Цікавинки про дитинку. Випуск 10

Червень-липень

Юля бігає на подвір'ї за Марічкою зі жмутком сухої трави. Зрозуміло, що наздогнати не може. "Мічко! Ти мене обазяєс (ображаєш)! Стій, я хочу на тебе таву висипати!" Через кілька хвилин продовження: "Мічко! Хухий! (слухай) Ти зову (знову) мене обазяєс! Я хочу тебе кусити! Не тікай!"

***

Попросилася на гойдалку. Ми з Марічкою пропонуємо її погойдати. Юля: "Лисіть мене спокиї" (лишіть мене в спокої).

***

Говорю з мамою по скайпу. Юля сидить на руках і то "пише" комусь, то возюкає мишкою. Але не просто так, ні. Ці часи давно минули. Вона спеціально натискає на фаєрфокс – "хочу новини". А то, що там у бабусі завжди запущена "Українська правда", то Юля не зупиняється: "Зазі, зазі, мамо! (зараз, зараз, мамо!) Мені теба гомацьке (Громадське, якщо раптом хто не зрозумів)." У мене відпадає щелепа, але по той бік екрану питає мама: "Юля, а для чого тобі Громадське?" "По Укіну цьитати". (Про Україну читати.)

Юному хакеру 2,5. Зрозуміло, вона не знає, що таке "Громадське". Але знає, що дорослі читають новини про Україну, і знає, як їх знайти...

***

Колись у дитинстві я чула від тата приказку "У маленьких глечиків великі вуха". Так у них не тільки вуха великі, а ще й очі скрізь! А здається, що зайнята якимись своїми дитячими справами. Але ні!

Окрім того, що хакер, то ще й шалений експериментатор... Скільки разів вона мені вже аватарку на скайпі міняла! Попросить подивитися на телефоні "Юлю" – фотографії – а потім у скайпі нова картинка... Що вже говорити про "повідомлення", які вона шле моїм друзям... Так що, якщо раптом отримаєте від мене якусь абракадабру – не ображайтеся, то малолітній хакер вправляється.

***

Лишив якось Рома запущеною карту з гугл мепс. Проходить Юля: "Це як їхати". І йде собі далі. Вмощується на підлозі і продовждує: "Їхати на попі, потім їхати..." Далі я вже не почула.

***

Веземо Марічку в плавання. Марічка до мене: "Дивися, машина, як у нас!" – "Та ні, – кажу, – у неї попа не така". Озивається Юля: "Мамо, то не попа, то багажник". Вирішила, що краще промовчати.

***

У басейні перерва, їмо морозиво. Марічка своє з'їла і вже побігла, бо перерва скінчилася. Я теж подолала своє. Лишилася Юля. Ніби і підганяти не хочеться, але в той же час уже вечір, а мені ще вечерю готувати. "Доню, можна я доїм твоє морозиво?" – "Ні". – "Чому?" – "Там мої мікоби!" Сама ж учила...

***

Йдемо з прогулянки, на одному з подвір’їв гавкає собака. «Чого ти гавкаєш?» – питаю. Юля обурено-здивовано до мене: «Мамо! Це ж песик! Наш котик же також пацє!» І чого та мама така нерозумна? J Елементарних речей не розуміє.

***

Кличу Юлю вечеряти. Відповідає: «Мамо, таж я котика гаджу!» І справді, чи можуть бути важливіші справи?

Цього літа у Юлі багато спілкування з котами. Спочатку – в Балтіморі.

Коли ми з Марічкою, майже п’ять років тому, приїхали в Балтімор, Кіт на кілька днів зійшов з дому. Просився до хати, принюхувався – і йшов геть. Аж поки не зрозумів, що ми нікуди не подінемося і доведеться якось з тим миритися. Я думала, що так буде і цього разу. Але ні, він намагався робити вигляд, що нас не існує. Просто вже дуже старий, інакше не терпів би тупання, біганини, заглядання в очі й дурнуватих питань: «Ти чемний, Кіт? Ти чемний?» Перші кілька днів Юля постійно усім радісно сповіщала: «Кіт спить. Кіт уже прокинувся! Кіт їсть. Кіт хоче на вулицю». Причому Кіт хотів на вулицю, навіть коли він не хотів. А те, що Кіт також із характером, то він міг підійти до дверей, буцімто хоче на вулицю, а коли двері відкривалися – він розвертався в інший бік. Юлю це дуже обурювало.

