понеділок, 13 грудня 2010 р.

Ой, білочка!..

За рік перебування у США ми вже звикли до постійної присутності цих звірят у нашому житті – то вони перед машиною дорогу перебігають, то на подвір’ї шалені перегони влаштовують, то по електродротах бігають, то щось жують, сидячи на перилах і з неприхованою цікавістю заглядаючи у вікна. Ми вже не вигукуємо з шаленим захватом: «Ой, білочка!» – але продовжуємо захоплюватися їхніми кмітливістю та винахідливістю.

Ще восени хотілося зробити окремий допис про цих пухнастиків, бо саме тоді вони дуже активні, та все якось не вистачало часу. Сьогодні ж, коли відводила Марічку до школи, побачила, як білочки майструють собі кубло, і вирішила, що вони таки заслуговують на те, щоб про них написати.
Білка – один із найяскравіших персонажів «Льодовикового періоду». Авторам не потрібно було придумувати чогось надзвичайного – лише спостерігати за спритними звірятами з пухнастими хвостами. Щоправда, не в усіх хвости аж такі пухнасті – очевидно, рівень пухнастості залежить від умов проживання і збалансованості харчування. А от що правда, так це те, що заради жолудя білки готові на неймовірної звитяги подвиги і перемоги. Зокрема над власним страхом.
Місцеві білки не дуже лякливі, звикли жити поруч із людьми, але дуже близько до себе усе ж не підпускають. Вони можуть дуріти на подвір’ї, шарудіти опалим листям, та як тільки ми наближаємося – скоренько біжать до дерева. За ними можна спостерігати годинами – як вони грають у квача, по черзі наздоганяючи одна одну, як стрибають з гілки на гілку і навіть з дерева на дерево: просуваються до краєчка гілки – часом такої тонкої, що дивуєшся, як вона витримує вагу білки – а потім – плюх – і вже на іншому дереві. Вони легко можуть стрибнути на метр чи навіть більше. А це ж звичайні білки, не летяги!
Та повертаюся до подвигів, на які здатна білка заради жолудя. На нашій вулиці багато дубів, і у жовтні купи жолудів валялися просто на тротуарі. Якось ми з Марічкою йшли до школи, попереду білочка порпалася у купі жолудів – мабуть, вибирала найкращі. Коли ми наблизилися – вона відбігла вбік, потім передумала: метнулася до нас, схопила майже з-під ніг жолудь – і з трофеєм у зубах чкурнула геть із неймовірною швидкістю. Це усе тривало буквально пару секунд – значно швидше, ніж про це можна написати чи прочитати, але було надзвичайно цікаво спостерігати, як звірятко сумнівалося, ніби вирішуючи: «Ризикнути заради такого привабливого жолудя чи лишити його на поталу двоногим? А як розтопчуть? Де ще я знайду такий скарб? Ех! Таки ризикну!» Бажання мати жолудь сильніше за страх, тому й пробігають білки за кілька сантиметрів від двоногих чи кидаються під машини, в останню секунду вискакуючи з-під коліс.
Досі йшлося про звичайних білок, які товчуться на подвір’ях, бігають по вулицях і не поспішають іти на контакт із людьми. Та деякі особливо кмітливі розуміють, що з подібних контактів можна мати добру поживу. Одну таку розумницю ми зустріли біля парку скульптур, що у центрі Вашингтона. Поки Рома пішов на парковку забирати машину, Марічка годувала білку печивом. Точніше, не так: Марічка давала їй печиво. Може, перший шматочок пухнаста розумниця й з’їла, а решту старанно ховала у листі під кущем. Схопить зубами печиво – і біжить запорпувати. Засипле листям – і прибігає по наступний шматочок. І так знову і знову. Цікаво, чи вона запам’ятовувала, де сховала свій скарб? Було видно, що ми не перші підгодовуємо цю білку – товстозада, з великим пухнастим хвостом, вона явно не голодувала і була задоволена життям.

