Лізка Мармизко і Джуді Муді в Черкасах

Український тиждень пролетів шалено швидко, але наповнив мене позитивом на довгі тижні й місяці. Купа вражень, яскравих емоцій і усміхнених облич. Поки враження ще досить свіжі, хочу записати й поділитися ними. Напевне, цей допис буде довгим. І, сподіваюся, поки допишу його, мені перешлють кілька жмутків фоток. Бо ж хоч скільки пиши про радісні усмішки, а краще їх бачити.

За середу, 17 травня, ми з Людмилою Фіть, чарівною очільницею «Книжкового Маестро», провели три зустрічі з читачами. Перша, мабуть, була найскладнішою, бо в музичному залі черкаської спеціалізованої школи №31 зібрали аж три четвертих класи, тобто більше шістдесяти дітей. Важко втримати увагу такої кількості галасливих школярів. Коли розповідала про це своїй хрещениці, також четвертокласниці, вона сказала, що не уявляє, якби їх отак три класи зібрали разом. J

Та все ж ми подивилися веселий буктрейлер до «Лізки Мармизко», який зробила Софія Ясіновська. Мультик - це завжди мультик, навіть якщо він триває лише хвилину. :) 

https://www.youtube.com/watch?v=PsAscjWu4og

Трохи почитали про хом’ячиху Муху, а потім взялися розв’язувати завдання-кросворди до «Лізки Мармизко» і «Джуді Муді». Поки одні розв’язували, інші розпитували мене, чи є в Америці якісь смаколики, і які – мої улюблені; чи можна буде подивитися й купити книжки.

-      - Я вже прочитала всі книжки, які є в мене вдома, – жалілася одна дівчинка. – А мої батьки – лікарі. Вони пізно приходять додому, і тому ми рідко ходимо до книгарні.

Черкаські книгарні – то окреме питання. Дуже болюче для спраглих української книжки читачів. Не всі купують книжки онлайн, на сайтах видавництв, а в тих кількох книгарнях, що є в Черкасах, вибір дуже специфічний – таке враження, що зазирнула у минуле. L Та все ж не буду зараз про сумне. Хоча дуже хотілося б «Книгарню Є» і ще хоча б одненьку камерну книгарню-кав’ярню…

Багато хто купив книжки зараніше, комусь чогось забракло (четвертої частини про Джуді Муді чи «Щоденника настрою»). Книжкова фея Людмила Фіть пообіцяла дівчаткам, яким не вистачило «Лізки», що привезе з автографом з Книжкового Арсеналу. І їм, певне, пощастило найбільше, бо отримали автографи і авторки, й ілюстраторки.

Книжки купували, підписували, робили селфі, а в кінці діти презентували мені коробочку рафаелок – солодке ж активізує роботу мозку. ;) Щоб краще писалися нові книжки.

На другу зустріч, у Бібліотеці-філії №2 для дітей Черкаської ЦБС, ми трохи запізнилися, бо довелося їхати через усе місто. Ця зустріч була, певне, найемоційнішою. Третьокласники підготувалися: не тільки прочитали книжки, а й написали коротенькі відгуки, намалювали Джуді Муді.

А ще - змайстрували мені подарунок – плакат із визначними місцями Черкас. На ньому навіть є фото цього допитливого й непосидючого «3-А» класу.

І поки я підписувала книжки, третьокласники писали мені побажання на звороті цього диво-плакату.

Усе було настільки на емоціях – моїх і дитячих – що я мало пам’ятаю, що відбувалося насправді. Я почитала уривок про Цинамона, ну бо дуже люблю ці хом’ячачі пригоди, поговорили про домашніх улюбленців – котів-хом’яків-кролів-слимаків, порозв’язували кросворди – англійською чомусь не хотіли брати, хоча вони нескладні, лише один хлопчик радісно впорався і попросив іще. 

А потім ми обіймалися, фотографувалися і підписували книжки.