А потім, коли ми повернулися у Вест Юніон, котик з’явився у нас вдома (про нього я ще напишу окремий допис). І, звісно, потрапив під пильні очиська одразу трьох дівчат (тоді у нас ще кума з донькою гостювала). «А можна я його на луки візьму? Він уже не спить». – «Тільки акуратно». І маленька попа з пухнастим хвостом покірно звисає з маленьких ручок, для яких навіть кошеня завелике. Правда, за останні два тижні Карамелько добряче підріс, і вже Юлі справді незручно тримати його. А тепер не дуже його і втримаєш, якщо він не сонний, бо він бігає, стрибає і активно досліджує навколишній світ. І вже Юля від нього бігає: «Не шкябайся! Не кусай мене!» Але все ще веде з ним повчальні бесіди, заглядаючи в очі (чого я боялася і з балтиморським котом, і з нашим, але поки що ніхто її не цапнув – мабуть, коти розуміють, що вона ще сама кошеняJ .). «Кіт, не шкябай мені ніжку! – каже Юля Карамельку, потім повертається до мене: – Я йому сказая, сьоб він не шкябав мене, бо він не знав, шо не можна».

Буквально на днях. Бігає Юля за котом: «Повухаг, повухаг, кіт! Повухаг!» Намагаюся розшифрувати той «повухаг». Враховуючи, що Юля, як губка, вбирає почуті англійські слова та вирази, я вирішила відштовхуватися від hug. Але так нічого і не придумавши, пішла дивитися, що ж вона з тим котом робить.

Доця намагалася наздогнати Карамелька і зробити те, що перед тим зробила я – надавати котові по вухах за те, що виліз на диван. Так що повухаг виявилося «по вухах».

Ще Юля дуже любить лишати котикові трохи своєї кашки чи супчику. І дуже засмутилася, коли виявила, що Карамелько не їсть печенюшки…

Наші улюблені слова:

Вафія – фотографія.

Шляба – швабра.

Капет – пакет.

Пачедан – чемодан.

Мозо – морозиво.

Цікавинки про дитинку. Випуск дев’ятий

За Юлею тепер треба щодня записувати. Здається, такий шедевр – не забудеться, але за день стільки усього говориться-робиться, що купа всього таки губиться. Щоб зберегти хоч частинку перлів, скоренько їх запишу, поки автор спить.

Сидить Юля після ванни в рушнику, роздивляється свої ніжки:

-      Гані нізі, догі! (Гарні ніжки, довгі.)

Коли посилаю Марічку з Юлею в фермерський магазин, даю Марічці гроші. Юля також просить:

-      Мамо, дай і мені гошину! (грошину)

Я їй даю кілька монеток, і задоволена Юля сідає в коляску.

Так було до недавнього часу. Буквально на днях я попросила у Роми готівку, бо у перукарні не приймають картки. Юля за цим спостерігала, а потім каже:

-      Тату, дай мені дої! (долари)

Га? Вона знає, як гроші називаються? Поки ми переглядалися з Ромою, доня уточнила:

-      Тату, дай мені дої! П’ять дої!

Сидить Юля на дивані. Ми всі по скайпу говоримо з Роминими батьками. Щось, здається, про погоду. І тут вступає Юля:

-      Не буде тепо, нацьить, буде ходо. Дось, гім, гоза.

Логіка залізна: не буде тепло, значить, буде холодно. Ну і дощ може бути, і грім, і гроза.

Марічка міряє новий сарафан, крутиться перед дзеркалом. Юля не відстає, також вдягає нове плаття, крутить попою. Підходить спочатку до Марічки:

-      Мімі, я гана? (гарна)

Отримавши «так» і посмішку йде до Роми:

-      Тату, я гана?

Тато розхвалює й Юлю, й її наряд, Юля тішиться і йде до дзеркала – і собі помилуватися.

Були в неділю у «Старбаксі». Уже стало традицією, що, взявши собі каву, для дівчат беремо тістечка для паличці. Юля вибрала шоколадне-прешоколадне. І, звісно, вся бузька була в шоколаді. Витиратися не хотіла, та я все ж примудрилася витерти мармизку. Сердита Юля, обурена такою несправедливістю, бігом біжить до свого недоїденого тістечка, бере і натирає собі ним рота до попередньої шоколадності. На це було дуже смішно дивитися.

Є у Юлі дві чашки, куплені на виставі «Дісней на льоду», – зі Стічем і Русалонькою. Гарні, яскраві, з кришками, і страшенно незручні для пиття. Взагалі Юля все п’є зі своїх кольорових стаканчиків, але чай просить наливати виключно у ці чашки.

Так-от, іде Юля з кухні у спальню. В одній руці – печенюшка, в іншій – Стіч із чаєм. Нагадую: чашка досить велика, неформатна, з кришкою. Її й так не надто зручно тримати, а однією маленькою ручкою – і поготів. Іде Юля, іде, а потім:

-      Ой, мамо, халєпа! Чай лозився! – і показує цівочки чаю, що течуть по руці.

