Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина третя, остання

Iowa State Fair

Як і обіцяла, напишу про ярмарок, який ми відвідали в четвер у Де Мойні, столиці Айови. Iowa State Fair – один із найбільших ярмарків у США, і їдуть туди люди не тільки з Айови, а й з інших штатів.

Ми знали, що цей ярмарок відбувається у серпні, але не знали, коли саме. Поки їхали, бачили кілька рекламних плакатів – починається 8 серпня. Так ми ж якраз будемо у Де Мойні! Ідемо! Коли ще трапиться така нагода? Хтозна, чи захочеться заради ярмарку їхати дві з половиною години до Де Мойна. Отже, вирішено.

Ми втішилися, що ярмарок починається в останній день нашої мандрівки, але чомусь не врахували, що не ми одні туди збираємося. Вечір. Незнайоме місто. Джипіес, який, замість готелів, веде до парканів невідомих будівель… Перший готель – місць немає. Ще кілька кіл містом. Бачимо рядочок мотелів, але до них немає з’їзду! Ще кілька кіл, щоб знайти з’їзд. Другий готель – немає місць, місця бронювалися за пару місяців до ярмарку. Стає все темніше. Юля вже проситься спати і навідріз відмовляється їсти супернатуральний йогурт, куплений у магазині з organic food. Ну а що я зроблю, як там не було тих, до яких вона звикла? Третій готель. Є кілька номерів з одним ліжком у крилі для курців. Але й вони розкупаються, як гарячі пиріжки. Так що вирішувати треба вже. Що робимо? Беремо два номери з одним ліжком? Чи, може, заїдемо ще в третій готельчик? Щоб прискорити процес, ми з Юлею і Марічкою не пакуємося в машину, а лишаємося чекати, бо це ж поруч. Чекаємо. Чекаємо.

Надворі вже не вечір, а ніч, хоча усього лише 21.30. Дівчата тримаються, не пхинькають, а танцюють. А я б запхинькала. Чого Роми так довго немає? Це хороший чи поганий знак? Заселяється чи знову заблудився? Тим часом до мотелю, де ще лишилося пару одномісних номерів, під’їжджають машини. Конкуренти? А що – як не буде ні тут, ні там? Я за натурою панікер, хоча стараюся цього не показувати… Нарешті приїхав Рома. Усьо окей! Є номер з двома ліжками. Хууух…

Юля навіть не одразу заснула, хоча й була втомлена. Здавалося, що ці пригоди з пошуком готелю перебили враження від зоопарку. Але ні, як взялася писати, то все це забулося. А коли закінчила, просто не мала сил.

Уранці, під’їжджаючи до ярмарку, одразу стало зрозуміло, чому ніде не було місць. Такої великої парковки я ще ніколи не бачила: не видно було, де закінчуються ряди машин. На кожному перехресті на під’їздах до ярмарку стояли доморощені паркувальники і махали палицями: сюди, завертай сюди! Машини паркувалися просто на подвір’ях – близько-близько одна біля одної, а власники домашніх «парковок» підраховували прибутки.

Ярмарок покриває величезну територію: великі виставкові павільйони, ряди і ятки з їжею… Марічка погодувала ламу, телят і кіз у міні-зоопарку. Ще там можна було подивитися на найменшого у світі коня, але за окрему плату – $2 з носа, то ми утрималися.

Було жарко, тож ми майже одразу пірнули в один із павільйонів. Мене зацікавили товари з Індії: одяг, сумки і прикраси. Марічці впала в око різнокольорова сумочка зі знаками миру, а я «зависла» серед спідниць – довгих, барвистих: і ця гарна, і ось ця, а цю вже готова взяти. До мене підійшов продавець-індус: «Щось знайшли для себе?» – «Багато гарних речей, але я ще думаю». – «Ви струнка, вам усе буде до лиця, – лестив індус. – А то часом приходять до мене дами в тілі, а що я їм можу запропонувати?» І лише тоді я зауважила, що, справді, майже усі спідниці – мого розміру… Коли ми йшли далі, дядечко супроводжував нас сумним поглядом, але ж ми лише почали огляд ярмарку, тому не хотіли розкидатися грошима, та й приймали вони лише готівку, а її, коли є картка, мало в гаманці водиться.