Діти запрошували приходити ще. Бібліотекарі також. Але мушу сказати хоча б кілька слів про дивовижну вчительку – Марину Лисохмару. Людей, залюблених у свою справу, одразу видно. І помітно результат – діти відкриті, допитливі й цікаві. Вона каже, що вони вбирають усе, як губки. І це правда. Тому дуже важливо, що саме вони вбирають. Ці діти читають, бо вчителька знайомить їх із сучасними текстами – і українських авторів, і зарубіжних. До них уже приїздив Сашко Дерманський. Вони допитувалися, чи буде продовження «Лізки Мармизко» і коли нарешті вийде п’ята Джуді Муді. (Через місяць, друзі! Почекайте ще трішки!)

А ще ці діти, на відміну від їхніх батьків, не бояться «проблемних» книжок. Вони читають «З любов’ю, Обрі» Сюзанн Лафлер і щиро переживають героїні.

Сподіваюся, ми ще зустрінемося!

Дякую за фото Людмилі Фіть, Марині Лисохмарі й Олені Гудзь.

Далі буде...

Про книжки, конхветики, бабів і діда

Книжки є різні… (Далі буде абсолютно не професійна класифікація, і не кажіть, що я не попереджала. :) ) Наприклад, з цікавим сюжетом. Поки не дочитаєш книжку, не відкладеш і спати не підеш. Але за якийсь час пригадаєш хіба що уривки цього самого сюжету. І все. І ніколи не виникне бажання її перечитати…

Є книжки, які змінюють щось у тобі. Ти можеш не пригадати сюжету, а може, там і взагалі не було стрункого сюжету, або сюжет зовсім і не важливий, але ти пам’ятаєш стан після прочитання, відчуття, що вже ніколи не будеш таким, як раніше… І точно знаєш, що повернешся до цієї книжки, щоб ще раз прозріти, можливо, поплакати, а може – зцілитися…

А є книжки, які відлунюють у тобі. Ти впізнаєш себе, свій світ, свої переживання, спогади. І неможливо визначити, що саме тобі подобається більше – власне книжка, чи роздуми й настрій, які вона навіяла.

Саме такою книжкою є для мене «Нічні купання в серпні» Сергія Осоки, що нещодавно вийшла у ВСЛ. Вона така моя-моя… 

 

Я люблю мовні відкриття, і мені зовсім не заважають діалектизми. Але мова Осоки – мммм! Я ж чула її з дитинства! Оці кохти і конхветики!.. Але про конхветики і бабів буде пізніше.

Якось я намагалася довести, що інфінітиви на -ть – цілком собі літературна норма. І посилалася на Шевченка, так. Бо ж він наш, черкаський. А у нас так справді говорять! Спать, гулять, прибирать… («Іванченко, я ж тобі вчора казала вдіть білу рубашку!» (с. 20) «Ма, та вже сідаймо снідать». (с. 23) І, так, – рубашку, не сорочку…

От бачу я всі оці картинки. Бабуся, яка сидить на ліжку в літній кухні і перебирає вузлики з насінням. Це в останні роки моя бабуся стала замовляти собі «сортове» насіння з каталогів, а то все були засмальцьовані вузлики…

«На столі запилена скатертина з бахромою, газети, ліки». (с. 39) І я бачу ту скатертину – з якимись величезними рожевими квітами і блідо-жовтою чи оранжевуватою бахромою зі штучних-прештучних ниток, що аж риплять від доторку. «Сільські вісті», «Порадниця» – з передбаченнями місцевого «метеоролога» щодо погоди на літо, календарем сівби і замітками про особливості вживання фразеологізмів чи якихось окремих слів. Бабуся, як учителька української, дуже шанувала ці замітки. Може, шанує й досі. :) Хоча сама ніколи не говорила літературною мовою. Та й хто б у селі говорив? Де на городі ростуть гірки, на електричній плитці вариться вареня, а в холодильник треба віднести літру молока.

