Весняні концерти

Із настанням весни дуже пожвавилося наше світське життя. J Причому одразу з настанням календарної весни. На самісінькому початку березня ми ходили на «Парад ансамблів» – концерт, де грали ансамблі 5-х, 6-х, 7-8-х класів і старшої школи.

Я вже, здається, згадувала, що два роки тому наша школа об’єдналася зі ще однією. Раніше була North Fayette School, а тепер – North Fayette Valley School (NFV). Для молодших школярів нічого не змінилося – вони вчаться у своїх містечках, а от починаючи з сьомого класу, школи зливаються в одну. 7-8 класи вчаться у Valley, а 9-12 – у старшій школі Вест Юніона. (Не знаю, чи варто нагадувати, що наша школа і без того була поділена між двома містами? :) 1-4 класи – Вест Юніон, 5-6 – Файєт, 7-8 тепер – у Веллі, а 9-12 – знову у Вест Юніон.) Якщо вже почала про об’єднання шкіл, напишу ще кілька слів. Дві районні школи об’єдналися в одну, щоб мати можливість надавати дітям більше можливостей – різноманітні клуби, гуртки тощо. Вибір і так був чималий, але, об’єднавши два бюджети, адміністрація змогла додати кілька цікавих програм. Для дітей найбільшою проблемою було те, яким буде новий талісман школи. :) У нас був яструб, у Веллі – тигр. Довго діти щось там малювали, пропонували купу різних ідей, а в результаті новим талісманом став тигрояструб. J І вашим, і нашим.

Так, це був відступ. Вертаємося на концерт. Тож там було по два ансамблі п’ятикласників і шестикласників – North Fayette і Valley. 7-8 класи об’єднані в один ансамбль (ми ж пам’ятаємо, вони вже вчаться разом). І окремо – величезний ансамбль старшої школи.

Як на мене, це була гарна ідея – показати прогрес, якого досягають діти за час своєї «шкільної музичної кар’єри». Почали концерт п’ятикласники. Коротенькі мелодії, трохи різкуваті звуки, але все злагоджено й відпрацьовано. Далі грали ансамблі шестикласників. Довші, плавніші мелодії – неозброєним вухом помітно, що діти досягли неабияких успіхів за два роки занять музикою.

Коли дійшла черга до 7-8 класів, музика перенесла нас зі шкільного спортзалу (на сцені актової зали неможливо було вмістити стільки музикантів) у якийсь концертний зал. Про те, що ми таки в школі, нагадували лише блакитні футболки з тигрояструбами, в яких були музиканти.

Коли заграли старшокласники, ми остаточно перенеслися в інший вимір, де була лише музика – з дрижаннями, напівзвуками, напівтонами, ніжна, крихка, чарівна. Я людина, дуже далека від музики (якось уже розповідала вам, що в першому класі вчитель музики сказав, що мені ведмідь на вухо наступив…), тому описую лише свої відчуття, але музика відносила слухачів у якісь далекі казкові світи. Окрім насолоди для слуху, була ще насолода для очей. Керівник ансамблю старшокласників так натхненно диригував, що від нього просто неможливо було відвести погляд. Стільки емоцій, пристрасті, кайфу! І той кайф передавався залу. Після виступу він виглядав, як спортсмен, який щойно встановив якийсь рекорд – стомлений, але щасливий.

І, так, я не перестаю дивуватися, що все це відбувається на рівні звичайної районної школи…

***

А ще я сьогодні розповім про танцювальні змагання, які ми відвідали у цю суботу.

Уже третій рік навесні Марічка з дівчатами виступає на змаганнях – у березні й квітні. Цього року – уже з найстаршою групою (6-8 класи, а в старшій школі – уже свої танці й, відповідно, свої змагання). З’їжджаються десятки танцювальних колективів з навколишніх міст і містечок (і не з одного штату).