На ярмарку можна було побачити велетенське гніздо орла, 

риб і комах, які водяться в різних водоймах Айови; роздивитися місцеві мінерали; випробувати масажні крісла і диво-матраци, які підлаштовуються під форми тіла людини; перевірити зір дошкільнятам; подивитися на те, як круто готувати у нових супер-пупер каструлях, і придбати їх; побачити, як розумні швейні машинки самі шиють-вишивають, поки їхні власниці п’ють каву з подругами тощо. А ще – набрати халявних пакетиків, ручок, олівців, фрісбі та іншого дріб’язку від різних компаній. Окрім того, багато хто з них пропонував зробити тату. Тож Марічка обтатуювала собі обидві щоки і обидві руки символами університетів, коледжів та інших кмітливих організацій, які додумалися виштампувати свою символіку на татушках.

Марічка приміряла шиньйон і намагалася мене переконати, що $30 – це зовсім недорого і що з такою зачіскою можна щодня ходити у школу. Досі дивується, як я не можу зрозуміти такі прості речі. Це ж гарно! І неправда, що видно, що то не її волосся. Спочатку стрижеться, щоб віддати волосся на перуки для онкохворих дітей, а потім випрошує шиньйон… Марічка і логіка – несумісні поняття. Хоча, мабуть, довге волосся також не було б перешкодою для шиньйону. Але від нього вдалося відкараскатися. Можна сказати, малою кров’ю. Марічка розмалювала собі фрісбі: тарілка крутилася, а зверху доця лила фарби, які розтікалися і створювали примхливі переплетіння. Потім вона купилася на чудо-машину, яка по почерку визначає характер. Усе, як і має бути на справжній ярмарці: ясновидці, атракціони (було і чортове колесо, і канатна дорога, і стирач мозку), найменший у світі коник (може, і бородата жінка була, а ми до неї просто не дійшли) і купа їжі. От тільки нам не хотілося ні хотдогів, ні гігантських корндогів (родичі «гарячих собак», і також гарячі, але сосиска не в булці, а запечена у кукурудзяному тісті), ні морозива (ну добре, морозива декому хотілося), та й ми планували цього ж дня добратися додому, тому потихеньку посунули до виходу, навідавшись попередньо у палатку до індуса. Дядечко нашому поверненню зрадів. І я також, бо спідниця, яка сподобалася найбільше, усе ще чекала на мене. До спідниці додалася ще сумочка Марічці (обіцяла мені давати поносити) і шарф нам на двох.

Обід у вже майже рідному Village Inn – і ми рушаємо додому…

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина перша

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска

Понеділок. Дві з половиною години дороги – і ми в парку розваг Adventureland. Ні хмари, які обіцяли пролитися дощем, ні мінливий настрій Юлі, яка спала лише півгодини, не зіпсували нам чудового дня. Ми з Юлею тричі каталися на дракончиках, а ще – на поїзді, машинках, чортовому колесі і в літаючих вагончиках. А вже в аквапарку Юля й сама стала літати, тільки лови. А я піймала себе на думці, що мені так зовсім не погано – маю повне право уникати екстремальних розваг, не знаю, як кому, а мені на деякі атракціони навіть дивитися страшно...

Одразу не записала вражень, а тепер уже ніби й не хочеться… Зрештою, це не перший парк розваг, який ми відвідали в Америці. Six Flags значно більший, хоча деякі атракціони дуже схожі, хоча й називаються по-іншому.

