Чи то ферма, чи парк розваг

Давно я не писала про враження від побаченого… І не тому, що ми зараз менше подорожуємо, хоча це справді так, доки не народилася Юля, ми їздили кудись набагато частіше, а тому, що мене вже важче здивувати і вразити. А якщо бачиш щось гарне, але не вражаюче, то ніби і писати нічого…

Так-от, у суботу ми відвідали дуже цікаве місце, яке мене справді вразило. Не масштабами і винахідливістю, а простотою рішень.

Поїхати туди порадила мама дівчинки, з якою Юля часом грається, поки Рома тренує Маріччину футбольну команду. Казала, що Кейлі так подобається, що вони змушені були купити сезонний абонемент. Наступного ж дня після тренування я полізла в інтернет і знайшла точні координати. Якщо комусь цікаво, можете самі подивитися.

Почну, мабуть, не з того, що ми побачили, а з того, про що дізналися пізніше. Якщо коротко, історія «Садів і гарбузів Пінтерів» (Pinter's Gardens & Pumpkins) така: у 1998 році Шейн і Еліса Пінтери заснували компанію з ландшафтного дизайну; у 2008 році придбали пекарню у власниці, яка йшла на пенсію, і взялися виготовляти весільні торти. Інших деталей не знаю, але під маркою Pinter's можна придбати не тільки випічку і солодощі, а ще й джеми, і соуси, і мариновані гриби. Ну а на додачу винахідливі Пінтери у 2011 році відкрили ще й такий собі парк розваг на фермерський лад. Саме туди ми і їхали.

Вхідний квиток коштує $8 (дітям до 3 років – безкоштовно). Правда, є кілька платних розваг: велетенський батут (він тут зветься «подушкою», бо поверхня не рівна, з пологими краями, як у подушки :) ) і стрільба гарбузами (ну добре, не гарбузами, а гарбузиками). Марічка відстрибала своє на подушці ($2 – і скачи хоч цілий день).

По території ферми можна проїхатися у возі, який тягне трактор. Не можу розповісти деталей, бо ми не каталися – поїхали після футбольного матчу (у Марічки по четвергах тренування, а по суботах ігри), тож часу не було аж так багато. Повернуся трошки назад. Під’їжджаючи, ми були здивовані кількістю машин на парковці – забагато як для ферми. Але ж ви вже знаєте, що це не просто ферма…

Марічка одразу подалася на чудернацькі гірки – починаються рифленою трубою, а закінчуються класичною гіркою. Забігаючи наперед, скажу, що ми з Ромою також з’їхали і отримали прекрасний масаж попи. :) Юля тим часом подалася до «міста кролів». У білих пухнастиків там є і мерія, і салун, і пошта – симпатичні дерев’яні хатки. Юля дуже любить звірят, тож ми там довгенько простояли.

Проходили повз стіл із шашками розміром з долоню – доця віддала, навіть не поплакавши. Потопталися і сфотографувалися на шаховій дошці з шахами розміром майже з Юлю.

 Покотили Марічку в обрізку труби – такої самої, як на гірках. Ця розвага, Roly Poly, ніби така проста – ну що може бути простіше за трубу, яка котиться по рейках? – була дуже популярною серед дітлахів. Вони постійно там крутилися і створювали чергу.

Наш шлях углиб парку (я так і не придумала точнішого слова…) пролягав через лабіринт із шин різного розміру.

 Ви в дитинстві стрибали по шинах? Якщо так, то знаєте, що це справді весело. Марічка і по лабіринту полазила, і на пагорб із шин вилізла.

 Потім вона знову пішла стрибати, а ми попрямували до інших звірів. За сіткою було кілька кіз, лама, ослиця з віслючам. Тут Юля і пропала. Вона так тішилася тими кізочками, аж верещала від захвату. А коли рогатий цапок висунув до неї свою голову – то щастю просто не було меж. 

Він кілька разів лизнув їй руку. Юля відсмикнула, але не злякалася, а продовжувала його гладити. А потім цапок зовсім знахабнів: узяв і зажував Юлину спідничку! Дитина аж відскочила і була явно перелякана. Та нам вдалося перевести все у жарт. Буцім цапок хотів з’їсти спідничку, а мужня Юля не дала йому цього зробити. Це було найголовнішим враженням дня. Повертаючись додому, ми весь час обговорювали цю подію. І Юля коментувала: «Дай! Дай!» – це вона за цапка. А потім: «Ні! Ні!» – це вже за себе.

