Пікніки на Середньому Заході

Ну от, як і обіцяла. Для початку, мабуть, поясню, чому пікніки і чому Середній Захід. Так склалося, що за останні два тижні ми були на двох різноформатних пікніках у наших сусідів – близьких і не дуже. Ну а Середній Захід – це рідна вже Айованщина, що дуже відрізняється від урбаністичних регіонів. Не тільки ритмом життя, а й взаєминами між людьми.

Перший пікнік – у наших безпосередніх сусідів, Кеймасів. Їх четверо: Елен (Allan – і це не жіноче ім’я, як можна було подумати), Гертруда і двоє їхніх дітей – тринадцятилітня Джесіка і Джастін, Маріччин однокласник.

Кеймаси живуть справа від нас, якщо дивитися з вулиці, а зліва – дев’яностодворічна Дорліні. Вона уже була у нас в гостях. Дуже цікавилася тим, як ми переробили будинок від самого нашого заселення. А якось сказала Ромі, що у неї день народження. Ну ми просто не могли її не запросити!

Але повертаюся до пікніка. Кеймаси запросили й інших сусідів – Елсберндів – Майка та Дженні, Брайса (9 років) і Кейлін (6 років) – вони живуть з іншого боку від Кеймасів; крім того, їхнє подвір’я також межує з нашим. Елсберндів ми знали і раніше – Майк два сезони був помічником тренера з футболу, тобто Роми. J Марічка з Брайсом весь час грає в одній команді. Через дорогу від Елсберндів живуть Хої – Райан, Джеммі та їхні діти Нолан (колишній Маріччин однокласник) і Бруклін (7 років; мені також видається дивним це ім’я). Нолан також грав у одній команді з Марічкою і Брайсом, але цієї осені вибрав американський футбол, бо тренування відбуваються майже в один і той самий час.

Ви собі уявляєте цю банду? Маю на увазі дітисьок. Поки були канікули, вони частенько товклися разом – то у нас на майданчику, то у Хоїв на батуті, то в Елсберндів на подвір’ї. Тільки Джастін рідко приєднується до цієї компанії – він трохи повнуватий, і йому важко витримувати їхній ритм. Але коли він виходить, банда завжди йому рада, і якщо й підсміюється, то лише по-доброму.

Так-от, наш околоток взагалі дуже тихий, але того вечора повітря повнилося вересками, а земля стугоніла від гупання.

Ледь не забула, трохи пізніше прийшли ще одні сусіди, які живуть через кілька хат від Кеймасів, – Вегнери – Джессі, Джес і Ейва. Намагаєтеся вгадати, де тут чоловіче ім’я? Навряд чи вам вдасться. Принаймні я не відгадала б. Джес – скорочення від Джесіки, а от Джессі – її чоловік. Ейві (Ava) на днях виповнилося два рочки. І другий пікнік, про який я ще згадаю згодом, і був присвячений цій події.

Ще коли Елен запрошував нас, Рома питав, що треба з собою взяти. Сусіда відповів якось невизначено: те, що хочете смажити на вогні, і те, що будете пити. Занадто розпливчасто. Подумавши, вирішили, що не будемо брати м’яса, бо хтозна, що вони там смажать на своєму грилі, може, тільки сосиски? І виявилися праві, бо смажили там сосиски для хотдогів (булочки ми також принесли) і котлети для гамбургерів (мушу вам сказати, що бургери бувають дуже смачні, якщо там правильна котлета). Але, окрім сосисок і котлет, усі приносили з собою ще й салат і щось солодке (ми взяли зефір, щоб смажити на вогні, так що десерт можна зарахуватиJ). Ну і пили явно сік. J Гиги.

Взагалі-то, в Америці не можна розпивати при дітях алкогольних напоїв, але якщо їх вміло замаскувати – то чому б і ні? Коли кажу про маскування – маю на увазі спеціальні «кишеньки». І в очі не кидається, що там, і точно знаєш, де твоя пляшка чи бляшанка, бо вони всі різні.

