понеділок, 13 грудня 2010 р.

Ой, білочка!..

За рік перебування у США ми вже звикли до постійної присутності цих звірят у нашому житті – то вони перед машиною дорогу перебігають, то на подвір’ї шалені перегони влаштовують, то по електродротах бігають, то щось жують, сидячи на перилах і з неприхованою цікавістю заглядаючи у вікна. Ми вже не вигукуємо з шаленим захватом: «Ой, білочка!» – але продовжуємо захоплюватися їхніми кмітливістю та винахідливістю.

Ще восени хотілося зробити окремий допис про цих пухнастиків, бо саме тоді вони дуже активні, та все якось не вистачало часу. Сьогодні ж, коли відводила Марічку до школи, побачила, як білочки майструють собі кубло, і вирішила, що вони таки заслуговують на те, щоб про них написати.
Білка – один із найяскравіших персонажів «Льодовикового періоду». Авторам не потрібно було придумувати чогось надзвичайного – лише спостерігати за спритними звірятами з пухнастими хвостами. Щоправда, не в усіх хвости аж такі пухнасті – очевидно, рівень пухнастості залежить від умов проживання і збалансованості харчування. А от що правда, так це те, що заради жолудя білки готові на неймовірної звитяги подвиги і перемоги. Зокрема над власним страхом.
Місцеві білки не дуже лякливі, звикли жити поруч із людьми, але дуже близько до себе усе ж не підпускають. Вони можуть дуріти на подвір’ї, шарудіти опалим листям, та як тільки ми наближаємося – скоренько біжать до дерева. За ними можна спостерігати годинами – як вони грають у квача, по черзі наздоганяючи одна одну, як стрибають з гілки на гілку і навіть з дерева на дерево: просуваються до краєчка гілки – часом такої тонкої, що дивуєшся, як вона витримує вагу білки – а потім – плюх – і вже на іншому дереві. Вони легко можуть стрибнути на метр чи навіть більше. А це ж звичайні білки, не летяги!
Та повертаюся до подвигів, на які здатна білка заради жолудя. На нашій вулиці багато дубів, і у жовтні купи жолудів валялися просто на тротуарі. Якось ми з Марічкою йшли до школи, попереду білочка порпалася у купі жолудів – мабуть, вибирала найкращі. Коли ми наблизилися – вона відбігла вбік, потім передумала: метнулася до нас, схопила майже з-під ніг жолудь – і з трофеєм у зубах чкурнула геть із неймовірною швидкістю. Це усе тривало буквально пару секунд – значно швидше, ніж про це можна написати чи прочитати, але було надзвичайно цікаво спостерігати, як звірятко сумнівалося, ніби вирішуючи: «Ризикнути заради такого привабливого жолудя чи лишити його на поталу двоногим? А як розтопчуть? Де ще я знайду такий скарб? Ех! Таки ризикну!» Бажання мати жолудь сильніше за страх, тому й пробігають білки за кілька сантиметрів від двоногих чи кидаються під машини, в останню секунду вискакуючи з-під коліс.
Досі йшлося про звичайних білок, які товчуться на подвір’ях, бігають по вулицях і не поспішають іти на контакт із людьми. Та деякі особливо кмітливі розуміють, що з подібних контактів можна мати добру поживу. Одну таку розумницю ми зустріли біля парку скульптур, що у центрі Вашингтона. Поки Рома пішов на парковку забирати машину, Марічка годувала білку печивом. Точніше, не так: Марічка давала їй печиво. Може, перший шматочок пухнаста розумниця й з’їла, а решту старанно ховала у листі під кущем. Схопить зубами печиво – і біжить запорпувати. Засипле листям – і прибігає по наступний шматочок. І так знову і знову. Цікаво, чи вона запам’ятовувала, де сховала свій скарб? Було видно, що ми не перші підгодовуємо цю білку – товстозада, з великим пухнастим хвостом, вона явно не голодувала і була задоволена життям.