Наступним нашим пунктом було пройтися кукурудзяним лабіринтом. Це дуже популярна осіння розвага, особливо в кукурудзяному штаті Айова, але ми чомусь тільки цієї осені ознайомилися з нею.

 На кукурудзяному полі прокладають доріжки – і не хаотично: стежки створюють певний візерунок, який добре видно зверху. Взагалі-то, усі, кого ми зустріли у лабіринті, були озброєні картами, і лише ми ходили навпомацки.

 У кількох точках стояли стенди з питаннями, які стосуються Айови, – птах, який символізує штат; квітка-символ; форт, побудований урядом, щоб захистити одне плем’я від іншого тощо. Там же можна було продироколити свою карту – на кожному стенді іншим дироколом: зірочка, сердечко, квіточка тощо. А увечері, чи то пак вночі (19.00 – 23.00) за окрему плату ($5) можна побродити лабіринтом із самим лише ліхтариком!

Вилізши з лабіринту не там, де передбачалося маршрутом (ми ж не взяли карту, ви пам’ятаєте, але ми були не перші, хто скористався альтернативним виходом, стежка була добре витоптана), ми випили гарячого шоколаду. Дуже мудро – поставити на вулиці будку з напоями і попкорном. Попкорн ми також купили – великий пакет. І з того часу Юля його практично не випускала з рук. 

Хоча все ж лишила мені, коли пішла до тата кататися на машинках. Сама не могла навіть на маленьких – ноженята ще не дотягуються до педалей, то Рома возив її на великій.

Після машинок розвернулися йти в напрямку виходу – парк зачиняється в 17.00. По дорозі Рома з Юлею спробували Country Jamboree – «Сільські забавки» – гатили палицею по каструлях, сковорідках і трубах. 

Сфотографувалися у вигляді Хеловінівських страшилок і зайшли у обов’язковий сувенірний магазинчик. 

 Каспер-Марічка, Страшила-я і Франкі-Юля :)

Тепер Марічка зображає Дракулу, а Рома - Каспера. Юля: "А я що? Я тут з попкорном гуляю..."

Та головне там не сувеніри, а випічка і солодощі. Побачивши шербет, згадала слова тієї мамочки з пісочниці, яка порадила нам з’їздити у Pinter’s gardens & pumpkins. Вона казала, що у них такий шербет, за який і вмерти можна (англійська ідіома). Таки правда! Смачнючий! Ми взяли шість шматочків різного шербету: шоколадного з горіхами, праліне, шоколадно-малинового, гарбузового, з арахісовим маслом (який же шостий?). Капкейки Пінтерів також неймовірні. Ми спробували морквяний, гарбузовий, червоний «вельветовий» і ванільний. Тісто легке і крем – що дуже важливо! – не надто солодкий, без надлишку спецій. Ну і без барвників-ароматизаторів, бо ж усе на фермі organic. Ми ще купили кілька булочок із ягодами, які називаються (не повірите!) – калАчі! А ще – барбекю-соус і джем. Там було стільки усяких джемів, що ми просто розгубилися. І тоді Рома вибрав за назвою ягоди – boysenberry. Невідома ягода виявилася результатом схрещення малини, двох видів ожини і ще якоїсь малиноподібної ягоди. Джем із соусом ще не пробували. :)

Тепер повернуся до того, що писала спочатку – чим мене вразило це місце. Шини, каструлі зі сковорідками, кукурудза, гарбузи, катання у возі, причепленому до трактора. Скажіть, чи є тут щось надзвичайне? Ні. А тішаться всі: і дорослі, і діти. А ще скажіть, хіба таке не можна зробити в Україні? Запросто! Але чому ж досі ніхто не зробив? Сподіваюся, що знайдуться і в Україні умільці, які забабахають щось подібне. Популярні ж у нас страусині ферми, музей води. Причому мені здається, що головне для Пінтерів не прибутки за вхідні квитки, а те, що завдяки цим осіннім розвагам піднімаються продажі у пекарні і збільшується кількість замовлень на облаштування патіо чи внутрішнього дворика – приклади можна побачити перед входом у парк.

