Розповідь я почну з того, що якось, на початку лютого, Марічка не пішла до
школи. Був дуже сильний мороз, і тому початок занять перенесли на дві години. Якщо
мороз більше -20ºС, то не заводяться шкільні автобуси, які працюють на
дизельному паливі. Та якщо зазвичай Рома підвозить Марічку або до автобуса, або
й до школи (5-6 класи вчаться зараз у Файєт, там же знаходиться й університет,
де у якому Рома викладає), то коли уроки починаються пізніше, їй доводиться
чалапати до автобуса самій. А хто ж пустить дитину у двадцятиградусний мороз? Ну
то й лишилося дитя вдома.
А ввечері дівчата-танцюристки з Just for Kix виступали на баскетбольній грі, яка проходила у
старшій школі. Рома завіз Марічку на виступ, а повернувшись, вона вивалила на
мою голову купу новин. По-перше, через тиждень у школі проходитиме імпровізована
Олімпіада – змагання між 5-6 класами. І кожен клас представляє якусь країну. Маріччин
клас, хоч Марічки і не було в школі, проголосував за Україну. А тепер «по-друге»:
учителька погуглила «українську їжу» і виявила борщ і вареники. Борщ Маріччиних
однокласників не надихнув, а вареники їх зацікавили. Тож наступного четверга
прийдуть дівчата ліпити вареники.
Марічка вже лягла спати, а я все ще переварювала останню новину: дівчата
прийдуть ліпити вареники. На весь клас. Як уявила собі – так і захотілося
кудись втекти на пару тижнів, поки пройде ця їхня Олімпіада.
Думала я, думала… І чого їм тих вареників захотілося? Є ж купа всього іншого…
Деруни, наприклад. Смачнючі, а мороки все ж менше. Я дала клич на фейсбук, хто
які страви порадить, враховуючи, що їстимуть американці і готуватимуть дівчата.
Окрім згадуваних уже вареників і дерунів, порадники додали ще налисники з
різними начинками… Та все ж деруни перемогли.
Уранці дала Марічці завдання переконати всіх, що деруни не гірші за
вареники, і, на моє щастя, дітлахи на «картопляні оладки» погодилися.
Мала бути чимала делегація помічників – спробувати себе в ролі кухарів
визвалися троє дівчат, та зрештою прийшла одна (чому я особисто втішилася, бо
що ми вп’ятьох робили б біля однієї плити? :) ), а ще одна приєдналася пізніше, уже ближче до
процедури поїдання дерунів, після чого трійця скоренько вдягнула танцювальні
костюми і знову гайнула виступати.
Як виявилося, утрьох смажити деруни дуже весело.
Дівчата перемішували
тісто, потім лили його на сковорідку (я поставила дві – для себе і для них),
перевертати боялися, а от знімали вправно – одна лопаткою піднімає, інша миску
підставляє.
А їли ще вправніше, що мене дуже втішило, бо я ж переживала, чи їм
сподобається.
Сподобалося і нашим з Марічкою помічницям, і всьому класу також. Перед змаганнями
дівчата роздали усім по два деруни зі сметаною. Хто хотів – міг взяти добавки. Хтось
із хлопців сказав, що й сметана якась дуже смачна – мабуть, до неї додали
якийсь секретний інгредієнт. То він просто не здогадався, що цей інгредієнт –
деруни!
Марічка принесла ще бублики з маком і «сливки-лінивки». Усе пішло «на ура».
Я зітхнула з полегшенням.
Як виявилося, національні страви куштували лише представники України та
Китаю. Зрештою, то й недивно, бо лише ці класи мали у своєму складі «аборигенів».
Китаянка Келлі, батьки якої мають у нашому містечку свій ресторанчик, пригощала
однокласників вунтонами – обсмаженими конвертиками з сирною начинкою.
А потім почалися змагання. Коли Марічка повернулася, то словесний потік не
можна було зупинити: «У нас друге місце. Після Росії. Але це нечесно! Вони махлювали!»
Тут мені вдалося вставити репліку: «І не сумніваюся. Усе, як у житті». – «І
приз за найбільшу підтримку мав дістатися нам! Учитель фізкультури дивився на
наш клас, коли мав оголосити переможця за найкращу кричалку, а потім підійшла
завучка, і він сказав: «Китай». Бо вони, бачте, нічого не отримали… Келлі потім
до нас підходила і сама казала, що це було несправедливо, бо наші кричалки кращі
і кричали ми найголосніше!»
