Уже не раз згадувала, що Юля дуже не байдужа до усіляких електронних
пристроїв. Особливо Маріччиних. Вона їх вважає своїми. На Ромин телефон заглядає,
але якщо часом і хапне (що трапляється нечасто, бо тато не так багато часу
проводить удома, та ще й старається покласти телефон у недоступне місце), то не
клацає, а одразу віддає. Мій телефон бере, якщо дістане, і возюкає пальчиком, а
Маріччин, якщо захопить – то доводиться забирати з боями. Кілька ілюстрацій.
Якось Марічка забула вдома телефон, і цей факт, звісно, Юля зауважила. Взяла
зі столу один раз – я забрала. Через якийсь час мили руки у ванні, і я
затрималася, а Юля швидесенько побігла кудись. Точніше, не кудись, а зрозуміло
куди. Я потихеньку підходжу до дверей, зазираю у Маріччину кімнату. Юля,
зауваживши мене, відкладає телефон, піднімає руку долонькою догори і каже мені
заспокійливо: «Фсє! Фсє!» Так мені було смішно, що я й насварити її як слід не
змогла.
Іншим разом Марічка сховала свій телефон і пішла в душ. Побачивши, що «йо-йо»
(альо-альо) немає, Юля не розгубилася. Я зайшла буквально через хвилину після
неї – а вона вже сиділа в халабуді з Маріччиним ноутбуком. Включеним, щоб ви не
сумнівалися. Отак шухляда письмового столу, звідки Юля дістала ноутбук, перестала
бути безпечним місцем.
На завершення теми про телефони. До нас на День подяки приїздив
університетський товариш. І лишав свої телефони і ноутбук на журнальному столику,
так сказати, у вільному доступі. І Юля жодного разу їх не чіпала. Так що вона
чудово розуміє, що можна, а що – ні. J
Юля дуже тішиться, коли тато повертається з роботи. Про ритуал лякання я
вже писала. Доця ходить за татом хвостиком і то книжку підсовує почитати, то
тягне гратися, хоча тато ще не передягнувся і не поїв. По понеділках у Марічки
танці. Зараз в 18.00 уже темно, то Рома і завозить її, і забирає. Так-от,
сидить він і читає Юлі, а вже майже 19.00 – час їхати по Марічку. Юля не
відпускає. Рома пояснює: «Юля, я ненадовго, заберу Марічку – і повернуся». Юля:
«Ні!» – «Юля, а хто ж тоді привезе Марічку?» – «Чап-чап!» Тобто ти читай, тату,
а Марічка хай додому пішки чапає.
Юля бере не тільки Маріччину техніку, а й одяг також. На Маріччине щастя,
штани і плаття Юлі не підходять, бо таки завеликі, а от футболки – те, що
треба. Марічка спеціально домашні футболки поскладала на нижню поличку шафи,
щоб Юля тільки до них мала доступ. Може, звісно, і в шухляди залізти, але ж там
нічого цікавого – носки, колготки…
Може скластися враження, що Юля усіляко гнобить Марічку… Але це не так –
вони люблять одна одну. Щоправда, не завжди їхні очікування збігаються – і тоді
хтось ображено закопилює губки. Марічка дуже ображається на Юлю, коли та не
хоче її обійняти чи поцілувати – робить вигляд, що плаче. Тоді Юля підходить до
неї, гладить і заспокоює: «Чччч, ччч… Ну, донь!» «Донь» – Юлина версія
звертання «доню» – звучить дуже зворушливо.
Немає коментарів:
Дописати коментар