Знову про школу, батьків і дітей

Давно я не писала про школу. Тож буду виправлятися. Сьогодні 22 квітня, День Землі. Цього дня не тільки у навчальних закладах, а й у багатьох компаніях проводять щось на зразок наших суботників: прибирають територію, висаджують дерева, квіти. Повідомлення про цю акцію вчителька поклала у Маріччину папку ще на минулому тижні. Батьків також запрошували приєднатися, якщо можна – принести гумові рукавички і пакети на сміття. Цей день особливий ще й тим, що замість шкільної форми діти можуть вдягнути зелену футболку або щось, пов’язане з тематикою землі. Марічка з радістю вдягнула зелененьке платтячко з квіточками – якраз ніби до цієї нагоди куплене. І просто-таки бігла до школи. Ми з Ромою також вирішили приєднатися, наш татусько заради благородної справи навіть встав рано-раненько.
Напередодні Дня Землі на комп’ютерному занятті діти «прибирали Землю». Суть гри полягала у тому, що треба було очистити планету від сміття і посортувати його: окремо пластик, окремо бляшанки з-під консервів, окремо папір. Марічці гра так сподобалася, що вона вдома демонструвала її і мені, і Ромі. Отак дітей змалечку привчають прибирати сміття і не змішувати те, що можна переробити, з тим, що вже ні на що не годиться.
Коли ми зайшли до класу, діти сиділи за столиками у рукавичках. Хтось малював, а хтось намагався олівцем проколупати в гумі дірку, що непогано вдавалося. Та ці маніпуляції не лишилися непоміченими міс Малер, і досліди довелося припинити. Малюки з цікавістю чекали, що ж буде далі, не щодня ж відбуваються такі незвичайні події. На жаль, учора був дощ, а сьогодні вранці – туман, тому більшість заходів перенесли на завтра. Сьогодні дітлахи трохи позбирають сміття з асфальту біля школи, а садити квіти будуть іншого дня, коли буде сухо, тепло і сонячно.
Ну що ж, значить, нашої допомоги не треба. Але добре, що ми прийшли. Міс Малер вкотре розхвалювала Марічку. Вона дуже гарно читає, краще, ніж багато дітей, які народилися в Америці. Якщо ніхто не хоче читати, зголошується Марічка і читає цілий абзац. Окрім того, вона гарно рахує (хто б сумнівався, адже вони досі рахують у межах десяти, а вдома ми вирішуємо набагато складніші приклади). Але що просто вражає міс Малер, і вона не втомлюється це повторювати знову і знову, так це те, як швидко Марічка навчилася говорити. Коли прийшла, могла сказати лише go to the bathroom (йти до туалету), а тепер активно спілкується на будь-яку тему.
Рома розпитав міс Малер, коли закінчується навчальний рік і як відбувається перехід у наступний клас. Навчання закінчується у середині червня, але міс Малер запевнила нас, що якщо ми збираємося в Україну, то спокійно можемо летіти й раніше. Report card (щось на зразок нашого табеля успішності) вона зробить нам раніше, та й у останні дні мало дітей ходить до школи. Потім учителька розповіла, що зараз усю звітність треба робити на комп’ютері, і вона, у свої шістдесят років, активно освоює нову техніку. Що має трьох синів, але у них все не було часу навчити її працювати з комп’ютером, тож зараз вчиться самотужки. Рома підтримав тему, зауваживши, що розуміє ситуацію, бо також на мамині прохання ознайомити з певними програмами не раз відповідав: «Не зараз. Іншим разом…» Ми з Ромою щиро подивувалися вікові міс Малер, адже вона завжди така активна, енергійна: і співає з дітьми, і танцює, весь час придумує щось веселе і цікаве. Але раз виникла ця тема, Рома запитав, чи не збирається вона на пенсію. Міс Малер відповіла, що через два роки могла б піти, але вони з чоловіком ще виплачують позику на будинок і навчання синів. На них іще висить борг у $36 000. Вона працює вчителькою у школі, він – різником у магазині, тож статки мають не такі й великі. А до сімдесяти вона ще може працювати, тим паче що дуже любить свою роботу. Зрештою, це видно. І діти також дуже її люблять. Міс Малер – із тих педагогів, про яких кажуть «талант від Бога». Вона має підхід до кожної дитини, заохочує малят до навчання, допомагає знайти вихід із конфліктних ситуацій.
Потім ще поговорили про перехід у перший клас. Міс Малер запитала, чи ми збираємося в іншу школу, чи продовжуватимемо відвідувати Woodhome school. Відповіли, що поки що лишаємося тут. «У нас є два перші класи, обидві вчительки – мої хороші подруги, але одна з них часто кричить. Щоб не травмувати дитину (мається на увазі Марічку), я запишу її до іншої. Із майбутньою вчителькою познайомлю дітей у червні».
Повертаючись додому, ми з чоловіком обговорювали почуте. У шістдесят років людина не може вільно дихати, бо ще має борги. А коли ж їй жити? Я не маю відповіді на це питання… Мене ця інформація просто приголомшила. Для чого я це пишу? А для того, щоб розповісти, що й американцям живеться не так уже й солодко. Бо коли людина у такому віці прив’язана боргами, це не назвеш щастям… Хоч у неї і є улюблена робота і вдячні учні, хороший чоловік і люблячі діти…
Виникає логічне запитання: а чому вже дорослі діти не виплачують позику, взяту на їхнє навчання? Думаю, вони також уже щось виплачують… Живуть окремо, купують будинки, працюють і виплачують свої будинки.
Часто говорять про те, що у вісімнадцять років американці відпускають своїх дітей у широкий світ, щоб вони самі себе забезпечували. Не можу говорити за всіх чи навіть за більшість. Історія міс Малер заперечує цей стереотип. Батьки – у будь-якій країні батьки. І роблять для своїх дітей те, що діти потім зроблять для своїх дітей…