Тепер оця «халєпа» стала нашим сімейним словом.

Купили соковмісні напої у невеликих пляшках. Юля бачить, що всім подобається, хоче й собі попробувати.

-      Налий мені в темос.

Я їй налила трохи в термос, бо сумнівалася, що вона оцінить. Доця скривилася:

-      Виллю!

-      Чекай, дай я вип’ю!

-      Мамо! Там нукоби, зюки, не мозьна!

Усе правильно. Сама ж не раз казала, щоб вона не лізла до Марічки в тарілку, особливо коли сестричка соплива. От Юля мені і згадала про мікробів, та ще й жуків доплела від себе.

Один день із життя Юлі. Замальовка

Настав той час, коли з Юлиних уст сиплються всуціль перли. Можна просто ходити і записувати. Щоправда, то поки що не історії (ех-ех, як шкодую, що майже не лишилося Маріччиних історій, а вона ж цілу країну вигадала, та я тоді ще була молода та зелена – здавалося, що не забудеться…), але часом як видасть щось – хоч стій, хоч падай. Спробую відтворити учорашній день, він видався багатим на цікаві вислови.

Уранці Юля прокинулася і стала розповідати про сусідську дівчинку Кейлін.

-      Кейлін ходи ночі вузі (Кейлін ходить уночі на вулицю).

-      Та ні, Юля, уночі Кейлін спить, – заперечуємо ми з Ромою.

Юля стоїть на своєму:

-      Кейлін уночі ходи вузі!

-      І що вона там робить?

-      Гає мама і пес (гуляє з мамою і псом).

Треба сказати, що у сусідів справді є пес. Тож історія виглядає майже правдоподібно.

-      Кейлін кажьє песу: но-но-но! Будь чема! (тобто будь чемний).

За версією Марічки, Юля була права, бо Кейлін з мамою і псом гуляли, коли вона лягала спати, та нам з Ромою це видалося просто кумедною вигадкою, а не правдивою історією.

За обідом їмо борщ. Я якось Юлі пояснювала, як розрізняти, де права рука, а де – ліва. Казала: у якій руці ложка – та права. Це так, передісторія. Так-от, їсть Юля борщ. Тримає ложку, як і має бути, правою рукою. До нас приєднується тато, приносить хлібні палички.

-      І мені палю, – просить Юля. Тато дає. Юля бере її в праву руку, а ложку перекладає в ліву і продовжує їсти. Кажу:

-      Юля, переклади ложку в праву руку, тобі буде зручніше.

Юля піднімає ліву руку з ложкою і каже:

-      Це – пава!

Потім піднімає праву:

-      То – іва!

Усе логічно, що тут скажеш, навіть нічого й не заперечиш… Тим паче мама сама казала: в якій ложка – та і права…

Після обіду Юля з Марічкою і Маріччиною подружкою Кейтлін гуляла на подвір’ї. Потім їй набридло, і вона повернулася додому, а дівчата лишилися надворі. Юля спостерігала за ними з вікна. Потім пішла по печиво – і побачила Марічку і Кейтлін з іншого боку будинку.

-      І там Мімі! – сказала вона здивовано.

Коли верталася з печенюшкою, побачила Марічку і Кейтлін на подвір’ї сусідів, які живуть через дорогу. Там стоїть великий батут, на якому постійно товчуться діти, і Юля любить за ними спостерігати.

-      Вжьє там Мімі! – знову здивувалася Юля. – Вжьє там ізе (лізе).

Трохи постояла, а потім голосно так:

-      Чого ізеш, Мімі?

Як виявилося, Юлина присутність біля вікна не лишилася непоміченою. Дітлахи питали Марічку, що то за голова постійно стирчить у нашому вікні – їм аж лячно. Марічка заспокоїла їх, що то всього лиш Юля спостерігає, бо їй дуже цікаво. Вона завжди зауважує, хто там стрибає – дівчата чи хлопці, великі чи малі. Не проходить повз її увагу, що вони поступово роздягаються (бо їм стає жарко) – це її найбільше обурює (чи захоплює? J )

-      Сьопа галяка! – показує вона мені. (Хлопчик голяка.)

Коли Марічка повернулася нарешті з гульок – одразу побігла в душ. І Юля, яка до того гралася собі зі своїми Міні, Дейзі та іншими качками-мишами, обурена полетіла в ванну:

-      Мімі, ні! Вазь! (вилазь) Я баднА! (я брудна) Ба вузі! (була на вулиці) Мені теба душь!

І так вопило це мале сонечко, що Марічка скоренько й вийшла.