Стоячи біля бордюра, ми привертали увагу перехожих, та навіть після того, як кілька разів за білкою ганялися малюки, вона все одно поверталася до хлібного місця. Та виявилося, що є дещо смачніше за хліб. Коли біля нас зупинилася чергова компанія, один не дуже мудрий, як на мій погляд, чоловік віддав білці залишки своєї солодкою вати на паличці. (Немудрий – бо хтозна, чи піде такий некорисний продукт на користь тваринці…) Більше звірятко не звертало уваги на печиво, яке кидала Марічка. Ну звісно! Це ж солодка вата! Білка махала тією паличкою в усі боки, намагаючись відгризти шматочок, тягала її по землі – і таки з’їла усе, що їй дісталося. Потім до печива, яке раніше кидала Марічка, підбігла інша білка – і почалися шалені перегони: «наша» товстозада погнала конкурентку в кущі, тож ми їх більше не бачили…
Тепер нарешті повернуся до того, з чого почала цю оповідку – як білки майструють кубло. Ми звикли думати, що білки живуть у дуплах, але, очевидно, на всіх дупел не вистачає, тому хвостаті звірята змушені самостійно будувати собі житло. Саме за цим таємничим процесом я й мала щастя спостерігати, коли, відвівши Марічку до школи, поверталася додому. Мою увагу привернула білочка, яка швиденько бігла по стовбуру крислатого дуба, тримаючи у зубах невелику гілочку з трьома пожухлими листочками. Для чого їй гілочка? Куди вона її несе?
Прослідкувавши поглядом за сірим звірятком, я побачила щось неймовірне: між стовбуром і розлогою гілкою було навалено купу патичків!

Поки я стояла, відкривши рота від подиву й зачудування, білочка запхала свій трофей у купу і побігла назад. Вона відгризла наступну гілочку, поправила лапками листячко і у зубах знову понесла в кубло. З іншого боку стовбура ще одна пухнаста будівниця робила те саме: відгризала, поправляла і бігла запихати своє надбання у загальну купу. Білки вибирали тільки невеликі гілочки з листочками. При мені кілька гілок із кубла знесло вітром, а того дня він був зовсім не сильний. Шкода буде праці розумниць, якщо буревій зруйнує їхню домівку, а у нас часто бувають сильні вітри… Сподіваюся, білочки якось скріплюють гілки – слиною наприклад…
Уже зима, білки не такі активні й не так часто показуються надворі. Хіба що треба поправити кубло чи перевірити – може, десь лишився ще ніким не помічений жолудь. З’явиться сонечко – і вони вибіжать розім’ятися й заодно пошукати щось поживне. У холодну пору вони не дуже перебірливі – з вдячністю жують підкинуті для них сухарі чи печиво, яких не помічають влітку. Не гребують і картопляними чи апельсиновими шкурками, які випорпують зі сміттєвих мішків.
І останнє, про що хотіла розповісти, – багата біляча мова. Звісно, нам не дано почути її у всьому її розмаїтті, я вже не кажу про розуміння, та все ж дещо вдається підслухати. Коли білки ганяються одна за одною, намагаючись забрати здобич, вони сердито шиплять, коли граються – весело прицмокують язичками (принаймні так здається на слух). Та справжнім відкриттям для мене особисто були інші звуки. Минулої осені страшенно пронизливо верещала якась пташка під вікном. Мені стало цікаво, хто щоранку будить мене страхітливим кудкудаканням. Ці верески справді найбільше були схожі на кудкудакання курки, яка щойно знесла яйце. Коли я визирнула у вікно, то просто оніміла під подиву. На гілках дерева, яке зазирає у вікна мого «кабінету» на мансарді, сиділа білка! Вона уся напружувалася – від лапок до хвоста – і видобувала з себе ці дивні звуки! Коли я побачила, хто розтривожує мій сон, – перестала сердитися. Не тому, що раптом полюбила це кудкудакання, а тому, що по-новому подивилася на цих пухнастих істот. Здавалося, що білка когось про щось попереджає чи передає на чималу віддаль якусь надзвичайно важливу інформацію.
Зараз холодно, білок майже не видно, і я вже трохи за ними сумую. Ще пару тижнів тому вони весело ганяли у квача на подвір’ї та на даху – на мансарді добре було чути шкряботіння їхніх лапок по покрівлі. Тепер тихо. Пухнастики сидять по дуплах і кублах і їдять потроху свої запаси. Сподіваюся, їм вистачить до весни, а як ні – хай приходять до годівнички гризти сухарики.

