. Я була не права…

Не секрет, що депресія – чи не найпоширеніша хвороба Західного світу, яка простягає свої лапенята і до Східної Європи. Та для деяких секрет, що психічні розлади можна використати у власних корисливих цілях. Так, наприклад, один студент погрожував своїй викладачці, що викинеться з вікна, якщо вона не поставить йому гарну оцінку. Перелякана викладачка побігла до колеги, а той порадив їй усе розповісти у деканаті. У результаті для студента викликали швидку і забрали на лікування. Мабуть, іншого разу він випробовуватиме інші способи впливу.

Інший студент майже весь семестр не з’являвся на пари, а напередодні іспиту приніс довідку від психіатра, що у нього депресія, тому він не міг повноцінно навчатися, і пару лабораторних робіт – щоб показати, що щось він усе ж таки зробив, нехай із запізненням. Можливо, викладач, а це був мій коханий чоловік, і взяв би до уваги довідку, та студент виглядав надто весело і щасливо як на людину у тяжкій депресії. Це викликало підозри. Окрім того, виявилося, що лабораторні він робив не сам, а використав минулорічні роботи свого товариша. Цього вже Рома стерпіти не міг. Плагіат у США суворо карається. Вперше можуть просто зробити зауваження, а вдруге – виключити з університету. Тож цьому депресованому студентові доведеться переслуховувати курс і або взятися за розум, або придумувати нові «відмазки».

У кінці минулого року усі коледжі та університети штату обговорювали непересічну подію – студента виключили із коледжу через написаний ним твір. Курс називався Creative writing (щось на зразок «Основ літературної творчості»), і передбачалося, що студенти придумуватимуть усілякі історії на пропоновану тему чи певного жанру. І один зі студентів, колишній солдат, який не один рік пробув в Іраку, написав, що йому подобається вбивати. «Коли ти вбиваєш вперше – це дуже страшно, і ти не знаєш, як житимеш із цим. Та з кожним разом стає легше, ти втягуєшся і вже отримуєш від цього насолоду. Це стає твоїм життям». Звісно, це страшні слова. Але ж це було творче завдання! Будь-хто міг придумати будь-що, але не солдат, який страждав від того, що за станом здоров’я більше не може воювати. Армія оплатила йому навчання. А коледж відправив його на лікування і хтозна, чи буде він вчитися далі.

Думаю, не може бути однозначного ставлення до цієї події. З одного боку, звісно, дивно, як можуть так утискати в правах людину у демократичній країні, де нібито можна говорити що завгодно і самовиражатися як завгодно. От людина і самовиразилася! Чоловік казав, що писання було для нього терапією, йому ставало легше після того, як він переносив свій біль на папір. Так ні, цього не можна робити!

З іншого боку, я розумію вчинок керівництва коледжу і шум навколо цієї події. Не раз і не двічі траплялося, що до шкіл та університетів приходили учні з автоматами. Подібних ситуацій за будь-яку ціну намагаються уникнути, виявити перші сигнали і попередити нещастя. Хоча часом здається, що зусилля направлені не в те русло…

Щоб не закінчувати допис на такій сумній ноті, розповім трохи про студентський побут. Гуртожитки на кампусі велетенські. Зрештою, кампус також немаленький – між корпусами курсує шатл – автобус, який возить студентів. Звичайно, можна і прогулятися, але коли ти запізнюєшся на пару, а корпус – в іншій частині студмістечка, то краще проїхатися, аніж бігти. Деякі вирішують цю проблему по-іншому – їздять на велосипедах (біля кожного корпусу є «стоянка», де можна припнути свого залізного коника), скейтах або роликах. Моя викладачка англійської розповідала, що один її студент майже завжди приїздив на пари на роликах. Заходив в аудиторію, знімав їх, ставив поруч зі столом і знову взував після пари.

Так-так… Щось я відволіклася… Про що ж ішлося? Точно, про гуртожитки. Студенти живуть у кімнатах по двоє-троє, туалет/душ – один на дві кімнати. У кожній кімнаті обов’язково є кондиціонер і холодильник. «Маленький. На одну пляшку пива», – сказав Емануель. Кухні у них не передбачено. Зате на кампусі – купа різноманітних їдалень та кафешок зі стравами на будь-який смак: і піца, і суші, і кошерна їжа.

