Втретє вирушаючи у Сади Дюпона, ми вже приблизно знали, чого очікувати, хоча й цього разу на нас чекали приємні сюрпризи. Марічку забрали зі школи трохи раніше, щоб піймати гарну погоду. 19 березня температура була навіть не весняною, а літньою – +20ºС. Навкруги усі ходили у футболках і шортах, але й ми не пасли задніх: просто неймовірно хотілося виставити вибілене зимою тіло під ласкаві сонячні промені.
Тепло, сонце, зелень – що ще треба для щастя весною? Ой, а що це там видніється ніжно-фіолетове? Крокус! Ще один, ще і ще!
А коли ми зійшли з основної алеї на вузеньку доріжку, перед очима з’явилися цілі галявини крокусів. Деякі ніби відділилися від своїх родичів, росли на чималій відстані від них, деякі збиралися купками-групками, щоб погомоніти і разом приймати сонячні ванни, а деякі вишикувалися рядами, ніби на парад. За галявинами крокусів на нас чекали підсніжники. Ніколи не бачила стільки білосніжних провісників весни в одному місці! Марічці дуже хотілося потримати цю ніжну красу в руках і зірвати хоча б одну квіточку, але вона все ж таки згодилася, що якщо кожен зірве по квітці, то від краси нічого не залишиться. Милуючись підсніжниками, які похитували білими голівками і справа, і зліва від доріжки, Рома усе ж не пропустив такого рідного нам проліска. Він невпевнено розкрив своє блакитне очко і стежив за більшими й міцнішими за нього товаришами-підсніжниками. Невже він тут сам-один? Один пролісок серед підсніжників? Марічка помітила перша: «Дивіться, цей скоро розпуститься, і ось цей, а он ще, та їх тут багато!» І справді, придивившись, ми помітили, що серед білих квітів ховаються напівзакриті сині очка. Незабаром вони усі розпустяться. Просто цей пролісок випередив своїх братів, прокинувся і побачив першим цей великий шалений світ.
Звісно, весною кожна травинка, кожен листочок милує око. Але дерева у Longwood Gardens ще тільки прокидаються зі сну, та й весняна експозиція розпочнеться у квітні, коли дерева будуть у цвіту. Фішка березня – орхідеї, і щоб подивитися на цих титулованих осіб квітучого королівства, ми йдемо до консерваторії. Те, що ми там бачимо, нас не розчаровує. Можливо, не захоплює так, як першого разу, коли від емоцій просто не було слів, але дивує фантазією майстрів, дивовижними поєднаннями рослин, кольорів і ароматів. Звичайно, цариця-орхідея заслуговує уваги: витончені лінії, бездоганна постава, благородство насичених кольорів – усе говорить про аристократичне походження.
А відсутність аромату – усього лише примха вінценосної особи: «Я така гарна! Милуйтеся мною! Достатньо і зовнішньої краси, не буду заявляти про свою внутрішню сутність ароматом».
Ароматів було досить і без орхідей. Терпкуваті й п’янкі пахощі змішувалися з ніжними й легкими запахами. І хоча в головній залі консерваторії у повітрі звучала ціла симфонія ароматів, я почула й знайомий із дитинства запах фрезії. Для мене ці квіти дорожчі за будь-які інші.
Усі ще пам’ятають ті часи, коли в березні не можна було купити інших квітів, окрім мімози, тюльпанів і… фрезій. Вони тішили мене своїм виглядом і запахом на 8 Березня і день народження, і я просто неймовірно зраділа зустрічі зі своєю старою знайомою. У студентські роки у мене була туалетна вода з фрезією. А потім її перестали випускати. І я досі не знайшла достойного замінника, хоча після того у мене були дорогі вишукані парфуми, але жодні з них не звучать фрезією…
Щось я відволіклася… Буду потроху наближатися до кінця. З того, що мене вразило чи запам’яталося, назву чорні тюльпани, сині маки, квіти «райські птахи» (інша назва – стреліція) і ромашкове дерево. Так, саме дерево. Пам’ятаючи різдвяну ялинку, прикрашену квітами у вазонах, я пильно придивилася, чи не прив’язані десь до гілок ромашки, але ні, не прив’язані. Це справжнє дерево!
Спогади, викликані ароматом фрезії, збили мене, і тепер важко описувати інші враження. Але я спробую все-таки сказати ще пару слів про райських птахів. Квіти справді нагадують птахів. Вінценосного журавля наприклад. Одні трохи нахилили голови, інші пороззявляли дзьоби, щось повідомляючи своїм товаришам.
Не повірите, але з цими квітами у мене також пов’язані спогади. Хоча вже пізнішого періоду. Таку квітку подарував мені мій, тоді ще майбутній, чоловік. І знову ж таки на день народження! Ми довго чекали, коли ж бутон «вистрелить». Тітонька, яка продавала квіти, обіцяла, що це має статися «на днях». Але, здається, ми так і не дочекалися чи дочекалися, але результат був не таким, на який ми сподівалися… Зате у Садах Дюпона можна було намилуватися рослинами-птахами. А на одній квітці блищала величезна краплина соку, схожа водночас і на росу, і на сльозу… Виявляється, райські птахи також плачуть…
Вітаю усіх на своїй сторінці! Зараз я мешкаю у крихітному містечку Вест Юніон, що у штаті Айова, США. Разом із коханим чоловіком виховую двох донечок. Саме після переїзду до Америки я і започаткувала свій блог. Записувала думки і враження, а їх було дуже багато. Зараз мене місцеве життя вже не так дивує. Мабуть, тому тепер стало менше дописів, а більше творчості: оповідань, листівок... Сподіваюся, ви знайдете щось для себе: читайте, розглядайте, коментуйте - мене цікавить ваша думка!
середа, 24 березня 2010 р.
середа, 17 березня 2010 р.
Від свята до свята
Американці живуть від свята до свята. Не встигне одне відшуміти, як магазини уже пропонують усілякі аксесуари до іншого. Восени, як ми приїхали, скрізь було повно гарбузів у різних іпостасях, привидів, черепів, різноманітних маскарадних костюмів – це означало, що наближається Хелловін. І незважаючи на те, що подібних причандалів було повно в усіх магазинах, напередодні свята усе було виметено! Наступним був День подяки. Магазини заполонили індички, символи урожаю у вигляді чудернацьких солом’яних чоловічків (harvest babies) і букетики з колосків.
