Ми вже не раз чули розповіді про ансамбль українського танцю в Балтиморі. Хотілося Марічку віддати на танці. У неї вже був невеличкий досвід – у Черкасах вона трохи ходила на бальні танці, але партнера нам так і не вдалося знайти, а потім доня довго хворіла, і так поступово танці зникли з її життя, хоча танцювати-вихилятися вона дуже любить. Нарешті Рома знайшов телефон керівників ансамблю, подзвонив і дізнався, що тренування проходять по середах і що Марічку радо вчитимуть танцювати. Тож у середу ввечері ми вирушили на перше тренування в україно-американський спортклуб «Дніпро».
Я багато разів чула про «Дніпро». Саме там проводяться українські фестивалі, збираються на свята українці. Те, що я побачила, не збігалося з тим, що я собі науявляла. Зрештою, нема нічого дивного, адже українська громада в Балтиморі не така вже й велика. Клуб виявився невеликим, досить скромним, але в той же час доглянутим.
Знову я забігла наперед… Коли ми підійшли до клубу, там було зачинено, хоча ми спізнилися хвилин на п’ятнадцять. На сходах сиділа дівчина в окулярах, з пишним хвостом по пояс, у кросівках, шортах і спортивці. Її ноги мені здалися дещо перекачаними як для дівчини, але ж на колір і смак товариш не всяк… До дівчини з привітаннями підійшов невисокий кремезненький мексиканець. Ми не знали, куди ж нам йти і чому досі нікого немає. Мексиканець, побачивши нашу розгубленість, запитав, чи ми прийшли на танці. А потім сказав, що хореографи у цей час зазвичай уже є. Ще через кілька хвилин повідомив: «А от і вони». До клубу під’їхав фургончик, і звідти з галасом вивалило чимало людей. Це двоє дідуганчиків-хореографів привезли частину танцюристів. Двоє дівчат років по 14-16, кілька хлопців приблизно такого ж віку, один – восьми років. Про вік цього хлопчика нам повідомив тренер. Один із них володіє тільки англійською, інший трохи говорить українською, як каже Марічка, рубаною. Поки хлопці у дворі розминалися, граючи в футбол, до Марічки приставили дівчину-куратора. Карина трохи говорить українською, хоча видно, що послуговується вона нею вкрай рідко. І щоб пояснити Марічці, що треба робити, їй не вистачало слів. «Нога має бути прОста», – казала Карина Марічці, і тільки по тому, як вона показувала, я зрозуміла, що малося на увазі «пряма». Простіше було дивитися на рухи, ніж пробувати зрозуміти пояснення. Хоча саме пояснень Марічці і не вистачало, як вона казала вже після тренування.
Поки Марічка повторювала рухи за Кариною, в іншому кінці зали за юнаком із козацькою статурою намагалася повторювати складні па дівчина з пухнастим хвостом. Ми з Ромою подивувалися, а потім задумалися: «Так то дівчина чи хлопець?» Ми так і не визначилися. Але коли усі зібралися, і дівчата й хлопці розділилися на дві окремі групки, виявилося, що то все ж таки не дівчина… Отаке-от буває…
Марічка з Кариною перемістилися в куточок залу, бо почалося загальне тренування. І тут на мене чекало чергове здивування. Що виробляв той мексиканець! То треба було бачити! Ніколи не подумала б, що такий низенький і коротконогий хлопчина може так витанцьовувати гопак! Під час тренування приїхав ще один хлопчик восьми-дев’яти років. І коли старші взяли паузу, по залу запустили навіть не пару, а тріо малюків – Марічка танцювала між двома хлопчиками. Потім повернулися дорослі, і усі пішли в танок. Марічка розгубилася, що й не дивно, адже усі добре знають, які елементи за чим йдуть, а вона прийшла вперше і вже танцює з усіма. Але були й певні плюси: якщо десь трошки затрималася і пропустила свого партнера, тут же її підхоплював хтось із старших хлопців, бо цього разу прийшли не всі дівчата, і партнерки цінувалися на вагу золота, незалежно від віку.
Відсутність жіночої частини колективу пояснили підготовкою до Великодня. «О, Paskha-bread!» – захоплено вигукнув мексиканець. Видно, що його не раз частували українськими стравами і що вони йому до смаку.
Десь через годину після початку тренування приєдналася дівчинка Маріччиного віку. Марічка запитала, як її звати, але чомусь не запам’ятала. Дівчинка говорила англійською, хоча її батьки спілкувалися російською, я чула це, бо вони сиділи за нами з Ромою. Бабуся, яка привела другого хлопчика, привіталася українською, але взагалі майже усі говорили між собою англійською. Так що недаремно клуб україно-американський. Танці – українські, мова – американська…
Я все ще цьому дивуюся… Але чому? Добре й так, що українці у другому-третьому поколінні підтримують хоч якісь традиції свого народу, хоч якось групуються, не забувають про походження своїх предків. Просто ми звикли, що основна ознака народу – це мова, але якраз рідну мову непросто передавати з покоління в покоління. Дітям, які народжені тут, важко говорити однаково добре обома мовами. Навіть якщо вони вдома з батьками послуговуються українською, це лише побутовий пласт лексики, їм не вистачає словникового запасу і нізвідки його почерпнути (а частіше немає й мотивації для цього). Так що добре, що є танці. Можливо, мова тіла, якою є танці, повторення рухів, які придумали давні українці, дозволяють американцям українського походження краще зрозуміти і своїх предків, і самих себе.
Немає коментарів:
Дописати коментар