От, тепер, мабуть, і про конхветика можна. Конхветиками мене малу пригощали бабусині знайомі й родичі. Діставати цього самого зашкарублого конхветика малося з кишені засмальцьованого плаття чи хвартуха. Звісно, я чемно дякувала і, звісно, ніколи їх не їла. Часом баби просто лякали мене. Одної, кістлявої, майже беззубої, я страшенно боялася. Саме такою уявлялася мені Баба Яга. І ця Баба Яга щоразу лізла з обіймами й поцілунками. І я ніколи не знала, чи переживу їх цього разу. І ніякі конхветики не могли змінити мого ставлення. То вже дорослою я зрозуміла, що боятися нічого, що родичка – нещасна згорьована жінка, але в дитинстві натерпілася страху…

Прабабусю я не дуже добре пам’ятаю. Тоненька, маленька, схилена роками до землі… Ми часом ходили до неї в сусіднє село. Хата була якась темна всередині – принаймні, мені такою запам’яталася. Тато розповідав, що прабабуся була по-своєму мудра: кожному онукові казала, що він – її улюбленець. Він дуже тим пишався, поки не почув, як вона каже це комусь іншому…

А що мені запам’яталося (чи, може, то вже з бабусиної розповіді?), так це те, як якось бабуся пішла у школу, а мене глядіти лишила на прабабусю. А саме починалася клубніка. Так-так, у нас кажуть саме клубніка, не полуниця. :) Ми з бабусею уже кілька днів заглядали – було кілька рожевих ягідок, але вони ще не доспіли. А коли була прабабуся, до нас зайшов її онук, один із найменших, мій двоюрідний дядько (ти ж читаєш, правда? ;) ), і прабабуся зірвала йому ті кілька ягідок. Я нічого не сказала – зовсім же була мала. Але образливо було до сліз…

Отак на мене подіяли «Нічні купання в серпні»… Уже кілька днів я ходжу і пригадую своє літування в селі. А я щороку була там на літніх канікулах, аж до старших класів, коли приїздила вже лише на кілька тижнів, а не на три місяці. Згадую, як їздила з дідом рибалити… Або ходила. Тоді ми брали ще й козу пастися. Тоді, пригадую, була Бейжа. Я нанизувала черв’яків (зовсім не гидлива була дитиною), закидала вудку. Часом волосінь (звісно, ніхто так не говорив, то ж лєска!) заплутувалася в куширі, але дідусь ніколи не сварився. Він взагалі мене сварив тільки за те, що я тягала кошенят. Переживав, щоб не підхопила якусь болячку. І ніколи не відмовляв, якщо я просилася порибалити. Хоча й риби ми не дуже ловили. Так, бубирі та карлючки. Але яка ця дрібнота була смачна, добряче, аж до хрумкої скоринки, засмажена на сковорідці! Навіть кісточки хрумтіли. І як шкода, що «Річки теж немає, до речі. замість неї тепер – якесь болото, од якого я завжди одвертаюся, коли проїжджаю». (с. 121) Я нечасто тепер буваю в селі, але річка справді вже не річка, і на неї боляче дивитися…

Отак… Хотіла написати про книжку, а написала про себе… Мабуть, це ознака доброї книжки, якщо вона повертає тебе до тебе…

Квітневе читання

1.   

Сашко Дерманський «Корова часу»

Це остання книжка з трилогії про Ониська. Дуже тішуся, що Юлі полюбилася ця чудова компанія: вужик Онисько, мишка Евридіка, жабка Одарочка, хробачок Кузя та колорадський жук Джек. Були часи, коли ми з Марічкою грали сценки з життя Ониська. Тепер же, коли перед сном читали з Юлею – Марічка приходила слухати, бо це одна з найулюбленіших і найтепліших книжок її дитинства. Ба більше, Онисько – улюбленець усієї нашої сімейки. І я знаю точно, що ми його ще будемо читати й перечитувати. І це добре, бо я його дуже люблю.

