Уже майже рік, як ми переїхали з мегаполіса у
невеличке містечко, тож тепер я справді зі знанням справи можу розповісти про
відмінності та особливості.
Про те, що люди лишають на стоянках авто з
відкритими вікнами, я вже писала. Як і про те, що діти самі ходять по місту –
до/зі школи, в бібліотеку, магазин чи до друзів. І це, як на мене, дуже
важливо. Не тільки тому, що батькам не треба скрізь возити своє чадо, а й тому,
що дитина почуває себе самостійною одиницею.
Та зараз я хочу написати про інше. Спочатку, як ми
приїхали, я водила Марічку до школи. По-перше, щоб вона вивчила дорогу, а
по-друге, шлях до школи пролягав через ділянку, де велися ремонтні роботи, то
мені було спокійніше, коли я була поруч. На перехресті біля школи вранці, коли
діти поспішають на науку, і вдень, після закінчення уроків, чергують «провідники»
(crossing guards), які
слідкують, щоб школярі правильно переходили дорогу, часом зупиняють машини, щоб
пропустити галасливу зграйку дітлахів.
Уранці у нас чергує священик баптистської церкви,
а вдень – кухарка зі старшої школи. Не буду зупинятися на тому, що священик,
слухаючи нас із Марічкою, коли ми проходили повз нього, розпізнав східноєвропейську
мову, от тільки не був упевнений у тому, яка саме мова, чим мене неабияк подивував,
бо не всі американці знають, що таке Україна і де вона знаходиться. Хочу розповісти
про те, що священик не тільки допомагає дітям переходити дорогу, а й дбає про
чистоту доріжки, яка веде до перехрестя (і знаходиться вона зовсім не біля
церкви, як можна було б подумати). Восени він відкидав землю і траву, які
насувалися на доріжку з боків. Взимку розчищав сніг. Спостерігаючи за його
роботою, я спробувала собі уявити українського священика, який відкидає сніг. Не
вийшло. Хоча, можливо, я не зовсім права, і у селах чи невеличких містечках
священики також служать не лише Богу, а й людям.
Є знайомий священик і в Роми (от тільки не знаю, з
якої саме церкви). Він також не лише священик. Викладає в університеті. Ні, не релігієзнавство.
Біологію! А ще проводить екскурсії у місцевому краєзнавчому музеї.
Раз уже зайшла мова про священиків, зауважу, що у
Вест Юніон як мінімум п’ять церков – католицькі та протестантські. Кажу «як
мінімум», бо, може, не про всі знаю. І це на 3,5 тисячі мешканців!
Ще у містечку п’ять перукарень (і знову – як мінімум,
бо ще не всі закутки міста нами досліджені). І що цікаво – основними клієнтами є
жінки за… скажемо, 60 (насправді, усі 70, а то й більше). Акуратненькі бабульки
приходять освіжити зачіску, а заодно й поспілкуватися.
Жіночки за … років слідкують не тільки за своїми
зачісками, вони переймаються і фізичною формою. І не тільки жіночки. Майже щодня,
гуляючи з маленькою Юлею, я бачу бабусечок і дідусиків, які займаються ходьбою,
а то й бігом. Звісно, вони вітаються. А потім захоплено розказують, яка гарнюня
у мене дитина. Якщо Юля лежить в колясці – обов’язково питають, чи можна
подивитися на малятко.
Як це відрізняється від того, що відбувається в
Україні! І мами-бабусі діток ховають від недобрих поглядів і зурочень, але й
погляди, які кидають цікаві тітоньки, зазираючи через плече у коляску, також часто
не назвеш доброзичливими. А в Америці усі щиро захоплюються немовлятами. І бабусі
й дідусі, і тітоньки й дядечки. І завжди питають дозволу подивитися. Зараз я
вже цьому не дивуюся, а спочатку не могла вийти з дива. Особливо вразило мене,
коли я проходила повз бар, біля якого стояв і курив якийсь чолов’яга. Він привітався,
спитав, чи можна глянути на маля, а потім став захоплено махати руками: «Воно
подивилося на мене! Воно кліпнуло!» А потім ще уточнив, чи це дівчинка і якого
віку.
І наостанок про вітання. Загальновідомо, що
американці ввічливі, завжди вітаються у магазинах-ресторанах тощо. До цього ми
звикли ще в Балтиморі. Як і до того, що вітаються незнайомі люди, коли
проходять повз тебе по доріжці. А у нашому містечку вітаються всі і всюди. Якщо
ти на протилежному боці дороги – помахають рукою чи кивнуть. Проїжджає повз
тебе машина – водій обов’язково посміхнеться і махне рукою, незалежно від того,
чи це поштар, пожежник чи поліцейський. Не махають лише водії вантажівок, бо
вони не місцеві. J
Немає коментарів:
Дописати коментар