Вівторок почався зі смачнючого сніданку у Village Inn. Марічка замовила оладки, Рома – млинці з полуницею і вершками, я – з чорницею і лимонним кремом. Юлі дісталося усього потрошку. У ресторанчику на стінах – цікаві цитати і думки "в тему". Мені запам'яталося таке: «Хочеш сніданок у постіль? Спи на кухні». Ще там було таке: «Життя коротке. Починай з десерту». І таке: «Якщо прочитати слово stressed (стресований? J у стресі) навпаки – вийде desserts (десерти)». Цікаві зауваження, правда? А ще там були слова Марка Твена про те, що треба їсти те, що тобі подобається, а страви хай між собою у шлунку розбираються.

Далі ми ще дві години їхали Айовою. І сьогодні дорога була дуже спокійною: майже весь час дівчата спали, і не треба було нікого розважати. Розваги почалися вже в місті Омаха, штат Небраска – ми відвідали Дитячий музей. Не найбільший і не найменший із тих, що ми бачили.

Марічка щедро розмалювала собі обличчя, а Юля була просто в захваті від зали з пластиковими м'ячиками: вони падали звідусіль, і їх можна було запускати у різні лабіринти. Там ми були найдовше.  

Ще досить цікавою була зала з комахами. Велетенськими, у кілька разів більшими за людину, і вони ворушилися. По тунелю можна було проповзти до павука. Що Юля і зробила, а потім на нього гарчала – вона «лякає», тобто гарчить, на ті речі, які лякають її. Понатискали на кнопки, розташовані біля зображень комах – з динаміків було чути різні звуки: дзижчання бджіл, сюрчання коників тощо. Про все не розповідатиму, бо вийде надто довго.

Прогулянка біля озера, таляпання ніжками у воді, 
 
печенюшка, поділена між білкою і Юлею (насправді поділена між Марічкою і Юлею, щоб вони пригостили звірятко, але Юля вирішила не розкидатися їжею, а з'їсти сама). 

Вечеря – знову у Village Inn – це наше відкриття цього разу. Томатний суп із базиліком, курка, обсмажена на грилі... Ой, ледь не забула, там просто неймовірні пироги! Якщо вірити рекламі, найкращі в Америці. Не знаю, чи найкращі, але що смачнющі – правда. Ми спробували яблучний з карамеллю і французький "шовковий" – смакота! Може, завтра продовжимо.

Не натішуся, що сьогодні в готелі є інтернет, от і пишу. Учора він, правда, також був, але платний, а ми поселилися пізно ввечері, то вже вирішили обійтися. А сьогодні після поселення встигли трохи прогулятися, до Carter Lake, а потім – поплавати в басейні (Рома і Марічка, поки я намагалася вкласти Юлю) і посидіти в джакузі (я і Марічка, коли Юля нарешті здалася і заснула).

Мандрівка з Меріленду до Айови

Сталося! Здійснилося! Кілька тижнів пакування, гори коробок у вітальні, спорожнілі кімнати… Тепер усе це позаду. Як позаду і два дні дороги Америкою.

Спочатку ми їхали Мерілендом, який за два роки у США став майже рідним. Меріленд тішив око гірськими краєвидами. Гори, долини, невеликі містечка… По дорозі зупинилися у «Старбаксі» – і поїхали далі.

Наступний штат – Пенсильванія, знайома нам по Садах Дюпона. Краєвиди спочатку були такі самі, але поступово на зміну горам прийшли рівнини.

Цікаво було спостерігати, як від штату до штату змінювалися не лише краєвиди, а й архітектура, дорожня розмітка, знаки. Так, наприклад, у Пенсильванії кинулося у вічі те, що стрілочки на дорозі з написом Slow попереджали про те, що треба трохи скинути швидкість, бо попереду різкий поворот. А я звикла до того, що стрілки попереджали про закінчення смуги і те, що треба зміститися у сусідній ряд.

