Давно я не писала про враження від побаченого… І не тому, що ми зараз менше
подорожуємо, хоча це справді так, доки не народилася Юля, ми їздили кудись
набагато частіше, а тому, що мене вже важче здивувати і вразити. А якщо бачиш
щось гарне, але не вражаюче, то ніби і писати нічого…
Так-от, у суботу ми відвідали дуже цікаве місце, яке мене справді вразило. Не
масштабами і винахідливістю, а простотою рішень.
Поїхати туди порадила мама дівчинки, з якою Юля часом грається, поки Рома
тренує Маріччину футбольну команду. Казала, що Кейлі так подобається, що вони
змушені були купити сезонний абонемент. Наступного ж дня після тренування я
полізла в інтернет і знайшла точні координати. Якщо комусь цікаво, можете самі подивитися.
Почну, мабуть, не з того, що ми
побачили, а з того, про що дізналися пізніше. Якщо коротко, історія «Садів і гарбузів
Пінтерів» (Pinter's
Gardens & Pumpkins) така: у 1998 році Шейн і Еліса Пінтери
заснували компанію з ландшафтного дизайну; у 2008 році придбали пекарню у
власниці, яка йшла на пенсію, і взялися виготовляти весільні торти. Інших деталей
не знаю, але під маркою Pinter's можна придбати не тільки випічку і
солодощі, а ще й джеми, і соуси, і мариновані гриби. Ну а на додачу винахідливі
Пінтери у 2011 році відкрили ще й такий собі парк розваг на фермерський лад. Саме
туди ми і їхали.
Вхідний квиток коштує $8 (дітям
до 3 років – безкоштовно). Правда, є кілька платних розваг: велетенський батут
(він тут зветься «подушкою», бо поверхня не рівна, з пологими краями, як у
подушки :) ) і стрільба гарбузами (ну добре, не гарбузами, а гарбузиками). Марічка відстрибала
своє на подушці ($2 – і скачи хоч цілий день).
По території ферми можна
проїхатися у возі, який тягне трактор. Не можу розповісти деталей, бо ми не
каталися – поїхали після футбольного матчу (у Марічки по четвергах тренування,
а по суботах ігри), тож часу не було аж так багато. Повернуся трошки назад. Під’їжджаючи,
ми були здивовані кількістю машин на парковці – забагато як для ферми. Але ж ви
вже знаєте, що це не просто ферма…
Марічка одразу подалася на
чудернацькі гірки – починаються рифленою трубою, а закінчуються класичною
гіркою. Забігаючи наперед, скажу, що ми з Ромою також з’їхали і отримали
прекрасний масаж попи. :) Юля
тим часом подалася до «міста кролів». У білих пухнастиків там є і мерія, і
салун, і пошта – симпатичні дерев’яні хатки. Юля дуже любить звірят, тож ми там
довгенько простояли.
Проходили повз стіл із шашками
розміром з долоню – доця віддала, навіть не поплакавши. Потопталися і
сфотографувалися на шаховій дошці з шахами розміром майже з Юлю.
Покотили Марічку
в обрізку труби – такої самої, як на гірках. Ця розвага, Roly Poly, ніби така проста – ну що може бути простіше за трубу, яка котиться по
рейках? – була дуже популярною серед дітлахів. Вони постійно там крутилися і
створювали чергу.
Наш шлях углиб парку (я так і не
придумала точнішого слова…) пролягав через лабіринт із шин різного розміру.
Ви в
дитинстві стрибали по шинах? Якщо так, то знаєте, що це справді весело. Марічка
і по лабіринту полазила, і на пагорб із шин вилізла.
Потім вона знову пішла
стрибати, а ми попрямували до інших звірів. За сіткою було кілька кіз, лама,
ослиця з віслючам. Тут Юля і пропала. Вона так тішилася тими кізочками, аж
верещала від захвату. А коли рогатий цапок висунув до неї свою голову – то щастю
просто не було меж.
Він кілька разів лизнув їй руку. Юля відсмикнула, але не
злякалася, а продовжувала його гладити. А потім цапок зовсім знахабнів: узяв і
зажував Юлину спідничку! Дитина аж відскочила і була явно перелякана. Та нам
вдалося перевести все у жарт. Буцім цапок хотів з’їсти спідничку, а мужня Юля
не дала йому цього зробити. Це було найголовнішим враженням дня. Повертаючись додому,
ми весь час обговорювали цю подію. І Юля коментувала: «Дай! Дай!» – це вона за
цапка. А потім: «Ні! Ні!» – це вже за себе.
Наступним нашим пунктом було пройтися
кукурудзяним лабіринтом. Це дуже популярна осіння розвага, особливо в
кукурудзяному штаті Айова, але ми чомусь тільки цієї осені ознайомилися з нею.
На
кукурудзяному полі прокладають доріжки – і не хаотично: стежки створюють певний
візерунок, який добре видно зверху. Взагалі-то, усі, кого ми зустріли у
лабіринті, були озброєні картами, і лише ми ходили навпомацки.
У кількох точках
стояли стенди з питаннями, які стосуються Айови, – птах, який символізує штат;
квітка-символ; форт, побудований урядом, щоб захистити одне плем’я від іншого
тощо. Там же можна було продироколити свою карту – на кожному стенді іншим
дироколом: зірочка, сердечко, квіточка тощо. А увечері, чи то пак вночі (19.00 –
23.00) за окрему плату ($5) можна побродити лабіринтом із самим
лише ліхтариком!