Поки чекаємо на виступи групи, де змагатимуться наші дівчата, маємо змогу подивитися й на інші колективи. Цього разу мені вдалося визначити переможців у двох групах, які змагалися до наших. :) Часом буває, що якийсь колектив помітно сильніший за інші – складніша хореографія, абсолютна злагодженість рухів… А те, що всі танці містять характерне па – високе підняття ноги (як в канкані :)) – полегшує завдання суддям, бо завжди помітно, чи одночасно дівчата піднімають ноги. Але часом трапляється, що всі колективи на рівні, і лише судді здатні зауважити якісь дрібні помилочки.

Та я сьогодні хотіла написати не зовсім про танці. Коли я розмірковувала «Про школу і спорт», уже говорила про те, що американський тренер не скаже: «Займатися ти, звичайно, можеш, але на матч (змагання) я тебе не візьму». Звісно, діти (та й їхні батьки) й самі усвідомлюють межу своїх можливостей, але в той же час вони можуть спробувати свої сили.

Це був довгий вступ. :) На паркеті – багаточисленний дівчачий колектив у чорно-біло-блакитних трико і чорних штанах. Волосся в усіх зібране в акуратні «гульки». Усі дівчата – як на підбір: високі, стрункі, довгоногі. Усі, крім однієї – маленької, товстенької, з непропорційною будовою тіла. Майже одразу зрозуміло, що це – особлива дівчина. Найімовірніше, із синдромом Дауна. (Як колись зауважив Рома, ставлення до таких людей закладене уже в тому, як їх називають: у США – люди з особливими потребами, в Україні – з вадами. Думаю, коментарі чи пояснення зайві.) Вона не встигала за ритмом танцю, відставала, помилялася, але вона танцювала!

Поки тривав виступ, я не знала, на кому зосередити увагу. Дівчата були злагодженим організмом, і лише одна ланка вибивалася, але дуже-дуже старалася, можливо, більше за всіх інших. А ще я думала про те, як оцінювати цей виступ. Якщо враховувати помилки маленької людинки, яка, попри все, перемагає себе, то, звісно, колектив далеко не заїде, але ж дівчата танцювали дуже гарно, і несправедливо було б не оцінити їхню вправність.

Я для себе не змогла вирішити цю дилему. А для суддів, мабуть, і не було ніякої дилеми: колектив посів перше місце в своїй групі.

А взагалі, це таке емоційне піднесення – дивитися дитячі виступи. Навіть коли діти вже не вважають себе дітьми. :) Підлітки ж бо – то окрема вікова (і видова? :)) група: вже не діти, ще не дорослі… Такі собі шукачі себе… Саме на паркеті дехто з них віднаходить себе – віддається повністю, і це видно по усмішці й блиску в очах. А хтось і далі сумнівається й боїться помилитися – «вдягає» усмішку, щоб приховати свої справжні почуття. Але всі вони молодці й варті аплодисментів.

P.S. Це лише частина березневих подій (та й місяць іще не закінчився), але про bake sale (продаж випічки) я напишу окремо, бо це – частина чималої теми. Чекайте! ;)

Міжнародний фестиваль

З початком весни біг часу прискорився, постійно відбуваються якісь події: фестивалі, виставки, зустрічі, збори, але за тим прискоренням ніяк не встигаю записати свої думки та враження. Буду виправлятися… Хоча, здається, я вже таке писала… Та все ж намагатимуся писати частіше, може, коротші дописи, але частіше.

Тепер повертаюся до заявленої теми. Міжнародний фестиваль місцевого масштабу проходив у Джексонвільській початковій школі, місто Фенікс, Мериленд. Мабуть, ми нічого не знали б про цей фестиваль, якби туди не запросили «Лиман». Більшість танцюристів, як і минулого разу, їхали автобусом разом із керівниками ансамблю, але ж ми хотіли подивитися виступ, тому й поїхали усі втрьох, та й Марічка ще замала, щоб їздити сама.

Фестиваль відбувався у величезному шкільному холі. Як тільки ми переступили поріг, Марічці вручили «міжнародний паспорт» – блокнотик, куди можна було наклеювати марки з прапорами різних країн чи ставити штампи. Та їй було не до марок зі штампами – треба було переодягатися до виступу.