Востаннє, коли я бачила Емануеля, було досить холодно – усього пару градусів тепла. «Я люблю, коли холодно. Ця погода – якраз для мене», – сказав Емануель, вдягнутий у джинси, смугасту майку і тоненький бавовняний піджак. Коли ми збиралися виходити з бібліотеки на вулицю, я вдягнула куртку, закуталася у шарф, сховала вуха під шапкою, а руки – в рукавички. Емануель запхав руки у кишені. «Мабуть, по рукавиці», – подумала я. Мене це не здивувало, адже я уже не раз бачила взимку людей у шортах і угах на босу ногу чи шубах і в’єтнамках. То чому б і Емануелю до тоненького бавовняного піджачка не вдягнути рукавиці?

Думала, що мене вже нічим не здивуєш, та моєму розмовному партнерові вдалося: з кишень він витягнув… шкарпетки! «Люблю холод, але руки мерзнуть», – прокоментував він, побачивши, куди спрямований мій погляд. «Однакових не знайшов», – додав Емануель, натягаючи сіро-чорну смугасту шкарпетку на праву руку і синьо-чорну – на ліву. «Буває», – відповіла я…

Сезон зимових вечірок розпочато!

У той час, як студенти утричі активніше вгризаються у граніт науки напередодні іспитів, викладачі влаштовують собі вечірки з нагоди закінчення навчального року. Для них іспити аж ніяк не найскладніша частина курсу: готуватися до лекцій не треба, реферати та лабораторні перевірені, тепер черга студентів показати свої знання та вміння.
Саме на таку вечірку ми ходили усією сім’єю минулої суботи. У США часто на розважальні заходи потрібно приносити їжу та напої. Результат – розмаїття страв. Ми взяли маленькі пиріжечки зі слойоного тіста з різною начинкою та сік.
Спочатку викладачі факультету комп’ютерних технологій знайомили своїх колег із дружинами та дітьми. Щоправда, дітей було не так і багато. Окрім Марічки, хлопчик її віку і двоє ще менших – чотирьох і шести років. Правда, сиділо ще двоє набурмосених підлітків. Очевидно, їх майже усі знали, бо мама давно працює в університеті, то вони сиділи буками і чекали сигналу, коли можна буде нарешті поїсти. Ми ж перезнайомилися з купою людей. Декого з них уже не раз зустрічали у коридорах університету, коли заходили до Роми в офіс, але стільки китайсько-корейських облич запам’ятати неможливо! Я вже не кажу про їхні імена… Та кількох я все ж запам’ятала – вони зачіпали нас і в офісі, і на вечірці. Звісно, найбільше компліментів дісталося Марічці – і яка гарнюня, і яка чудова квітка у волоссі (квітку почепили в останню хвилину перед виходом – і недаремно). Після обміну привітаннями і компліментами усі цивілізовано вишикувалися у чергу за їжею. Легкі закуски, салати, гарячі страви, м’ясо, напої – ми просувалися, поступово наповнюючи свої тарілки. Ця ідея мені сподобалася – так є можливість спробувати цікаві страви різних країн або й запозичити якусь креативну придумку. Овочі, замотані в салямі й скріплені зубочисткою, овочі в прозорій желатиновій плівочці – майже суші, тільки без рису й риби. М’ясо у соусі барбекю, курка, м’ясо запечене, м’ясо смажене... Овочевий салат з тонюсіньким спагеті (волосся ангела), овочі з ракушками – я вже колись писала, що серед американців популярні салати з макаронними виробами. Рис із зеленим горошком і кеш’ю – дуже цікаве поєднання. Кукурудза з квасолею і цибулею. Моя тарілка уже була повна, коли ми дійшли до найцікавішого, як на мій смак, – китайської лапші з морепродуктами. Можна сказати, що я була приємно вражена тим, що серед напоїв були не лише кока-кола та спрайт, а й різні соки. Хоча… Чому дивуватися? Серед присутніх – лише половина – американці, решта – китайці, корейці, індуси, а вони усе ж не привчені змалечку до газованих напоїв, тож зберігають і свої традиції, і здоров’я.
За столом, окрім нас трьох, сиділи ще індуска Субрата (Нарешті! Я запам’ятала її ім’я! А то питала Рому: Субата? Субарта? Ім’я схоже одночасно і на «субару», і на суботу… До «суботи» і «субари» треба ще додати «брата» – тоді вийде Субрата!) американці Джош, Адам і дівчина Адама, з якою він зустрічається уже дев’ять років. Поки йшлося про бой- і герлфрендів, я розуміла їх, коли розмова плавно перетекла у русло змагань хакерів, де перемогли студенти Таусона, розуміти було важче, а коли перемкнулися на андроїдів, я вимкнулася, бо знайомих слів було менше, ніж незнайомих. Та усе одно, товариство було приємне і не було відчуття, що я зайва, хоча таке побоювання у мене було.
