Друга насправді також була досить екстремальною, але вже в Америці. Рома якраз
отримав пропозицію щодо нової роботи, і на нас чекав переїзд із Меріленда до
Айови.
Та спочатку треба було… ні, не стати на облік. J Але так, потрапити до лікаря. А ми хоч і прожили
на той час півтори роки в Америці, та до лікарів особливо не навідувалися, бо
ніби й не хворіли, то навіть не знали, з чого починати. Натрапили на якийсь
сімейний центр, але ведення вагітності не входило в їхні обов’язки. А потім
хтось зі знайомих порадив гінекологиню Олену, точніше, Єлєну, яка колись
виїхала з Одеси.
УЗД показало термін 3-4 січня. «После кесарева можно, конечно, и природно
рожать, но неизвестно, как пойдет, так что я не советую. На Рождество и Новый
год я уезжаю отдыхать. Так что рожать будем… – пані Олена подивилася в календарик.
– 23 декабря».
Я покивала головою, бо вже знала, що народжувати з нею ми не будемо. Ну і
що це за підхід взагалі – я їду на канікули, тому народити треба до того?
Якщо на початку першої вагітності мені хотілося морозива, то вдруге –
солодкого. Всякого різного. Мене не нудило, правда, раз чи два втратила свідомість.
Але з вагітними таке трапляється. J
Переїзд був веселим. Спочатку треба було попакувати речі по коробках. І виявилося,
що за два роки ми добряче обросли речами. Та ще й прикупили меблі…
Через мене в дорозі доводилося зупинятися кожні 1,5-2 години. Зате заходили
в «Старбакс» чи на дитячий майданчик – кісточки розім’яти. А за годину до місця
призначення повечеряли у славному китайському ресторанчику, де від пуза наїлися
крабового м’яса.
А тоді почалося найцікавіше. Перші два тижні (чи, може, навіть три) ми мали
жити в готелі, бо перший поверх будинку, який ми збиралися винаймати, ще не
звільнила попередня мешканка. А потім – раз – і вона його звільнила раніше, ніж
мала. Ми в’їхали. Але ж меблі, посуд та решта речей ще не приїхали. Вантажівка мала
привезти речі домовленого дня, а до того ми викручувалися, як могли. Спали втрьох
на надувному матраці. Їли за імпровізованим столом – коробкою, сидячи на таких
самих, тільки менших, коробках. Купили мінімальний набір посуду – невеличкі каструльку,
сковорідку, три ложки, три виделки, ножика. Щодо тарілок не пам’ятаю. Може, їли
з одноразових? Одним словом, екстрим ще той. J
Уранці Рома з Марічкою розбігалися по школах-університетах, а я, з чималим уже
пузцем, вмощувалася в куточку на підлозі з ноутбуком. Чому в куточку? Там був найсильніший
сигнал сусідського вай-фаю. J
Моєю лікаркою виявилася Кейті, яка народилася в Австралії. У неї був незвичний
акцент і надзвичайно швидка манера говорити. Щось я перепитувала, щось вгадувала,
бо не будеш же весь час перепитувати. Вона одразу сказала, що, якщо я хочу
народжувати природним шляхом, треба буде їхати в більшу клініку, бо в них тут
немає спецапаратури, потрібної при ускладненнях. Більша клініка – за дві з
половиною години від нас. Тож недивно, що від цієї ідеї ми відмовилися, бо в
Айові взимку так може замести, що й із двору не виїдеш, не те що за дві години,
коли припече…
Персонал дуже ввічливий. Поки тебе зважать, поміряють температуру, тиск,
пульс – сто разів подякують, ніби це ти їм послугу робиш, а не вони тобі. А в
мене в голові щоразу фраза, що «для цього університетів кінчати не треба…»
Такий контраст…
Схема відвідування гінеколога приблизно така сама, як і в Україні. Спочатку
– один раз на місяць, потім – двічі на місяць, а останнього місяця – щотижня.
За місяць до терміну призначили зустріч із хірургом. Ми хотіли до старшого,
досвідченішого, але в нього саме хворіла дружина, тому він взагалі не приймав. Так
ми потрапили до Майкла, лікаря приблизно нашого віку. Привітного, усміхненого,
відкритого і позитивного. Він ще просив, якщо хлопчик, назвати його Майклом.
Дату операції призначили на 27 грудня – поближче до терміну. Виявилося, що
зазвичай і призначають десь за тиждень до терміну. «А як малюк захоче з’явитися
на Різдво – зберемося на Різдво», – сказав усміхнений Майкл.
Грудень був на диво, як для Айови, теплим і майже безсніжним. Так що я
бадьоро ходила до поліклініки пішки майже до призначеної дати. Уже в другій
половині грудня, коли почалися канікули, мене став возити Рома.
На канікулах ми з Ромою й Марічкою дуже багато грали в настільні ігри,
добираючи наші останні години утрьох. Щоправда, у перші дні після повернення з
лікарні мало що змінилося: Юля чемненько спала в ліжечку, а ми й далі грали…
Після того стільки часу на ігри вже не було, так що ми й досі з деяким сумом
згадуємо ті пам’ятні канікули…
Від перебування в лікарні у мене лишилися найкращі спогади. Біля мене всі
бігали, як біля королеви. А ми з крихітною Юлею тоді були ще й самі на все
відділення, то й із сусідніх збігалися, щоб подивитися на «маленького гарбузика».
J
Суперзручне ліжко, в якого кнопкою можна регулювати висоту чи опускати й
піднімати спинку, – дуже зручно для людини після операції, для якої найважче –
процес сідання-вставання. Іншою кнопкою будь-якої миті можна викликати
медсестру, яка з радістю виконає твою забаганку – принесе води чи нічну перекуску,
забере чи привезе малюка.
Як на мене, це дуже важливо – мати можливість відпочити після операції (чи
після природних пологів), але в той же час знати, що тобі привезуть малюка
одразу, щойно він подасть сигнал, що голодний. А як маєш сили і бажання – то нехай
весь час лишається біля тебе, забиратимуть тільки на огляди-тестування.
У палаті свій душ-туалет, є телефон, телевізор. Хочеш – дивися якісь шоу,
хочеш – навчальні відео про догляд за дитиною, грудне вигодовування тощо. Набравши
номер кухні, можна замовити собі в палату сніданок, обід чи вечерю. Обираєш пунктики
в меню і компонуєш, як собі хочеш і скільки хочеш, без жодних обмежень. Якщо до
тебе приходять гості – їм також можна замовити їжу. Правда, не безкоштовно, а
за $5 чи $3 – дитячу порцію.
Але ж це вже не про вагітність… Цей допис вийшов коротшим за перший, та я
згадала, що протягом другої вагітності вела записи, а потім викладала їх тут, у
блозі. Кому цікаво, можна почитати отут.
Це посилання на першу частину. А всього їх вісімнадцять! Ото вже детально
писала людина. J
Далі буде…
Немає коментарів:
Дописати коментар