У Пенсильванії ми чи то пізно пообідали, чи то рано повечеряли у Panera Bread. Втішилися, що побачили знайомий ресторанчик, і то не Макдональдс чи Бургер Кінг, що майже те саме, а пристойний заклад, та ще й один із наших улюблених. Теплий сирний супчик з броколі пом’якшив напруження від дороги і дав сили продовжувати путь. Це я про себе. Марічка взяла собі сандвіч із шинкою і йогурт, але посьорбала у мене кілька ложок супу. Рома порадував свій шлунок цибуляним супчиком із сиром.

Взагалі, ми робили зупинку раз на півтори-дві години – то поїсти, то у туалет сходити чи залити бензину в бак, а то й просто розім’яти стомлені кінцівки.

Закінчився перший день подорожі у штаті Огайо. Ми зупинилися на ніч у мотелі неподалік від містечка Толедо. Хто хотів – перед сном перекусив ще хлібчиком, завбачливо купленим у «Панера бред». Я довго не могла заснути, хоча й стомилася у дорозі і в машині не спала, весь час підтримуючи бойовий дух нашого незмінного водія. Якщо спочатку у мене ще була думка, що я підмінятиму Рому, то побачивши, на яких швидкостях машини їздять на трасах, я відмовилася від цієї ідеї. Я ще боюся великих швидкостей, і для Роми важче було б слідкувати за мною за кермом, ніж їхати самому.

За день подолали майже половину шляху, тобто близько 500 миль, хоча й виїхали на три години пізніше, ніж планували.

У неділю встали в половині восьмого – щоб встигнути і з батьками по скайпу поговорити, і поснідати, і не пізніше дев’ятої вирушити в дорогу.

На сніданок можна було взяти пластівці з молоком, булочки з маслом чи джемом, мафіни й каву чи сік, а то й усе перераховане разом. Поки снідали, з теленовин дізналися, що на великому ярмарку у штаті Індіана вітер зірвав сцену, загинуло четверо людей. Як виявилося згодом, через цю новину переживали наші батьки, бо ж знали, що наш шлях пролягає через цей штат. Але нас вітер не турбував. Правда, на виїзді з Огайо нас атакував дощ, і то досить сильний. Але найгіршим був навіть не дощ, а те, що часом доводилося їхати за кимось у хвості, і тоді, окрім дощу з неба, на машину лився ще потік води з-під коліс, і видимість була аж ніяк не найкраща. Добре, що то тривало недовго – дощ припинився так само раптово, як і почався, про нього нагадували лише хмари, які чимдалі ставали усе світлішими й світлішими.

По дорозі усе частіше траплялися кукурудзяні поля – значить, ми усе ближче до Айови. Ми проїжджали повз вантажівки, повз нас проїжджали машини з різноманітними вантажами і причепами. Хтось віз із собою велосипеди чи мотоцикли. Велосипеди можуть бути причеплені до даху або до багажника. Хтось подорожував із каяками, каное чи катерами на причепах. Пару разів бачили також диваків, які везли з собою у причепах машини, якими пересуваються по полю для гольфа.

Індіана не вразила нас. Швидше навпаки. І справа не лише в тому, що на території відпочинку, де ми зайшли у «Старбакс», не було бездротового інтернету, і навіть не в тому, що саме в Індіані нам траплялися водії, не знайомі з правилами дорожнього руху. Найсильніше враження лишилося від міста Гері, куди ми заїхали по дорозі, щоб поєднати прекрасне й корисне – подивитися на озеро Мічиган (а то як же – бути поблизу Великих озер і не побачити жодного з них?) і пообідати. Здавалося, що ці два бажання можна виконати у Great Lakes Cafe. На нашу думку, це було логічно – що кафе з такою назвою знаходиться на березі озера. Джипіес завів нас у промислову зону – навколо усе виглядало дуже похмуро, закинуто, до того ж, неприємно пахло. Але ми їхали у правильному напрямку, бо незабаром побачили вказівник на Great Lakes Cafe. Думаю, уже можна й не писати, що ніякого озера поблизу не було. Та й саме кафе не справляло хоч якогось враження. Виглядало більш схожим на заводську їдальню… Якийсь час ми сиділи в машині і вирішували, йти туди чи не йти? Зрештою, вирішили принаймні глянути і, можливо, зайти в туалет. Та, посмикавши двері, виявили, що кафе зачинене, по неділях не працює. Тож довелося повертатися в машину з порожніми шлунками. Виїжджали також якимись глухими манівцями, покинутими вулицями… Було очевидно, що місто вмирає…

