Ознайомлюватися з експозицією ми почали з третього поверху, бо там знаходилася дитяча кімната, яка в шостій вечора зачинялася, тож ми ще мали півгодини, щоб туди потрапити. Але спочатку ми зупинилися подивитися на різні «фокуси», що пояснювалися оптичним обманом. Наприклад, такий: трубка проходить через скло, на тій трубці по обидва боки від скла – кільця. Треба спочатку порухати їх обома руками, а потім – однією. Коли рухаєш обома, видно, що руки рухаються, а коли однією – рука лишається на місці! Як виявилося, це лише здається, що то скло, а насправді – дзеркало, і коли рухаєш однією рукою, насправді бачиш відображення іншої. У тому ж залі ми намагалися вхопити рукою лампочку, яка нібито світила прямо перед очима, хоча знаходилася десь далеко. Також там можна було побачити своє велетенське око і запустити електронний магніт, який притягує дрібні залізячки. Але не буду зупинятися на цих «фокусах»: навіть з детального опису важко зрозуміти, що відбувається, це треба бачити…
У дитячій кімнаті, звичайно, було весело. Гарні будиночки, у віконця яких можна зазирнути, у дзвінок – подзвонити, а килимок перед дверима не тільки виглядає як піаніно, а й грає веселі мелодії, коли на нього наступити. На стіні можна моделювати трасу для тенісної кульки: шматки траси на присосках, які можна переставляти під бажаним кутом і у бажаному напрямку, молоточки, які цю кульку б’ють і підштовхують далі, відерця, які цю кульку ловлять… Одним словом, є чим зайнятися. Але, певне, найбільше Марічці сподобалися водяні атракціони. Річечками бігла вода, оминаючи камінчики. Можна було пускати різнокольорові човники або ставити загати, щоб зупинити воду. Струменем фонтана можна регулювати рух різноманітних конструкцій, зокрема різних млинків. Для менших діток у воді плавали якісь формочки, фігурки. На стіні завбачливо висіли цератові фартушки, але ми їх побачили пізно. Правда, Марічка не встигла як слід забризкатися, бо часу до закриття дитячої кімнати лишалося мало, а хотілося усе роздивитися.
Покинувши стіни яскравого дитячого куточка, ми рушили далі. Перед тим, як спуститися поверхом нижче, побудували машину. Марічка на екрані покроково додавала необхідні деталі: корпус, мотор, панель керування, бампери, скло, багажник, сидіння і т. д. Зафарбувавши авто у всі кольори райдуги, доня лишилася задоволена. Поруч із сенсорними екранами, на яких можна будувати авто, розташована справжня машина з прозорими «стінками» – дуже зручно розглядати нутро «залізного коня».
Спустившись на другий рівень (поверх), ми потрапили в тіло людини. Мали можливість помандрувати клітиною людського тіла, послухати, як голосно гупає наше серце (таким лунким було б гупання, якби ми слухали його зсередини), проштовхнути їжу через кишечник (у сітці-кишці було кілька яблук, апельсинів, коли їх проштовхували, лунало не дуже приємне булькання…) Також ми поміряли пульс і побачили свою кардіограму. Для цього всього лише треба було сісти, покласти долоні на стіл із сенсорним елементом і споглядати на екрані картину ритму власного серця. Поруч – велика табличка з нормами пульсу для різного віку. На усіх рівнях цього наукового центру – комп’ютери, кожен з них має цікаве повідомлення або пізнавальну гру. На одному з таких комп’ютерів ми дивилися, як собака доганяє велосипедиста. «Ну і що тут цікавого?» – скажете ви. А те, що видно було не пса й людину, а їхні скелети! Інший монітор показував жіночку, яка акуратно наштрикувала виделкою крихітний помідорчик. Далі було видно шлях, який долав цей помідорчик. Ротова порожнина, кишечник, шлунок… Не надто приємне видовище, але дуже наочно. Марічку вразила картина, як біле кров’яне тільце ганяється за ворогом-мікробом, а також картина заживання порізу: як поступово сходяться-зростаються клітини. Цікавою була також гра про істот, які нас їдять… Справа на екрані були зображені комар, блоха, пиловий кліщ та інші пожирачі. Зліва – картинка: людина і пес у кімнаті, з вікна видно ліс, болото. Вибираєш шкідника. Він чемно повідомляє, чим харчується і де живе. Далі треба знайти його на картинці за допомогою пересувної лупи. Коли знайдеш – з’являється збільшене зображення паразита (ох і потворні ж вони усі!) й інформація про нього. Чесно кажучи, з усіма не встигли ознайомитися – часу лишалося небагато, а хотілося ще усе обдивитися. Просуваючись далі, Марічка все ж зупинилася біля комп’ютера, який пропонував за зовнішнім виглядом визначити, чи корисна бактерія для нашого організму, чи шкідлива. Після відповіді він повідомляв назву бактерії, а також те, що вона корисного робить, чи які хвороби викликає, якщо це не дружелюбний, а ворожий мікроорганізм.
