Знайомство з індійською кухнею

Минулої суботи ми не тільки з’їздили на ферму, а й відвідали вечірку, на яку нас запросив один із викладачів з Роминого університету. Пан професор час від часу влаштовує такі зібрання для своїх студентів-докторантів – і тих, хто ще пише у нього дисертацію, і тих, хто вже захистився.

Зібралася ціла купа народу. Хтось знав чимало з присутніх, а для когось, як для нас, усі були незнайомими. Маю на увазі нас із Марічкою, бо Рома, звісно, знав кількох суб’єктів. Привітання, потискання рук, знайомство. Привітання, знайомство, потискання рук. І найприкріше, що, пройшовши коло, у пам’яті лишається буквально одне-два імені. Марічка – як рятівне коло: «О, яка вона чарівна!» – «Дякуємо!» – «А скільки їй років?» – «Сім». – «Уже зовсім доросла».

Марічка не дуже хотіла йти, бо не любить церемонію знайомства, хоча гідно тримається, але не пошкодувала, бо ще дві сім’ї прийшли з дітьми, правда, трохи меншими, але то було добре, бо вона ними керувала. Що-що, а покерувати Марічка любить.

Зробивши коло і умовно з усіма познайомившись, гості, на запрошення господарів, попрямували на кухню – по напої та перекуску. Алкогольні напої (вино та пиво) були виставлені окремо від «легких» – кока-коли і спрайту.

Перед тим, як продовжити розповідь про вечірку, зроблю відступ про кока-колу. Звісно, недаремно її вважають американським національним напоєм, бо вона справді всюди. Хоча, як на наш із Ромою смак, пепсі усе ж смачніше. Та пепсі не скрізь є, а от кока-коли – хоч залийся. Причому її не тільки пропонують, а й певним чином нав’язують. Мало того, що вона недорога (звичайна ціна – десь $1,5 за дволітрову пляшку, коли проходить якась акція, може бути й 70 центів). Якщо у ресторані ти замовляєш колу, то твою склянку можуть наповнювати безліч разів, а платиш ти як за одну, якщо ж ти замовиш сік чи лимонад, то оплачуєш кожну склянку. То що вибере пересічна більшість? А часом і непересічна, бо ж набагато дешевше…

Ну що ж, повертаємося на вечірку. На перекуску можна було взяти два види чіпсів та соуси до них – білий з кропом на основі майонезу та салсу – мексиканський томатний соус з додаванням різних овочів, а часом і фруктів, наприклад персика чи манго.

На більшому кухонному столі уже було все готове власне до вечері – великі металеві піддони стояли над спиртівками, тож їхній вміст лишався теплим. Що там – лишалося таємницею, бо ємності були накриті. А мені було страшенно цікаво, бо ж господарі – індуси, значить, подаватимуть якісь індійські страви.

Господиня була у національному вбранні – червоних шароварах і платті. Так само, тільки у жовтогаряче, була вбрана ще одна жінка-індуска. Чоловіки ж були у костюмах.

Набравши на тарілки чіпси з соусами, гості перемістилися до вітальні – жувати і вести світські бесіди. Якщо чесно, мені такі бесіди коштують багато зусиль. Одна справа – спілкування з друзями, інша – з людьми, яких ти бачиш вперше і, можливо, востаннє. Тому я зосередилася на жуванні і розглядала велетенський будинок. А розглядати було що. Вестибюль та вітальня розкинулися на два поверхи – завдяки високій стелі вони здавалися ще більшими, ніж є насправді. Під стелею висіла величезна, як у театрах, люстра. На комодах стояли фотографії дітей, а над ними – на центральній стіні навпроти основного входу до вітальні (бо є ще один, з кухні) – висіла чимала картина, схожа на ікону. Мабуть, сценка з давньоіндійського епосу, – вирішили ми. Коли Рома запитав у господині, вона відповіла дуже коротко: «Крішна». Але ж там не сам Крішна, по обидва боки від нього – якісь дівчата… На жаль, сюжет картини лишився для нас загадкою. Крішна, то й Крішна…

Коли нарешті, з великим запізненням, бо живе в іншому штаті, прибув ще один колега господаря, господиня запросила гостей пригощатися основними стравами. Так вийшло, що ми з Ромою опинилися перші в черзі.