2.  3. Всеволод Нестайко «Пригоди в лісовій школі»

Це справді класика української дитячої літератури. Про пригоди Косі і Колька читали ми з Ромою, слухала й читала Марічка. Тепер надійшла черга і до Юлі. Прості ніби сюжети, але вічні цінності – дружба, взаємодопомога, чесність. Мабуть, саме тому ці історії не втрачають актуальності і знову й знову завойовують серця маленьких читачів. Читали про лісову школу не вперше і, впевнена, не востаннє. J

4.  Сінкен Гопп «Диво-крейда»

Диво-книжка. Пам’ятаю, коли читала її вперше з Марічкою, не могла вийти з дива: сюжетні повороти абсолютно непередбачувані. Її треба читати, відключивши дорослого в собі. J У світі дитинства усе можливо і не викликає подиву. Можна знайти диво-крейду, намалювати собі друга і поринути разом із ним у світ пригод. Тільки забудьте про свої занудні дорослі «як?» і «чому?» У світі уяви й казки усе можливо!

5.  Галина Вдовиченко «36 і 6 котів»

Тепер ми також у фан-клубі. :) «36 і 6 котів» справді варті читацької уваги і любові. Коли минулого року до нас прилетіла ця книжка, я її відклала, бо побачила, що Юлі ще зарано. А Марічка прочитала, хоча, звісно, вже не читає «малючачі» книжки. Багато сміялася. «Гарна, весела книжка». А тепер і ми з Юлею доросли. І також сміялися. І знову й знову верталися до перших сторінок, щоб іще раз подивитися, як кого звуть. А після прочитання вибрали, хто з нас який кіт. Юля – Марієтта, Марічка – Коментатор-Чорний кіт, я – Бубуляк. Тільки тато не може визначитися, він – Рудий чи Сплюх. :)

Цю книжку ми також будемо перечитувати. Я в цьому не сумніваюся.

1.  Оксана Луцишина «Любовне життя»

Назва оманлива. J Хоча там, звісно, є і про любов. Роздуми, рефлексії, пере- і проживання, спогади. Текст без особливого екшену чи динаміки, неспішний, густий. Саме те, що я люблю.

Цікаво було впізнавати знайомі реалії. Зокрема, мережу магазинів Aldi. Ми також туди ходимо. Правда, не стільки через те, що це дешеві продукти (хоча це теж вагомий аргумент, причому в цьому випадку «дешеві» не значить «неякісні»), скільки через те, що там можна купити європейські солодощі. Усе ж німецький, австрійський, бельгійський шоколад нам більше смакує, ніж американський.

2.  Чат для дівчат (Хромова Анна, Біла Надія, Ткачук Галина, Вздульська Валентина, Стус (Щербаченко) Тетяна, Лущевська Оксана, Сердюк Маша, Ярова Альона, Малетич Наталка, Захабура Валентина, Ясіновська Наталія, Кочубей Саша)

Оце вже й не знаю… Уже і писала про цей збірник, і перепощувала новини й відгуки… Сподіваюся, вам ще не набридло це читати. :)

Книжка справді класна, і не тому (чи не тільки тому :) ), що там є і моє оповідання. Це книжка-подружка. Мені в мої 11-12 дуже бракувало такої книжки. Але чудово, що її мають сучасні дівчата. Марічка проковтнула її за два вечори – а це вже успіх, бо останнім часом її все важче зацікавити українською книжкою, тому що вибір англомовної літератури значно більший.

Різні авторки, різні героїні, сюжети й акценти – завдяки цьому збірка вийшла така яскрава і розмаїта. А взагалі… Непросто писати про книжку, до якої причетна… :) Виходить так, ніби хвалишся...

3.  Suzanne LaFleur Eight Keys

Це не перша прочитана мною книжка цієї авторки. Від першої, «З любов’ю, Обрі», у горлі був клубок, а в очах – сльози. Я про неї вже колись писала і ще обов’язково напишу – незабаром з’явиться привід. Беручись за другу книжку, я вже мала певні очікування. Важко сказати, чого я чекала. Але це виявилася зовсім інша, хоча й не менш цікава історія.