Поки наші танцюристи готувалися, ми з Ромою мали змогу роздивитися, які країни представлені на фестивалі, покуштувати національні страви і почитати про цікаві місцини. Спробую перерахувати учасників у тому порядку, у якому були розставлені столи у холі. Починалося усе з Індії. Жінки у сарі люб’язно клеїли бажаючим цятки-наліпки на лоба і пригощали якимись крихітними штучками з тіста. Філіпіни, Тайвань та Китай пропонували свій хліб, кожен – по-своєму смачний. Біля італійського столу можна було поласувати тоненьким печивом,

 яке випікали тут же,

а також подивитися, як розкатують тісто на пасту і нарізають спеціальною машинкою.

Іспанія пригощала печивом, ковбасою та солоним пирогом. Бельгія запрошувала на вафлі – м’які, пухкі та теплі, щойно з вафельниці (звернули увагу на вафельницю – треба буде й собі таку пошукати) – та шоколад – чорний, білий, молочний.

По шоколад до Бельгії ми підходили кілька разів – справді смачний. Україна пригощала… Звичайно ж, варениками! Чесно скажу, не пробувала, але з того, що вони досить швидко скінчилися, можу зробити висновок, що були смачні. Поруч із Україною – стіл Ірландії, де можна було спробувати хліб на соді та підставити обличчя під пензлик вмілого майстра, який ставив зелені цятки-веснянки. Німеччина пропонувала покуштувати жувальних ведмедиків, а США – яблучний пиріг.

Звісно, їжа – то не головне, що було на столах, хоча покуштувати національні страви різних країн – досить цікавий досвід. Майже скрізь їжа була або розкладена по маленьких пластикових скляночках, або пропонувалося наштрикнути шматочок хліба чи ковбаси на зубочистку.

На стендах були карти країн, прапори, фотографії відомих місць, а також речі, характерні для того чи іншого народу. На українському стенді, зрозуміло, не обійшлося без вишитих рушників (хоча у іспанців було щось схоже, і я одразу подумала, що то наш стіл), булави, писанок. Були ще різьблені тарілки, гривні і чомусь… матрьошки…

Поки гості фестивалю проходжалися від столу до столу, пробували хліб та вафлі, поки діти клеїли марки та ставили штампи у свої «паспорти», підготовка завершилася, і на сцені почалося дійство. Першими виступили два китайських дракони – вони рухалися під барабанний бій спочатку на сцені, а потім спустилися до публіки. Публіка радо приймала яскравих велетнів і навіть майже перестала жувати. Найменші дітлахи бігали за драконами. Деякі дуже обережно, ніжно гладили їм хвости, а деякі, переконавшись, що дракони не страшні, а дуже навіть веселі, штурхали кулачками в зад. Думаю, тим хлопцям, що, бідаки, зігнуті тупцяли, зображаючи зади драконів, ці забавки не видавалися аж такими приємними.

Тайванські танцюристи, які вийшли на сцену після драконів, не вразили публіку, тож багато хто знову взявся ходити, жувати і шуміти. Наступними вийшли наші хлопці та дівчата. І, скажу чесно, я страшенно пишалася, коли зала затихла і з неприхованим інтересом спостерігала за коломийкою, а коли після завершення танцю вибухнули аплодисменти, мені на очі навернулися сльози. Гопак супроводжувався аплодисментами від початку до кінця.

Цікаві номери показали філіппінці, ірландці, гарно танцювала індуска, решти я не бачила, бо спочатку допомагала Марічці переодягатися, а потім супроводжувала її у мандрівці по світу. Марічка отримала свою цятку на лоба від індусок. Китаєць на закладці написав три ієрогліфа – Марія китайською (усе правильно, Рома носив ту закладку на перевірку в університет, викладач-китаєць прочитав: Ма-лі-я). Ірландець поцяткував обличчя зеленим.

Ну а в «паспорті» з’явилася купа наклейок-прапорів, лепрекон і трилисник на пам’ять про Ірландію та два штампи. Тризуб («Мамо, вона мені поставила тризуб догори ногами!») і якась невідома німецька квіточка.