Поки гості говорили, пили й їли, з імпровізованої сцени лунала жива музика. Не знаю, хто грав на фортепіано, а на барабанах кайфував один із викладачів. Кайфував – бо було видно, що він отримує не менше задоволення від гри, ніж слухачі.
Звісно, спільна трапеза була не єдиною розвагою вечора. Коли гості збиралися, усі отримували квиточки з номерками. Один із тих номерів виграв приз – чималого іграшкового Санта-Клауса. Ще одна гра – вгадати, скільки M&M’s у банці. Хто хотів – записував свої здогади. Рома прикинув, що має бути більше двох тисяч цукерочок. Ми усі троє записали своє версії. Марічка – 2000, я – 2345, Рома – 3000. А їх виявилося 2115! Лише трішечки промахнулися! І банку M&M’s отримав декан факультету Дейв, чия здогадка – 2121 – була найближчою до істини.
Ми також не лишилися без приємного сюрпризу. На кожному столі стояв подарунковий набір – велика яскрава чашка зі сніговиком, у якій – пакетик зефіру та шоколаду. Набір мав дістатися тому, під чиїм стільцем знайдеться різдвяна прикраса. Та у нас жодної такої не знайшлося – мабуть, тому, що один стілець у нас позичили сусіди. Хто за нашим столом мав найбільше шансів отримати чашку зі сніговиком? Звісно, Марічка. А добра ведуча підклала нам ще один такий набір, тільки іншого кольору. Тепер був вибір – червона чи блакитна чашка. Окрім Марічки, на святковий набір претендувала Субрата. Решта відмовилася від подарунка на їхню користь. Марічка вибрала набір із блакитною чашкою, індуска отримала червону. Як добре, що чашка така велика! Чому добре? Бо вона дісталася мені! Тепер маю спеціальну зимову чашку для покращення настрою.
Усі гості мали принести по подарунку, для дітей – підписані. Дитячі презенти відклали окремо, усі решта – на столі при вході. Коли гості уже вгамували почуття голоду і поступово стали переходити до солодкого (який я чізкейк їла – смакота!), вручили подаруночки дітям. «Знаєш, від кого це подарунок?», – запитала в Марічки ведуча вечора. «Так», – відповіла наша дитина і хитро подивилася у наш бік. «Ні, це від Санти», – наполягала американська тітонька. «Ха-ха, хто б це повірив, що Санта розносить подарунки на початку грудня, та ще й підписані татовим почерком?» – приблизно таке сказала Марічка, коли тітонька пішла ощасливлювати інших малят. Малята ощасливлені – тепер черга дорослих: розпочинається головна розвага – гра у білого слона. Ідея мені дуже сподобалася, це просто знахідка для дружніх вечірок. Зараз поясню, чому.
Пам’ятаєте, кожен приніс подарунок і має квиточок? Ніхто не залишиться без презента, але що він дістане – загадка для всіх. Ведуча називає номер, його власник підходить до столу і вибирає собі пакуночок. Цікаво те, що кожен учасник має вибір – або взяти запакований сюрприз, або відібрати у когось із своїх попередників. Той, у кого забрали подарунок, має право взяти інший. Найпопулярнішим був різдвяний набір – тарілка й ніж зі сніговиком – він чотири чи п’ять разів змінював власника. Блукала по залу також лазерна ручка, пляшка вина і кава. Чим більше нахвалював власник свій подарунок, чим більше тішився, тим бажанішим він ставав для інших. Хоча був один подаруночок, на який так ніхто й не зазіхнув, хоч як активно розхвалював його власник, – невеличкий леопард із рожевим написом wild на спині. Подарунки були дуже різні. Окрім зазначених, можу назвати ще коробку чаю з чашкою; диск; шоколадні цукерки; набір кухонних рушників із різдвяною символікою; набір вуглинок (коли хочуть пожартувати – на Різдво замість подарунка у шкарпетку кладуть вуглинку); головоломки (таких було аж чотири, що й недивно, адже зібралися не просто розумні люди, а професори комп’ютерних наук – їм потрібно постійно підтримувати мозок у формі). Коли надійшла Ромина черга обирати подарунок, він покликав на допомогу Марічку – і вона витягла пакуночок з шоколадним драже різного розміру. Подвійна вигода – смачний шоколад і гарна кольорова коробочка з трьома шухлядками. Для мене Марічка витягла невеличкий пакетик з набором вишуканих керамічних підставок під чашки, причому виготовлених не в Китаї, а в Перу! Так що маю чашку, маю на що її ставити і що смакувати з чаєм! А це ж лише початок сезону свят!

