Ну от, як і обіцяла. Для початку, мабуть, поясню, чому пікніки і чому Середній Захід. Так склалося, що за останні два тижні ми були на двох різноформатних пікніках у наших сусідів – близьких і не дуже. Ну а Середній Захід – це рідна вже Айованщина, що дуже відрізняється від урбаністичних регіонів. Не тільки ритмом життя, а й взаєминами між людьми.
Перший пікнік – у наших безпосередніх сусідів, Кеймасів. Їх четверо: Елен (Allan
– і це не жіноче ім’я, як можна було
подумати), Гертруда і двоє їхніх дітей – тринадцятилітня Джесіка і Джастін,
Маріччин однокласник.
Кеймаси живуть справа від нас, якщо дивитися з вулиці, а зліва – дев’яностодворічна
Дорліні. Вона уже була у нас в гостях. Дуже цікавилася тим, як ми переробили
будинок від самого нашого заселення. А якось сказала Ромі, що у неї день
народження. Ну ми просто не могли її не запросити!
Але повертаюся до пікніка. Кеймаси запросили й інших сусідів – Елсберндів –
Майка та Дженні, Брайса (9 років) і Кейлін (6 років) – вони живуть з іншого
боку від Кеймасів; крім того, їхнє подвір’я також межує з нашим. Елсберндів ми
знали і раніше – Майк два сезони був помічником тренера з футболу, тобто Роми. J Марічка з Брайсом весь час грає в одній команді. Через
дорогу від Елсберндів живуть Хої – Райан, Джеммі та їхні діти Нолан (колишній
Маріччин однокласник) і Бруклін (7 років; мені також видається дивним це ім’я).
Нолан також грав у одній команді з Марічкою і Брайсом, але цієї осені вибрав
американський футбол, бо тренування відбуваються майже в один і той самий час.
Ви собі уявляєте цю банду? Маю на увазі дітисьок. Поки були канікули, вони
частенько товклися разом – то у нас на майданчику, то у Хоїв на батуті, то в Елсберндів
на подвір’ї. Тільки Джастін рідко приєднується до цієї компанії – він трохи
повнуватий, і йому важко витримувати їхній ритм. Але коли він виходить, банда
завжди йому рада, і якщо й підсміюється, то лише по-доброму.
Так-от, наш околоток взагалі дуже тихий, але того вечора повітря повнилося
вересками, а земля стугоніла від гупання.
Ледь не забула, трохи пізніше прийшли ще одні сусіди, які живуть через
кілька хат від Кеймасів, – Вегнери – Джессі, Джес і Ейва. Намагаєтеся вгадати,
де тут чоловіче ім’я? Навряд чи вам вдасться. Принаймні я не відгадала б. Джес –
скорочення від Джесіки, а от Джессі – її чоловік. Ейві (Ava) на днях виповнилося два рочки. І другий
пікнік, про який я ще згадаю згодом, і був присвячений цій події.
Ще коли Елен запрошував нас, Рома питав, що треба з собою взяти. Сусіда
відповів якось невизначено: те, що хочете смажити на вогні, і те, що будете
пити. Занадто розпливчасто. Подумавши, вирішили, що не будемо брати м’яса, бо
хтозна, що вони там смажать на своєму грилі, може, тільки сосиски? І виявилися
праві, бо смажили там сосиски для хотдогів (булочки ми також принесли) і котлети
для гамбургерів (мушу вам сказати, що бургери бувають дуже смачні, якщо там
правильна котлета). Але, окрім сосисок і котлет, усі приносили з собою ще й
салат і щось солодке (ми взяли зефір, щоб смажити на вогні, так що десерт можна
зарахуватиJ). Ну і пили явно сік. J Гиги.
Взагалі-то, в Америці не можна розпивати при дітях алкогольних напоїв, але
якщо їх вміло замаскувати – то чому б і ні? Коли кажу про маскування – маю на
увазі спеціальні «кишеньки». І в очі не кидається, що там, і точно знаєш, де
твоя пляшка чи бляшанка, бо вони всі різні.