Зрештою, мабуть, можна було б обійтися і без маскування. Айованщина – це вам не Вашингтони: тут і діти самі до школи ходять, і машини з відчиненими вікнами стоять на парковках – довіряють люди одне одному. Окрім того, ледь не на кожному подвір’ї розвішені шнурки для сушіння білизни. І використовуються вони за призначенням. А от наші знайомі, які живуть під Вашингтоном, такого собі дозволити не можуть, бо якось їхня бабуся вивісила надворі дитячу ковдру, так сусіди перемовлялися: «Що ж ти хочеш – вони ж з України». Це я до того, що американці різні є. І коли вам кажуть, що вони не вміють готувати чи готують тільки з напівфабрикатів – не вірте. Зрештою, і не всі українці готують, і все більше харчуються напівфабрикатами…

Повертаючись до наших баранів, тобто пікніків. Ніхто не приніс нічого магазинного! Тільки зроблене/порізане/потовчене/спечене власними руками! Упізнати салати я не могла, тому що там не було класичних, а якісь місцеві.

Один із них – варіація картопляного салату, який американці дуже люблять. Без нього не обходиться жоден пікнік. Його також можна купити у магазинах – свіжий або й заморожений. Якщо ви спитаєте, на що він схожий, скажу таке: це олів’є без м’яса чи ковбаси, горошку, яєць і огірків. У мене склалося враження, що то сама варена картопля з майонезом. Щойно полізла в інтернет шукати рецепт. Так і є: відварена картопля, плюс майонез, цибуля, селера, гірчиця і перець. Але у наших сусідів салат був багатший – із кукурудзою і сиром, так що мені сподобався. Інший салат – латук, морква, плюс спеції і соус – простий, але смачний. Третій я не пробувала, так що нічого не казатиму.

Поки я їла картопляний салат, Юля тихенько тягала з моєї тарілки солодкі салати, які я сприйняла як солоні. Мені стало цікаво, що ж їй так страшенно смакує. Під номером один були розкришені печенюшки «орео», перемішані з вершками. Склад страви номер два було тяжко розібрати – печиво, фрукти, вершки… Ще на десерт можна було взяти кавуна і двошаровий пиріг з шоколадом та горіхами.

Ми з Юлею довго не сиділи. О 8.30 пішли митися і спати. А решта ще довго сиділа у кріслах на вулиці. Я чула голоси і сміх, а згодом бачила ліхтарики, які бігали в пітьмі. Як потім розказала Марічка, вони гралися у снігову людину. Хтось був сніговою людиною і ховався у темряві, а решта з ліхтариками його шукали. Потім діти пішли до Елсберндів – гратися за комп’ютером і дивитися кіно, де й позасинали. А наш татусько стійко тримався і чекав, коли ж повернеться блудна доця. Я вже навіть переживала, що їх так довго немає, і тільки приглушені голоси, що долинали з сусіднього подвір’я, заспокоювали мене: ще сидять і базікають…

Другий пікнік відбувся через тиждень після першого. Наші нові знайомі, Джессі і Джес (ой, скільки ж навколо Дж… Джеммі, Дженні, Джессі, Джес – недовго й переплутати), запросили на день народження їхньої донечки Ейви.

От уже не знаю, чому я вирішила, що святкування буде у будинку? Може, тому що в запрошенні було написано, що діток треба вдягнути у принцесячий (принців J) одяг? Або у те, що вони дуже-дуже люблять. Ну то я і Юлю вдягнула відповідно – у пишне плаття, болеро, навіть пов’язку з квіточкою на голову почепила. І – що дуже дивно – Юля її навіть не знімала! Та й сама я вдягнула довге плаття, яке дуже люблю, хоча нечасто вдягаю, бо у шортах-штанах зручніше, і нові босоніжки – треба ж вигуляти нарешті!

Побачивши гостей, я зрозуміла, що промахнулася… Ні, дівчатка була вбрані, як принцеси або моделі з модних журналів, хлопчики – у хеловінівські костюми (коли говорю про дівчаток і хлопчиків, маю на увазі малюків, бо, зрозуміло, такі «дорослі» леді, як Кейлін чи Марічка, не натягали на себе довгих суконь, ну а старші хлопці там відверто нудилися, що й недивно, бо ж уся увага діставалася малятам). А от дорослі переважно були у джинсах/шортах/бриджах і футболках. Тільки я і ще одна мамочка вбралися у плаття.

Гостей було багато. Половина з них – родичі: дядьки, тітки, бабусі, дідусі, що, зрозуміло, складали окрему тусовку. Інша половина – батьки з різнокаліберними дітьми. Та все ж переважно з близькими по віку до іменинниці Ейви. Ну а якщо у малючків є старші братики-сестрички, то куди ж їх подінеш?

Був там один дуже славний малюк місяців десяти у костюмі динозавра. Коли він повзав по подвір’ю, здавалося, ніби то справді якщо не динозаврик, то чудернацьке звірятко.