Та їсти хотілося все сильніше, а чекати – усе менше. Джипіес знайшов нам «Вендіз» (також схоже на Макдоналдс, але там булочки пишніші і є запечена картопля, усе ж здоровіша їжа), тож вирішили зупинитися на ньому. Але коли розумний джипіес повідомив нам, що ми прибули на місце, навколо не було нічого схожого. Усе ті ж закинуті будинки із вибитим вікнами і зарослими подвір’ями.

Щоб зекономити час, якого ми й так витратили немало, вирішили поїсти на території відпочинку перед виїздом на трасу. Тут усе було майже так, як і в інших зонах відпочинку, та все ж атмосфера була якась гнітюча, здавалося, що навколо усе не таке чисте, як завжди, а персонал менш доброзичливий. Можливо, так лише здавалося…

Пізніше ми прочитали про це місто, і наші підозри підтвердилися. Колись це було процвітаюче місто сталеварів. Але разом із занепадом цієї галузі занепало і місто. У Гері було більше 80% чорних. З занепадом міста підвищився рівень злочинності, білі масово виїжджали до Чикаго, туди ж подався і середній клас чорної частини населення. Не врятувало Гері навіть те, що це рідне місто Майкла Джексона…

Піца, з’їдена у зоні відпочинку при виїзді з Гері, втамувала голод, але особливого задоволення не принесла. І ще певний час лишався якийсь неприємний осад від відвідин цього вмираючого міста…

У зоні відпочинку в Іллінойсі був чудово обладнаний дитячий майданчик, де Марічка трохи розім’ялася після довгого сидіння, а ми посиділи на дерев’яних лавках під навісом. А за Іллінойсом уже й Айова чекала на нас. Чим глибше ми в’їжджали в Айову, тим тривожніше мені ставало. Досі поїздка здавалася лише черговою пригодою, подорож та й усе. А тут раптом прийшло розуміння, що життя моє от-от кардинально зміниться, бо ж у маленькому містечку усі на виду, і вже не так легко буде сховатися… Може, нелегким думам посприяло ще й те, що Рома увімкнув місцеве радіо, а до того в машині лунав переважно спів «Пікардійської терції», Вакарчука та Чубая, а ще – бурмотіння панди По, Петрика П’яточкіна та Вінні-Пуха – то Марічка на задньому сидінні дивилася мультики.

З кожною милею, з кожною хвилиною наближалися ми до місця призначення, містечка Вест Юніон, яке мало стати нашим новим домом. Та все ж було очевидно, що ми туди приїдемо уже ввечері, тому перед останнім ривком вирішили повечеряти. Десь за годину до пункту призначення нам трапився китайський ресторанчик – вони і сюди добралися! Вибір і приготування страв дещо відрізнялися від звичних нам балтиморських китайців, але усе було якесь таке близьке і знайоме, що на душі потеплішало, смутні думи відступили. У машині знову залунали пісні Івасюка. З’явилося відчуття, що усе буде добре.