Зрештою, мабуть, можна було б обійтися і без маскування. Айованщина – це вам
не Вашингтони: тут і діти самі до школи ходять, і машини з відчиненими вікнами
стоять на парковках – довіряють люди одне одному. Окрім того, ледь не на
кожному подвір’ї розвішені шнурки для сушіння білизни. І використовуються вони
за призначенням. А от наші знайомі, які живуть під Вашингтоном, такого собі дозволити
не можуть, бо якось їхня бабуся вивісила надворі дитячу ковдру, так сусіди
перемовлялися: «Що ж ти хочеш – вони ж з України». Це я до того, що американці
різні є. І коли вам кажуть, що вони не вміють готувати чи готують тільки з
напівфабрикатів – не вірте. Зрештою, і не всі українці готують, і все більше
харчуються напівфабрикатами…
Повертаючись до наших баранів, тобто пікніків. Ніхто не приніс нічого
магазинного! Тільки зроблене/порізане/потовчене/спечене власними руками! Упізнати
салати я не могла, тому що там не було класичних, а якісь місцеві.
Один із них – варіація картопляного салату, який американці дуже люблять. Без
нього не обходиться жоден пікнік. Його також можна купити у магазинах – свіжий або
й заморожений. Якщо ви спитаєте, на що він схожий, скажу таке: це олів’є без
м’яса чи ковбаси, горошку, яєць і огірків. У мене склалося враження, що то сама
варена картопля з майонезом. Щойно полізла в інтернет шукати рецепт. Так і є:
відварена картопля, плюс майонез, цибуля, селера, гірчиця і перець. Але у наших
сусідів салат був багатший – із кукурудзою і сиром, так що мені сподобався. Інший
салат – латук, морква, плюс спеції і соус – простий, але смачний. Третій я не пробувала,
так що нічого не казатиму.
Поки я їла картопляний салат, Юля тихенько тягала з моєї тарілки солодкі
салати, які я сприйняла як солоні. Мені стало цікаво, що ж їй так страшенно
смакує. Під номером один були розкришені печенюшки «орео», перемішані з
вершками. Склад страви номер два було тяжко розібрати – печиво, фрукти, вершки…
Ще на десерт можна було взяти кавуна і двошаровий пиріг з шоколадом та
горіхами.
Ми з Юлею довго не сиділи. О 8.30 пішли
митися і спати. А решта ще довго сиділа у кріслах на вулиці. Я чула голоси і
сміх, а згодом бачила ліхтарики, які бігали в пітьмі. Як потім розказала
Марічка, вони гралися у снігову людину. Хтось був сніговою людиною і ховався у
темряві, а решта з ліхтариками його шукали. Потім діти пішли до Елсберндів –
гратися за комп’ютером і дивитися кіно, де й позасинали. А наш татусько стійко
тримався і чекав, коли ж повернеться блудна доця. Я вже навіть переживала, що
їх так довго немає, і тільки приглушені голоси, що долинали з сусіднього подвір’я,
заспокоювали мене: ще сидять і базікають…
Другий пікнік відбувся через тиждень після першого. Наші нові знайомі,
Джессі і Джес (ой, скільки ж навколо Дж… Джеммі, Дженні, Джессі, Джес – недовго
й переплутати), запросили на день народження їхньої донечки Ейви.
От уже не знаю, чому я вирішила, що святкування буде у будинку? Може, тому
що в запрошенні було написано, що діток треба вдягнути у принцесячий (принців J) одяг? Або у те, що вони дуже-дуже люблять. Ну то
я і Юлю вдягнула відповідно – у пишне плаття, болеро, навіть пов’язку з
квіточкою на голову почепила. І – що дуже дивно – Юля її навіть не знімала! Та й
сама я вдягнула довге плаття, яке дуже люблю, хоча нечасто вдягаю, бо у
шортах-штанах зручніше, і нові босоніжки – треба ж вигуляти нарешті!
Побачивши гостей, я зрозуміла, що промахнулася… Ні, дівчатка була вбрані,
як принцеси або моделі з модних журналів, хлопчики – у хеловінівські костюми (коли
говорю про дівчаток і хлопчиків, маю на увазі малюків, бо, зрозуміло, такі «дорослі»
леді, як Кейлін чи Марічка, не натягали на себе довгих суконь, ну а старші хлопці
там відверто нудилися, що й недивно, бо ж уся увага діставалася малятам). А от
дорослі переважно були у джинсах/шортах/бриджах і футболках. Тільки я і ще одна
мамочка вбралися у плаття.
Гостей було багато. Половина з них – родичі: дядьки, тітки, бабусі, дідусі,
що, зрозуміло, складали окрему тусовку. Інша половина – батьки з
різнокаліберними дітьми. Та все ж переважно з близькими по віку до іменинниці Ейви.
Ну а якщо у малючків є старші братики-сестрички, то куди ж їх подінеш?
Був там один дуже славний малюк місяців десяти у костюмі динозавра. Коли він
повзав по подвір’ю, здавалося, ніби то справді якщо не динозаврик, то
чудернацьке звірятко.