Такі фестивалі проходять у Джексонвільській школі щорічно. Як на мене, це цікаво не тільки дітлахам цієї школи та їхнім батькам. Це можливість познайомитися з різними культурами і традиціями, нехай і в дещо спрощеному варіанті. І ще дуже важливо те, що, живучи у США, представники різних народів не забувають про своє коріння і з гордістю заявляють про те, що вони – українці, ірландці, німці, китайці… Сподіваюся, це не останній міжнародний фестиваль, який ми відвідали, а перший з багатьох.

Перший виступ, перші квіти

Учора відбулася важлива подія у Маріччиному житті, ну і в нашому, звісно, також. Перший виступ із ансамблем українського танцю «Лиман».

Ми ходили на тренування минулої весни, потім була досить довга перерва, потім – повернення. І ось нарешті перший виступ.

Колектив виступав на заході, організованому для всиновлених дітей з України та Росії. Усе це дійство відбувалося на території старшої школи у місті Бетезда, що під Вашингтоном. Ми мали приїхати за годину до виступу. До Бетезди від нас – трохи більше години їзди. Більшість танцюристів їхали автобусом разом із хореографами, ми ж – на власному авто.

Потрапивши у жахливу тягучку на дорозі, ми з Ромою почали нервувати: не встигаємо! Перший виступ нашої донечки, а ми запізнюємося! Я кілька разів пробувала додзвонитися до керівника ансамблю – він не відповідав. Потім лишила йому повідомлення – за нормальних умов він би передзвонив. Рома мовчки сопів, лаючи про себе і машини, і водіїв, і самого себе, що не виїхали заздалегідь. Добре, що Марічка була спокійна, а ми вже намагалися не нагнітати атмосферу. Коли приїдемо – тоді приїдемо. Навіть якщо встигне станцювати один танець із трьох – уже буде дуже добре. Один із танців був зав’язаний на Марічці – вона мала танцювати з Андрійком та Антоном, трохи старшими за неї хлопчиками, або з кимось одним із них, якщо інший не приїде. Але ж без неї і танцю не буде, бо поки що вона наймолодша серед дівчат, решті – 14-16 років.

Коли ми вже наближалися до школи, поперед нас з’явився білий мікроавтобус. «А раптом це вони? – припустив Рома. – Вони так само мали б потрапити у тягучку». – «Та ні, тоді все було б занадто добре», – відповіла я. Навіщо тішити себе примарними надіями? Та мікроавтобус уперто рухався у тому ж напрямку, що й ми. Рома під’їхав до нього збоку – оце так диво! – за кермом сидів Ендрю, один із хореографів, той самий, якому я безуспішно намагалася додзвонитися. Він радісно помахав нам рукою. Ура! Ми не спізнилося! Відлягло, камінь впав з плечей, і накотила хвиля неймовірного щастя! Як мало часом треба для того, щоб відчути себе щасливими!

Тільки-но усі зайшли до школи, як ведуча вечора оголосила, що приїхали танцюристи з Балтимора і що за кілька хвилин вони будуть виступати.

Минуло, правда, не кілька хвилин, поки усі переодягнулися. Марічку ми похапцем переодягнули ще в машині, коли думали, що безнадійно запізнюємося і що треба буде одразу летіти на сцену.

Молодіжний твіст, дует Марічки та Андрійка (Антон із сестрою так і не приїхав, загубившись у щільному потоці машин),

танок хлопців із шаблями, танець чумака у виконанні Андрійка, соло надзвичайно вправного парубійка Стефана і на солодке – коронний номер: гопак. Уже після першого танцю на очах виступили сльози розчулення і зворушення. Ну а як інакше? Наше малятко вперше виступає на публіці! Глядачі приймали дуже тепло: аплодували, підтримували вигуками, а викрутаси Стефана – шаленими вересками. Є у цьому і заслуга Джона, який не тільки танцював, а й оголошував номери, знаходячи теплі слова для кожного учасника. Особливої підтримки він просив у глядачів для найменшої дебютантки – Марічки: «Аплодуйте так, як ніколи в житті не аплодували!» А після виступу той таки Джон подарував дебютанткам квіти. Вручаючи букет із жовтих троянд і рожево-білих лілій Марічці, він став на одне коліно і сказав, що ця маленька дівчинка дуже важлива для нього, а Марічка, приймаючи квіти, присіла у реверансі. 