Впевнена, що, коли ми будемо поблизу Декори, обов’язково забігатимемо по капкейки і шербет. А Кейла з мамою бувають тут щосуботи, а часом і щонеділі. Отак треба вести бізнес…

***

На цьому день мандрів мав би вже закінчитися, та нам іще треба було повечеряти перед дорогою додому. От ми й вирішили заїхати у Декору до китайців. У нас, звісно, і свої китайці є, але в Декорі ресторанчик більший і вибір страв у буфеті ширший.

Я би й не згадувала про таку нецікаву річ, як вечеря, та ми там зустріли цікавих людей. Пара років п’ятдесяти і троє дітей. Почувши, що ми говоримо між собою не англійською, запитали, чи не з Норвегії ми часом. Це вже не вперше Рому плутають з норвежцем (агов, Гудзі, пам’ятаєте? J). Та менше з тим. Коли ми сказали, що з України, вони надзвичайно втішилися, бо й самі у 2002 році їздили туди в гості до друга-місіонера. Сказали, що їм запам’яталося відчуття безнадії українців, а також те, як їм щиро співчували після трагедії 9/2001. А ще Роберт сказав, що мав досвід роботи у сільському господарстві і хотів допомогти, та коли побачив, що у колишніх колгоспах немає навіть техніки, лиш розвів руками: а що я можу зробити без техніки? Але в той же час дивувався успіхам господарства, яке використовує гідропоніку.

Втішилися наші нові знайомі, почувши Ромине ім’я, тому що діти, яких вони доглядали, поки їхня мама була у відрядженні, – італійці, з Риму, а англійською Роман і римлянин звучить однаково. Цікаво, що це не перше цікаве знайомство у китайському ресторані. Мабуть, тому що збирає в одному місці різні національності, а також людей, які бачили світ…

House warming party

Те, що настав час влаштувати вечірку для сусідів з нагоди новосілля – house warming party, – ми гостро відчували останні кілька тижнів. До нас усі гарно ставляться, печиво носять з нагоди заселення, а ми – ні мур-мур… Точніше, ми промуркали бажання зробити вечірку, але не вказували конкретної дати. А час іде, літо закінчується. Уже і Кеймаси запросили нас на барбекю на 31 серпня (про цей пікнік я вже писала)… Ми спочатку хотіли зробити наш пікнік 7 вересня, але кільком нашим гостям це не підходило, тож перенесли на 14. Щоправда, запрошені то приходили, то йшли, та все ж подія відбулася, про що я і звітую.

Ми запросили уже згадуваних Кеймасів, Хоїв та Елсберндів (усіх – по четверо). Окрім сусідів, покликали ще Джанет, яка свого часу не тільки показувала нам цей будинок, а й розхвалювала район і сусідів (і таки недаремно!), і Фуентесів. Ігнасіо Фуентес (родом із Аргентини) започаткував у Вест Юніон програму з футболу для дітей. І за ці три роки кількість команд з однієї, де були школярі різного віку, збільшилася до шести. Одну з них уже третій сезон тренує Рома, а помічником до недавнього часу був Майк Елсбернд. Тепер ви зрозуміли, як усе пов’язано? :)

Гості почали сходитися майже вчасно (запрошували ми на 16.00). Підозрюю, що вони підглядали: чи вже все готово? Бо ж усі знають, якими напруженими бувають останні хвилини перед початком застілля. А підглядати просто – видно ж, що робиться подвір’ї. Ми й самі так робили, коли чекали початку пікніка у Кеймасів. А що ми переплутали час, то виглядати довелося довгенько.

Першими прийшли Хої, а за ними – Елсбернди і Фуентеси. Брайс, щойно зайшов у будинок, вигукнув: «Мені подобається рожевий», вказуючи на окантовку каміна, яку Рома закрив рожевим пінопластом, щоб Юля не впала на гострий край. Це, мабуть, останнє, на що хотілося б звернути увагу, але діти є діти, у них свої смаки і вподобання. Дорослі ж розглядали кімнати, згадували, як тут усе було за попередніх господарів, і захоплювалися тим, скільки ми всього переробили.

Враховуючи кількість гостей (шістнадцять сусідів, плюс четверо Фуентесів, не рахуючи двомісячної крихітки, плюс Джанет із чоловіком), ми чимало наготували. Три салати (олів’є, з крабовими паличками і капуста з морквою), нарізка (шинка і різні сири), крученики з різною начинкою (не мною кручені, куплені), свіжі овочі (маленька морква, селера, цвітна капуста) до соусів (поки різала цвітну капусту, виявила, що вона суперсмачна, коли її сирою вмочити у соус – нам є чому повчитися в американців), шарлотка і полуничний пиріг на десерт. Окрім того, на вогні мали посмажити сосиски для хотдогів і м’ясо. Та грильниця виявилася неготовою виконувати наші бажання, тож сосиски я гамузом запхала у духовку, а м’ясо не запікали взагалі. І то вийшло на краще, враховуючи пересування наших друзів.

