Не хочу! Не чую! Не наю…

Давно не писала. Зрозуміло, чому… Не тому, що немає про що, а тому, що було зовсім не до того. І досі так неспокійно і тривожно за Україну…

У Юлі зараз саме період «Я сама». Вдягатися хоче сама і від допомоги здебільшого відмовляється. Запхає дві ноги в одну дірку, вдягаючи трусики, а потім питає: «Так?» Чи так само пробує обидві ніжки запхати у штанину, а воно не виходить. Тоді сердиться, скидає. Та перш ніж попросити про допомогу, знову пробує вдягнути неслухняні штанці сама. З футболками і платтями легше. Тільки часом виходить задом наперед.

Хоча не все хоче робити сама. Як просиш щось принести чи викинути – те, що недавно робила охоче, – часто каже: «Ні, мама». І мусить мама йти з Юлею, щоб взяти якусь книжку з полички чи ковдру, щоб постелити на підлогу.

Так само і з їжею – чудово сама собі дає раду, але часом просить: «Мама Юлю ам-ам». От що цікаво, Юля вже говорить реченнями, але деякі слова так і лишилися спрощеними – ам-ам, а-а (черепаха, від черепахи ахи). А коли просить, щоб я її погодувала, то сама каже: Таню (тобто за Таню, хрещену, завжди починає з неї), Юлю, Ину (Ярину, двоюрідну сестричку), Мімі, маму, тата, Паву (Павлика, двоюрідного брата), Дина (Андрія). Якщо ще лишається – тоді згадуємо бабусь, дідусів, кота і Юлину подружку Еву. До речі, про бабусь і дідусів. Юля чітко розділяє дві пари – Віта і буся (Вітя і бабуся) та Мана і дусь (Тамара і дідусь).

Бабусям і дідусям Юля сама дзвонить по скайпу. Тільки я відкрила ноутбук, уже біжить: «Я сама дзонить бусі». А ще більше їй подобається виключати, натискати на червоний кружечок. І знає ж, паця мале, куди саме тицьнути, щоб подзвонити бусі.

Якось наш татусько посмажив смачне м’ясо. Сидимо, їмо. Рома сам себе нахвалює: «І хто ж це приготував таке смачне м’ясо?» Юля радісно: «Я сама». Тато не знайшовся, що відповісти.

Поруч із «я сама» усе частіше чути «не хочу», «не чую», «не наю». З «не хочу» все зрозуміло. Але його досить легко подолати протидією: «Ти не хочеш викинути сміття, а я не хочу з тобою гратися». Сміття одразу ж несеться у смітник. «Не чую» Юля використовує, якщо їй не подобається те, що я кажу, «чую» – синонім «добре» або «зрозуміло». «Спочатку передягнися, а тоді подивишся мультик». – «Чую». Щодо «не наю», думаю, також усе зрозуміло. «Для чого ти книжку помалювала?» – «Не наю». – «Не роби так більше, не можна малювати в книжках. Для цього є зошити й альбоми». Юля відповідає: «Нікої!» Дуже емоційно, переконливо. Хоча занадто часто, щоб через якийсь час знову не повторити якусь капость.

У кабінеті, а за сумісництвом – ігровій кімнаті, на стіні висить велика карта світу. Місяці два тому Юля стала нею цікавитися. Спочатку було лише дві точки – «Юля», тобто США, і «мама, тато, Мімі», тобто Україна. Поступово додавалися нові – Зій (Алжир), Гипи (Єгипет), Ні (Нігер). Зауважила Юля і велетенську Росію – вона проходить під кодом «Зєне», тобто «зелене», бо справді на карті зелена. З останніх вивчених країн – Панда, тобто Китай. Юля показала, де народилася Юля, потім – батьки і сестричка, а тоді сказала: «Панда!» Тато показав, де живе панда, доця запам’ятала. А ще ми завдяки Юлі виявили нову для себе країну – Кірібаті. Доні дуже подобається прапор країни з хвильками – «плю-плю» (плюх-плюх). Острівна країна знаходиться у Тихому океані.

Марічка у два рочки знала усі букви. Мабуть, я про це уже писала. І тоді мені здавалося, що нічого дивного в цьому немає: дитина показувала на букви, ми разом їх називали і читали віршики. Тепер я розумію, чому навколо всі дивувалися, бо не так багато дітей так рано знають абетку. З Юлею ми також час від часу читаємо абетку. Маріччиною улюбленою була абабагаламагівська. Зрештою, тоді якісних їх було не так і багато. Юля більше любить «Звірячу абетку» Андрусяка. Знає вже кілька букв, тільки називає їх по-своєму. М – мама, т – тато, і – палі (бо я необережно сказала, що це паличка з крапочкою), ю – Юля, я – Ини (Ярина), а – Адин (Андрій), в – Віта. О, у – просто собі букви, аж дивно. Шкода, що Тамара і Тарас – також на «т», а то б Юля уже знала на дві букви більше. Наступною буде, мабуть, «н» – Надя.

Якщо Марічку цікавили букви і вона дуже любила, щоб їй читали, то Юля любить розглядати малюнки і відтворювати зображені на картинках емоції: радість, здивування, страх – і відтворює напрочуд точно. Слухати віршики і невеличкі історійки вона, звісно, також любить, але відтворення емоцій – це для мене в новинку. А ще вона на всіх малюнках шукає нашу сім’ю. Починає, звісно, з себе: Юля, Мімі, мама, тато. Часом ми можемо бути тваринами чи навіть вазонами, але обов’язково маємо бути присутні. Якщо ж зображено лише двох діток чи звірят – то це Юля і Мімі. Юля – мека (маленька), Мімі – вика (велика).

Традиційний словничок

Юля дуже балакуча і говорить уже майже як доросла – з правильними закінченнями. Я запишу лише цікаві вирази й слова, бо ж «панда» й «кабан», наприклад, в усіх просто «панда» й «кабан».

Пити пецет – плести браслет.

Не пай мене – не чіпай мене. (Цей вираз ми в Юлі запозичили і активно використовуємо, як досі вживаємо Маріччине «добне» і «Бантімон».)

Ди відти – йди звідси (адресується Марічці, коли Юлі не подобається, що та робить).

Вичи кулі – «виключити» бульки, які з’являються у тата на моніторі, коли комп’ютер засинає. Причому робиться це терміново, щойно Юля побачить бульки на екрані. Бувало, біжить на горщик – побачила бульки, підбігла, поворушила мишкою і лише тоді вертається до початкового маршруту.

Вичи бини – виключи будильник. Ця фраза адресована татові або Марічці, які ставлять на телефоні будильник.

Коки – колготки.

Кука – куртка.

Пока – футболка.

Миця – спідниця.

Манік – купальник.

Сьоки – шорти.

Веки – вельветки.

Фат – шарф.

Сяпа – шапка.

Туси – труси.

Сіни – лосіни.

Келя – тарілка.

Геля – виделка.

Осі – ложка. Друге значення «осі» – волосся. Тоді воно може бути коке (коротке) і доге (довге).

Пати – спати.

Вати – ховати, дарувати та ще деякі інші дієслова, які закінчуються на «вати».

Блю – люблю. Мама блю, тата блю, Мімі блю.

Изати – лежати.

Кипити – купити.

Буся – бабуся.

Дусь – дідусь.

Чиця – сестричка.