Дітлашня здебільшого розважала сама себе – на асфальті лежала купа
різнокольорової крейди, стояли мисочки з мильною рідиною і бульбашкові «видувалки»
різних форм і розмірів. Можна також було покататися на квадроциклі, машинці чи
у вагончику. Квадроцикл Юлі не сподобався – щоб їхати, треба ніжками
перебирати, а от машина – якраз те, що треба: кнопочку натискай і кермуй. Правда,
одночасно і керувати, і натискати не вдавалося, але ж поруч мама! У вагончику
також непогано – сидиш собі, а тебе возять.
Гості могли перекусити овочами (селера, морква, броколі), вмочивши їх у
соуси, або почекати на торти. Один маленький, круглий, із свічечкою у формі
двійки, а інший великий, прямокутний. Обидва – з неприродно рожевим кремом і намальованими
русалочками та іншими дівчачими прибамбасами. До тортика можна було взяти ще й
морозиво – дуже смачне, до речі. Та й тортик нічогенький, хоча й рожевий. Юля зі
мною погодилася, ум’явши майже цілий шматок, хоча й невеликий, рожевого дива,
хоча вдома такого кольорового їй не дають.
Після тортика почалася найголовніша процедура свята – розпаковування подарунків.
Американці завжди вшановують своїх гостей розгортанням пакунків, це справжня
церемонія. От тільки чи потрібно це дворічній дитині? У неї ніхто не питав. Ейву
кілька разів заганяли розгортати подарунки. А дитині що треба? Вона побачила
гарну іграшку – їй хочеться погратися, а не роздивлятися ще двадцять. Насправді
роздивлялися подарунки батьки, гості і старші діти. Марічка з Кейлін
захоплювалися ковбойськими чобітками, стильним пальтечком і
лялькою-немовлятком. Потім, уже вдома, я питала Марічку, чи Ейва хоч якось
відреагувала на наш подарунок – чайний сервіз із кількаповерховою підставкою. Доня
відповіла, що це була одна з небагатьох іграшок, якими вона одразу хотіла
гратися.
Чесно кажучи, я ще на жодному дитячому дні народження не бачила стільки
подарунків. Можливо, тому що в Америці ми ходили в гості до українців, і
більшість їхніх родичів лишилася в Україні. Марічка ходила, звісно, і до своїх
американських друзів, але то були дитячі вечірки, без дядьків-тіток.
Подарунками був завалений чималенький стіл. Коробки і пакети також стояли
під столом, так що недивно, що дитина нудилася і не хотіла усе те роздивлятися.
Одяг витягали і складали у великий сміттєвий мішок – не для того, звісно, щоб
викинути, а щоб зібрати в одному місці (і під кінець він був повний до самого
верху!), іграшок також було дуже багато, так що не буду навіть перераховувати усіх
тих звіряток і лялечок. Були також і книжки. І велосипед. Від мами з татом. І велосипед
затьмарив усі інші подарунки – Ейва одразу пішла його випробовувати. А за нею –
її трохи старша подружка Ена, мама якої завбачливо взяла з собою і Енин велосипед.
Але хто ж це хоче їздити на своєму старому велику? «Я на тому хочу спробувати!»
– «Ено, у тебе ж є свій». – «Я на ньому вже їздила, хочу на цьому покататися!» –
«Це особливий-преособливий подарунок Ейви. Вона тобі, може, і дасть покататися,
але іншим разом». – «Але я хочу зараз!» Чемна до цієї миті Ена готова була
зіпхнути Ейву з велосипеда і покататися нарешті, та мамі вдалося її
втихомирити. Діти є діти. І ніякі техногенні трансформації їх не змінять. І це
добре.
Мабуть, на цьому можна закінчити допис? Постараюся надовго не зникати і
написати про школу. Про неї завжди є що писати, тим паче що школа інша, у
сусідньому містечку. А раз анонсую – просто муситиму сісти і нашкребти новини і
думки.
Хоча ні, перед школою, мабуть, напишу ще й про нашу вечірку, яка
відбудеться цієї суботи. Новосілля. Давно пора було її влаштувати. Хої ще у
квітні приносили нам печиво, хоча ми тоді ще жили в орендованому будинку. (У американців
є такий звичай – пригощати нових сусідів власноруч спеченим печивом.) А влітку спочатку
бабулька пригощала нас печенюшками, а потім і Кеймаси. Причому вони принесли
гостинці на спеціальній «дарчій» тарілці. Її ми потім маємо передати комусь,
кого захочемо пригостити.
Так що у суботу буде щось…
Немає коментарів:
Дописати коментар