Елсбернди покинули нас перед 17.00 – їхали до церкви, обіцяли повернутися. І, власне, до служби вони нічого не їли. Найменше були Кеймаси. Прийшли пізніше за інших і швидко покинули нас, бо напередодні в Елена був день народження, і вони їхали святкувати до його батьків. Хої пішли перед 18.00, бо в 18.00 у Нолана була показова футбольна гра. Це не той футбол, який ми звемо футболом, а американці – soccer, а американський футбол, де по полю літає продовгастий м’яч. Вони, як і Елсбернди, обіцяли повернутися. Та, мабуть, і самі повернулися пізно, бо ми їх більше того вечора не бачили.

Після Хоїв поїхали і Феунтеси, бо мали ще навідатися до родичів, та й взагалі, з двомісячною крихіткою не дуже і погостюєш, хоча малятко чемно спало то в мами, то в тата на руках.

Якийсь час ми були самі, і Рома подзвонив Джанет – може, вони все ж приїдуть? Вони з чоловіком саме повернулися з церемонії вшанування ветеранів і, хоч і ненадовго, таки відвідали нас. Джанет казала, що ми – особливі, раз її чоловік погодився завітати до нас, бо взагалі він не любить подібних заходів. Звісно, Джанет зауважила кожен нюанс, найдрібнішу зміну, що відбулася у будинку.

Поки Рома телефонував Джанет, повернулися Ерлсбенди. І нарешті стали їсти. Коли ми складали меню, думали про те, щоб показати якісь незвичні для американців страви, але в той же час, щоб вони не здавалися їм аж надто екзотичними. Мені здавалося, що олів’є має сподобатися, бо схоже на картопляний салат. Але я промахнулася. З салатів найбільше сподобався з крабовими паличками. Пішла нарізка, крученики, хот-доги. Пиріг нахвалювали полуничний, але мало хто їв і його, і шарлотку. Зрештою, усе могло б бути інакше, якби гості нас не покидали. Кеймаси ж взагалі майже не їли, бо збиралися на вечерю до родичів… А коли повернулися Ерлсбенди і покуштували усього потрошку, ми взялися за пиво. Куди ж тут втулити солодке? До пива поставили чіпси з фісташками. Так що ми зайвий раз переконалися, що не треба заморочуватися з приготуванням: чим простіше – тим краще. Але ж то був перший раз, і не випадало пропонувати самі лиш хот-доги з чіпсами. J

Джанет із чоловіком не були довго. Потішили нас своєю присутністю та й поїхали. А з Майком та Дженні ми ще довгенько сиділи і говорили. І про дітей, і про школу, і про те, як увесь околоток переживав, хто ж купить цю хату. Діти бігають з подвір’я на подвір’я, для них немає меж, тому важливо, щоб усі сусіди підтримували цю «політику», бо ж люди різні бувають, і до дітей по-різному ставляться. «Ви собі не уявляєте, які люди приходили дивитися цей будинок, – казав Майк. – Ми лиш просили подумки: ні, ні, тільки не вони. А коли дізналися, що хату купив коуч Роман, страшенно втішилися: хух, це просто чудово!» Зраділа і Кейлін, що матиме у Маріччиній особі товаришку для дівчачих ігор, бо ж хлопці неймовірно занудні – що не гра, то з якимось м’ячем. Можна, звісно, і м’яча поганяти (і Кейлін, і Бруклін, і Марічка грають у футбол, тільки в різних командах; Брайс грає з Марічкою разом; Нолан також був з ними минулі сезони, але зараз займається американським футболом, а тренування майже збігаються у часі), але ж не весь час. І хоча між Марічкою і Кейлін – чотири роки різниці, вони гарно граються разом. Більше того, Ерлсбенди вважають, що на Марічку можна покластися, і коли вона поруч – не так сильно переживають за Брайса і Кейлін. Чомусь вважають її серйозною. Ги-ги. А ми ж то знаємо, що серйозною Марічка лише здається. Мабуть, тому, що дуже багато читає. Дженні розповідала, як Кейлін дивувалася: «Марія навіть у басейн книжку бере!» А як же інакше? Там же раз на годину перерви по десять хвилин – хочеш не хочеш, а з води вилазь, то чим у той час займатися, якщо не читати? :)