Одразу після Хелловіна, паралельно з підготовкою до Дня подяки, усе розширювався асортимент різдвяних товарів. Це не тільки ялинкові прикраси на будь-який смак, але й різдвяні солодощі, іграшки, одяг. Що не розкупили до Різдва, одразу після свята продається за півціни, а то й менше. Бо кому вже потрібен светрик із ялинкою чи candy canes (зігнуті, як ціпок, біло-червоні традиційні різдвяні смоктунці), набір для майстрування пряничної хатки (gingerbread house), Вінні-Пух у капелюсі Санта-Клауса чи олень, який співає різдвяну пісеньку? Комусь, може, й не потрібен, але якраз після свят випадає гарна нагода прикупити якісь аксесуари – адже наступного року вони знадобляться – або іграшки – адже олень чи песик не втрачають для дітлахів своєї привабливості тільки через те, що мають різдвяні капелюшки. Ми, наприклад, прикрашали хатку з імбирного печива не перед Різдвом, а на Новий рік, так ми влаштували собі гарну забаву і в той же час зекономили: звичайна ціна – $10, після Різдва – $5. (Ну не знаю я, як добре перекласти gingerbread! Це все ж таки не пряник, хоча з німецьких казок ми знаємо про існування пряничних хаток. Я б сказала, що gingerbread – це дуже солодке печиво з прянощами.)
Не встигли стихнути звуки Jingle bells, як вітрини магазинів нагадали, що незабаром День Валентина. Листівки, м’які іграшки, кульки, посуд, статуетки і навіть пакетики для сандвічів – усе, що тільки душа забажає з сердечками різних форм і розмірів. А прийшла весна – ура! Ні, не 8 Березня, хоч у нас це свято й називають міжнародним, але святкується воно здебільшого серед народів колишнього СРСР. 17 березня – День святого Патрика. В Україні його також пробують популяризувати. Я пам’ятаю, як у студентські часи цього дня була організована дискотека в університеті. Рудим, а також тим, хто був у зеленому, обіцяли безкоштовний вхід. Не забувають про це свято і українські паби. Але у США приготування помітніші і масштабніші. Символи Дня святого Патрика – трилисник конюшини (shamrock), лепрекон, ну і обов’язковий зелений колір.
Аксесуари до Патрика сусідяться на магазинних поличках поруч із кроликами, яйцями, курчатками, великодніми кошиками тощо. Тож не переплутаєш: не за горами Великдень.
Шкільна програма також прив’язана до свят. Перед Хелловіном майстрували й розмальовували гарбузики, перед Днем подяки – індіанців та індичок. Ми вивішували Маріччині саморобки, принесені зі школи, на стіну. Тоді там красувалося кілька індичок (деякі навіть зі справжнім пір’ям!), індіанка, пілігримка (пілігримами називали перших поселенців). На заняттях учителі читали про Мейфлауер, перший корабель із поселенцями, який причалив до берегів США, про те, що вирощували індіанці і якими вміннями ділилися з новими мешканцями. У шкільній бібліотеці дивилися мультик про Покахонтас, адже там також відображена історія спілкування поселенців з індіанцями.
Після Дня подяки почалася підготовка до Різдва. Пісеньки про Рудольфа (головний олень Санта-Клауса), оленячі ріжки, велетенська гірлянда, Санта у кожусі з оторочкою з вати, Санта мальований, Санта клеєний – одним словом, індички на стіні у вітальні поступилися місцем різдвяній символіці. Перед різдвяними канікулами мала відбутися ціла низка міні-свят: День капелюхів, День сорочок і День шкарпеток. У ці дні школярі могли вбиратися в улюблені капелюхи/сорочки (светрики, футболки, блузки)/шкарпетки замість традиційних футболок і джинсів. Ми з Марічкою ґрунтовно підготувалися до цих днів: на в’язаний капелюшок почепили великий червоний мак із тканини, попрасували вишиванку (хотіли вразити американців), от тільки якихось незвичайних шкарпеток не було… Але, на жаль, ці свята так і не відбулися, бо на Миколая випало багато снігу, і школа була зачинена. Але ще до снігу діти встигли відвідати магазин подарунків на території школи, де могли вибрати недорогі сувенірчики для близьких. Марічка не змогла протриматися до Різдва і вручила подаруночки того ж дня. Ми з Ромою отримали по ялинковій кульці, де було написано Mom #1 і Dad #1, бабуся отримала гавайське намисто, дідусь – велику шкарпетку, куди Санта міг складати подарунки. Але мені дісталося найбільше, бо, окрім кульки, я отримала ще ланцюжок із кулончиком-сердечком, куди було вписано Mom #1, і ручку Awesome Мom (пречудова мама). Що тут скажеш? Звісно, було дуже приємно. Мені сподобалася ця ідея – діти можуть самі вибрати презенти своїм родичам. Недорогі й оригінальні. Також перед самими канікулами мали відбутися різдвяна вистава про Чарлі Брауна (популярний персонаж американських коміксів) і святкова вечірка, але через сніг усе це перенеслося на січень.
Наступне свято – День Мартіна Лютера Кінга. Готуючись до нього, дітям читали про самого борця за рівні права білих і чорних, а також при перших видатних письменників, художників, юристів, сенаторів афроамериканського походження. Звичайно, не обійшли увагою і Обаму, першого чорного президента.
Треба сказати, що у США є обов’язкові свята і, скажемо так, факультативні. На День подяки, Різдво, Великдень, День незалежності відпочивають усі, деякі компанії навіть дають своїм співробітникам по два дні вихідних. А от День Мартіна Лютера Кінга, День президента майже для усіх є робочими, але не для шкіл. Школи святкують усе, що можна. Ото б українські школярі втішилися! Вони раді були б додатковому вихідному, чи то був би День слюсаря-сантехніка, а чи лісоруба. Але це був відступ. Повертаюся до свят.
День Валентина, звичайно, не міг пройти поза увагою школярів. Ми переконували Марічку, що це свято закоханих, вона наполягала, що це свято любові. І наводила переконливі аргументи: «Пам’ятаєте, у мультику про Вінні-Пуха (у діснеєвському варіанті) вони усі обмінювалися валентинками. То хіба П’ятачок закоханий у Пуха? Чи, може, Ру закоханий у Кролика?» Марічка виявилася права. Вона принесла зі школи валентинку від вчительки, двох своїх подружок і кількох хлопчиків. Частина дітей дарувала усім маленькі листівочки, олівці з сердечками чи наклейки, деякі хлопчики – лише дівчаткам (що дуже розумно, на мій погляд). Але що у всьому цьому добре – дітей не чекало розчарування. Бо коли даруєш комусь одному, хто дуже-дуже подобається, не знаєш, якою буде реакція. Один знайомий першокласник в Україні вручив валентинку однокласниці, якій симпатизував, а дівчинка розірвала її на очах у хлопчика. Подібні переживання залишають сліди в душі назавжди. І зрозуміло, що наступного разу хлопчик сто разів подумає, перед тим як наважитися хоч якось заявити про свої почуття. А коли ти даруєш валентинки десятьом дівчаткам, хтось обов’язково зрадіє.
Наступне свято – День президента. Присвячене Вашингтону і Лінкольну. На заняттях діти читали їхню біографію в картинках, потім вивчали, який президент на якій монетці зображений, розмальовували велетенські паперові монетки.
