До 7.45 вранці Марічка має бути в школі. Вставати так рано важко, йдемо сонні. Назустріч крокує мама, яка вже відвела свого школярика: «Good morning!» Підходимо до перехрестя, де стоїть crossing guard (спеціальна людина, яка зупиняє машини, коли школярі переходять дорогу): «Good morning!» Біля входу до школи зустрічають завучі (принаймні я для себе так визначила їхні посади): «Good morning!» Вони ще можуть зауважити, що Марічка сьогодні особливо гарна. І для кожного не шкода вітання і щирої посмішки.
Виходжу з Маріччиного класу. У коридорі молодшої школи чергує ще одна завуч: «Have a good day!» Додому йду вже не така сонна. Так, ранок і справді добрий, а на мене чекає гарний день. Біля перехрестя прощаюся з crossing guard, яка обов’язково каже, що ще сьогодні побачимося: «See you later». Обмінюємося побажаннями гарного дня. І коли я вдень забиратиму Марічку, вона знову привітається, незважаючи на те, що ми вже бачилися, бо ж нескладно зробити людині приємне, посміхнутися.
Завжди вітаються касири, консультанти в магазинах. Якщо не потрібна їхня допомога, просто бажають гарного полювання.
Так, це усе дрібниці. Але тепер спробуємо уявити іншу картину. Ранок, маршрутка, усі сонні й злі. Якщо хтось комусь наступив на ногу – чудово, є на кому відігратися. А якби водій усім казав: «Доброго ранку!» І кожен, хто заходив у автобус, вітався і бажав гарного дня, дні справді не здавалися б такими похмурими.
Так, у США зовсім інші реалії, але й інша культура сприйняття світу та інших людей.
Усім відома американська посмішка і ввічливість. Чомусь її вважають награною, неприродною. Такою вона здається неамериканцям, для яких не властиво дарувати свій гарний настрій іншим. А американці змалечку привчені з усіма вітатися і питати, як справи. Так, це питання не передбачає розлогої відповіді, але ж і українські «Як ся маєш?» чи «Як справи?» також переважно формальні, якщо, звичайно, не стосуються родичів чи друзів. А такі ніби дрібниці, як «Good morning!» або «Hi! How are you?», з самого ранку піднімають настрій.
А тепер про неамериканців. Точніше, про тих, хто отримав громадянство у дорослому віці, а не народився тут. Звичайно, дорослим важко звикати до іншого способу життя, мови, звичаїв. Частині це вдається, а частина лише часом «вдягає» посмішку, щоб привітатися з кимось, а проминувши людину, одразу знімає незручну маску. А дехто і не намагається вдягати…
Цю думку проілюструю двома замальовками. Перша: забігайлівка Subway. По місту таких розкидано багато. У тій, яку відвідали ми, працювали лише індуси. І, знаєте, було відчуття, що з Америки ми перенеслися в іншу країну: стомлені змучені обличчя, ані найменшого натяку на посмішку. Окрім того, важко було зрозуміти їхню англійську, зрештою, як і їм – нашу.
Замальовка друга: російський магазин. Такі магазинчики є по всій Америці. У містах, де багато вихідців з колишнього СРСР, відповідно, більше і таких торгових точок. Заходиш у магазин – і таке враження, ніби машина часу перенесла тебе років на 20-25 назад, у минуле. Перше, що кидається, ні, не в очі, у ніс – це запах. «Аромат» напівпідвальних овочевих магазинів 80-х років минулого століття… Обслуговування також приблизно таке саме, як і у радянських овочевих магазинах… Немає тут навіть натяку на посмішку, ніхто й не збирається її зображати. Навіщо? Своїх клієнтів вони все одно не втратять. Бо такого вибору круп, маринованих огірків-помідорів-грибів, шинки-ковбаси усе одно ніде в США не знайдеш. То для чого щось із себе зображати? Навпаки, ще й нагрубити злегка можуть. А то раптом ви зайшли сюди з ностальгією за старими добрими часами?
Коли Рома вперше повернувся в Україну зі Штатів, його питали про відмінності між країнами, про славнозвісну американську ввічливість. І він відповів: «Краще награна ввічливість, ніж щире хамство». Важко не погодитися з цими словами. Підписуюся під кожним із них. Але від себе додам, що американська посмішка і ввічливість усе ж таки не награні, а щирі. Американці так виховані, так звикли, вони просто не можуть інакше. І якщо людина впаде на вулиці, чи на дорозі загрузне автомобіль – обов’язково хтось зголоситься допомогти, а потім ще й сто разів перепитає, чи все ОК?
Звісно, і тут є різні люди, але сьогодні хочу закінчити на оптимістичній ноті. Про інше – наступного разу.
Немає коментарів:
Дописати коментар