Марічка була обурена, та все ж було видно, що Олімпіада вдалася, попри те,
що судили її не зовсім чесно. От, наприклад, треба було бігти, тримаючи на витягнутій
руці ложку з тенісним м’ячиком. Якщо м’ячик падав, треба було вертатися на
початок і починати знову. Такі правила оголосили на початку естафети. Останніми
її закінчили команди, які… дотримувалися правил! І отримали за це найнижчий
бал. Хіба ж це справедливо?
До закриття Олімпіади також готувалися. Цього разу треба було оригінально
прикрасити двері, використовуючи символіку Олімпійських ігор і країни, яку
представляв клас. Обов’язково мали бути олімпійські кільця, прапор, гімн і герб
країни. А далі – що фантазія підкаже.
Найкреативнішими були двері класних кімнат Китаю та України. (Знову Україна
на другому місці!)
Усе вирішив китайський дракон. Хоча футболка з тризубом (вона
три роки чекала свого часу – Марічка її отримала на дні народження американки
українського походження, де гості розмальовували кожен свій тризуб), розписана
закликами «Go, Ukraine!», «Ukraine
rules» тощо та підписана усіма «олімпійцями»
– це також круто.
Зрозуміло, що класам без «аборигенів» було трохи складніше. Шестикласники,
які представляли Росію, ніяк не могли написати російською «Россия». Буква «я» так
і не піддалася. Тож писати довелося вчительці. Ідея з лижниками та
конькобіжцями із обличчями школярів була гарною, але виявилося, що і це робила
вчителька. Тому російські двері не здобули нагород.
Але нагородження найкраще прикрашених дверей не було останньою подією для
Маріччиного класу, бо вона вирішила влаштувати ще одну церемонію нагородження. Раз
так сталося, що їхній клас скрізь посів друге місце, Марічка вирішила сама
нагородити однокласників. Усі вони отримали монети по 50 копійок. Ті, кому
найбільше сподобалися деруни, – ще й монету в 1 гривну. Досі не можу для себе
вирішити, чи це випадковість, що у цій трійці – наш сусід, Маріччин бойфренд і
хлопець, якому вона подобається. Можливо, й збіг… Також відзнаки у вигляді
дрібніших копійок отримали Маріччині подружки, які допомагали смажити і роздавати
деруни, ну і вчителька – як організатор.
Ще хочу сказати ось що: Маріччин клас справді зацікавився Україною. Вони обговорювали
Євромайдан. У суботу, 22 лютого, Маріччина подружка підбігла до неї на танцях: «Я
знаю, в Україні вже немає президента!» Вона, правда, переймалася, кого ж буде
представляти їхня вчителька на закритті Олімпіади, але Марічка її заспокоїла: «Краще
бути повітрям, ніж Януковичем». Потім дітлашня обговорювала золотий унітаз. А куди
ж без нього? Чим би ще яник прославив Україну? А хлопці бігали по класу і
кричали «Тупий, поганий Янукович». Спеціально погуглили і знайшли англійську транскрипцію
цієї фрази. Як сказала Марічка, їм довелося підправити вимову, але все ж…
Я щиро тішуся, що кілька десятків американців знають про Україну більше,
ніж раніше, бо, що не кажи, а дивитися новини про якусь далеку невідому країну –
то одне, а про країну, з якої ти когось знаєш, – то вже інше. Шкода лише, що
про Україну заговорили через кровопролиття і ймовірність війни… Хотілося б, щоб
був інший інформаційний привід…
P. S. Я ніби вже закінчила цей допис, але Марічка,
повернувшись зі школи, розповіла дещо, чим я хочу поділитися. Цей тиждень замість
постійної вчительки з класом працює місіс Бойл, учителька на заміну, яка ще до
минулого року вчили п’яті класи, а тепер на пенсії і часом підміняє своїх колег.
Двері усе ще жовто-блакитні, тож зрозуміло, що мова зайшла про Україну. «Я
взагалі не розумію, що хочуть росіяни і чому вважають себе «старшими» і
кращими? Київ був центром могутньої держави ще тоді, коли Росії взагалі не було»,
– сказала обурено місіс Бойл. Так що якщо ще хтось колись питатиме мене, чи
правда, що американці тупі, я навіть не буду відповідати. Вони різні. Як українці,
поляки, німці чи англійці. А перед тим, як ставити такі питання, треба
подивитися в дзеркало…
Немає коментарів:
Дописати коментар