середу, 8 грудня 2010 р.

Сезон зимових вечірок розпочато!

У той час, як студенти утричі активніше вгризаються у граніт науки напередодні іспитів, викладачі влаштовують собі вечірки з нагоди закінчення навчального року. Для них іспити аж ніяк не найскладніша частина курсу: готуватися до лекцій не треба, реферати та лабораторні перевірені, тепер черга студентів показати свої знання та вміння.
Саме на таку вечірку ми ходили усією сім’єю минулої суботи. У США часто на розважальні заходи потрібно приносити їжу та напої. Результат – розмаїття страв. Ми взяли маленькі пиріжечки зі слойоного тіста з різною начинкою та сік.
Спочатку викладачі факультету комп’ютерних технологій знайомили своїх колег із дружинами та дітьми. Щоправда, дітей було не так і багато. Окрім Марічки, хлопчик її віку і двоє ще менших – чотирьох і шести років. Правда, сиділо ще двоє набурмосених підлітків. Очевидно, їх майже усі знали, бо мама давно працює в університеті, то вони сиділи буками і чекали сигналу, коли можна буде нарешті поїсти. Ми ж перезнайомилися з купою людей. Декого з них уже не раз зустрічали у коридорах університету, коли заходили до Роми в офіс, але стільки китайсько-корейських облич запам’ятати неможливо! Я вже не кажу про їхні імена… Та кількох я все ж запам’ятала – вони зачіпали нас і в офісі, і на вечірці. Звісно, найбільше компліментів дісталося Марічці – і яка гарнюня, і яка чудова квітка у волоссі (квітку почепили в останню хвилину перед виходом – і недаремно). Після обміну привітаннями і компліментами усі цивілізовано вишикувалися у чергу за їжею. Легкі закуски, салати, гарячі страви, м’ясо, напої – ми просувалися, поступово наповнюючи свої тарілки. Ця ідея мені сподобалася – так є можливість спробувати цікаві страви різних країн або й запозичити якусь креативну придумку. Овочі, замотані в салямі й скріплені зубочисткою, овочі в прозорій желатиновій плівочці – майже суші, тільки без рису й риби. М’ясо у соусі барбекю, курка, м’ясо запечене, м’ясо смажене... Овочевий салат з тонюсіньким спагеті (волосся ангела), овочі з ракушками – я вже колись писала, що серед американців популярні салати з макаронними виробами. Рис із зеленим горошком і кеш’ю – дуже цікаве поєднання. Кукурудза з квасолею і цибулею. Моя тарілка уже була повна, коли ми дійшли до найцікавішого, як на мій смак, – китайської лапші з морепродуктами. Можна сказати, що я була приємно вражена тим, що серед напоїв були не лише кока-кола та спрайт, а й різні соки. Хоча… Чому дивуватися? Серед присутніх – лише половина – американці, решта – китайці, корейці, індуси, а вони усе ж не привчені змалечку до газованих напоїв, тож зберігають і свої традиції, і здоров’я.
За столом, окрім нас трьох, сиділи ще індуска Субрата (Нарешті! Я запам’ятала її ім’я! А то питала Рому: Субата? Субарта? Ім’я схоже одночасно і на «субару», і на суботу… До «суботи» і «субари» треба ще додати «брата» – тоді вийде Субрата!) американці Джош, Адам і дівчина Адама, з якою він зустрічається уже дев’ять років. Поки йшлося про бой- і герлфрендів, я розуміла їх, коли розмова плавно перетекла у русло змагань хакерів, де перемогли студенти Таусона, розуміти було важче, а коли перемкнулися на андроїдів, я вимкнулася, бо знайомих слів було менше, ніж незнайомих. Та усе одно, товариство було приємне і не було відчуття, що я зайва, хоча таке побоювання у мене було.
Поки гості говорили, пили й їли, з імпровізованої сцени лунала жива музика. Не знаю, хто грав на фортепіано, а на барабанах кайфував один із викладачів. Кайфував – бо було видно, що він отримує не менше задоволення від гри, ніж слухачі.