З початком весни стали готуватися до Дня святого Патрика. Правда, американці чомусь вважають початком весни кінець березня… На стіні у вітальні поселилися леприкони, які принесли з собою чимало трилисників. У молодших класах відбулася зелена вечірка (старшим зараз не до цього – якраз проходить щорічне тестування з різних предметів). Дітлашня прийшла у зелених нарядах. Вдягнувши зараніше виготовлені намиста з конюшиновими листочками, Марічка з одноклассниками виконувала веселу пісеньку про маленького лепрекона, який щороку з’являється 17 березня у зеленому вбранні. Їхній виступ мало транслювати шкільне телебачення, як і на День подяки, але виступ скасували через тести, тож молодша школа веселилася у своїх класах.
Попрощавшись із лепреконами, школярі активніше готуються до Великодня. По стіні у вітальні тепер скачуть кролики з розсипами різнокольорових яєць. Великдень припадає на канікули, але перед початком вакацій буде великодня вечірка. Напередодні усі повинні принести по дванадцять пластикових яєць із дрібними монетками чи солодощами всередині. Вчителі поховають яйця десь на вулиці чи в класі (залежно від погоди), і діти матимуть змогу відшукати собі дванадцять яєць зі скарбами.
Пізніше, може, ще допишу про свята, про які зараз ще не можу поділитися особистими враженнями. А на завершення хочу поділитися деякими думками. США – країна багатонаціональна, тому й свята запозичені з різних країн і культур. Але в Америці вони спрощуються, стирається глибина, сутність свята замінюється символами, які стають у пригоді торгівлі, адже сезонні товари й святкові аксесуари приносять шалені прибутки. Взяти хоча б Різдво, коли з полиць хапають усе підряд. Різдво – це веселощі, купа подарунків, ялинка, Санта з оленями. І не всі навіть знають про походження цього свята, про його справжній зміст. Хоча заради справедливості зауважу, що на деяких подвір’ях напередодні свята були виставлені фігурки Марії, Йосипа, ясла з малим Ісусом. І все ж наша традиція святкувати Новий рік і Різдво мені більше подобається. Новий рік – гамірне свято, а Різдво – сімейне, спокійне.
Американська культура переробила персонажів світової міфології під себе. Це зокрема стосується й ірландця-лепрекона, який перетворився просто на символ Дня Патрика.
Обурює також ставлення до Великодня. Усміхнені веселуни-кролики, пошук дітьми яєць із солодощами чи дрібними подаруночками, обмін іграшковими чи їстівними кроликами-курчатками – оце й увесь Великдень… А де ж сакральне наповнення? Зрештою, зрозуміло, чому так сталося. Знову ж таки тому, що на території цієї великої країни живе і мириться багато різних народів. Тому існує багато різних свят. Можна святкувати чужі свята, не занурюючись у них із головою і часто не підозрюючи про їхній оригінальний зміст чи походження. Але важливо не забувати про особливості власної культури. «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь…» День Валентина – добре! День Патрика – хай буде! Але Різдво і Великдень – це не Санта з оленями і не кролики з пошуками яєць. І це стосується не тільки українців, які мешкають у США, адже в Україні також дивляться американське кіно і поступово переймають західну модель Різдва, як мінімум на рівні символів… Я ні в якому разі не закликаю відмовитися від різдвяних фільмів чи мультиків. Навпаки, вони дуже милі, добрі. А іграшкові Санта-Клауси, що співають, створюють святкову атмосферу. Але не варто забувати справжню сутність свят, адже це наша історія, наше коріння, наш зв’язок із культурою предків.
Ну от, починала так легко, весело, а закінчила на серйозній ноті, але саме до такого висновку підвела мене розповідь про американські свята.
Одразу після Хелловіна, паралельно з підготовкою до Дня подяки, усе розширювався асортимент різдвяних товарів. Це не тільки ялинкові прикраси на будь-який смак, але й різдвяні солодощі, іграшки, одяг. Що не розкупили до Різдва, одразу після свята продається за півціни, а то й менше. Бо кому вже потрібен светрик із ялинкою чи candy canes (зігнуті, як ціпок, біло-червоні традиційні різдвяні смоктунці), набір для майстрування пряничної хатки (gingerbread house), Вінні-Пух у капелюсі Санта-Клауса чи олень, який співає різдвяну пісеньку? Комусь, може, й не потрібен, але якраз після свят випадає гарна нагода прикупити якісь аксесуари – адже наступного року вони знадобляться – або іграшки – адже олень чи песик не втрачають для дітлахів своєї привабливості тільки через те, що мають різдвяні капелюшки. Ми, наприклад, прикрашали хатку з імбирного печива не перед Різдвом, а на Новий рік, так ми влаштували собі гарну забаву і в той же час зекономили: звичайна ціна – $10, після Різдва – $5. (Ну не знаю я, як добре перекласти gingerbread! Це все ж таки не пряник, хоча з німецьких казок ми знаємо про існування пряничних хаток. Я б сказала, що gingerbread – це дуже солодке печиво з прянощами.)
Не встигли стихнути звуки Jingle bells, як вітрини магазинів нагадали, що незабаром День Валентина. Листівки, м’які іграшки, кульки, посуд, статуетки і навіть пакетики для сандвічів – усе, що тільки душа забажає з сердечками різних форм і розмірів. А прийшла весна – ура! Ні, не 8 Березня, хоч у нас це свято й називають міжнародним, але святкується воно здебільшого серед народів колишнього СРСР. 17 березня – День святого Патрика. В Україні його також пробують популяризувати. Я пам’ятаю, як у студентські часи цього дня була організована дискотека в університеті. Рудим, а також тим, хто був у зеленому, обіцяли безкоштовний вхід. Не забувають про це свято і українські паби. Але у США приготування помітніші і масштабніші. Символи Дня святого Патрика – трилисник конюшини (shamrock), лепрекон, ну і обов’язковий зелений колір.
Аксесуари до Патрика сусідяться на магазинних поличках поруч із кроликами, яйцями, курчатками, великодніми кошиками тощо. Тож не переплутаєш: не за горами Великдень.
Шкільна програма також прив’язана до свят. Перед Хелловіном майстрували й розмальовували гарбузики, перед Днем подяки – індіанців та індичок. Ми вивішували Маріччині саморобки, принесені зі школи, на стіну. Тоді там красувалося кілька індичок (деякі навіть зі справжнім пір’ям!), індіанка, пілігримка (пілігримами називали перших поселенців). На заняттях учителі читали про Мейфлауер, перший корабель із поселенцями, який причалив до берегів США, про те, що вирощували індіанці і якими вміннями ділилися з новими мешканцями. У шкільній бібліотеці дивилися мультик про Покахонтас, адже там також відображена історія спілкування поселенців з індіанцями.