А ми ж із Джоном лише цього тижня познайомилися ближче. Його мама підвозила нас із Марічкою додому після танців. Дуже милий хлопчина. І дуже мила жіночка. Вона – американка, чоловік – син вихідців із Росії. А Джон – на жаль, не українець, як він сам сказав, оголошуючи один із номерів.

Танцюристи ще трохи повчили гостей танцювати гопак, а потім усі дружно поїхали на піцу. Поруч зі мною сидів Фернандо. Минулого року він був в Україні, об’їздив сиротинці. Найяскравіші враження – від церков, Музею голодомору і Музею Чорнобиля. Незвичайний вибір пам’яток як на американця. Щоправда, Фернандо і сам незвичайний. Мексиканець, всиновлений американкою та українцем, який не уявляє свого життя без українських танців.

Поки чекали піцу, жлуктили пепсі. Взагалі-то, можна було наповнити склянки й іншими напоями, але пепсі з того всього видалося найкращим. Раз зайшла мова про піцерію, додам ще кілька деталей. Більшість піцерій у США працюють лише «на винос», тобто можна замовити піцу і доставку або забрати її самому, а у самій піцерії немає де посидіти. Але є й більш звичні для нас піцерії – зі зручними столиками і приємним інтер’єром. Та в меню ви там не побачите ні чаю, ні кави, ні пива з вином, лише газовані напої. Зате – у необмеженій кількості. Тобто платиш раз, а наповнюєш свою склянку, поки не луснеш.
Хлопці змагалися, хто з’їсть більше піци, дівчата тихенько гомоніли. А хореограф Ендрю розповів нам про причину тягучки на дорогах до Вашингтону. Виявилося, що загорілася придорожня смуга – трава, кущі. І ми згадали, що бачили кілька пожежних машин. Уже вертаючись додому, ми бачили дим, що здіймався над полями, і якийсь час навіть їхали крізь нього, вдихаючи горіле повітря.

Усе ж таки добре, що ми добралися до місця виступу і навіть вогонь не зміг нас зупинити! Перший виступ і перші квіти бувають лише раз у житті!

А тепер, любі читачі, бонус – запис від Марічки! (Авторський стиль збережено, нечисельні помилки виправлено. :) Ну не могла я стриматися…)

Вчора був мій 1 виступ!

Я отримала букет від Джона!

Нарешті мені танці приносять задоволення!

Один з танців залежав від мене!

Мені треба було приїхати.

Антон з Каріною не змогли приїхати.

Мені подобається «Лиман»!