Звісно, спільна трапеза була не єдиною розвагою вечора. Коли гості збиралися, усі отримували квиточки з номерками. Один із тих номерів виграв приз – чималого іграшкового Санта-Клауса. Ще одна гра – вгадати, скільки M&M’s у банці. Хто хотів – записував свої здогади. Рома прикинув, що має бути більше двох тисяч цукерочок. Ми усі троє записали своє версії. Марічка – 2000, я – 2345, Рома – 3000. А їх виявилося 2115! Лише трішечки промахнулися! І банку M&M’s отримав декан факультету Дейв, чия здогадка – 2121 – була найближчою до істини.
Ми також не лишилися без приємного сюрпризу. На кожному столі стояв подарунковий набір – велика яскрава чашка зі сніговиком, у якій – пакетик зефіру та шоколаду. Набір мав дістатися тому, під чиїм стільцем знайдеться різдвяна прикраса. Та у нас жодної такої не знайшлося – мабуть, тому, що один стілець у нас позичили сусіди. Хто за нашим столом мав найбільше шансів отримати чашку зі сніговиком? Звісно, Марічка. А добра ведуча підклала нам ще один такий набір, тільки іншого кольору. Тепер був вибір – червона чи блакитна чашка. Окрім Марічки, на святковий набір претендувала Субрата. Решта відмовилася від подарунка на їхню користь. Марічка вибрала набір із блакитною чашкою, індуска отримала червону. Як добре, що чашка така велика! Чому добре? Бо вона дісталася мені! Тепер маю спеціальну зимову чашку для покращення настрою.
Усі гості мали принести по подарунку, для дітей – підписані. Дитячі презенти відклали окремо, усі решта – на столі при вході. Коли гості уже вгамували почуття голоду і поступово стали переходити до солодкого (який я чізкейк їла – смакота!), вручили подаруночки дітям. «Знаєш, від кого це подарунок?», – запитала в Марічки ведуча вечора. «Так», – відповіла наша дитина і хитро подивилася у наш бік. «Ні, це від Санти», – наполягала американська тітонька. «Ха-ха, хто б це повірив, що Санта розносить подарунки на початку грудня, та ще й підписані татовим почерком?» – приблизно таке сказала Марічка, коли тітонька пішла ощасливлювати інших малят. Малята ощасливлені – тепер черга дорослих: розпочинається головна розвага – гра у білого слона. Ідея мені дуже сподобалася, це просто знахідка для дружніх вечірок. Зараз поясню, чому.
Пам’ятаєте, кожен приніс подарунок і має квиточок? Ніхто не залишиться без презента, але що він дістане – загадка для всіх. Ведуча називає номер, його власник підходить до столу і вибирає собі пакуночок. Цікаво те, що кожен учасник має вибір – або взяти запакований сюрприз, або відібрати у когось із своїх попередників. Той, у кого забрали подарунок, має право взяти інший. Найпопулярнішим був різдвяний набір – тарілка й ніж зі сніговиком – він чотири чи п’ять разів змінював власника. Блукала по залу також лазерна ручка, пляшка вина і кава. Чим більше нахвалював власник свій подарунок, чим більше тішився, тим бажанішим він ставав для інших. Хоча був один подаруночок, на який так ніхто й не зазіхнув, хоч як активно розхвалював його власник, – невеличкий леопард із рожевим написом wild на спині. Подарунки були дуже різні. Окрім зазначених, можу назвати ще коробку чаю з чашкою; диск; шоколадні цукерки; набір кухонних рушників із різдвяною символікою; набір вуглинок (коли хочуть пожартувати – на Різдво замість подарунка у шкарпетку кладуть вуглинку); головоломки (таких було аж чотири, що й недивно, адже зібралися не просто розумні люди, а професори комп’ютерних наук – їм потрібно постійно підтримувати мозок у формі). Коли надійшла Ромина черга обирати подарунок, він покликав на допомогу Марічку – і вона витягла пакуночок з шоколадним драже різного розміру. Подвійна вигода – смачний шоколад і гарна кольорова коробочка з трьома шухлядками. Для мене Марічка витягла невеличкий пакетик з набором вишуканих керамічних підставок під чашки, причому виготовлених не в Китаї, а в Перу! Так що маю чашку, маю на що її ставити і що смакувати з чаєм! А це ж лише початок сезону свят!