Гості рухалися навколо столу, поступово наповнюючи свої тарілки. Спочатку ми взяли хлібці. Потім господиня подала нам невеличкі металеві піали: «Це щось на зразок супу». Я намагалася уникати дуже гострих страв, бо по деяких гостроту можна було визначити навіть на вигляд. Взяла собі простого рису, овочі у підливці, на рис зверху виклала горошок зі шматочками обсмаженого сиру, поруч хляпнула ложку йогурту з огірком та кропом. Квасолі не брала – вона видалася мені пекучою навіть на вигляд. Не брала також жовтого рису невідомо з чим, досить і білого. Оминула ще й дві маленькі тарілочки – раз вони маленькі, значить, багато такого з’їсти не можна, відповідно, воно дуже гостре. Та все ж гостроти відчуттів мені уникнути не вдалося.

Природно, що я почала з супчику. Що це був за суп! Від однієї маленької ложечки очі полізли на лоба, вухами пішла пара, а в роті так пекло, що вже неможливо було визначити, чи інші страви гострі, чи ні. А найгірше те, що нічого ти з тим супом не зробиш… Якщо щось інше можна спробувати непомітно викинути, то куди подінеш суп? Та ще й під пильним оком господині, яка пантрує на кухні. Насправді, звісно, не пантрує, а припрошує гостей пригощатися, але факт лишається фактом.

На що був схожий той суп? Така собі ріденька юшечка з цибулею і горохом, але, здається, перцю там було більше, ніж цибулі та гороху разом узятих. Добре ще, що взяла хлібець. Простий-простісінький, з пшениці та солоду, як повідомила господиня, він трошки заспокоював пожежу у роті. Ну і довелося залити чимало кока-коли, щоб хоч очі повернулися у своє звичне положення, а вухами перестала валити пара. А от відчуття смаку повернулося не одразу, ще довго в роті пекло. Та все ж вдалося відчути, що овочі також трошки гостренькі, але в міру, нічого й порівнювати з супом, і досить смачні. Там були кабачки, баклажани і щось іще, чого я не змогла визначити на смак. Потім запитала у господині, вона сказала, що там ще були кольрабі й батат. Ну, кольрабі я б упізнала, значить, то був батат. Досить цікавий смак. Минулого року, на День подяки, я робила запіканку з батата, але вона не дуже пішла, надто вже солодка. А от у поєднанні з овочами смакувало досить непогано.

Йогурт із огірком також можна було спокійно їсти, хоча трішки перчику там було. Рис із горошком не приховував сюрпризів, тож до кінця вечері у роті нарешті перестав палати вогонь. Закінчивши трапезу, я радісно понесла порожню тарілку на кухню. «Може, хочете ще чогось?» – ввічливо запитала господиня. «Ой, ні, дякую, вже наїлася», – поспішила відповісти я, сподіваючись, що на моєму обличчі не було помітно страху. Може, й можна було з’їсти ще трошки рису, але, мабуть, я боялася, що гостинна господиня вмовить мене спробувати ще якоїсь екзотики, або, не дай боже, вмовить з’їсти ще тарілочку супу.

Продовжуючи гасити залишки пожежі колою, я спустилася у бейсмент (напівпідвальний поверх), де казилися дітлахи. Марічка їсти відмовилася, тим паче, коли почула, що більшість страв гострі, та ще й подають рис, який вона страшенно не любить. Але пізніше усе ж таки з’їла хлібець, бо ж дикі ігри таки наганяють апетит.

Ми вже збиралися йти і не чекати на солодке. З усіма попрощалися. А потім хтось перепинив Рому, щоб він зробив загальну фотографію. Одну, другу, третю, а там уже й час десерту.

Торта я не пробувала, бо то був звичайний американський торт «купа-солодющого-крему». А от незвичайний індійський десерт хотілося покуштувати, хоча й були певні побоювання: а раптом вони й туди перець додають? Та господар заспокоїв, що «расгула» робиться з молока з додаванням цукру.

Расгула – невеличкі білі кульки, які плавають у сиропі. Мені вони припали до смаку, а Марічка лише куснула: «Це сир» – і відмовилася їсти. Так, то таки був сир. Як пояснила мені господиня, з молока вони роблять домашній сир, з нього – кульки, потім ті кульки викачують у цукрі і заливають водою. Як на мене, досить смачно. Так що я таки знайшла індійську страву, яка мені сподобалася.