Після Дня подяки почалася підготовка до Різдва. Пісеньки про Рудольфа (головний олень Санта-Клауса), оленячі ріжки, велетенська гірлянда, Санта у кожусі з оторочкою з вати, Санта мальований, Санта клеєний – одним словом, індички на стіні у вітальні поступилися місцем різдвяній символіці. Перед різдвяними канікулами мала відбутися ціла низка міні-свят: День капелюхів, День сорочок і День шкарпеток. У ці дні школярі могли вбиратися в улюблені капелюхи/сорочки (светрики, футболки, блузки)/шкарпетки замість традиційних футболок і джинсів. Ми з Марічкою ґрунтовно підготувалися до цих днів: на в’язаний капелюшок почепили великий червоний мак із тканини, попрасували вишиванку (хотіли вразити американців), от тільки якихось незвичайних шкарпеток не було… Але, на жаль, ці свята так і не відбулися, бо на Миколая випало багато снігу, і школа була зачинена. Але ще до снігу діти встигли відвідати магазин подарунків на території школи, де могли вибрати недорогі сувенірчики для близьких. Марічка не змогла протриматися до Різдва і вручила подаруночки того ж дня. Ми з Ромою отримали по ялинковій кульці, де було написано Mom #1 і Dad #1, бабуся отримала гавайське намисто, дідусь – велику шкарпетку, куди Санта міг складати подарунки. Але мені дісталося найбільше, бо, окрім кульки, я отримала ще ланцюжок із кулончиком-сердечком, куди було вписано Mom #1, і ручку Awesome Мom (пречудова мама). Що тут скажеш? Звісно, було дуже приємно. Мені сподобалася ця ідея – діти можуть самі вибрати презенти своїм родичам. Недорогі й оригінальні. Також перед самими канікулами мали відбутися різдвяна вистава про Чарлі Брауна (популярний персонаж американських коміксів) і святкова вечірка, але через сніг усе це перенеслося на січень.
Наступне свято – День Мартіна Лютера Кінга. Готуючись до нього, дітям читали про самого борця за рівні права білих і чорних, а також при перших видатних письменників, художників, юристів, сенаторів афроамериканського походження. Звичайно, не обійшли увагою і Обаму, першого чорного президента.
Треба сказати, що у США є обов’язкові свята і, скажемо так, факультативні. На День подяки, Різдво, Великдень, День незалежності відпочивають усі, деякі компанії навіть дають своїм співробітникам по два дні вихідних. А от День Мартіна Лютера Кінга, День президента майже для усіх є робочими, але не для шкіл. Школи святкують усе, що можна. Ото б українські школярі втішилися! Вони раді були б додатковому вихідному, чи то був би День слюсаря-сантехніка, а чи лісоруба. Але це був відступ. Повертаюся до свят.
День Валентина, звичайно, не міг пройти поза увагою школярів. Ми переконували Марічку, що це свято закоханих, вона наполягала, що це свято любові. І наводила переконливі аргументи: «Пам’ятаєте, у мультику про Вінні-Пуха (у діснеєвському варіанті) вони усі обмінювалися валентинками. То хіба П’ятачок закоханий у Пуха? Чи, може, Ру закоханий у Кролика?» Марічка виявилася права. Вона принесла зі школи валентинку від вчительки, двох своїх подружок і кількох хлопчиків. Частина дітей дарувала усім маленькі листівочки, олівці з сердечками чи наклейки, деякі хлопчики – лише дівчаткам (що дуже розумно, на мій погляд). Але що у всьому цьому добре – дітей не чекало розчарування. Бо коли даруєш комусь одному, хто дуже-дуже подобається, не знаєш, якою буде реакція. Один знайомий першокласник в Україні вручив валентинку однокласниці, якій симпатизував, а дівчинка розірвала її на очах у хлопчика. Подібні переживання залишають сліди в душі назавжди. І зрозуміло, що наступного разу хлопчик сто разів подумає, перед тим як наважитися хоч якось заявити про свої почуття. А коли ти даруєш валентинки десятьом дівчаткам, хтось обов’язково зрадіє.
Наступне свято – День президента. Присвячене Вашингтону і Лінкольну. На заняттях діти читали їхню біографію в картинках, потім вивчали, який президент на якій монетці зображений, розмальовували велетенські паперові монетки.
З початком весни стали готуватися до Дня святого Патрика. Правда, американці чомусь вважають початком весни кінець березня… На стіні у вітальні поселилися леприкони, які принесли з собою чимало трилисників. У молодших класах відбулася зелена вечірка (старшим зараз не до цього – якраз проходить щорічне тестування з різних предметів). Дітлашня прийшла у зелених нарядах. Вдягнувши зараніше виготовлені намиста з конюшиновими листочками, Марічка з одноклассниками виконувала веселу пісеньку про маленького лепрекона, який щороку з’являється 17 березня у зеленому вбранні. Їхній виступ мало транслювати шкільне телебачення, як і на День подяки, але виступ скасували через тести, тож молодша школа веселилася у своїх класах.
Попрощавшись із лепреконами, школярі активніше готуються до Великодня. По стіні у вітальні тепер скачуть кролики з розсипами різнокольорових яєць. Великдень припадає на канікули, але перед початком вакацій буде великодня вечірка. Напередодні усі повинні принести по дванадцять пластикових яєць із дрібними монетками чи солодощами всередині. Вчителі поховають яйця десь на вулиці чи в класі (залежно від погоди), і діти матимуть змогу відшукати собі дванадцять яєць зі скарбами.
Пізніше, може, ще допишу про свята, про які зараз ще не можу поділитися особистими враженнями. А на завершення хочу поділитися деякими думками. США – країна багатонаціональна, тому й свята запозичені з різних країн і культур. Але в Америці вони спрощуються, стирається глибина, сутність свята замінюється символами, які стають у пригоді торгівлі, адже сезонні товари й святкові аксесуари приносять шалені прибутки. Взяти хоча б Різдво, коли з полиць хапають усе підряд. Різдво – це веселощі, купа подарунків, ялинка, Санта з оленями. І не всі навіть знають про походження цього свята, про його справжній зміст. Хоча заради справедливості зауважу, що на деяких подвір’ях напередодні свята були виставлені фігурки Марії, Йосипа, ясла з малим Ісусом. І все ж наша традиція святкувати Новий рік і Різдво мені більше подобається. Новий рік – гамірне свято, а Різдво – сімейне, спокійне.
Американська культура переробила персонажів світової міфології під себе. Це зокрема стосується й ірландця-лепрекона, який перетворився просто на символ Дня Патрика.
Обурює також ставлення до Великодня. Усміхнені веселуни-кролики, пошук дітьми яєць із солодощами чи дрібними подаруночками, обмін іграшковими чи їстівними кроликами-курчатками – оце й увесь Великдень… А де ж сакральне наповнення? Зрештою, зрозуміло, чому так сталося. Знову ж таки тому, що на території цієї великої країни живе і мириться багато різних народів. Тому існує багато різних свят. Можна святкувати чужі свята, не занурюючись у них із головою і часто не підозрюючи про їхній оригінальний зміст чи походження. Але важливо не забувати про особливості власної культури. «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь…» День Валентина – добре! День Патрика – хай буде! Але Різдво і Великдень – це не Санта з оленями і не кролики з пошуками яєць. І це стосується не тільки українців, які мешкають у США, адже в Україні також дивляться американське кіно і поступово переймають західну модель Різдва, як мінімум на рівні символів… Я ні в якому разі не закликаю відмовитися від різдвяних фільмів чи мультиків. Навпаки, вони дуже милі, добрі. А іграшкові Санта-Клауси, що співають, створюють святкову атмосферу. Але не варто забувати справжню сутність свят, адже це наша історія, наше коріння, наш зв’язок із культурою предків.
