Сьогодні розкажу ще про дві хати, які ми оглядали у різні дні, і додам посилання, щоб ви могли побачити те, про що я розповідаю.
Обидві хати знаходяться на Walnut street, тобто Горіховій вулиці. :) Перша, коли ми прийшли її дивитися, була вже
продана, та Джанет усе одно показала її нам. З нею була така історія: продавець
і покупець ніяк не могли домовитися про ціну. Продавцеві було мало, а покупець
не готовий був запропонувати більше – класика жанру, що тут скажеш. Хата знову
повернулася на ринок, Джанет запросила нас її оглянути, а вони взяли і
домовилися. Та менше з тим.
Будинок не дуже великий, але має два поверхи. Описувати детально не буду,
бо, по-перше, враження вже дещо затерлися, а по-друге, раз він уже не
продавався, ми до нього пильно й не придивлялися. На першому поверсі – кухня,
їдальня, вітальня, одна спальня і ванна. Ще дві спальні – нагорі. Одна з них
могла б бути Маріччиною – у ній є ще дверцята у крихітну кімнатку зі зрізаною
стелею – дорослому треба було б нагинатися, а для дитини – те, що треба. Це
могла б бути ігрова кімната або ляльковий палац. Так ми з Ромою між собою
говорили. Що ще цікавого і гарного було в тому будинку, так це sun room – така собі веранда з велетенськими
вікнами, на якій можна вмоститися влітку і споглядати захід сонця, а чи весною
чи восени – дивитися на дощ, а якщо провести опалення, то можна і взимку
милуватися снігом і пити глінтвейн чи гарячий шоколад. Бейсмент звичайний,
недороблений, з незвичайного хіба що заглиблення – такий собі погрібець.
Досить гарний будинок, і ціна притомна, хоча там треба було б теж
докластися – скрізь жахливі кольорові шпалери з крупними узорами. Але навіть
якби він все ще продавався, навряд чи ми б на ньому зупинилися, Джанет
розповіла, що у цієї вулиці є певна особливість. Справа в тому, що по Горіховій
двічі на день, вранці і ввечері, ходять непевні суб’єкти – місцеві в’язні йдуть
у центр міста, на роботу, ну і, відповідно, з роботи. Раніше, за словами
Джанет, це створювало проблеми, тож навіть видали постанову про те, щоб вони
ходили не більше, ніж по двоє. «Дітей, звісно, треба навчити, як поводитися з
незнайомцями». Звісно, треба навчити, але краще, якщо подібні незнайомці не
ходитимуть повз нашу хату.
Другий будинок на Горіховій ми оглядали разом з Марічкою, і ми всі
погодилися, що він більше достойний ціни в $100.000, ніж цегляний, який раніше був нашим
фаворитом.
У цій хаті раніше жив один із заступників президента університету, де
викладає Рома. І хата відповідає статусу. Ми зайшли з боку двору (нагадаю, що у
США у всіх будинках два входи – з вулиці, тобто парадний, і з внутрішнього
двору) і опинилися у велетенській кухні, найбільшій з тих, що ми бачили тут, у
Вест Юніон, коли оглядали хати. На цій кухні можна і дискотеки влаштовувати, а
не тільки розмістити обідній стіл. А от їдальня і вітальня не дуже великі. У
вітальні камін – тільки не вмонтований, а просто поставлений на кам’яну плиту у
кутку кімнати.
Високі стелі, багато натурального, гарно виробленого дерева – самі тільки
сходи на другий поверх чого варті – чи не тому Юлі так сподобалося ними
підніматися-спускатися.
Та я трохи поспішила. З кухні ми одразу пішли не кімнати розглядати, а
бейсмент. І він таки вразив. Стіни покриті каменем. «Мені подобається, це круто»,
– сказала Марічка. Воно ніби стильно виглядає, але камінь неймовірно холодний.
У такому бейсменті не зробиш сімейну кімнату чи кабінет, зате гарно зберігати
вина – якраз потрібна температура. Стіни декорувала каменем колишня власниця
будинку, що жила тут ще до помічника президента. У неї помер чоловік, і роботою
вона відволікалася від сумних дум.