Ой, ледь не забула. У цьому залі можна також було протестувати свої органи чуття. Наприклад, відчинити дверцята, принюхатися і визначити, що це пахне. Відкривши ще одні «дверцята», можна було переконатися у своїй правоті чи помилці. Були там аромати барбекю, кориці, лимона, шоколаду, пива, бобів. В іншому ряду пропонувалося визначити об’єкт на дотик. Засуваєш у віконечко руку, мацаєш і визначаєш. А потім перевіряєш себе. Треба було вгадати черевик, годинник, щітку для волосся, гумову качку і т. д.
Нарешті ми перемістилися в іншу зону – вивчення природних явищ і Космосу. Там ми бачили велику кулю, яка то була Землею із морями-океанами і сушею, яка вивищувалася над водною товщею, то Юпітером, Марсом чи іншою планетою Сонячної системи. Спостерігали і за рухом планет навколо Сонця. Меркурій, Венера і Земля з Місяцем шустренько прокручувалися навколо нашої зірки, а солідні великі планети практично стояли на місці, адже їм нікуди поспішати, вони неквапом рухаються довкола Сонця. Бачили костюм астронавта і зменшений космічний корабель, який полетить досліджувати Плутон. Марічка з Ромою встигли на комп’ютері змоделювати ураган і направили його на північ Південної Америки.
На другому рівні також є планетарій, у якому відбувалося якесь чарівне дійство, але туди ми завітаємо іншим разом. На першому і другому рівні ще є IMAX-зали, де демонструють пізнавальні фільми. Того дня показували фільм про Антарктиду, але ми його також не переглянули, бо тоді б не встигли обійти весь науковий центр.
Спустившись на перший рівень, ми зайшли на «Алею Ньютона». Там можна було, натиснувши на кнопку, зробити бульку у скляній трубці. Чи вмоститися на кріселко і підтягнутися по мотузці вгору. Чи пограти на лазерній арфі. Вона не має струн, але коли ти рухаєш пальцями по уявних струнах, лунає музика. Можна спостерігати за парою, яка піднімається з велетенської чаші, чи м’ячиком, який перевертається на струмені повітря, чи за допомогою важелів і керма керувати кульками, які рухаються по карколомних трасах, падають, підстрибують, піднімаються на пружинах чи скидаються молоточками. Можна відрегулювати гучність і частоту коливань умовного землетрусу – і побачити, як підстрибують піщинки. На таких простих прикладах можна зрозуміти природу складних природних явищ.
За десять хвилин до закриття музею ми добралися усе ж таки до динозаврів. Точніше, їхніх скелетів і муляжів.
Численні комп’ютери розказували, які динозаври жили колись на території Мериленду, як проводилися розкопки. Ознайомитися з усім, що пропонував комп’ютерний центр, ми не встигли. З динаміків лунали загрозливі динозаврячі крики. Ми попозували біля закам’янілої морди трицератопса, оглянули велетенські кістки його колег та й почимчикували до виходу, бо ж гостинний науковий центр зачинявся, а на нас іще чекала піца.
Немає коментарів:
Дописати коментар