Ну от, починала так легко, весело, а закінчила на серйозній ноті, але саме до такого висновку підвела мене розповідь про американські свята.
понеділок, 8 березня 2010 р.
Дитячий науковий центр
Насправді цей заклад називається «Мерилендський науковий центр», але орієнтований він здебільшого на дітей, хоча й дорослі знаходять для себе багато цікавого. Цей музей унаочнює науку, на доступних прикладах показує і пояснює природу різних явищ.
Ознайомлюватися з експозицією ми почали з третього поверху, бо там знаходилася дитяча кімната, яка в шостій вечора зачинялася, тож ми ще мали півгодини, щоб туди потрапити. Але спочатку ми зупинилися подивитися на різні «фокуси», що пояснювалися оптичним обманом. Наприклад, такий: трубка проходить через скло, на тій трубці по обидва боки від скла – кільця. Треба спочатку порухати їх обома руками, а потім – однією. Коли рухаєш обома, видно, що руки рухаються, а коли однією – рука лишається на місці! Як виявилося, це лише здається, що то скло, а насправді – дзеркало, і коли рухаєш однією рукою, насправді бачиш відображення іншої. У тому ж залі ми намагалися вхопити рукою лампочку, яка нібито світила прямо перед очима, хоча знаходилася десь далеко. Також там можна було побачити своє велетенське око і запустити електронний магніт, який притягує дрібні залізячки. Але не буду зупинятися на цих «фокусах»: навіть з детального опису важко зрозуміти, що відбувається, це треба бачити…
У дитячій кімнаті, звичайно, було весело. Гарні будиночки, у віконця яких можна зазирнути, у дзвінок – подзвонити, а килимок перед дверима не тільки виглядає як піаніно, а й грає веселі мелодії, коли на нього наступити. На стіні можна моделювати трасу для тенісної кульки: шматки траси на присосках, які можна переставляти під бажаним кутом і у бажаному напрямку, молоточки, які цю кульку б’ють і підштовхують далі, відерця, які цю кульку ловлять… Одним словом, є чим зайнятися. Але, певне, найбільше Марічці сподобалися водяні атракціони. Річечками бігла вода, оминаючи камінчики. Можна було пускати різнокольорові човники або ставити загати, щоб зупинити воду. Струменем фонтана можна регулювати рух різноманітних конструкцій, зокрема різних млинків. Для менших діток у воді плавали якісь формочки, фігурки. На стіні завбачливо висіли цератові фартушки, але ми їх побачили пізно. Правда, Марічка не встигла як слід забризкатися, бо часу до закриття дитячої кімнати лишалося мало, а хотілося усе роздивитися.
Покинувши стіни яскравого дитячого куточка, ми рушили далі. Перед тим, як спуститися поверхом нижче, побудували машину. Марічка на екрані покроково додавала необхідні деталі: корпус, мотор, панель керування, бампери, скло, багажник, сидіння і т. д. Зафарбувавши авто у всі кольори райдуги, доня лишилася задоволена. Поруч із сенсорними екранами, на яких можна будувати авто, розташована справжня машина з прозорими «стінками» – дуже зручно розглядати нутро «залізного коня».
Спустившись на другий рівень (поверх), ми потрапили в тіло людини. Мали можливість помандрувати клітиною людського тіла, послухати, як голосно гупає наше серце (таким лунким було б гупання, якби ми слухали його зсередини), проштовхнути їжу через кишечник (у сітці-кишці було кілька яблук, апельсинів, коли їх проштовхували, лунало не дуже приємне булькання…) Також ми поміряли пульс і побачили свою кардіограму. Для цього всього лише треба було сісти, покласти долоні на стіл із сенсорним елементом і споглядати на екрані картину ритму власного серця. Поруч – велика табличка з нормами пульсу для різного віку. На усіх рівнях цього наукового центру – комп’ютери, кожен з них має цікаве повідомлення або пізнавальну гру. На одному з таких комп’ютерів ми дивилися, як собака доганяє велосипедиста. «Ну і що тут цікавого?» – скажете ви. А те, що видно було не пса й людину, а їхні скелети! Інший монітор показував жіночку, яка акуратно наштрикувала виделкою крихітний помідорчик. Далі було видно шлях, який долав цей помідорчик. Ротова порожнина, кишечник, шлунок… Не надто приємне видовище, але дуже наочно. Марічку вразила картина, як біле кров’яне тільце ганяється за ворогом-мікробом, а також картина заживання порізу: як поступово сходяться-зростаються клітини. Цікавою була також гра про істот, які нас їдять… Справа на екрані були зображені комар, блоха, пиловий кліщ та інші пожирачі. Зліва – картинка: людина і пес у кімнаті, з вікна видно ліс, болото. Вибираєш шкідника. Він чемно повідомляє, чим харчується і де живе. Далі треба знайти його на картинці за допомогою пересувної лупи. Коли знайдеш – з’являється збільшене зображення паразита (ох і потворні ж вони усі!) й інформація про нього. Чесно кажучи, з усіма не встигли ознайомитися – часу лишалося небагато, а хотілося ще усе обдивитися. Просуваючись далі, Марічка все ж зупинилася біля комп’ютера, який пропонував за зовнішнім виглядом визначити, чи корисна бактерія для нашого організму, чи шкідлива. Після відповіді він повідомляв назву бактерії, а також те, що вона корисного робить, чи які хвороби викликає, якщо це не дружелюбний, а ворожий мікроорганізм.
Ой, ледь не забула. У цьому залі можна також було протестувати свої органи чуття. Наприклад, відчинити дверцята, принюхатися і визначити, що це пахне. Відкривши ще одні «дверцята», можна було переконатися у своїй правоті чи помилці. Були там аромати барбекю, кориці, лимона, шоколаду, пива, бобів. В іншому ряду пропонувалося визначити об’єкт на дотик. Засуваєш у віконечко руку, мацаєш і визначаєш. А потім перевіряєш себе. Треба було вгадати черевик, годинник, щітку для волосся, гумову качку і т. д.
Нарешті ми перемістилися в іншу зону – вивчення природних явищ і Космосу. Там ми бачили велику кулю, яка то була Землею із морями-океанами і сушею, яка вивищувалася над водною товщею, то Юпітером, Марсом чи іншою планетою Сонячної системи. Спостерігали і за рухом планет навколо Сонця. Меркурій, Венера і Земля з Місяцем шустренько прокручувалися навколо нашої зірки, а солідні великі планети практично стояли на місці, адже їм нікуди поспішати, вони неквапом рухаються довкола Сонця. Бачили костюм астронавта і зменшений космічний корабель, який полетить досліджувати Плутон. Марічка з Ромою встигли на комп’ютері змоделювати ураган і направили його на північ Південної Америки.