Вилізши з лабіринту не там, де
передбачалося маршрутом (ми ж не взяли карту, ви пам’ятаєте, але ми були не
перші, хто скористався альтернативним виходом, стежка була добре витоптана), ми
випили гарячого шоколаду. Дуже мудро – поставити на вулиці будку з напоями і
попкорном. Попкорн ми також купили – великий пакет. І з того часу Юля його
практично не випускала з рук.
Хоча все ж лишила мені, коли пішла до тата
кататися на машинках. Сама не могла навіть на маленьких – ноженята ще не
дотягуються до педалей, то Рома возив її на великій.
Після машинок розвернулися йти в
напрямку виходу – парк зачиняється в 17.00. По дорозі Рома з Юлею спробували Country Jamboree – «Сільські
забавки» – гатили палицею по каструлях, сковорідках і трубах.
Сфотографувалися у вигляді Хеловінівських
страшилок і зайшли у обов’язковий сувенірний магазинчик.
Каспер-Марічка, Страшила-я і Франкі-Юля :)
Тепер Марічка зображає Дракулу, а Рома - Каспера. Юля: "А я що? Я тут з попкорном гуляю..."
Та головне там не
сувеніри, а випічка і солодощі. Побачивши шербет, згадала слова тієї мамочки з
пісочниці, яка порадила нам з’їздити у Pinter’s gardens & pumpkins. Вона казала, що у них такий шербет, за який і
вмерти можна (англійська ідіома). Таки правда! Смачнючий! Ми взяли шість
шматочків різного шербету: шоколадного з горіхами, праліне,
шоколадно-малинового, гарбузового, з арахісовим маслом (який же шостий?). Капкейки
Пінтерів також неймовірні. Ми спробували морквяний, гарбузовий, червоний «вельветовий»
і ванільний. Тісто легке і крем – що дуже важливо! – не надто солодкий, без
надлишку спецій. Ну і без барвників-ароматизаторів, бо ж усе на фермі organic. Ми ще купили кілька булочок із ягодами, які
називаються (не повірите!) – калАчі! А ще – барбекю-соус і джем. Там було
стільки усяких джемів, що ми просто розгубилися. І тоді Рома вибрав за назвою
ягоди – boysenberry. Невідома ягода
виявилася результатом схрещення малини, двох видів ожини і ще якоїсь малиноподібної
ягоди. Джем із соусом ще не пробували. :)
Тепер повернуся до того, що писала спочатку – чим
мене вразило це місце. Шини, каструлі зі сковорідками, кукурудза, гарбузи,
катання у возі, причепленому до трактора. Скажіть, чи є тут щось надзвичайне? Ні.
А тішаться всі: і дорослі, і діти. А ще скажіть, хіба таке не можна зробити в
Україні? Запросто! Але чому ж досі ніхто не зробив? Сподіваюся, що знайдуться і
в Україні умільці, які забабахають щось подібне. Популярні ж у нас страусині ферми,
музей води. Причому мені здається, що головне для Пінтерів не прибутки за
вхідні квитки, а те, що завдяки цим осіннім розвагам піднімаються продажі у
пекарні і збільшується кількість замовлень на облаштування патіо чи
внутрішнього дворика – приклади можна побачити перед входом у парк.
Впевнена, що, коли ми будемо поблизу Декори,
обов’язково забігатимемо по капкейки і шербет. А Кейла з мамою бувають тут щосуботи,
а часом і щонеділі. Отак треба вести бізнес…
***
На цьому день мандрів мав би вже закінчитися, та
нам іще треба було повечеряти перед дорогою додому. От ми й вирішили заїхати у
Декору до китайців. У нас, звісно, і свої китайці є, але в Декорі ресторанчик
більший і вибір страв у буфеті ширший.
Я би й не згадувала про таку нецікаву річ, як
вечеря, та ми там зустріли цікавих людей. Пара років п’ятдесяти і троє дітей. Почувши,
що ми говоримо між собою не англійською, запитали, чи не з Норвегії ми часом. Це
вже не вперше Рому плутають з норвежцем (агов, Гудзі, пам’ятаєте? J). Та менше з
тим. Коли ми сказали, що з України, вони надзвичайно втішилися, бо й самі у
2002 році їздили туди в гості до друга-місіонера. Сказали, що їм запам’яталося
відчуття безнадії українців, а також те, як їм щиро співчували після трагедії
9/2001. А ще Роберт сказав, що мав досвід роботи у сільському господарстві і
хотів допомогти, та коли побачив, що у колишніх колгоспах немає навіть техніки,
лиш розвів руками: а що я можу зробити без техніки? Але в той же час дивувався
успіхам господарства, яке використовує гідропоніку.
Втішилися наші нові знайомі, почувши Ромине ім’я,
тому що діти, яких вони доглядали, поки їхня мама була у відрядженні, –
італійці, з Риму, а англійською Роман і римлянин звучить однаково. Цікаво, що
це не перше цікаве знайомство у китайському ресторані. Мабуть, тому що збирає в
одному місці різні національності, а також людей, які бачили світ…
Немає коментарів:
Дописати коментар