Еліз разом зі своїм давнім другом Френкліном переходять у середню школу. В неї вливається кілька початкових шкіл, тож серед учнів – багато незнайомих. І так невдало збігаються обставини, що Еліз доводиться ділити шафку з не надто приємною особою. Аманда з першого ж дня зачіпається до неї – обзивається, щодня розчавлює в шафці сніданок, але завжди робить це так, щоб ніхто не бачив. Єдиний, хто про все знає і в усьому підтримує дівчинку, – Франклін. Але й із ним у Еліз псуються стосунки, бо вона вважає, що він також винен у тому, що її дражнить Аманда.

Удома в Еліз теж не все ідеально. Вона живе з дядьком і тіткою, бо її мама померла, коли вона народилася, а тато помер від раку, коли Еліз була ще зовсім малою. Їй добре з тіткою і дядьком, але їхню ідилію руйнує приїзд іще однієї родички з піврічним малям. Тепер Еліз не найменша, їй приділяють менше уваги, і її це ображає і дратує.

Чи зможе вона зрозуміти себе, свої стосунки з друзями і родичами? Чи поверне рівновагу і перестане почуватися лузером? Їй допоможуть ключі, залишені татом. Які таємниці ховаються за зачиненими дверима?

Читаючи книжки ЛаФльор і спостерігаючи за Марічкою та її стосунками з друзями, я зрозуміла дещо про себе і свої переживання. Не нинішні, а себе, коли мені було 11-12 років. Десь після шостого класу мої стосунки з найближчою подружкою змінилися. Ми не сварилися, ні, але наші шляхи розійшлися. Нас цікавили різні речі. І лише тепер я зрозуміла, що це нормально. У садочку, початковій школі друзі граються разом, потім ігри стають неактуальними і на першому місці опиняється спільність інтересів, захоплень – спорт, читання, драмгурток тощо. З’являються нові інтереси – відповідно, і нові друзі. Але це не значить, що «старі» – вже й не друзі зовсім. Можна знайти баланс, головне – розуміти, що відбувається.

Про це ми говоримо зі старшою донькою, і я рада, що є книжки, на які можна опиратися. Якби у мене в дитинстві були такі книжки! Стількох переживань, душевних мук і сліз можна було б уникнути…

Грудневе читання

Не всі книжки є на фото, тому що Out of my mind Sharon M. Draper я читала з планшета, а «Татусева книжка» Володимира Вакуленко-К десь блукає по хаті – не схотіла фотографуватися. Зате товариство «Монетці» Ані Хромової склали «Пан Коцький, Міра і море» Оксани Лущевської, читані трохи раніше.
 

1.  Out of my mind Sharon M. Draper

Про цю книжку я, мабуть, напишу найбільше. Взагалі, мені здається, у мене є чуйка на гарні книжки. Вони мені впадають в око, а потім достатньо кількох сторінок, щоб зрозуміти, що це – «воно»! Так було із «Джуді Муді», про пригоди якої українською вже вийшло дві повісті. Так само ми познайомилися у книгарні із «Таємним товариством Бенедикта» (Mysterious Benedict Society series by Trenton Lee Stewart), яким потім зачитувалася уся сім’я. Такою мені видалася і Out of my mind.

Це історія про дівчинку, прикуту до інвалідного візка. У неї ДЦП. Вона мало що може робити самостійно. Усі навколо вважають, що, якщо в неї таке тіло, то й мозок недорозвинений. А Мелоді дуже розумна. У неї феноменальна пам’ять – вона запам’ятовує все, що хоч раз колись чула чи бачила. І уявіть собі, як цій дитині, та й іншим також (дівчинці з синдромом Дауна, аутисту, іншим дітям з особливими потребами) тяжко у класі неповносправних, де постійно міняються вчителі, бо довго не витримують. Одні з розумінням ставляться до малих, інші – як до дебілів, і десятирічним день у день товчуть абетку і вмикають малючачі пісеньки.

Для Мелоді усе змінюється, коли їй дозволяють відвідувати деякі уроки разом зі звичайними дітьми, а потім – купують комп’ютер, за допомогою якого вона може «спілкуватися».