На другому рівні також є планетарій, у якому відбувалося якесь чарівне дійство, але туди ми завітаємо іншим разом. На першому і другому рівні ще є IMAX-зали, де демонструють пізнавальні фільми. Того дня показували фільм про Антарктиду, але ми його також не переглянули, бо тоді б не встигли обійти весь науковий центр.
Спустившись на перший рівень, ми зайшли на «Алею Ньютона». Там можна було, натиснувши на кнопку, зробити бульку у скляній трубці. Чи вмоститися на кріселко і підтягнутися по мотузці вгору. Чи пограти на лазерній арфі. Вона не має струн, але коли ти рухаєш пальцями по уявних струнах, лунає музика. Можна спостерігати за парою, яка піднімається з велетенської чаші, чи м’ячиком, який перевертається на струмені повітря, чи за допомогою важелів і керма керувати кульками, які рухаються по карколомних трасах, падають, підстрибують, піднімаються на пружинах чи скидаються молоточками. Можна відрегулювати гучність і частоту коливань умовного землетрусу – і побачити, як підстрибують піщинки. На таких простих прикладах можна зрозуміти природу складних природних явищ.
За десять хвилин до закриття музею ми добралися усе ж таки до динозаврів. Точніше, їхніх скелетів і муляжів.
Численні комп’ютери розказували, які динозаври жили колись на території Мериленду, як проводилися розкопки. Ознайомитися з усім, що пропонував комп’ютерний центр, ми не встигли. З динаміків лунали загрозливі динозаврячі крики. Ми попозували біля закам’янілої морди трицератопса, оглянули велетенські кістки його колег та й почимчикували до виходу, бо ж гостинний науковий центр зачинявся, а на нас іще чекала піца.
Ознайомлюватися з експозицією ми почали з третього поверху, бо там знаходилася дитяча кімната, яка в шостій вечора зачинялася, тож ми ще мали півгодини, щоб туди потрапити. Але спочатку ми зупинилися подивитися на різні «фокуси», що пояснювалися оптичним обманом. Наприклад, такий: трубка проходить через скло, на тій трубці по обидва боки від скла – кільця. Треба спочатку порухати їх обома руками, а потім – однією. Коли рухаєш обома, видно, що руки рухаються, а коли однією – рука лишається на місці! Як виявилося, це лише здається, що то скло, а насправді – дзеркало, і коли рухаєш однією рукою, насправді бачиш відображення іншої. У тому ж залі ми намагалися вхопити рукою лампочку, яка нібито світила прямо перед очима, хоча знаходилася десь далеко. Також там можна було побачити своє велетенське око і запустити електронний магніт, який притягує дрібні залізячки. Але не буду зупинятися на цих «фокусах»: навіть з детального опису важко зрозуміти, що відбувається, це треба бачити…
У дитячій кімнаті, звичайно, було весело. Гарні будиночки, у віконця яких можна зазирнути, у дзвінок – подзвонити, а килимок перед дверима не тільки виглядає як піаніно, а й грає веселі мелодії, коли на нього наступити. На стіні можна моделювати трасу для тенісної кульки: шматки траси на присосках, які можна переставляти під бажаним кутом і у бажаному напрямку, молоточки, які цю кульку б’ють і підштовхують далі, відерця, які цю кульку ловлять… Одним словом, є чим зайнятися. Але, певне, найбільше Марічці сподобалися водяні атракціони. Річечками бігла вода, оминаючи камінчики. Можна було пускати різнокольорові човники або ставити загати, щоб зупинити воду. Струменем фонтана можна регулювати рух різноманітних конструкцій, зокрема різних млинків. Для менших діток у воді плавали якісь формочки, фігурки. На стіні завбачливо висіли цератові фартушки, але ми їх побачили пізно. Правда, Марічка не встигла як слід забризкатися, бо часу до закриття дитячої кімнати лишалося мало, а хотілося усе роздивитися.
Покинувши стіни яскравого дитячого куточка, ми рушили далі. Перед тим, як спуститися поверхом нижче, побудували машину. Марічка на екрані покроково додавала необхідні деталі: корпус, мотор, панель керування, бампери, скло, багажник, сидіння і т. д. Зафарбувавши авто у всі кольори райдуги, доня лишилася задоволена. Поруч із сенсорними екранами, на яких можна будувати авто, розташована справжня машина з прозорими «стінками» – дуже зручно розглядати нутро «залізного коня».
Спустившись на другий рівень (поверх), ми потрапили в тіло людини. Мали можливість помандрувати клітиною людського тіла, послухати, як голосно гупає наше серце (таким лунким було б гупання, якби ми слухали його зсередини), проштовхнути їжу через кишечник (у сітці-кишці було кілька яблук, апельсинів, коли їх проштовхували, лунало не дуже приємне булькання…) Також ми поміряли пульс і побачили свою кардіограму. Для цього всього лише треба було сісти, покласти долоні на стіл із сенсорним елементом і споглядати на екрані картину ритму власного серця. Поруч – велика табличка з нормами пульсу для різного віку. На усіх рівнях цього наукового центру – комп’ютери, кожен з них має цікаве повідомлення або пізнавальну гру. На одному з таких комп’ютерів ми дивилися, як собака доганяє велосипедиста. «Ну і що тут цікавого?» – скажете ви. А те, що видно було не пса й людину, а їхні скелети! Інший монітор показував жіночку, яка акуратно наштрикувала виделкою крихітний помідорчик. Далі було видно шлях, який долав цей помідорчик. Ротова порожнина, кишечник, шлунок… Не надто приємне видовище, але дуже наочно. Марічку вразила картина, як біле кров’яне тільце ганяється за ворогом-мікробом, а також картина заживання порізу: як поступово сходяться-зростаються клітини. Цікавою була також гра про істот, які нас їдять… Справа на екрані були зображені комар, блоха, пиловий кліщ та інші пожирачі. Зліва – картинка: людина і пес у кімнаті, з вікна видно ліс, болото. Вибираєш шкідника. Він чемно повідомляє, чим харчується і де живе. Далі треба знайти його на картинці за допомогою пересувної лупи. Коли знайдеш – з’являється збільшене зображення паразита (ох і потворні ж вони усі!) й інформація про нього. Чесно кажучи, з усіма не встигли ознайомитися – часу лишалося небагато, а хотілося ще усе обдивитися. Просуваючись далі, Марічка все ж зупинилася біля комп’ютера, який пропонував за зовнішнім виглядом визначити, чи корисна бактерія для нашого організму, чи шкідлива. Після відповіді він повідомляв назву бактерії, а також те, що вона корисного робить, чи які хвороби викликає, якщо це не дружелюбний, а ворожий мікроорганізм.
Ой, ледь не забула. У цьому залі можна також було протестувати свої органи чуття. Наприклад, відчинити дверцята, принюхатися і визначити, що це пахне. Відкривши ще одні «дверцята», можна було переконатися у своїй правоті чи помилці. Були там аромати барбекю, кориці, лимона, шоколаду, пива, бобів. В іншому ряду пропонувалося визначити об’єкт на дотик. Засуваєш у віконечко руку, мацаєш і визначаєш. А потім перевіряєш себе. Треба було вгадати черевик, годинник, щітку для волосся, гумову качку і т. д.