Поки ми спілкувалися, Юля гладила Скутера – ще одного члена родини Елсберндів, тер’єра. Він уже не юний і мудрий – діти роблять із ним, що хочуть. Він взагалі дуже дружелюбний, не любить тільки поштарів та працівників служб доставки у формі – тоді гавкає, як скажений. Таке розповідали Майк із Дженні. Мені важко повірити, бо я ще жодного разу не чула, щоб Скутер гавкав.

Юля виглядала і кликала песика, якщо він кудись відбігав, і примушувала мене його також гладити. А що я не поспішала, то доця повторювала мені знову і знову.

Старші діти самі себе розважали. Поки ще були Хої і Фуентеси, хлопці кидали м’яча (американський футбол). І їм не раз, і не двічі доводилося казати, щоб не лізли на сусідське подвір’я. Таж бідна Дорліні могла і розрив серця отримати! Грати у футбол на її подвір’ї!

Дівчата, разом із Брайсом, спочатку гралися за комп’ютером, хоча Бруклін не гаяла часу і встигла навіть зробити аплікацію. Потім же, коли Марічка лишилася з Кейлін і Брайсом, почалося дуріння. Вони бігали по будинку і по подвір’ю, буцімто ховаючись від нас, коли ж хтось із дорослих, чи Юля, чи Скутер помічав голову, яка висунулася з-за рогу чи промайнула у вікні, дітиська дико верещали. Юлі також сподобалася гра: вона виглядала їх, побачивши, казала «бу!», а почувши їхні крики, і собі реготала.

Тож, попри те, що гості мігрували туди-сюди і мало їли, можу сказати, що вечірка вдалася. Ой, ледь не забула про подарунки!

Хої принесли нам пластмасову миску з купою потрібних на кухні речей: ніж для піци, відкривачка, ситечко, мірні ложечки тощо. Усе в одному стилі. Елсбернди вручили металеву миску з дарами: кухонний рушничок, смугаста салатниця, вирощені на городі помідори і перець, дві банки домашньої салси (соус на основі помідорів, схожий на аджику). І нехай у мене кинуть камінь ті, хто каже, що американці не вміють готувати. Та вони й консервують не гірше українців! Але деякі вміння залежать від місцевості, де людина живе – але ж в Україні так само!

А мовчазні Кеймаси, наші найближчі сусіди, подивували індивідуальним підходом до подарунків. У величезному пакеті були дві форми для випікання капкейків (дуже доречно, бо я давно хочу спробувати, а форми не було); паперові «чашечки», які кладуть у форми і в які заливають тісто; суміш для приготування пирога; блокнот із замочком і ключиком із написами «Руки геть!», «Хлопцям заборонено» тощо (думаю, зрозуміло, для кого це) і дві великі пляшки з ароматизованими мильними бульками. Герта, перед тим, як піти, підійшла до Юлі: «Там у пакеті бульки. Спеціально для тебе. З запахом чорниці і яблука. Я ж знаю, що ти любиш пускати бульки. Знаєш, я також». Вона справді кілька разів бачила, як ми з Юлею пускали бульки. І Юля оцінила подарунок: уже наступного дня волочила на вулицю обидві ті банки, хоча у нас і без того були відкриті бульки.

Щоб висловити нашу вдячність за те, що прийшли до нас, і за подарунки, я зробила сусідам ось такі листівочки:

З червня не бралася за папірчики. Не було часу. Але й бажання чи натхнення також. Часу і зараз бракує, але бажання щось натворити уже ворушиться. Так що у наступних дописах будуть уже і картинки. :) І я пам’ятаю, що обіцяла викласти фотографії будинку. Пам’ятаю! Обіцяю це зробити найближчим часом. Тільки Рому трохи притисну… Чуєш, коханий! Іду тебе притискати до стінки!

Пікніки на Середньому Заході

Ну от, як і обіцяла. Для початку, мабуть, поясню, чому пікніки і чому Середній Захід. Так склалося, що за останні два тижні ми були на двох різноформатних пікніках у наших сусідів – близьких і не дуже. Ну а Середній Захід – це рідна вже Айованщина, що дуже відрізняється від урбаністичних регіонів. Не тільки ритмом життя, а й взаєминами між людьми.