Та камінь – не найбільша окраса бейсмента. Уявіть собі напівкруглу скляну
стіну. Уявили? А за нею – душова. Прямо тобі ексгібіціонізм якийсь. У тій хаті,
що я описувала минулого разу, також у душовій не було дверей, але хоч стінки
непрозорі! Мене подивував цей душ.
Тепер нарешті пройдемося основними поверхами. Окрім згадуваних уже мною
кухні, їдальні і вітальні, на першому поверсі є одна спальня і туалет. Щоб
добратися до туалету, треба пройти через спальню. Не дуже добре, як на мене.
Якби купували цю хату, кімната дісталася б Марічці, бо ж маленька Юля має спати
поруч із батьками. Звісно, Марічка була не в захваті від ідеї, що через її
кімнату усі ходили б у туалет.
Коли усі підіймалися сходами нагору, ми з Юлею затрималися внизу – малятко
взялося за свою улюблену справу – зачиняти двері, – і ледь не наробили шкоди.
Двері так і не вдалося зачинити, бо вони зачепилися об… люстру! Значить, раніше
ці двері ніхто не зачиняв…
На другому поверсі також виявилося досить дивовиж. Вони чекали на нас у
ванні. Та спочатку ми оглянули спальні. Одна невелика, яка мала б стати Юлиною,
інша – чимала, бо перероблена колись із двох спалень. Про це нагадує стик
ковроліну посеред кімнати і два клозети (ті, що вмонтовані шафи :) ).
Ну і – нарешті! – ванна. Досить велика. У стіні – шухляда –
«білизнопровід», яка доправляє брудну білизну у бейсмент. «Тільки не треба
показувати це твоїй маленькій сестричці, – сказала Джанет Марічці, – бо вона
захоче туди залізти». Але «ліфт» для білизни – то для нас не новина, ми вже
таке бачили, та у стіні були ще одні дверцята…
І саме ці дверцята викликали найбільше здивування. За ними була крихітна
кімнатка. На кого вона розрахована – важко сказати, бо стеля знаходиться на
рівні пояса дорослої людини, може, навіть трохи нижче. Джанет теж дивувалася,
але зауважила, що там можна складати якісь речі. Рома ж потім сказав мені, що
подібні приміщення є в усіх чи майже усіх хатах. Їхнє призначення – не
допускати перегріву основних приміщень, які знаходяться під ними. Для чого
лишати доступ до цієї нори – незрозуміло.
Марічка зазирнула і сказала: «Моторошно!» А мені одразу пригадалися якісь
фільми жахів, коли через крихітні дверцята пролізає усяка нечисть. Чи взяти ту ж «Кораліну».
Подібні історії не беруться нізвідки. Так що ми не тільки собі хату шукали, а й
поглиблювали свої знання: тепер я краще розумію, що навіює усілякі страшилки
творцям сучасної американської культури.
Отак-от, потихеньку, я й добралася нарешті до кінця цього допису, та й
серії записок про пошук хати також. Щодо останнього будинку зазначу ще пару нюансів.
Заїзд у гараж – спільний із сусідами, а це аж ніяк не плюс. Думаю, кожен може
пригадати купу історій сварок сусідів через якусь спільну чи спірну ділянку. До
того ж, на вулиці у тих самих сусідів, із якими будинок має спільний заїзд,
чималенький вольєр із немалим таким собакою. Пес був на диво миролюбним – жодного
разу не гавкнув (може, замерз, бо морозець добряче хапав за щоки), але це не
означає, що він завжди такий. Та й потім, там, де товчуться і галасують діти, часом
і самому хочеться вити і гавкати, чого ж хотіти від тварини? Так що ці моменти
також не додають хаті балів до загального рейтингу. Але я рада, що ми відвідали
цей будинок – побачили багато цікавого, а ті таємничі дверцята, можливо, ще
мені стануть у пригоді, з’являться у наступній книжці…
До речі, поглянути на останній будинок можна тут:
А на цегляну хату можна подивитися отут:
Посилання будуть дійсні, поки не знайдуться покупці на будинки.
Ну що ж, мені цікаво, чи вгадає хтось, на
якій хаті ми зупинилися? Тих, то знає, прошу зачекати з коментарями. :)
Немає коментарів:
Дописати коментар