День подяки

В останній четвер листопада у США традиційно святкують День подяки. Колись перші поселенці дякували Богові за те, що допоміг їм вижити на Новій Землі, й індіанцям, які навчили вирощувати місцеві культури. Саме тому у цей день американці їдять традиційні індіанські страви: запечену індичку, гарбузовий пиріг, страви з солодкої картоплі (батата).
День подяки вважається одним із головних американських свят, тому до нього активно готуються. Зокрема у школах. Як тільки минув Хелловін, діти на заняттях стали малювати-замальовувати-клеїти індичок у різних варіантах. А ще – пілігримів та індіанців. У результаті на стіні у вітальні поселилися три індички, індіанка і пілігримка. Розучували малюки також пісеньки і віршики. Напередодні свята Маріччина група, переодягнувшись у пілігримів та індіанців, виступала на «шкільному телебаченні». Так, у школі є маленька студія, звідки «передачі» транслюються по усіх класах. І хоч виступ був короткий, малята були задоволені собою і тим, що батьки могли бачити їх по телевізору, сидячи у класі. Усі дівчатка були індіанками, а хлопці – пілігримами. Основні деталі костюма – пов’язка з пір’їною у дівчат і капелюх із пряжкою – у хлопців. Ці пов’язки і капелюхи вони самі майстрували на заняттях і потім забрали додому на пам’ять.
День подяки – вихідний, тому нарешті зібралися разом усі: і Рома, і його батьки, і я з Марічкою. Окрасою святкового столу була, звичайно ж, індичка.

До неї обов’язково подається соус із журавлини. Так-так, усе точнісінько так само, як ми вчили у школі на уроках англійської: turkey (індичка), cranberry sauce (журавлиновий соус), pumpkin pie (гарбузовий пиріг). Правда, гарбузового пирога у нас не було, зате спробували іншу традиційну страву – запіканку з солодкої картоплі. На смак нагадує запечений гарбуз, і дуже солодка.
Хтось може сказати, що нема чого святкувати чужі свята… Але, як на мене, День подяки – дуже гарна традиція. Ніколи не зайве подякувати за те, що ти маєш. Та й, окрім того, раз ми зараз тут живемо, то також маємо подякувати за цю землю.
До нас приїхали гості, і, окрім страв, це застілля мало чим відрізнялося від інших – у гарному товаристві, з цікавими розмовами… Але хотілося все ж, щоб зміст дня відповідав його назві, тому ввечері ми започаткували нову сімейну традицію – кожен написав три речі, за які він дякує цього року. Прочитавши і відгадавши, хто що написав, ми поклали усі записочки у конвертик – до наступного року…
Зрештою, свій День подяки можна започаткувати і в Україні, якщо не на державному рівні, то на сімейному, адже кожному з нас є за що подякувати…

Як ми святкували Хелловін

Почати цю оповідку можна було б так: зібралися якось грузини, казахи, українці й росіяни святкувати Хелловін… Звучить як анекдот, правда? Але це було насправді.
Та тільки це ще не початок. Спочатку була дорога у сусідній штат. З Меріленду ми їхали у Вірджинію, у містечко Арлінгтон, що поблизу Вашингтона. Проїздили повз славну річку Потомак, бачили триголовий світовий центр мормонів – велику церкву, яка просто кидається в очі усім, хто під’їжджає до столиці Америки з півночі. Здалеку було видно навіть українське посольство.
Ми їхали в Арлінгтон на Helloween party на запрошення наших знайомих, вихідців із України, яких запросили їхні знайомі, грузин і росіянка. Усім відомо, які гостинні грузини, і що у їхньому домі не може бути мало гостей. Усього зібралося чоловік двадцять-двадцять п’ять дорослих і близько десятка дітей. Не скажу точно, тому що сходилися усі поступово, а з тими, хто прийшов у числі останніх, ми навіть не встигли познайомитися.
У Сполучених Штатах на Хелловін традиційно переодягаються у карнавальні костюми, як у нас на Новий рік. Деякі дорослі, правда, обмежилися лише незначними аксесуарами, але все одно загальна картина була досить яскрава і розмаїта. Я була відьмочкою, Рома – піратом, Марічка – янголятком. Серед наших нових знайомих був Буратіно, Черепаха Тортила, метелик, лицар, пірати з неперевершеним Джеком Горобцем на чолі, астронавти, фея Дінь-дінь, Росомаха з «Людей Х» і ще декілька невпізнаваних персонажів.

Коли зібралася чимала компанія, діти пішли «на промисел» – збирати по хатах цукерки. Це виявилося досить весело не тільки для малят, а й для дорослих. Тим паче, що більшість із нас ще не мали подібного досвіду. Діти озброїлися кошичками-гарбузиками для солодощів або просто пакетиками і ходили від хати до хати, виголошуючи: «Trick or treat!» («Відкупися або поплатися!»). На вулицях одразу видно будинки, господарі яких готові роздавати цукерки: ці оселі добре освітлені, «прикрашені» гарбузами/привидами/скелетами/чорними котами/павутиною/надгробками. Вважається, що усе це відлякує нечисту силу. Гарбузами, звісно, нікого не подивуєш, хоча вони дуже різноманітні і не подібні один до одного.

Але траплялися й справді дивовижні декорації. Біля одного дому було блимаюче освітлення, і коли я придивилася, на що саме падало світло, стало трошки моторошно: до дерева був причеплений скелет. Біля деяких будинків були святкові «ворота». Про одні з них із захватом розповідала Марічка: коли заходиш і проминаєш страхопуда, натискаєш на кнопку – і зверху на мотузках опускаються кажани і павуки, видаючи страхітливі звуки.
Здебільшого усі дуже радо зустрічали переодягнутих гостей, я душе втішилася двом малючкам, які з балкончика голосно оповіщали: «We have candies! We have candies!» У деяких оселях не світилося, що значило: нема чого до нас заходити. А ще в деяких на момент нашого візиту лагоминки уже скінчилися. Та малята не засмучувалися і отримували задоволення від самого процессу. Якщо спочатку усі ходили разом, то потім уже не чекали одне одного, а планомірно обходили околиці.

Незнання мови не заважало Марічці збирати смаколики, і «улов» виявився чималенький: у її пакеті були різноманітні шоколадні батончики, смоктунці, жуванці, пакуночки з печивом, родзинками тощо. Серед цих багатств ми знайшли кілька екземплярів під маркою «Вонка». Книжка про шоколадну фабрику Віллі Вонки – одна з Маріччиних улюблених, але, на жаль, цукерки не виправдали наших сподівань… Правда, на них по-чесному було написано artificial flavored (з штучним ароматом), але не розумію, для чого «Нестле» споганило добре ім’я шоколадного чарівника Вонки.
Але це я забігла наперед. Поки дітлахи ходили по хатах, дорослі мали можливість добре роздивитися навколо. На вулицях було багато народу: зграї дітлахів, малята у супроводі батьків – і всі у чудернацьких костюмах. Найбільше запам’ятався робот (статі і віку визначити не вдалося, бо костюм повністю закривав дитину) і мама й доця павичі. Жінка-павич обізвалася до нас, почувши знайому мову. Вона виявилася словачкою і дуже зраділа зустрічі з майже земляками.
Додому ми повернулися пізно ввечері (чи, точніше, вночі) стомлені, але задоволені. А перед тим, як заснути, Марічка запитала: «А наступного року ми поїдемо на таку вечірку?»