Нарешті ми перемістилися в іншу зону – вивчення природних явищ і Космосу. Там ми бачили велику кулю, яка то була Землею із морями-океанами і сушею, яка вивищувалася над водною товщею, то Юпітером, Марсом чи іншою планетою Сонячної системи. Спостерігали і за рухом планет навколо Сонця. Меркурій, Венера і Земля з Місяцем шустренько прокручувалися навколо нашої зірки, а солідні великі планети практично стояли на місці, адже їм нікуди поспішати, вони неквапом рухаються довкола Сонця. Бачили костюм астронавта і зменшений космічний корабель, який полетить досліджувати Плутон. Марічка з Ромою встигли на комп’ютері змоделювати ураган і направили його на північ Південної Америки.
На другому рівні також є планетарій, у якому відбувалося якесь чарівне дійство, але туди ми завітаємо іншим разом. На першому і другому рівні ще є IMAX-зали, де демонструють пізнавальні фільми. Того дня показували фільм про Антарктиду, але ми його також не переглянули, бо тоді б не встигли обійти весь науковий центр.
Спустившись на перший рівень, ми зайшли на «Алею Ньютона». Там можна було, натиснувши на кнопку, зробити бульку у скляній трубці. Чи вмоститися на кріселко і підтягнутися по мотузці вгору. Чи пограти на лазерній арфі. Вона не має струн, але коли ти рухаєш пальцями по уявних струнах, лунає музика. Можна спостерігати за парою, яка піднімається з велетенської чаші, чи м’ячиком, який перевертається на струмені повітря, чи за допомогою важелів і керма керувати кульками, які рухаються по карколомних трасах, падають, підстрибують, піднімаються на пружинах чи скидаються молоточками. Можна відрегулювати гучність і частоту коливань умовного землетрусу – і побачити, як підстрибують піщинки. На таких простих прикладах можна зрозуміти природу складних природних явищ.
За десять хвилин до закриття музею ми добралися усе ж таки до динозаврів. Точніше, їхніх скелетів і муляжів.
Численні комп’ютери розказували, які динозаври жили колись на території Мериленду, як проводилися розкопки. Ознайомитися з усім, що пропонував комп’ютерний центр, ми не встигли. З динаміків лунали загрозливі динозаврячі крики. Ми попозували біля закам’янілої морди трицератопса, оглянули велетенські кістки його колег та й почимчикували до виходу, бо ж гостинний науковий центр зачинявся, а на нас іще чекала піца.
четвер, 4 березня 2010 р.
Чи є межі у свободи?
У словниковому тлумаченні демократії свобода є важливим складником цього політичного ладу. Але чи є межі у свободи, чи може вона бути безмежною? Звичайно, життя будь-якої держави регламентується певними нормативними актами. Але існують також правила неписані…
Це був вступ, термінів більше не буде, будуть роздуми, спричинені недавньою подією.
Про те, як часто у Штатах притягають до суду за сексуальні домагання, відомо у всьому світі. Це може бути необережно сказане слово – зрештою, просто комплімент! – неоднозначний жест або навіть погляд, у якому «жертва» вбачає бажання близьких стосунків. Так, викладача одного з місцевих університетів звільнили за те, що він притримав двері для студентки, яка несла якесь обладнання, а потім зайшов за нею в аудиторію. Дівчина розцінила це як натяк, і викладача звільнили.
Ще легше образити чорних. Так, колись із цією расою жорстоко поводилися, утримували у нелюдських умовах. Час розплати настав аж тепер. Ще п’ятдесят років тому Мухамеда Алі, тоді чемпіона Олімпійських ігор, не пустили до ресторану тільки тому, що він чорний. Тепер часи змінилися. Чорні мешканці Америки мають ті самі права, що й білі, навіть не так, вони мають більше прав, тому що можуть поскаржитися на дискримінацію за расовою ознакою. Збоку це виглядає, ніби діти жаліються виховательці, що хтось їх образив. Але подібні скарги руйнують людські долі.
На цю тему мене наштовхнуло звільнення викладача факультету мистецтв з університету, де викладає Рома. Художник, за сумісництвом викладач, проводив на парі зі студентами обговорення якоїсь теми. І сказав таку фразу: «Я у цьому закладі безправний, як негр на плантації». Цього було достатньо. Знайшлася людина, яка переповіла цю фразу деканові. Викладача звільнили того ж дня. Я спочатку наївно подумала, що звільнили за те, що він поскаржився на свою лиху долю, поділився зі студентами своїм болем, що його, очевидно, недооцінюють. Але ні. Не знаю, чи ви вже здогадалися, але звільнили його за вживання слова «негр». Це заборонене слово. Можна казати «чорний» чи «афроамериканець», але ніколи – «негр».
Рома учора читав обговорення цієї події на університетському сайті. За два дні набралося більше сотні повідомлень. І багато людей констатують той факт, що абсурдно придиратися за одне слово. Однісіньке слово руйнує людині долю! Я не обізнана з подробицями життя того художника, але раз він викладав, хоча й вважав цю роботу майже каторгою, значить, вона йому була потрібна... У США не так просто знайти хорошу роботу, як це здається з того боку океану.
Та, обміркувавши цю ситуацію з усіх боків, Рома дійшов до висновку, що іншого виходу не було. Раз знайшовся «ображений», він би досягнув свого якщо не через декана, то через президента університету, а як не через президента, то через суд… Але тоді б полетіло більше голів… Зрештою, репутація закладу усе одно підмочена… А міг же сказати «раб» замість «негр»…
Щоб це не здавалося одиничним випадком, наведу ще один приклад. Телемайстра звільнили за те, що, коли його чорний колега зачепив візком із чорною фарбою, він жартома сказав: «Ви і мене хочете пофарбувати у чорне?» Колега це сприйняв не як жарт, а як особисту образу. І швиденько побіг жалітися шефу. Результат: висококваліфікованого спеціаліста, який пропрацював у компанії не один десяток років, звільнили за расову дискримінацію. І хай би вже, якби хоч справді недолюблював афроамериканців, так ні, його найкращим другом якраз був чорний, але кого то цікавить. Потім ображений колега зрозумів свою помилку і навіть просив, щоб телемайстра взяли назад, але було вже пізно.
Звичайно, я не хочу сказати, що усі чорні використовують свій колір шкіри як прапор чи перепустку у краще життя. Ні, вони дуже різні, так само, як і білі. Адже характер і моральність не залежить від кольору шкіри.