Кукурудзяні поля супроводжували нас по обидва боки дороги аж до нового дому, часом траплялися поля з іншою агрокультурою. Якою? Хотіла б я знати… Я спочатку придивлялася з вікна – не могла визначити, потім попросила Рому зупинитися, щоб роздивитися зблизька, але так і не знаю, що то, якась не відома мені рослина. Дивилися в інеті, що, окрім кукурудзи, вирощують в Айові – нічого не підходить. Та, думаю, з часом знайдеться розгадка і до цієї загадки…

Канікули в Аппалачах

Дорога
Наша дорога до Окленду (того, що в Мериленді, бо практично кожен американський штат має своє містечко під такою назвою, а то й не одне) була довшою, ніж ми розраховували. Без пробок і тягучок можна доїхати десь за три з половиною години, а наша мандрівка тривала близько шести годин. Виявилося, не одні ми такі розумні – виїжджаємо на відпочинок на довгі вихідні. Довгі, тому що до вікенда додається Memorial Day – день вшанування пам’яті американських військових, загиблих у всіх війнах. У США немає Дня перемоги, як у нас. Є Memorial Day і Veterans’ Day, коли вшановують ветеранів.
Це був ліричний відступ, який мав пояснити, чому у п’ятницю по обіді дороги в напрямку гірської частини штату були забиті машинами. На машинах верхи їхали велосипеди, каяки – одразу видно, що люди збираються відпочивати активно. З вікон визирали собаки різних порід і розмірів. І увесь потік сунув у напрямку Апалачів.
Ми двічі зупинялися – щоб поїсти і щоб пройтися місточком на гірському перевалі. Це місце цікаве тим, що близько століття тому американці стесали великий шматок гори, щоб прокласти дорогу.

Раніше гору доводилося довго об’їжджати, от і вирішили зробити коротший шлях. На перевалі можна вийти, помилуватися краєвидами, пройтися містком, який пролягає понад трасою і з’єднує дві частини розрубаної гори, відвідати restrooms. (Скільки я тут, стільки й дивуюся, чому туалети так називаються. Якщо перекласти буквально – «кімнати відпочинку»…) Для домашніх тварин передбачено окремі туалети. А що? У чотирилапих товаришів такі самі потреби, як і у двоногих…
Двічі ми з’їжджали з основної траси, щоб хоч трішки об’їхати пробку. Але ці маневри були не аж надто дієві, бо все одно доводилося повертатися на трасу. Але чим ближче до пункту призначення, тим чистішою ставала дорога – машини потроху роз’їжджалися в різні боки, їхати було легше. Та й краєвиди за вікном ставали усе розкішнішими: гори, за ними – ще гори і ще. Або симпатичні маленькі містечка у видолинках. Одне нам дуже сподобалося – з високими шпилями, незвичною архітектурою – воно одним лиш своїм виглядом запрошувало в гості. І ми би з радістю завітали, але була вже пізня година, і страшенно хотілося приїхати і розкласти речі. Ми вирішили, що заїдемо сюди по дорозі додому.
Коли ми минали інше містечко, споглядали захопливу картину: то тут, то там майже на дахах будинків лежали клапті туману. До цього мені не зовсім зрозумілим було значення вислову «клубочиться туман». Але тепер, після побаченого, я розумію, наскільки точним є цей вираз. Навкруги усе було оповите тонким шаром туману, а місцями літали туманні клубки, хмарки. Тільки у хмар зазвичай округлі, плавні форми, а туман – наче порвана клаптями пухова ковдра. І усі ці клапті з нерівними краями живуть незалежним одне від одного життям і створюють враження казковості, несправжності.
Занадто справжнім усе було для Роми, який сидів за кермом і мужньо продирався крізь туман, який не скрізь літав клаптями, часом просто падав завісою, ховаючи від цікавого ока увесь довколишній світ. На щастя, то була лише смуга туману, і скоро ми виїхали на чисту дорогу.
Коли ми добралися до пункту призначення, було вже темно, але на нас чекали: біля вогню сиділи наші добрі знайомі, які мешкають у Балтиморі на сусідній вулиці. Після вечері пані Іра, господиня затишної хатинки у горах, яка й запросила нас на гостину, ознайомила нас з пунктами культурної програми, яку вона для нас запланувала на наступні два з половиною дні. Виглядало, що на нас чекає багато цікавого…
Далі буде...