Тести у Таусоні

З’явилася нагода поновити записи. Нагодою цією стало тестування у Мовному центрі Таусона, університета, де викладає Рома. Цей центр створено для іноземних студентів, які вступили до університету, але мають недостатній рівень знання англійської. Тож перед навчанням за обраною спеціалізацією іноземці мають підтягнути свою англійську у кількох напрямках: reading, writing, grammar, speaking, listening. Є також окремий курс вимови і коригування акценту. Окрім студентів, звісно, можуть звертатися у цей центр і особи на зразок мене. Такі персони у більш вигідному становищі, бо не зобов’язані брати усі курси. Після тестування і визначення рівня англійської на кожному з названих напрямків вони можуть вибрати один чи декілька курсів.
Так, вступ зроблено. Тепер переходжу до суті. У понеділок Рома привіз мене до University Union, одного з численних корпусів Towson University. Саме там мало відбутися знайомство студентів із викладачами. Я прийшла однією з перших, бо Рома поспішав на засідання кафедри, тому мала можливість вибрати гарне місце і роздивитися навколо. Народ поступово збирався. Біля мене всівся огрядний хлопець, як я дізналася згодом, Ахмад із Саудівської Аравії. Трохи пізніше з іншого боку примостилася кореянка Юурад.
Зі вступним словом виступила директорка центру, представила викладачів. А потім по черзі мали назватися майбутні студенти. Звісно, що з першого разу аж ніяк не запам’ятати усіх імен та прізвищ, тим паче що багато з них більш ніж екзотичні. Тому для початку скажу, що, мабуть, половина студентів – китайці. Наступна чимала група – корейці. Спочатку була тільки одна чорна дівчина – з Сенегалу, і то не просто чорна, а чорніше чорної землі, але згодом приєдналося ще двоє чорних. Звідки – я не зафіксувала. Так от, були ще представники Саудівської Аравії (звичайно, хлопці, і вони, бідні, нічого не їли, бо у них Рамадан), Тайваню, болгарка, гватемалка, індуска (КрУпа – її ім’я я легко запам’ятала). Я тішилася, що немає росіян чи вихідців із інших республік, бо ж якщо є можливість розмовляти звичною мовою, хіба вправлятимешся з іноземною. Правда, згодом виявилося, що таки є одна дівчина з Киргизтану (зовні вона органічно вписується у китайсько-корейську суміш), але не думаю, що ми з нею будемо аж так багато спілкуватися...
Знайомство і розповідь про роботу Мовного центру відбувалися у невимушеній атмосфері – можна було набрати собі кави чи чаю, взяти тост. Викладачі показали нам приклад, щоб ми почувалися вільніше.
Далі кожен отримав листок, який запрошував до своєрідної гри: серед присутніх у залі потрібно було знайти того, хто народився того самого місяця, що й ти; такого самого віку; хто має таку ж кількість братів і сестер, як ти; кому подобається той самий вид спорту, музика, їжа, що й тобі; у кого така сама (майбутня) професія; хто приїхав з іншої країни, а також написати «привіт» і «до побачення» іншою мовою. Український варіант я написала кільком китайцям і сусіду Ахмаду, який ще й виявився такого самого віку, як я. Найважче було знайти людину, яка не має братів чи сестер, але я таки знайшла! Цією людиною виявився Ерік. Насправді у хлопця зовсім інше ім’я, але некитайцям його вимовляти дуже важко, тому він взяв собі американський варіант. Так само зробив ще один китаєць, якого тут величають Кеном. Коли питала болгарку Мартіну про улюблену музику, окрім танцювальної, вона назвала російську і додала: «Алла Пугачова». Коли гра закінчилася, директорка запитала, хто заповнив усі поля. Я виявилася одна така. Правда, я пізно вчиталася у вказівки до гри. Треба було, щоб для кожного питання була інша людина, а у мене двоє чи троє повторювалися, тому приз я не отримала. Шкода. Хоча корисні дрібнички отримали усі. Я ще не розказала, що усім роздали антистресові м’якенькі м’ячики-глобуси і папки з символікою Таусона: з різноманітними анкетами, олівцями, розкладом заходів на найближчі дні і на весь семестр (виявляється, ми разом будемо ходити у боулінг, на футбол, матимемо Halloween party), а також картою кампусу. Надзвичайно корисна річ! Два дні походила – і вже більш-менш можу орієнтуватися у студмістечку.