Перший пікнік – у наших безпосередніх сусідів, Кеймасів. Їх четверо: Елен (Allan – і це не жіноче ім’я, як можна було подумати), Гертруда і двоє їхніх дітей – тринадцятилітня Джесіка і Джастін, Маріччин однокласник.

Кеймаси живуть справа від нас, якщо дивитися з вулиці, а зліва – дев’яностодворічна Дорліні. Вона уже була у нас в гостях. Дуже цікавилася тим, як ми переробили будинок від самого нашого заселення. А якось сказала Ромі, що у неї день народження. Ну ми просто не могли її не запросити!

Але повертаюся до пікніка. Кеймаси запросили й інших сусідів – Елсберндів – Майка та Дженні, Брайса (9 років) і Кейлін (6 років) – вони живуть з іншого боку від Кеймасів; крім того, їхнє подвір’я також межує з нашим. Елсберндів ми знали і раніше – Майк два сезони був помічником тренера з футболу, тобто Роми. J Марічка з Брайсом весь час грає в одній команді. Через дорогу від Елсберндів живуть Хої – Райан, Джеммі та їхні діти Нолан (колишній Маріччин однокласник) і Бруклін (7 років; мені також видається дивним це ім’я). Нолан також грав у одній команді з Марічкою і Брайсом, але цієї осені вибрав американський футбол, бо тренування відбуваються майже в один і той самий час.

Ви собі уявляєте цю банду? Маю на увазі дітисьок. Поки були канікули, вони частенько товклися разом – то у нас на майданчику, то у Хоїв на батуті, то в Елсберндів на подвір’ї. Тільки Джастін рідко приєднується до цієї компанії – він трохи повнуватий, і йому важко витримувати їхній ритм. Але коли він виходить, банда завжди йому рада, і якщо й підсміюється, то лише по-доброму.

Так-от, наш околоток взагалі дуже тихий, але того вечора повітря повнилося вересками, а земля стугоніла від гупання.

Ледь не забула, трохи пізніше прийшли ще одні сусіди, які живуть через кілька хат від Кеймасів, – Вегнери – Джессі, Джес і Ейва. Намагаєтеся вгадати, де тут чоловіче ім’я? Навряд чи вам вдасться. Принаймні я не відгадала б. Джес – скорочення від Джесіки, а от Джессі – її чоловік. Ейві (Ava) на днях виповнилося два рочки. І другий пікнік, про який я ще згадаю згодом, і був присвячений цій події.

Ще коли Елен запрошував нас, Рома питав, що треба з собою взяти. Сусіда відповів якось невизначено: те, що хочете смажити на вогні, і те, що будете пити. Занадто розпливчасто. Подумавши, вирішили, що не будемо брати м’яса, бо хтозна, що вони там смажать на своєму грилі, може, тільки сосиски? І виявилися праві, бо смажили там сосиски для хотдогів (булочки ми також принесли) і котлети для гамбургерів (мушу вам сказати, що бургери бувають дуже смачні, якщо там правильна котлета). Але, окрім сосисок і котлет, усі приносили з собою ще й салат і щось солодке (ми взяли зефір, щоб смажити на вогні, так що десерт можна зарахуватиJ). Ну і пили явно сік. J Гиги.

Взагалі-то, в Америці не можна розпивати при дітях алкогольних напоїв, але якщо їх вміло замаскувати – то чому б і ні? Коли кажу про маскування – маю на увазі спеціальні «кишеньки». І в очі не кидається, що там, і точно знаєш, де твоя пляшка чи бляшанка, бо вони всі різні.

Зрештою, мабуть, можна було б обійтися і без маскування. Айованщина – це вам не Вашингтони: тут і діти самі до школи ходять, і машини з відчиненими вікнами стоять на парковках – довіряють люди одне одному. Окрім того, ледь не на кожному подвір’ї розвішені шнурки для сушіння білизни. І використовуються вони за призначенням. А от наші знайомі, які живуть під Вашингтоном, такого собі дозволити не можуть, бо якось їхня бабуся вивісила надворі дитячу ковдру, так сусіди перемовлялися: «Що ж ти хочеш – вони ж з України». Це я до того, що американці різні є. І коли вам кажуть, що вони не вміють готувати чи готують тільки з напівфабрикатів – не вірте. Зрештою, і не всі українці готують, і все більше харчуються напівфабрикатами…

Повертаючись до наших баранів, тобто пікніків. Ніхто не приніс нічого магазинного! Тільки зроблене/порізане/потовчене/спечене власними руками! Упізнати салати я не могла, тому що там не було класичних, а якісь місцеві.