Українські танці на американський лад

Ми вже не раз чули розповіді про ансамбль українського танцю в Балтиморі. Хотілося Марічку віддати на танці. У неї вже був невеличкий досвід – у Черкасах вона трохи ходила на бальні танці, але партнера нам так і не вдалося знайти, а потім доня довго хворіла, і так поступово танці зникли з її життя, хоча танцювати-вихилятися вона дуже любить. Нарешті Рома знайшов телефон керівників ансамблю, подзвонив і дізнався, що тренування проходять по середах і що Марічку радо вчитимуть танцювати. Тож у середу ввечері ми вирушили на перше тренування в україно-американський спортклуб «Дніпро».
Я багато разів чула про «Дніпро». Саме там проводяться українські фестивалі, збираються на свята українці. Те, що я побачила, не збігалося з тим, що я собі науявляла. Зрештою, нема нічого дивного, адже українська громада в Балтиморі не така вже й велика. Клуб виявився невеликим, досить скромним, але в той же час доглянутим.
Знову я забігла наперед… Коли ми підійшли до клубу, там було зачинено, хоча ми спізнилися хвилин на п’ятнадцять. На сходах сиділа дівчина в окулярах, з пишним хвостом по пояс, у кросівках, шортах і спортивці. Її ноги мені здалися дещо перекачаними як для дівчини, але ж на колір і смак товариш не всяк… До дівчини з привітаннями підійшов невисокий кремезненький мексиканець. Ми не знали, куди ж нам йти і чому досі нікого немає. Мексиканець, побачивши нашу розгубленість, запитав, чи ми прийшли на танці. А потім сказав, що хореографи у цей час зазвичай уже є. Ще через кілька хвилин повідомив: «А от і вони». До клубу під’їхав фургончик, і звідти з галасом вивалило чимало людей. Це двоє дідуганчиків-хореографів привезли частину танцюристів. Двоє дівчат років по 14-16, кілька хлопців приблизно такого ж віку, один – восьми років. Про вік цього хлопчика нам повідомив тренер. Один із них володіє тільки англійською, інший трохи говорить українською, як каже Марічка, рубаною. Поки хлопці у дворі розминалися, граючи в футбол, до Марічки приставили дівчину-куратора. Карина трохи говорить українською, хоча видно, що послуговується вона нею вкрай рідко. І щоб пояснити Марічці, що треба робити, їй не вистачало слів. «Нога має бути прОста», – казала Карина Марічці, і тільки по тому, як вона показувала, я зрозуміла, що малося на увазі «пряма». Простіше було дивитися на рухи, ніж пробувати зрозуміти пояснення. Хоча саме пояснень Марічці і не вистачало, як вона казала вже після тренування.
Поки Марічка повторювала рухи за Кариною, в іншому кінці зали за юнаком із козацькою статурою намагалася повторювати складні па дівчина з пухнастим хвостом. Ми з Ромою подивувалися, а потім задумалися: «Так то дівчина чи хлопець?» Ми так і не визначилися. Але коли усі зібралися, і дівчата й хлопці розділилися на дві окремі групки, виявилося, що то все ж таки не дівчина… Отаке-от буває…
Марічка з Кариною перемістилися в куточок залу, бо почалося загальне тренування. І тут на мене чекало чергове здивування. Що виробляв той мексиканець! То треба було бачити! Ніколи не подумала б, що такий низенький і коротконогий хлопчина може так витанцьовувати гопак! Під час тренування приїхав ще один хлопчик восьми-дев’яти років. І коли старші взяли паузу, по залу запустили навіть не пару, а тріо малюків – Марічка танцювала між двома хлопчиками. Потім повернулися дорослі, і усі пішли в танок. Марічка розгубилася, що й не дивно, адже усі добре знають, які елементи за чим йдуть, а вона прийшла вперше і вже танцює з усіма. Але були й певні плюси: якщо десь трошки затрималася і пропустила свого партнера, тут же її підхоплював хтось із старших хлопців, бо цього разу прийшли не всі дівчата, і партнерки цінувалися на вагу золота, незалежно від віку.
Відсутність жіночої частини колективу пояснили підготовкою до Великодня. «О, Paskha-bread!» – захоплено вигукнув мексиканець. Видно, що його не раз частували українськими стравами і що вони йому до смаку.
Десь через годину після початку тренування приєдналася дівчинка Маріччиного віку. Марічка запитала, як її звати, але чомусь не запам’ятала. Дівчинка говорила англійською, хоча її батьки спілкувалися російською, я чула це, бо вони сиділи за нами з Ромою. Бабуся, яка привела другого хлопчика, привіталася українською, але взагалі майже усі говорили між собою англійською. Так що недаремно клуб україно-американський. Танці – українські, мова – американська…
Я все ще цьому дивуюся… Але чому? Добре й так, що українці у другому-третьому поколінні підтримують хоч якісь традиції свого народу, хоч якось групуються, не забувають про походження своїх предків. Просто ми звикли, що основна ознака народу – це мова, але якраз рідну мову непросто передавати з покоління в покоління. Дітям, які народжені тут, важко говорити однаково добре обома мовами. Навіть якщо вони вдома з батьками послуговуються українською, це лише побутовий пласт лексики, їм не вистачає словникового запасу і нізвідки його почерпнути (а частіше немає й мотивації для цього). Так що добре, що є танці. Можливо, мова тіла, якою є танці, повторення рухів, які придумали давні українці, дозволяють американцям українського походження краще зрозуміти і своїх предків, і самих себе.