Коли Рома вперше заходив до школи, де зараз вчиться Марічка, і запитував, чи можна буде приєднатися до навчального процесу не з самого початку року, адміністраторка сказала йому прямо в лоба: «Не переживайте, ваша дитина не буде цілими днями дивитися на таких, як я». Рома був шокований. Бо якби він сказав щось подібне, його могли б притягнути до відповідальності, а тут сама адміністраторка, приємна чорна жіночка, таке говорить. «У нас класи змішані, ми стараємося, щоб було приблизно порівну і білих, і чорних діток». Отак-от…
Здається, частина чорних і досі вважає себе меншовартісними… Може, саме звідси їхня хвороблива увага до сказаних слів, жестів, поглядів? Їм ніби хочеться підтвердження власної думки про інакшість, от вони й чіпляються до слів…
*** *** ***
Раз я почала про свободу, то гляну на це питання ще й з іншого боку. Здається, я вже раніше писала, що дітей до дванадцяти років не можна самих кудись відпускати чи лишати вдома. Не можна також захаращувати подвір’я. Чому не можна, адже це приватна територія? А тому, що сусіди напишуть скаргу, і господаря, який не навів лад на подвір’ї, оштрафують на чималу суму. Білизну на вулиці вивішують сушитися тільки вихідці з колишнього Союзу, американці собі такого не дозволяють, бо це може зачепити естетичні смаки сусідів. Не можна також розпивати спиртні напої на вулицях, у не відведених для цього закладах, а також при дітях. Дітям до 21 року не можна навіть знаходитися у тому залі кафе чи ресторану, де вживають алкогольні напої. Це не закінчується нічим хорошим ні для них, ні для дорослих, ні для закладу – його можуть просто закрити. Є й інші «не можна» і, можливо, до них я ще колись повернуся…
Це був вступ, термінів більше не буде, будуть роздуми, спричинені недавньою подією.
Про те, як часто у Штатах притягають до суду за сексуальні домагання, відомо у всьому світі. Це може бути необережно сказане слово – зрештою, просто комплімент! – неоднозначний жест або навіть погляд, у якому «жертва» вбачає бажання близьких стосунків. Так, викладача одного з місцевих університетів звільнили за те, що він притримав двері для студентки, яка несла якесь обладнання, а потім зайшов за нею в аудиторію. Дівчина розцінила це як натяк, і викладача звільнили.
Ще легше образити чорних. Так, колись із цією расою жорстоко поводилися, утримували у нелюдських умовах. Час розплати настав аж тепер. Ще п’ятдесят років тому Мухамеда Алі, тоді чемпіона Олімпійських ігор, не пустили до ресторану тільки тому, що він чорний. Тепер часи змінилися. Чорні мешканці Америки мають ті самі права, що й білі, навіть не так, вони мають більше прав, тому що можуть поскаржитися на дискримінацію за расовою ознакою. Збоку це виглядає, ніби діти жаліються виховательці, що хтось їх образив. Але подібні скарги руйнують людські долі.
На цю тему мене наштовхнуло звільнення викладача факультету мистецтв з університету, де викладає Рома. Художник, за сумісництвом викладач, проводив на парі зі студентами обговорення якоїсь теми. І сказав таку фразу: «Я у цьому закладі безправний, як негр на плантації». Цього було достатньо. Знайшлася людина, яка переповіла цю фразу деканові. Викладача звільнили того ж дня. Я спочатку наївно подумала, що звільнили за те, що він поскаржився на свою лиху долю, поділився зі студентами своїм болем, що його, очевидно, недооцінюють. Але ні. Не знаю, чи ви вже здогадалися, але звільнили його за вживання слова «негр». Це заборонене слово. Можна казати «чорний» чи «афроамериканець», але ніколи – «негр».
Рома учора читав обговорення цієї події на університетському сайті. За два дні набралося більше сотні повідомлень. І багато людей констатують той факт, що абсурдно придиратися за одне слово. Однісіньке слово руйнує людині долю! Я не обізнана з подробицями життя того художника, але раз він викладав, хоча й вважав цю роботу майже каторгою, значить, вона йому була потрібна... У США не так просто знайти хорошу роботу, як це здається з того боку океану.
Та, обміркувавши цю ситуацію з усіх боків, Рома дійшов до висновку, що іншого виходу не було. Раз знайшовся «ображений», він би досягнув свого якщо не через декана, то через президента університету, а як не через президента, то через суд… Але тоді б полетіло більше голів… Зрештою, репутація закладу усе одно підмочена… А міг же сказати «раб» замість «негр»…
Щоб це не здавалося одиничним випадком, наведу ще один приклад. Телемайстра звільнили за те, що, коли його чорний колега зачепив візком із чорною фарбою, він жартома сказав: «Ви і мене хочете пофарбувати у чорне?» Колега це сприйняв не як жарт, а як особисту образу. І швиденько побіг жалітися шефу. Результат: висококваліфікованого спеціаліста, який пропрацював у компанії не один десяток років, звільнили за расову дискримінацію. І хай би вже, якби хоч справді недолюблював афроамериканців, так ні, його найкращим другом якраз був чорний, але кого то цікавить. Потім ображений колега зрозумів свою помилку і навіть просив, щоб телемайстра взяли назад, але було вже пізно.
Звичайно, я не хочу сказати, що усі чорні використовують свій колір шкіри як прапор чи перепустку у краще життя. Ні, вони дуже різні, так само, як і білі. Адже характер і моральність не залежить від кольору шкіри.
Коли Рома вперше заходив до школи, де зараз вчиться Марічка, і запитував, чи можна буде приєднатися до навчального процесу не з самого початку року, адміністраторка сказала йому прямо в лоба: «Не переживайте, ваша дитина не буде цілими днями дивитися на таких, як я». Рома був шокований. Бо якби він сказав щось подібне, його могли б притягнути до відповідальності, а тут сама адміністраторка, приємна чорна жіночка, таке говорить. «У нас класи змішані, ми стараємося, щоб було приблизно порівну і білих, і чорних діток». Отак-от…
Здається, частина чорних і досі вважає себе меншовартісними… Може, саме звідси їхня хвороблива увага до сказаних слів, жестів, поглядів? Їм ніби хочеться підтвердження власної думки про інакшість, от вони й чіпляються до слів…
*** *** ***
Раз я почала про свободу, то гляну на це питання ще й з іншого боку. Здається, я вже раніше писала, що дітей до дванадцяти років не можна самих кудись відпускати чи лишати вдома. Не можна також захаращувати подвір’я. Чому не можна, адже це приватна територія? А тому, що сусіди напишуть скаргу, і господаря, який не навів лад на подвір’ї, оштрафують на чималу суму. Білизну на вулиці вивішують сушитися тільки вихідці з колишнього Союзу, американці собі такого не дозволяють, бо це може зачепити естетичні смаки сусідів. Не можна також розпивати спиртні напої на вулицях, у не відведених для цього закладах, а також при дітях. Дітям до 21 року не можна навіть знаходитися у тому залі кафе чи ресторану, де вживають алкогольні напої. Це не закінчується нічим хорошим ні для них, ні для дорослих, ні для закладу – його можуть просто закрити. Є й інші «не можна» і, можливо, до них я ще колись повернуся…
Підписатися на:
Дописи (Atom)