Давно не писала. Зрозуміло, чому… Не тому, що немає про що, а тому, що було
зовсім не до того. І досі так неспокійно і тривожно за Україну…
У Юлі зараз саме період «Я сама». Вдягатися хоче сама і від допомоги
здебільшого відмовляється. Запхає дві ноги в одну дірку, вдягаючи трусики, а
потім питає: «Так?» Чи так само пробує обидві ніжки запхати у штанину, а воно
не виходить. Тоді сердиться, скидає. Та перш ніж попросити про допомогу, знову
пробує вдягнути неслухняні штанці сама. З футболками і платтями легше. Тільки часом
виходить задом наперед.
Хоча не все хоче робити сама. Як просиш щось принести чи викинути – те, що
недавно робила охоче, – часто каже: «Ні, мама». І мусить мама йти з Юлею, щоб
взяти якусь книжку з полички чи ковдру, щоб постелити на підлогу.
Так само і з їжею – чудово сама собі дає раду, але часом просить: «Мама Юлю
ам-ам». От що цікаво, Юля вже говорить реченнями, але деякі слова так і
лишилися спрощеними – ам-ам, а-а (черепаха, від черепахи ахи). А коли просить,
щоб я її погодувала, то сама каже: Таню (тобто за Таню, хрещену, завжди починає
з неї), Юлю, Ину (Ярину, двоюрідну сестричку), Мімі, маму, тата, Паву (Павлика,
двоюрідного брата), Дина (Андрія). Якщо ще лишається – тоді згадуємо бабусь,
дідусів, кота і Юлину подружку Еву. До речі, про бабусь і дідусів. Юля чітко
розділяє дві пари – Віта і буся (Вітя і бабуся) та Мана і дусь (Тамара і дідусь).
Бабусям і дідусям Юля сама дзвонить по скайпу. Тільки я відкрила ноутбук,
уже біжить: «Я сама дзонить бусі». А ще більше їй подобається виключати,
натискати на червоний кружечок. І знає ж, паця мале, куди саме тицьнути, щоб
подзвонити бусі.
Якось наш татусько посмажив смачне м’ясо. Сидимо, їмо. Рома сам себе
нахвалює: «І хто ж це приготував таке смачне м’ясо?» Юля радісно: «Я сама». Тато
не знайшовся, що відповісти.
Поруч із «я сама» усе частіше чути «не хочу», «не чую», «не наю». З «не
хочу» все зрозуміло. Але його досить легко подолати протидією: «Ти не хочеш
викинути сміття, а я не хочу з тобою гратися». Сміття одразу ж несеться у
смітник. «Не чую» Юля використовує, якщо їй не подобається те, що я кажу, «чую»
– синонім «добре» або «зрозуміло». «Спочатку передягнися, а тоді подивишся
мультик». – «Чую». Щодо «не наю», думаю, також усе зрозуміло. «Для чого ти
книжку помалювала?» – «Не наю». – «Не роби так більше, не можна малювати в
книжках. Для цього є зошити й альбоми». Юля відповідає: «Нікої!» Дуже емоційно,
переконливо. Хоча занадто часто, щоб через якийсь час знову не повторити якусь
капость.
У кабінеті, а за сумісництвом – ігровій кімнаті,
на стіні висить велика карта світу. Місяці два тому Юля стала нею цікавитися. Спочатку
було лише дві точки – «Юля», тобто США, і «мама, тато, Мімі», тобто Україна. Поступово
додавалися нові – Зій (Алжир), Гипи (Єгипет), Ні (Нігер). Зауважила Юля і
велетенську Росію – вона проходить під кодом «Зєне», тобто «зелене», бо справді
на карті зелена. З останніх вивчених країн – Панда, тобто Китай. Юля показала,
де народилася Юля, потім – батьки і сестричка, а тоді сказала: «Панда!» Тато
показав, де живе панда, доця запам’ятала. А ще ми завдяки Юлі виявили нову для
себе країну – Кірібаті. Доні дуже подобається прапор країни з хвильками – «плю-плю»
(плюх-плюх). Острівна країна знаходиться у Тихому океані.
Марічка у два рочки знала усі букви. Мабуть, я про це уже писала. І тоді
мені здавалося, що нічого дивного в цьому немає: дитина показувала на букви, ми
разом їх називали і читали віршики. Тепер я розумію, чому навколо всі
дивувалися, бо не так багато дітей так рано знають абетку. З Юлею ми також час
від часу читаємо абетку. Маріччиною улюбленою була абабагаламагівська. Зрештою,
тоді якісних їх було не так і багато. Юля більше любить «Звірячу абетку»
Андрусяка. Знає вже кілька букв, тільки називає їх по-своєму. М – мама, т –
тато, і – палі (бо я необережно сказала, що це паличка з крапочкою), ю – Юля, я
– Ини (Ярина), а – Адин (Андрій), в – Віта. О, у – просто собі букви, аж дивно.
Шкода, що Тамара і Тарас – також на «т», а то б Юля уже знала на дві букви
більше. Наступною буде, мабуть, «н» – Надя.
Якщо Марічку цікавили букви і вона дуже любила, щоб їй читали, то Юля любить
розглядати малюнки і відтворювати зображені на картинках емоції: радість,
здивування, страх – і відтворює напрочуд точно. Слухати віршики і невеличкі
історійки вона, звісно, також любить, але відтворення емоцій – це для мене в
новинку. А ще вона на всіх малюнках шукає нашу сім’ю. Починає, звісно, з себе:
Юля, Мімі, мама, тато. Часом ми можемо бути тваринами чи навіть вазонами, але
обов’язково маємо бути присутні. Якщо ж зображено лише двох діток чи звірят –
то це Юля і Мімі. Юля – мека (маленька), Мімі – вика (велика).
Традиційний словничок
Юля дуже балакуча і говорить уже майже як доросла – з правильними
закінченнями. Я запишу лише цікаві вирази й слова, бо ж «панда» й «кабан»,
наприклад, в усіх просто «панда» й «кабан».
Пити пецет – плести браслет.
Не пай мене – не чіпай мене. (Цей вираз ми в Юлі
запозичили і активно використовуємо, як досі вживаємо Маріччине «добне» і «Бантімон».)
Ди відти – йди звідси (адресується Марічці, коли
Юлі не подобається, що та робить).
Вичи кулі – «виключити» бульки, які з’являються у
тата на моніторі, коли комп’ютер засинає. Причому робиться це терміново, щойно Юля
побачить бульки на екрані. Бувало, біжить на горщик – побачила бульки,
підбігла, поворушила мишкою і лише тоді вертається до початкового маршруту.
Вичи бини – виключи будильник. Ця фраза адресована
татові або Марічці, які ставлять на телефоні будильник.
Коки – колготки.
Кука – куртка.
Пока – футболка.
Миця – спідниця.
Манік –
купальник.
Сьоки – шорти.
Веки – вельветки.
Фат – шарф.
Сяпа – шапка.
Туси – труси.
Сіни – лосіни.
Келя – тарілка.
Геля – виделка.
Осі – ложка. Друге
значення «осі» – волосся. Тоді воно може бути коке (коротке) і доге
(довге).
Пати – спати.
Вати – ховати,
дарувати та ще деякі інші дієслова, які закінчуються на «вати».
Блю – люблю. Мама
блю, тата блю, Мімі блю.
Изати – лежати.
Кипити – купити.
Буся – бабуся.
Дусь – дідусь.
Чиця – сестричка.
Немає коментарів:
Дописати коментар