Я взагалі-то не пишу в блозі про прочитані книжки (можливо, даремно…), але
про цю мушу сказати хоч кілька слів, і не тільки тому, що це справді хороша
книжка, яка піднімає питання, про які зазвичай мовчать, а й тому, що вона
викликала спогади і дозволила по-новому подивитися на людей.
Так-от, ця книжка – «Мишка» Дороти Тераковської, яка вийшла у видавництві «Грані-Т».
Книжка мала вийти ще минулої весни, і я її дуже чекала. Вийшла ж аж восени, а
до мене добралася наприкінці зими, але чекання було того варте.
Адам і Єва, успішні молоді люди, вирішують, що у них все готове для
поповнення сім’ї: є статки, є новий великий дім із садом. Вони хочуть дати
своїй дитині все найкраще – умови життя, освіту. От тільки їхні плани
руйнуються вщент, коли у них народжується Мишка – дівчинка з найтяжчою формою синдрому
Дауна. Спочатку вони хотіли відмовитися від доньки, та все ж материнська любов
перемогла огиду. Єві дуже складно, та все ж вона потихеньку вчить Мишку всьому,
чому та може навчитися, а це не так багато. Адам же намагається уникати і
дружини, і доньки, відразу до якої не може перебороти. Та саме він підозрює, що
внутрішній світ дівчинки набагато більший, ніж вона може показати чи
розповісти. Бо замість слів виходить булькання, і лише Єва розбирає деякі її
слова; рухи Мишки незграбні, хоча їй хочеться… танцювати.
Це книжка про любов, співчуття, людяність, доброту і жертовність. Вона може
допомогти по-новому подивитися на світ навколо.
Та я ж казала, що писатиму не лише про книжку. Хто така Мишка – ви вже
знаєте. Тепер про Дору. Може, її звали інакше, але ім’я прозвучало лиш раз,
тому я не впевнена.
Я зустріла її, коли ми купували нову машину. Поки Рома тестував потенційно
наші авто, ми з Юлею зайшли погрітися у приміщення автосалону. Там, серед
диванів, поличок із книжками, журналами та іграшками була симпатична трійця –
мама з двома донечками. Одній 2,5 рочки, іншій – вісім місяців. Мама активно
займалася обома дітьми: менша постійно стрибала у неї на руках, але вона ні на
хвилину не забувала про старшу. То давала їй якесь завдання з іграшками, то
вони разом марширували, то стрибали. Запрошувала й Юлю до їхніх забав, та Юля
йшла не дуже охоче – вона ж у нас ще англійської не знає (окрім категоричного No, яке вона каже Маріччиним подружкам, коли
вони дуже вже їй набридають). Коли Рома повернувся і пішов оформляти документи,
Дора запропонувала подивитися за Юлею, щоб я також була присутня при оформленні.
Я відмовилася, бо не знала, як Юля на це відреагує.
Приємна усміхнена жінка з довгим хвилястим волоссям, весела і життєрадісна.
Вона мало чим відрізнялася від інших. Лиш помітно трохи дефект мовлення. Але зовсім
трохи, бо абсолютно всі слова можна розібрати і зрозуміти.
Ми ще лишалися, коли з глибин автосалону вийшло двоє чоловіків – чоловік і
тато Дори. Вони ремонтували її авто. Чоловік узяв переноску з меншою донечкою,
усі вони дружно нам помахали і пішли. А Дорин тато дивився їм услід. «Це моя
донька. У неї дес, але вона великий молодець!» Я посміхнулася і кивнула, хоча
не розібрала, що ж воно за «дес». Та було зрозуміло, що мається на увазі якесь
порушення розвитку, тому перепитувати було незручно.
Що мені говорив тато Дори, я зрозуміла, коли через кілька днів почала читати
«Мишку». Англійською синдром Дауна – DC, тобто оте «дес», що мені почулося. Уже аж тоді я зрозуміла, який молодець
Дора, її батьки і її чоловік. Певне, у неї не тяжка форма DC, та це в жодній мірі не зменшує заслуг ні
її, ні її оточення.
А тепер ще трошки про Наташку. Вона жила у нашому будинку, за кілька
під’їздів від моїх батьків. Розповідали, що батьки її не хотіли, і мама
запивала її таблетками. Але ж синдром Дауна – це зайва хромосома, тож, якщо я правильно
розумію, мала бути якась інша причина.
Майже весь рік Наташка була у спецінтернаті і лише на літо приїздила до
батьків. Водилася вона переважно з Танькою з першого під’їзду, у тої також були
якісь порушення в розвитку. Наташка дуже любила дітей і страшенно хотіла з нами
гратися. А от ми її не надто любили. Над нею насміхалися, хлопці її ганяли… Я її
просто уникала, бо вона мені здавалася страшною. А їй хотілося спілкування. З дітьми,
бо вона й сама була як дитина. Вона завжди була готова допомогти піднятися
тому, хто впав, або підсадити на турнік того, хто не дістає. А коли той хтось
падав, не вхопившись вчасно за турнік, винною, звісно, була вона.
Наташка дуже переживала, коли її ображали. Вона ж не винна, що така
вродилася. І, думаю, ніхто навіть і не пробував зрозуміти її внутрішній світ,
ба, навіть не припускав, що він може існувати. А може, Наташка була всередині
легеньким метеликом із кольоровими крильцями?
Наташка не дожила до тридцяти років, як більшість людей із синдромом Дауна.
І зникла з моєї пам’яті, аж поки я не прочитала «Мишку» Тераковської. Мені ніби
відкрилися дверцята розуміння того, якими нещасними є люди з особливими
потребами, якщо вони не потрібні своїм близьким… Якщо ж їх люблять – вони щасливіші за нас, повноцінних і повносправних…
Немає коментарів:
Дописати коментар