Раніше мені здавалося, що усі китайці на одне лице, та й корейці також. Тепер же з подивом виявила, що їх також можна відрізняти. Їм добре, я одна з України, уже майже усі запам’ятали, хіба що зрідка плутають з болгаркою. Але й я декого уже вирізняю з загальної китайсько-корейської маси. Кореянок Джоан і Юурад, тайванку Коні, китаянку Ши-шин, корейця Джи Хуна, китайців Кена та Еріка. Це ті, чиї імена я знаю, бо декого впізнаю, але імені не пам’ятаю.
Після знайомства та гри нас розділили на групи і повели на екскурсію по кампусу. Викладачка розповідала про корпуси і показувала їх на карті. Дуже зручно те, що на кожному корпусі написано його назву, а на карті – абревіатуру. Маючи в руках мапу і роззирнувшись довкола, можна зорієнтуватися, де саме ти є. Кінцевим пунктом нашої екскурсії був University Union, де ми мали пообідати, скориставшись виданими нам талонами на ланч. На талоні значилася сума в $9, тож, якщо хтось перевищував цей ліміт, мав доплатити зі своєї кишені. Я вклалася у цю суму: взяла великий йогурт – близько $4 (сам насипаєш у стаканчик, а зверху накидаєш, що хочеш – фрукти, горішки, шоколад), маленький салат «Цезар» $2,26 (насправді не такий і маленький) і наповнила великий стакан пепсі (не знаю точно, скільки коштує пепсі, але я нічого не доплачувала). Джоан, з якою ми трималися в їдальні разом, взяла якусь чудернацьку страву, яку при ній «приготували», а насправді розігріли, на грилі. Там була курка, яйце, листя салату... Але усе разом виглядало не надто апетитно. До нас сіла ще й Юрад, яка взяла невеличкий набір суші, але й те не з’їла. Приєдналася ще одна кореянка з великим салатом, який був густо присипаний чіпсами. Чи тому, що їй не смакував її салат, чи з якоїсь іншої причини, вона багато говорила і багато мене розпитувала. Можливо, тому, що у їдальні було дуже гамірно, можливо, тому, що вона сиділа не поруч зі мною, а навпроти, але вона чомусь мене погано і чула, і розуміла. Я б могла подумати, що дуже погано говорю, але ж і Джоан, і Юурад мене розуміли! І перекладали своєю свистячою мовою саіввітчизниці. Я навіть не знаю її імені. Але усе ж вона встигла багато про себе розповісти. Що її компанія дала їй рік відпустки і гроші на самовдосконалення, от вона і самовдосконалюється тут, в Америці. Що вона займається медичним обладнанням чи чимось на зразок того. Що збиралася писати статті про медичне устаткування у місцевих госпіталях, а потім вирішила написати книжку про життя у Мериленді. Бо у Кореї уже вийшло дві праці про життя в Америці, але писали про інші штати, ніхто ще не писав про Мериленд. Коли я розповіла, що писала статті для українських журналів, зокрема і про життя у США, вона сказала: «О! То я з тобою буду консультуватися!» Ага, і скільки ж нам знадобиться перекладачів?..
Повернувшись в аудиторію після ланчу, я не на жарт змерзла. Вдягнута у довгі шорти та футболку, я була не готова до холоду у кімнаті, спричиненого кондиціонером, та внутрішнього холоду, спричиненого холодним пепсі. Довелося терміново грітися: я набрала з термоса-бачка не чаю чи кави, а просто гарячої води. Спочатку гріла руки, а вже потім випила. Трохи зігрілася.
Знову були ігри, щоб ми краще запам’ятали імена одне одного та країни, звідки прибули. Але ці ігри були у невеличких групках, тому чимала кількість імен лишається таємницею для мене.
У вівторок з самого ранку було тестування. Спочатку протягом тридцяти хвилин ми писали есе. Можна було писати або про (майбутню) професію, або про користь чи шкоду від сучасного ТБ. Подумавши, вирішила, що краще напишу про роботу, тим паче що про телебачення треба було писати щось одне – або користь, або шкода – а не описувати обидва аспекти. Так нецікаво. Уже сьогодні дізналася, що моє есе читав не один викладач, а кілька, і усім сподобалося – приємно, чорт забирай...
Потім було reading – тест на сприйняття текстів. Я ледь-ледь вклалася у відведені сорок п’ять хвилин, а викладач ще казала: якщо зробите раніше – перевірте. Де там! Аби встигнути!
