вівторок, 29 січня 2013 р.

Як ми хату шукали Частина четверта


Сьогодні розкажу ще про дві хати, які ми оглядали у різні дні, і додам посилання, щоб ви могли побачити те, про що я розповідаю.
Обидві хати знаходяться на Walnut street, тобто Горіховій вулиці. :) Перша, коли ми прийшли її дивитися, була вже продана, та Джанет усе одно показала її нам. З нею була така історія: продавець і покупець ніяк не могли домовитися про ціну. Продавцеві було мало, а покупець не готовий був запропонувати більше – класика жанру, що тут скажеш. Хата знову повернулася на ринок, Джанет запросила нас її оглянути, а вони взяли і домовилися. Та менше з тим.
Будинок не дуже великий, але має два поверхи. Описувати детально не буду, бо, по-перше, враження вже дещо затерлися, а по-друге, раз він уже не продавався, ми до нього пильно й не придивлялися. На першому поверсі – кухня, їдальня, вітальня, одна спальня і ванна. Ще дві спальні – нагорі. Одна з них могла б бути Маріччиною – у ній є ще дверцята у крихітну кімнатку зі зрізаною стелею – дорослому треба було б нагинатися, а для дитини – те, що треба. Це могла б бути ігрова кімната або ляльковий палац. Так ми з Ромою між собою говорили. Що ще цікавого і гарного було в тому будинку, так це sun room – така собі веранда з велетенськими вікнами, на якій можна вмоститися влітку і споглядати захід сонця, а чи весною чи восени – дивитися на дощ, а якщо провести опалення, то можна і взимку милуватися снігом і пити глінтвейн чи гарячий шоколад. Бейсмент звичайний, недороблений, з незвичайного хіба що заглиблення – такий собі погрібець.
Досить гарний будинок, і ціна притомна, хоча там треба було б теж докластися – скрізь жахливі кольорові шпалери з крупними узорами. Але навіть якби він все ще продавався, навряд чи ми б на ньому зупинилися, Джанет розповіла, що у цієї вулиці є певна особливість. Справа в тому, що по Горіховій двічі на день, вранці і ввечері, ходять непевні суб’єкти – місцеві в’язні йдуть у центр міста, на роботу, ну і, відповідно, з роботи. Раніше, за словами Джанет, це створювало проблеми, тож навіть видали постанову про те, щоб вони ходили не більше, ніж по двоє. «Дітей, звісно, треба навчити, як поводитися з незнайомцями». Звісно, треба навчити, але краще, якщо подібні незнайомці не ходитимуть повз нашу хату.
Другий будинок на Горіховій ми оглядали разом з Марічкою, і ми всі погодилися, що він більше достойний ціни в $100.000, ніж цегляний, який раніше був нашим фаворитом.
У цій хаті раніше жив один із заступників президента університету, де викладає Рома. І хата відповідає статусу. Ми зайшли з боку двору (нагадаю, що у США у всіх будинках два входи – з вулиці, тобто парадний, і з внутрішнього двору) і опинилися у велетенській кухні, найбільшій з тих, що ми бачили тут, у Вест Юніон, коли оглядали хати. На цій кухні можна і дискотеки влаштовувати, а не тільки розмістити обідній стіл. А от їдальня і вітальня не дуже великі. У вітальні камін – тільки не вмонтований, а просто поставлений на кам’яну плиту у кутку кімнати.
Високі стелі, багато натурального, гарно виробленого дерева – самі тільки сходи на другий поверх чого варті – чи не тому Юлі так сподобалося ними підніматися-спускатися.
Та я трохи поспішила. З кухні ми одразу пішли не кімнати розглядати, а бейсмент. І він таки вразив. Стіни покриті каменем. «Мені подобається, це круто», – сказала Марічка. Воно ніби стильно виглядає, але камінь неймовірно холодний. У такому бейсменті не зробиш сімейну кімнату чи кабінет, зате гарно зберігати вина – якраз потрібна температура. Стіни декорувала каменем колишня власниця будинку, що жила тут ще до помічника президента. У неї помер чоловік, і роботою вона відволікалася від сумних дум.