Один із них – варіація картопляного салату, який американці дуже люблять. Без нього не обходиться жоден пікнік. Його також можна купити у магазинах – свіжий або й заморожений. Якщо ви спитаєте, на що він схожий, скажу таке: це олів’є без м’яса чи ковбаси, горошку, яєць і огірків. У мене склалося враження, що то сама варена картопля з майонезом. Щойно полізла в інтернет шукати рецепт. Так і є: відварена картопля, плюс майонез, цибуля, селера, гірчиця і перець. Але у наших сусідів салат був багатший – із кукурудзою і сиром, так що мені сподобався. Інший салат – латук, морква, плюс спеції і соус – простий, але смачний. Третій я не пробувала, так що нічого не казатиму.

Поки я їла картопляний салат, Юля тихенько тягала з моєї тарілки солодкі салати, які я сприйняла як солоні. Мені стало цікаво, що ж їй так страшенно смакує. Під номером один були розкришені печенюшки «орео», перемішані з вершками. Склад страви номер два було тяжко розібрати – печиво, фрукти, вершки… Ще на десерт можна було взяти кавуна і двошаровий пиріг з шоколадом та горіхами.

Ми з Юлею довго не сиділи. О 8.30 пішли митися і спати. А решта ще довго сиділа у кріслах на вулиці. Я чула голоси і сміх, а згодом бачила ліхтарики, які бігали в пітьмі. Як потім розказала Марічка, вони гралися у снігову людину. Хтось був сніговою людиною і ховався у темряві, а решта з ліхтариками його шукали. Потім діти пішли до Елсберндів – гратися за комп’ютером і дивитися кіно, де й позасинали. А наш татусько стійко тримався і чекав, коли ж повернеться блудна доця. Я вже навіть переживала, що їх так довго немає, і тільки приглушені голоси, що долинали з сусіднього подвір’я, заспокоювали мене: ще сидять і базікають…

Другий пікнік відбувся через тиждень після першого. Наші нові знайомі, Джессі і Джес (ой, скільки ж навколо Дж… Джеммі, Дженні, Джессі, Джес – недовго й переплутати), запросили на день народження їхньої донечки Ейви.

От уже не знаю, чому я вирішила, що святкування буде у будинку? Може, тому що в запрошенні було написано, що діток треба вдягнути у принцесячий (принців J) одяг? Або у те, що вони дуже-дуже люблять. Ну то я і Юлю вдягнула відповідно – у пишне плаття, болеро, навіть пов’язку з квіточкою на голову почепила. І – що дуже дивно – Юля її навіть не знімала! Та й сама я вдягнула довге плаття, яке дуже люблю, хоча нечасто вдягаю, бо у шортах-штанах зручніше, і нові босоніжки – треба ж вигуляти нарешті!

Побачивши гостей, я зрозуміла, що промахнулася… Ні, дівчатка була вбрані, як принцеси або моделі з модних журналів, хлопчики – у хеловінівські костюми (коли говорю про дівчаток і хлопчиків, маю на увазі малюків, бо, зрозуміло, такі «дорослі» леді, як Кейлін чи Марічка, не натягали на себе довгих суконь, ну а старші хлопці там відверто нудилися, що й недивно, бо ж уся увага діставалася малятам). А от дорослі переважно були у джинсах/шортах/бриджах і футболках. Тільки я і ще одна мамочка вбралися у плаття.

Гостей було багато. Половина з них – родичі: дядьки, тітки, бабусі, дідусі, що, зрозуміло, складали окрему тусовку. Інша половина – батьки з різнокаліберними дітьми. Та все ж переважно з близькими по віку до іменинниці Ейви. Ну а якщо у малючків є старші братики-сестрички, то куди ж їх подінеш?

Був там один дуже славний малюк місяців десяти у костюмі динозавра. Коли він повзав по подвір’ю, здавалося, ніби то справді якщо не динозаврик, то чудернацьке звірятко.