Після десятихвилинної перерви почалося найгірше – аудіювання не люблю ще зі школи. Кожне речення чи діалог звучали лише раз. А моя проблема полягає у тому, що у голові ніколи не зупиняється біг думок. Побігла одна думка, за нею – інша, а тут – ой! – недочула останній діалог. Тож доводилося не тільки вслухатися, але й притлумлювати неслухняні думки. Одразу після listening почалося останнє дообіднє випробування – граматика. Я уже знаю свої бали – 67 з 75 – чесно кажучи, думала, буде гірше. Тому що кілька разів ловила себе на тому, що правильної відповіді немає серед поданих варіантів! Точно знаю: має бути перфект, а його немає... І взагалі у тесті чимало уваги було приділено тому, на що при вивченні мови в Україні не звертають аж такої уваги.
Після граматики – перерва. Кожен мав листочок із призначеним часом на останній іспит – speaking. Спочатку я побоювалася цього випробування, бо, зрештою, це саме та проблема, яку я хочу подолати: прагну збороти страх говорити. Але виявилося, що на кожного виділено лише десять хвилин. Мене інтерв’ювали заступник директора Мовного центру і викладачка, яка у понеділок проводила екскурсію по кампусу. «О, Наталія! З Болгарії!» – усміхаючись, наспівувала вона. «Ні, з України». – «Ой, вибачте, я ще добре усіх не запам’ятала. А з якої частини України? Я знаю, що є відмінності між Західною і Східною частинами». Така обізнаність мене подивувала, хоча, з іншого боку, вона ж викладач, певне, що у них училися українці. А та кореянка, яка чомусь мене не розуміла, не знала, де Україна. І навіть коли я їй сказала, що біля Росії, у неї не промайнуло ні краплинки розуміння. Хоча вона й вибачилася. Але повертаюся до тесту. Поговорили про відмінності між Заходом і Сходом України, про мою колишню роботу («Так-так, я читала ваше есе на цю тему».), про те, скільки я тут. Це питання потягнуло за собою й інші: а як же чоловік? Жили окремо п’ять років! Який жах! Яка ви сильна жінка! Так, я така – і не сумнівайтеся! Шеллі, заступник директора і викладач одночасно, сказала, що вона також протягом двох років жила окремо від чоловіка, але вони бачилися раз на два-три тижні. Знайшла з чим порівнювати... Після розмови – опис картинки, і я вільна.
Добре, що вільна. Але хтозна, скільки ще чекатиму на Рому. Я ж сказала, що це усе триватиме до четвертої, а звільнилася в другій. Я встигла написати йому імейл, але не факт, що він вчасно прочитав листа.
Так і виявилося, у вівторок я чекала на нього дві з половиною години. Якби ж записала службовий телефон – могла б подзвонити, але ж не записала. Наступного разу спробую добратися до його корпусу. Це трохи в стороні від тих будівель, які я вже знаю, але ж карта зі мною.
Поки чекала Рому з Марічкою, роздивлялася студентів. А повз мене їх проходили цілі натовпи, бо я всілася якраз навпроти бібліотеки, де видавали книжки, а на початку нового навчального року тут постійно черга, хоча й не дуже велика. Скажу чесно, жодної студентки на каблуках я не побачила, як і особи у костюмчику. Здебільшого усі у шортах чи джинсах, футболках, майках, в’єтнамках або кросівках. Бачила кількох у спідницях чи платтях, але, як правило, американки їх носять так само, як і шорти – хода абсолютно не змінюється, немає жіночності. За ці три дні, що я тусуюся у Таусоні, лише двічі бачила дівчат у платтях, які себе несли з гідністю, знаючи собі ціну. І чомусь мені здається, що це не американки, що цілком природно, враховуючи те, що в університеті навчається багато іноземних студентів. Найбільше мене, мабуть, вразила дівчина, взута у домашні капці. Так, звичайні хатні шльопки з хутром усередині. Коли розповідала Ромі, його це не здивувало. Він звик. А я – ще ні…
А от викладачі собі такого вільного стилю в одязі не дозволяють. Принаймні, наскільки я встигла зауважити. Чоловіки – у сорочках і брюках (або у костюмах), ніяких джинсів і футболок. Жінки – у костюмах чи платтях, навіть якщо потім поверх плаття буде начеплений рюкзак.
Отакі-от перші новини цього року. До нових зустрічей!