Важлива, потрібна книжка, яка піднімає проблеми дітей із особливими потребами, яких не завжди помічають (особливо в Україні). Але чогось мені в цій книжці бракує. Так, я співчувала і співпереживала Мелоді, був момент, коли навернулися сльози, але я не повірила на всі 100%. Не було того клубка в горлі, судоми в животі, не випікали мені сльози очі і не тремтіли губи, як було, коли я читала Love, Aubrey Suzanne LaFleur.

Можливо, мої очікування були завищеними, можливо, я придираюся. Я довго думала, чого ж мені бракує, і вирішила, що проблематика перекриває художню цінність. Хоча відгуки про книжку дуже хороші, тож, може бути, я надто прискіпуюсь…

У будь-якому випадку, книжка цікава як факт оприявнення проблеми і спроби показати світ очима дитини з особливими потребами.

2.  «Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав» Анна Гавальда

Спочатку мені здалося, що Гавальда не зовсім «мій» автор, але вона так творить свої історії, що вони запам’ятовуються. Незвичні, хоча ніби й прості. І вони гарно надаються до переказування. Якось ми їхали автівкою і обговорювали можливість появи оленя на дорозі. А мені пригадалося оповідання «Молодшенький», де перед машиною вистрибнув кабан. Я переповіла його Ромі з Марічкою, і ми ще довго реготали. Тоді я й вирішила, що перше моє враження про авторку було хибним. :)

3.  «Різдвяна історія» Чарльз Діккенс

Завжди актуальна класика. У школі я її не читала. Зате читала «Посмертні записки Піквікського клубу». Не пам’ятаю нічого, окрім того, що читалося туго. Не думаю, що захочу перечитувати. А «Різдвяну історію» можна перечитувати щороку. У грудні. Щоб нагадати собі, що Різдво «це радісний час – дні милосердя, доброти, всепрощення. Це єдині дні у всьому календарі, коли люди, наче за мовчазною згодою, вільно розкривають один перед одним свої серця…» А можна і не в грудні. Бо доброта, милосердя і всепрощення потрібні не лише у переддень Різдва…

4.  «Татусева книжка» Влодимир Вакуленко-К

Хоч вона й не потрапила на грудневе фото, читалася вона цього місяця найбільше. Придбали ми її ще влітку, коли були у Львові, але Юля чомусь не хотіла її читати. Зате вже як прочитали, то з тиждень тільки її й читали. Двічі на день – перед денним сном і на ніч. Щоразу по три-чотири рази, аж поки Юля не вивчила кілька віршиків. Улюблений – про чайник.

Коли приїхали бабуся з дідусем, також читали «Татусеву книжку», а потім вона десь щезла… Може, тепер її читає Карамелько? :)

5-6. Білінгви «Монетка» Ані Хромової та Анни Сарвіри і «Пан Коцький, Міра і море» Оксани Лущевської та Віолетти Борігард

З теплою і ніжною книжкою про Пана Коцького і Міру ми познайомилися трохи раніше, а цього місяця прочитали нарешті й яскраву і хвацьку «Монетку». І не лише прочитали, а й подарували друзям. І двомовні батьки, разом із дітками, оцінили білінгву. Це справді суперська ідея – двомовні книжечки. І для тих, хто вивчає англійську, і для тих, хто – українську…

7. «Дарунок святого Миколая»

Тепла збірка чарівних історій… Чарівна збірка теплих історій… Повертає нам святого Миколая, а разом із ним – і забуті традиції.

Прочитала і я, і Марічка, яка встигла ковтнути й інший збірник. Лишилося питання: коли ж Колька отримає нарешті подарунок від Миколая? Не може ж добрий Миколай бути таким несправедливим до Кольки.

Мені найбільше сподобалися «З любов’ю, святий Миколай» Валентини Вздульської, «Бажання» Оксани Лущевської і «Рукавички для мами» Наталки Малетич. І – ні, зовсім не тому, що я знаю Наталю й Оксану. :) Просто мені до смаку їхнє письмо. Тепле, світле і добре. Хочеться, щоб саме таким був світ довкола.