Дітлашня здебільшого розважала сама себе – на асфальті лежала купа різнокольорової крейди, стояли мисочки з мильною рідиною і бульбашкові «видувалки» різних форм і розмірів. Можна також було покататися на квадроциклі, машинці чи у вагончику. Квадроцикл Юлі не сподобався – щоб їхати, треба ніжками перебирати, а от машина – якраз те, що треба: кнопочку натискай і кермуй. Правда, одночасно і керувати, і натискати не вдавалося, але ж поруч мама! У вагончику також непогано – сидиш собі, а тебе возять.

Гості могли перекусити овочами (селера, морква, броколі), вмочивши їх у соуси, або почекати на торти. Один маленький, круглий, із свічечкою у формі двійки, а інший великий, прямокутний. Обидва – з неприродно рожевим кремом і намальованими русалочками та іншими дівчачими прибамбасами. До тортика можна було взяти ще й морозиво – дуже смачне, до речі. Та й тортик нічогенький, хоча й рожевий. Юля зі мною погодилася, ум’явши майже цілий шматок, хоча й невеликий, рожевого дива, хоча вдома такого кольорового їй не дають.

Після тортика почалася найголовніша процедура свята – розпаковування подарунків. Американці завжди вшановують своїх гостей розгортанням пакунків, це справжня церемонія. От тільки чи потрібно це дворічній дитині? У неї ніхто не питав. Ейву кілька разів заганяли розгортати подарунки. А дитині що треба? Вона побачила гарну іграшку – їй хочеться погратися, а не роздивлятися ще двадцять. Насправді роздивлялися подарунки батьки, гості і старші діти. Марічка з Кейлін захоплювалися ковбойськими чобітками, стильним пальтечком і лялькою-немовлятком. Потім, уже вдома, я питала Марічку, чи Ейва хоч якось відреагувала на наш подарунок – чайний сервіз із кількаповерховою підставкою. Доня відповіла, що це була одна з небагатьох іграшок, якими вона одразу хотіла гратися.

Чесно кажучи, я ще на жодному дитячому дні народження не бачила стільки подарунків. Можливо, тому що в Америці ми ходили в гості до українців, і більшість їхніх родичів лишилася в Україні. Марічка ходила, звісно, і до своїх американських друзів, але то були дитячі вечірки, без дядьків-тіток.

Подарунками був завалений чималенький стіл. Коробки і пакети також стояли під столом, так що недивно, що дитина нудилася і не хотіла усе те роздивлятися. Одяг витягали і складали у великий сміттєвий мішок – не для того, звісно, щоб викинути, а щоб зібрати в одному місці (і під кінець він був повний до самого верху!), іграшок також було дуже багато, так що не буду навіть перераховувати усіх тих звіряток і лялечок. Були також і книжки. І велосипед. Від мами з татом. І велосипед затьмарив усі інші подарунки – Ейва одразу пішла його випробовувати. А за нею – її трохи старша подружка Ена, мама якої завбачливо взяла з собою і Енин велосипед. Але хто ж це хоче їздити на своєму старому велику? «Я на тому хочу спробувати!» – «Ено, у тебе ж є свій». – «Я на ньому вже їздила, хочу на цьому покататися!» – «Це особливий-преособливий подарунок Ейви. Вона тобі, може, і дасть покататися, але іншим разом». – «Але я хочу зараз!» Чемна до цієї миті Ена готова була зіпхнути Ейву з велосипеда і покататися нарешті, та мамі вдалося її втихомирити. Діти є діти. І ніякі техногенні трансформації їх не змінять. І це добре.

Мабуть, на цьому можна закінчити допис? Постараюся надовго не зникати і написати про школу. Про неї завжди є що писати, тим паче що школа інша, у сусідньому містечку. А раз анонсую – просто муситиму сісти і нашкребти новини і думки.

Хоча ні, перед школою, мабуть, напишу ще й про нашу вечірку, яка відбудеться цієї суботи. Новосілля. Давно пора було її влаштувати. Хої ще у квітні приносили нам печиво, хоча ми тоді ще жили в орендованому будинку. (У американців є такий звичай – пригощати нових сусідів власноруч спеченим печивом.) А влітку спочатку бабулька пригощала нас печенюшками, а потім і Кеймаси. Причому вони принесли гостинці на спеціальній «дарчій» тарілці. Її ми потім маємо передати комусь, кого захочемо пригостити.

Так що у суботу буде щось…