Як я у садочок ходила. Частина перша

Майже шість років тому я вже відвідувала американський садочок разом ізМарічкою. Тоді це був K – kindergarten, обов’язковий перед школою «нульовий клас» для дітей п’яти років. Сьогодні ж я разом із Юлею ходила у «молодшу групу» для трирічних діток. Насправді вона тут не називається молодшою. Є K (kindergarten), Pre-K (prekindergarten – з чотирьох років), а є групи для 3-річних, тодлерів (1-2 роки), ну і яслі також. Відвідування kindergarten безкоштовне, бо це вже частина школи, Pre-K пропонує 10 безкоштовних годин на тиждень (принаймні в нашому місті так), оплата за годину в інших групах коливається в межах $3.00-3.50 (за харчування окремо платити не треба).

Не можна сказати, що ідея віддати Юлю в садочок зріла давно. Я вдома, то ніби логічно, що й дитина біля мене. Та й дитина, за її власними словами, любить бути приклеєною до мами. J Ще й незнання англійської додає незручностей. Але хотілося, щоб Юля потроху соціалізувалася, бо дуже вже вона сором’язлива. Саме тому записали її спочатку на танці, куди вона ходила з Марічкою і ледь-ледь відклеювалася від мене. Але в цю суботу всі, хто ходив улітку на танці, виступали. І Юля не стушувалася, хоча одна дівчинка, яка танцювала протягом усього року, посеред виступу побігла до батьків.

Щось я підбираюся до початку, та ніяк не підберуся. :) Так-от, кілька тижнів тому у рекламній газеті, яку щотижня закидають нам у скриньку, на першій сторінці ми побачили оголошення про Open House (день відчинених дверей) у садочку «Калейдоскоп». Ми дружно вирішили, що обов’язково туди підемо – принаймні подивимося. А дивитися було на що, бо в цю будівлю садочок переїхав лише минулого року. До речі, тут можна було би знову писати про фандрейзинг, тому що будівля коштувала близько $2 млн, і до процесу долучилося багато місцевих організацій. Тепер їхні назви – на почесній дошці при вході. (Організації, які роблять такі пожертви, сплачують менші податки, окрім того, звісно, що їх цінують і шанують у громаді. Але про податкові механізми я знаю мало, та й не про це пишу, то так, побіжні зауваження.)

Для малявок підготували цілу розважальну програму. Перед входом чотири чудовезні розмальовані клоуни скручували з кульок дивовижних істот. Серед цих клоунів був і наш сусід Майк, за сумісництвом – вихователь kindergarten. Ми одразу запідозрили у найвищому клоуні Майка, та все ж сумнівалися, бо за макіяжем ніяк було роздивитися обличчя. Та коли він звернувся до нас: «Любі сусіди!» – усе стало на свої місця. Майк змайстрував для Юлі песика: «У тебе буде власний Скутер». Скутер – Майковий пес, якого Юля дуже любить. Щоправда, Юлин Скутер загинув наступного дня від пазурів кота Карамелька. Я думала, що поклала його там, де котяра не добереться, але помилилася.

Окрім веселих клоунів (чому ніхто не взяв фотоапарат чи хоча б телефон!?), на дітей чекали старшокласниці, які розмальовували обличчя. Марічка такі речі дуже любить і ніколи не пропускає нагоди. Хоча цього разу стрималася – таких велетнів, як вона, там більше не було. :) А Юля категорично відмовилася: «Я люблю сама себе лозмальовувати!» О, так! Підійти до дзеркала і розмалювати собі всю мармизу – улюблена справа. Але мушу визнати, спочатку Юля питає дозволу: можна тлохи помалювати обличчя? Правда, те її «трохи» часом змиваємо кілька днів, хоча фломастери й washable. Але я вважаю, що краще я їй дозволю і вона трохи пограється з тим і покине, ніж заборонятиму, і не знати, як воно потім проявиться.

А ще стояла будка з морозивом, точніше, замороженим йогуртом – полуничним і шоколадним. Безкоштовним! Йогурт виробляє місцева ферма і досить часто на різноманітних святкуваннях його можна спробувати безкоштовно. Смакота!

Поївши морозива, ми нарешті зайшли всередину. Там діток зустрічав славний пухнастий бегемотик. Забула, як його звати. То не просто бегемотик, він якось пов’язаний із місцевою лікарнею і здоровим харчуванням. Здебільшого малята охоче давали йому «п’ять» і фотографувалися. Були й такі, що обходили стороною. Але Юля здивувала нас неймовірно. Вона нескінченну кількість разів обіймалася з ним. Поверталася знову і знову (чому ніхто не взяв фотоапарат?!?!). То навіть не фотоапарат треба було, а відеокамеру. Коли Юля була біля бегемота, ніхто не міг до нього втовпитися. :) А раз вона бігла до нього, промахнулася і впала. Встала, всміхнулася – і знову обійматися.

Ми позаглядали у всі групи, а в «молодшій» ще й детально розпитали виховательку, дуже милу молоду жіночку на ім’я Анджела. Юля тим часом товклася у «куточку драми» (про це далі буде). Вона виявила, що хтось запхав пупса у собачу клітку-переноску, і дуже з того обурювалася. Зрештою, її вдалося звідти забрати – з обіцянкою обов’язково повернутися і проконтролювати, чи ніхто більше не пхав пупса в клітку. З групи ми виходили з телефоном директорки, до якої мали подзвонити наступного тижня, щоб домовитися, коли Юля зможе приходити в садочок.

Звісно, ми не могли проминути бегемота! Ще з десяток обіймашок, морозиво – і ми їдемо додому. А Юля все торохтить: коли ми прийдемо ще.

Далі буде :)