Довга дорога у хмарах

День народження Марічки, збори – і от ми вже їдемо в Бориспіль. Сидячи на терасі на кріслі-гойдалці, здається, що все було не так і складно… Але всі ці нескінченні перевірки у Борисполі, Шереметьєво і Далласі виснажували не менше, ніж самі польоти. Добре хоч, що у Москві ми чекали лише ті чотири години, що розділяли рейси з Борисполя до Шереметьєво і з Шереметьєво до Даллеса, – Рома, який летів аналогічним маршрутом за місяць до нас, мусив чекати літака не чотири, а вісім годин, бо політ чомусь затримували.
До Москви ми з дочкою летіли в ейфорії – це був наш перший політ на літаку! Ми захоплювалися пухнастими хмарками, досі не вірячи, що нарешті прямуємо до нашого тата.
У Шереметьєво я дещо протверезіла: аеропорт неприємно вразив цінами. Розумію, що в усіх аеропортах ціни високі, а курс валют низький, але не мала уявлення, що настільки. Перекусивши щойно купленим сандвічем й булочкою з літака, ми прогулювалися по дьюті-фрі. Не знаю, як із цінами на парфуми – не дуже обізнана й з українськими, – а от «Бейліз» манив мене своєю вартістю. Та я утрималася, бо дочка канючила м’якенького їжачка (і справді дуже гарного) і смішарика. Одного зі смішариків ми купили напередодні відльоту на базарчику в Черкасах за 25 гривень. А тут такі самі екземпляри коштували 20… Але євро! Тепер зрозуміло, чому я не купила «Бейліз»? Бо донька вважала б, що це страшенно несправедливо. Ось чому ми більше не ходили по магазинах, а сіли читати книжку.
Другий політ сприймали вже спокійніше. По-перше, знали, чого чекати, а по-друге, переліт був довгим. Можна було розслабитися і не нервувати в очікуванні чергової перевірки документів чи безпеки.
Марічка чотири години проспала, а я так і не змогла заснути, із заздрістю дивлячись на сплячих пасажирів. Прочитала журнал, проглянула аерофлотівські часописи, подивилася «Пригоди італійців у Росії». Ніби і стомлена, але сон до мене не поспішав. Дітям роздали рюкзачки з розмальовкою, блокнотом, фломастерами і пазлами. Дитина була в захваті! А я мала трохи спокою.
На екранчику перед нами то йшли фільми чи мультики, то з’являлася карта світу з маршрутом літака, і ми мали змогу спостерігати, скільки пролетіли, скільки ще лишилося. На екрані час від часу показували температуру за бортом (найнижча була -56 ºС), висоту і час польоту, а також час в аеропорту прибуття.
Від літака до будівлі аеропорту нас віз дивний автобус із ріжками: він опустився, щоб їхати, а потім піднявся, щоб висадити нас. Я так і не зуміла розгледіти, яким чином це відбувалося. Перевірок у Даллесі також було достатньо. Але службовці були привітні, а не суворі, хоча довелося довгенько почекати, поки востаннє перевірили наші документи. Офіцер підморгував Марічці, запитавши, скільки їй років, пожартував: як час летить. Одним словом, у мене склалося враження, що американські службовці намагалися розрядити атмосферу напруження. А може, мені просто пощастило… Бо бабульці, яку за сусідньою стійкою розпитував інший службовець, явно не пощастило. Але вона сама була винна. Маючи зелену картку, вона майже рік не була у Штатах і намагалася довести, що буде жити тут, не знаючи жодного англійського слова… Перекладача знайшли, але ситуацію це не полегшило. Бабуся стверджувала, що не знала, що не можна так довго бути за межами країни, що тепер вже точно буде жити в США, і при цьому мала зворотній квиток на наступний місяць.
Не знаю, чим закінчилася ця історія, бо нас відпустили раніше. Але навряд чи ту бабусю пропустили – американці дуже не люблять, коли їм говорять неправду.