Помившись, Юля у піжамі стояла на голові і демонструвала інші акробатичні трюки, які дивилися по скайпу бабуся з дідусем. Дідусь сміявся, а бабуся хапалася за серце. Повправлявшись, Юля попрощалася і сказала:

-      Будь чема, буся! (будь чемна, бабуся).

Дідусь обіцяв проконтролювати.

Та ви помиляєтеся, якщо думаєте, що після цього невгамовна акробатка нарешті пішла спати. Ні, вона пішла товктися на ліжко до Марічки, яка хотіла ще трохи почитати. Разом вони ганяли маму то по яблуко, то по воду, то по яблуко, то по воду. А вже остаточно зібравшись спати, Юля потягнула з собою і Маріччиного великого м’якого пса, Мані. Раніше Марічка спала з двома псами – Мані і Роджером. Але маленького Роджера Юля вже давно присвоїла, а тепер і перейменувала. Тепер він – Ковбаса. Коли Юля забирала Мані, ми запитали її, наскільки вона його бере.

-      На день, – відповіла Юля, притискаючи пса і цілуючи його в носа.

Надурила, бо сьогодні знову засинала разом з ним. Правда, замість нього віддала Марічці Ковбасу.

Цікавинки про дитинку. Випуск п’ятий

Уже не раз згадувала, що Юля дуже не байдужа до усіляких електронних пристроїв. Особливо Маріччиних. Вона їх вважає своїми. На Ромин телефон заглядає, але якщо часом і хапне (що трапляється нечасто, бо тато не так багато часу проводить удома, та ще й старається покласти телефон у недоступне місце), то не клацає, а одразу віддає. Мій телефон бере, якщо дістане, і возюкає пальчиком, а Маріччин, якщо захопить – то доводиться забирати з боями. Кілька ілюстрацій.

Якось Марічка забула вдома телефон, і цей факт, звісно, Юля зауважила. Взяла зі столу один раз – я забрала. Через якийсь час мили руки у ванні, і я затрималася, а Юля швидесенько побігла кудись. Точніше, не кудись, а зрозуміло куди. Я потихеньку підходжу до дверей, зазираю у Маріччину кімнату. Юля, зауваживши мене, відкладає телефон, піднімає руку долонькою догори і каже мені заспокійливо: «Фсє! Фсє!» Так мені було смішно, що я й насварити її як слід не змогла.

Іншим разом Марічка сховала свій телефон і пішла в душ. Побачивши, що «йо-йо» (альо-альо) немає, Юля не розгубилася. Я зайшла буквально через хвилину після неї – а вона вже сиділа в халабуді з Маріччиним ноутбуком. Включеним, щоб ви не сумнівалися. Отак шухляда письмового столу, звідки Юля дістала ноутбук, перестала бути безпечним місцем.

На завершення теми про телефони. До нас на День подяки приїздив університетський товариш. І лишав свої телефони і ноутбук на журнальному столику, так сказати, у вільному доступі. І Юля жодного разу їх не чіпала. Так що вона чудово розуміє, що можна, а що – ні. J

Юля дуже тішиться, коли тато повертається з роботи. Про ритуал лякання я вже писала. Доця ходить за татом хвостиком і то книжку підсовує почитати, то тягне гратися, хоча тато ще не передягнувся і не поїв. По понеділках у Марічки танці. Зараз в 18.00 уже темно, то Рома і завозить її, і забирає. Так-от, сидить він і читає Юлі, а вже майже 19.00 – час їхати по Марічку. Юля не відпускає. Рома пояснює: «Юля, я ненадовго, заберу Марічку – і повернуся». Юля: «Ні!» – «Юля, а хто ж тоді привезе Марічку?» – «Чап-чап!» Тобто ти читай, тату, а Марічка хай додому пішки чапає.

Юля бере не тільки Маріччину техніку, а й одяг також. На Маріччине щастя, штани і плаття Юлі не підходять, бо таки завеликі, а от футболки – те, що треба. Марічка спеціально домашні футболки поскладала на нижню поличку шафи, щоб Юля тільки до них мала доступ. Може, звісно, і в шухляди залізти, але ж там нічого цікавого – носки, колготки…

Може скластися враження, що Юля усіляко гнобить Марічку… Але це не так – вони люблять одна одну. Щоправда, не завжди їхні очікування збігаються – і тоді хтось ображено закопилює губки. Марічка дуже ображається на Юлю, коли та не хоче її обійняти чи поцілувати – робить вигляд, що плаче. Тоді Юля підходить до неї, гладить і заспокоює: «Чччч, ччч… Ну, донь!» «Донь» – Юлина версія звертання «доню» – звучить дуже зворушливо.