Дітлашня здебільшого розважала сама себе – на асфальті лежала купа різнокольорової крейди, стояли мисочки з мильною рідиною і бульбашкові «видувалки» різних форм і розмірів. Можна також було покататися на квадроциклі, машинці чи у вагончику. Квадроцикл Юлі не сподобався – щоб їхати, треба ніжками перебирати, а от машина – якраз те, що треба: кнопочку натискай і кермуй. Правда, одночасно і керувати, і натискати не вдавалося, але ж поруч мама! У вагончику також непогано – сидиш собі, а тебе возять.

Гості могли перекусити овочами (селера, морква, броколі), вмочивши їх у соуси, або почекати на торти. Один маленький, круглий, із свічечкою у формі двійки, а інший великий, прямокутний. Обидва – з неприродно рожевим кремом і намальованими русалочками та іншими дівчачими прибамбасами. До тортика можна було взяти ще й морозиво – дуже смачне, до речі. Та й тортик нічогенький, хоча й рожевий. Юля зі мною погодилася, ум’явши майже цілий шматок, хоча й невеликий, рожевого дива, хоча вдома такого кольорового їй не дають.

Після тортика почалася найголовніша процедура свята – розпаковування подарунків. Американці завжди вшановують своїх гостей розгортанням пакунків, це справжня церемонія. От тільки чи потрібно це дворічній дитині? У неї ніхто не питав. Ейву кілька разів заганяли розгортати подарунки. А дитині що треба? Вона побачила гарну іграшку – їй хочеться погратися, а не роздивлятися ще двадцять. Насправді роздивлялися подарунки батьки, гості і старші діти. Марічка з Кейлін захоплювалися ковбойськими чобітками, стильним пальтечком і лялькою-немовлятком. Потім, уже вдома, я питала Марічку, чи Ейва хоч якось відреагувала на наш подарунок – чайний сервіз із кількаповерховою підставкою. Доня відповіла, що це була одна з небагатьох іграшок, якими вона одразу хотіла гратися.

Чесно кажучи, я ще на жодному дитячому дні народження не бачила стільки подарунків. Можливо, тому що в Америці ми ходили в гості до українців, і більшість їхніх родичів лишилася в Україні. Марічка ходила, звісно, і до своїх американських друзів, але то були дитячі вечірки, без дядьків-тіток.

Подарунками був завалений чималенький стіл. Коробки і пакети також стояли під столом, так що недивно, що дитина нудилася і не хотіла усе те роздивлятися. Одяг витягали і складали у великий сміттєвий мішок – не для того, звісно, щоб викинути, а щоб зібрати в одному місці (і під кінець він був повний до самого верху!), іграшок також було дуже багато, так що не буду навіть перераховувати усіх тих звіряток і лялечок. Були також і книжки. І велосипед. Від мами з татом. І велосипед затьмарив усі інші подарунки – Ейва одразу пішла його випробовувати. А за нею – її трохи старша подружка Ена, мама якої завбачливо взяла з собою і Енин велосипед. Але хто ж це хоче їздити на своєму старому велику? «Я на тому хочу спробувати!» – «Ено, у тебе ж є свій». – «Я на ньому вже їздила, хочу на цьому покататися!» – «Це особливий-преособливий подарунок Ейви. Вона тобі, може, і дасть покататися, але іншим разом». – «Але я хочу зараз!» Чемна до цієї миті Ена готова була зіпхнути Ейву з велосипеда і покататися нарешті, та мамі вдалося її втихомирити. Діти є діти. І ніякі техногенні трансформації їх не змінять. І це добре.

Мабуть, на цьому можна закінчити допис? Постараюся надовго не зникати і написати про школу. Про неї завжди є що писати, тим паче що школа інша, у сусідньому містечку. А раз анонсую – просто муситиму сісти і нашкребти новини і думки.

Хоча ні, перед школою, мабуть, напишу ще й про нашу вечірку, яка відбудеться цієї суботи. Новосілля. Давно пора було її влаштувати. Хої ще у квітні приносили нам печиво, хоча ми тоді ще жили в орендованому будинку. (У американців є такий звичай – пригощати нових сусідів власноруч спеченим печивом.) А влітку спочатку бабулька пригощала нас печенюшками, а потім і Кеймаси. Причому вони принесли гостинці на спеціальній «дарчій» тарілці. Її ми потім маємо передати комусь, кого захочемо пригостити.

Так що у суботу буде щось…