Та камінь – не найбільша окраса бейсмента. Уявіть собі напівкруглу скляну стіну. Уявили? А за нею – душова. Прямо тобі ексгібіціонізм якийсь. У тій хаті, що я описувала минулого разу, також у душовій не було дверей, але хоч стінки непрозорі! Мене подивував цей душ.
Тепер нарешті пройдемося основними поверхами. Окрім згадуваних уже мною кухні, їдальні і вітальні, на першому поверсі є одна спальня і туалет. Щоб добратися до туалету, треба пройти через спальню. Не дуже добре, як на мене. Якби купували цю хату, кімната дісталася б Марічці, бо ж маленька Юля має спати поруч із батьками. Звісно, Марічка була не в захваті від ідеї, що через її кімнату усі ходили б у туалет.
Коли усі підіймалися сходами нагору, ми з Юлею затрималися внизу – малятко взялося за свою улюблену справу – зачиняти двері, – і ледь не наробили шкоди. Двері так і не вдалося зачинити, бо вони зачепилися об… люстру! Значить, раніше ці двері ніхто не зачиняв…
На другому поверсі також виявилося досить дивовиж. Вони чекали на нас у ванні. Та спочатку ми оглянули спальні. Одна невелика, яка мала б стати Юлиною, інша – чимала, бо перероблена колись із двох спалень. Про це нагадує стик ковроліну посеред кімнати і два клозети (ті, що вмонтовані шафи :) ).
Ну і – нарешті! – ванна. Досить велика. У стіні – шухляда – «білизнопровід», яка доправляє брудну білизну у бейсмент. «Тільки не треба показувати це твоїй маленькій сестричці, – сказала Джанет Марічці, – бо вона захоче туди залізти». Але «ліфт» для білизни – то для нас не новина, ми вже таке бачили, та у стіні були ще одні дверцята…
І саме ці дверцята викликали найбільше здивування. За ними була крихітна кімнатка. На кого вона розрахована – важко сказати, бо стеля знаходиться на рівні пояса дорослої людини, може, навіть трохи нижче. Джанет теж дивувалася, але зауважила, що там можна складати якісь речі. Рома ж потім сказав мені, що подібні приміщення є в усіх чи майже усіх хатах. Їхнє призначення – не допускати перегріву основних приміщень, які знаходяться під ними. Для чого лишати доступ до цієї нори – незрозуміло.
Марічка зазирнула і сказала: «Моторошно!» А мені одразу пригадалися якісь фільми жахів, коли через крихітні дверцята пролізає усяка нечисть. Чи взяти ту ж «Кораліну». Подібні історії не беруться нізвідки. Так що ми не тільки собі хату шукали, а й поглиблювали свої знання: тепер я краще розумію, що навіює усілякі страшилки творцям сучасної американської культури.
Отак-от, потихеньку, я й добралася нарешті до кінця цього допису, та й серії записок про пошук хати також. Щодо останнього будинку зазначу ще пару нюансів. Заїзд у гараж – спільний із сусідами, а це аж ніяк не плюс. Думаю, кожен може пригадати купу історій сварок сусідів через якусь спільну чи спірну ділянку. До того ж, на вулиці у тих самих сусідів, із якими будинок має спільний заїзд, чималенький вольєр із немалим таким собакою. Пес був на диво миролюбним – жодного разу не гавкнув (може, замерз, бо морозець добряче хапав за щоки), але це не означає, що він завжди такий. Та й потім, там, де товчуться і галасують діти, часом і самому хочеться вити і гавкати, чого ж хотіти від тварини? Так що ці моменти також не додають хаті балів до загального рейтингу. Але я рада, що ми відвідали цей будинок – побачили багато цікавого, а ті таємничі дверцята, можливо, ще мені стануть у пригоді, з’являться у наступній книжці…
До речі, поглянути на останній будинок можна тут:
А на цегляну хату можна подивитися отут:
Посилання будуть дійсні, поки не знайдуться покупці на будинки.
Ну що ж, мені цікаво, чи вгадає хтось, на якій хаті ми зупинилися? Тих, то знає, прошу зачекати з коментарями. :)

Немає коментарів:

Дописати коментар