Стоячи біля бордюра, ми привертали увагу перехожих, та навіть після того, як кілька разів за білкою ганялися малюки, вона все одно поверталася до хлібного місця. Та виявилося, що є дещо смачніше за хліб. Коли біля нас зупинилася чергова компанія, один не дуже мудрий, як на мій погляд, чоловік віддав білці залишки своєї солодкою вати на паличці. (Немудрий – бо хтозна, чи піде такий некорисний продукт на користь тваринці…) Більше звірятко не звертало уваги на печиво, яке кидала Марічка. Ну звісно! Це ж солодка вата! Білка махала тією паличкою в усі боки, намагаючись відгризти шматочок, тягала її по землі – і таки з’їла усе, що їй дісталося. Потім до печива, яке раніше кидала Марічка, підбігла інша білка – і почалися шалені перегони: «наша» товстозада погнала конкурентку в кущі, тож ми їх більше не бачили…
Тепер нарешті повернуся до того, з чого почала цю оповідку – як білки майструють кубло. Ми звикли думати, що білки живуть у дуплах, але, очевидно, на всіх дупел не вистачає, тому хвостаті звірята змушені самостійно будувати собі житло. Саме за цим таємничим процесом я й мала щастя спостерігати, коли, відвівши Марічку до школи, поверталася додому. Мою увагу привернула білочка, яка швиденько бігла по стовбуру крислатого дуба, тримаючи у зубах невелику гілочку з трьома пожухлими листочками. Для чого їй гілочка? Куди вона її несе?
Прослідкувавши поглядом за сірим звірятком, я побачила щось неймовірне: між стовбуром і розлогою гілкою було навалено купу патичків!

Поки я стояла, відкривши рота від подиву й зачудування, білочка запхала свій трофей у купу і побігла назад. Вона відгризла наступну гілочку, поправила лапками листячко і у зубах знову понесла в кубло. З іншого боку стовбура ще одна пухнаста будівниця робила те саме: відгризала, поправляла і бігла запихати своє надбання у загальну купу. Білки вибирали тільки невеликі гілочки з листочками. При мені кілька гілок із кубла знесло вітром, а того дня він був зовсім не сильний. Шкода буде праці розумниць, якщо буревій зруйнує їхню домівку, а у нас часто бувають сильні вітри… Сподіваюся, білочки якось скріплюють гілки – слиною наприклад…
Уже зима, білки не такі активні й не так часто показуються надворі. Хіба що треба поправити кубло чи перевірити – може, десь лишився ще ніким не помічений жолудь. З’явиться сонечко – і вони вибіжать розім’ятися й заодно пошукати щось поживне. У холодну пору вони не дуже перебірливі – з вдячністю жують підкинуті для них сухарі чи печиво, яких не помічають влітку. Не гребують і картопляними чи апельсиновими шкурками, які випорпують зі сміттєвих мішків.
І останнє, про що хотіла розповісти, – багата біляча мова. Звісно, нам не дано почути її у всьому її розмаїтті, я вже не кажу про розуміння, та все ж дещо вдається підслухати. Коли білки ганяються одна за одною, намагаючись забрати здобич, вони сердито шиплять, коли граються – весело прицмокують язичками (принаймні так здається на слух). Та справжнім відкриттям для мене особисто були інші звуки. Минулої осені страшенно пронизливо верещала якась пташка під вікном. Мені стало цікаво, хто щоранку будить мене страхітливим кудкудаканням. Ці верески справді найбільше були схожі на кудкудакання курки, яка щойно знесла яйце. Коли я визирнула у вікно, то просто оніміла під подиву. На гілках дерева, яке зазирає у вікна мого «кабінету» на мансарді, сиділа білка! Вона уся напружувалася – від лапок до хвоста – і видобувала з себе ці дивні звуки! Коли я побачила, хто розтривожує мій сон, – перестала сердитися. Не тому, що раптом полюбила це кудкудакання, а тому, що по-новому подивилася на цих пухнастих істот. Здавалося, що білка когось про щось попереджає чи передає на чималу віддаль якусь надзвичайно важливу інформацію.
Зараз холодно, білок майже не видно, і я вже трохи за ними сумую. Ще пару тижнів тому вони весело ганяли у квача на подвір’ї та на даху – на мансарді добре було чути шкряботіння їхніх лапок по покрівлі. Тепер тихо. Пухнастики сидять по дуплах і кублах і їдять потроху свої запаси. Сподіваюся, їм вистачить до весни, а як ні – хай приходять до годівнички гризти сухарики.

2 коментарі:

  1. Ой, як у тебе тут гарно! Затишненько так! Це твій сайт?

    ВідповістиВидалити
  2. Дякую, Чорненька! Це коханий чоловік постарався! Мені також дуже подобається! Так що заходь у гості частіше! А я старатимуся частіше викладати нові дописи - щоб було що почитати за чашкою гарячого шоколаду, кави чи чаю...

    ВідповістиВидалити