Радіти життю

У четвер їздили у коледж, де проходив науковий фестиваль для дітей. Різні навчальні заклади й освітні організації робили для школярів якісь цікаві презентації. Рома представляв Університет верхньої Айови (Upper Iowa University), де він працює, якщо точніше – програму комп’ютерних наук. Біля університетського стенду можна було пограти у комп’ютерні ігри, переробити їх на свій смак, а також запрограмувати робота: робитиме те, що ти йому скажеш.

Запам’яталися також стенди з комахами. У пробірках були різні мухи і жуки, які мешкають у воді. Треба було уважно роздивитися їх і розпізнати на малюнку. А жіночка потім пояснювала, які комахи невибагливі, а які живуть лише в чистій воді. Саме за тим, які види мешкають у водоймах, спеціалісти визначають якість води.

Були комахи й біля іншого стенда. Цього разу – у склі. Поруч із метеликами та жуками стояв ноутбук. Поводивши по комахах спеціальним датчиком (мені це нагадало УЗД), можна було побачити зображення на екрані. Ми з Марічкою надовго зупинилися біля цифрового мікроскопа – найдовше розглядали крила метелика і голову богомола. Богомол і так був чималенький, але збільшена голова видавалася ще більш химерною, ніж була насправді.

Я не буду переповідати усього, що там було. Не буду розказувати про надувний планетарій, тим паче, що Марічка там була без мене; про модель людини, з якої можна було витягти усі органи, а потім запхати назад; про роботів, зроблених з лего і не тільки, які їздили по намальованих лініях чи якими можна було керувати за допомогою пульта; про навчальні ігри для ай-подів тощо. Мені захотілося написати не про саму подію, хоча вона варта окремого допису, а про двох людей, яких я там побачила і які мене вразили.

Спочатку скажу кілька слів про президента коледжу. Я вже четвертий рік живу в США і ніби звикла до ввічливості і дружелюбності, які американці виявляють до оточуючих. Та часом усе ще дивуюся, бо не можу уявити чогось подібного в Україні.

Фестиваль уже наближався до кінця. Учасники, які три години поспіль розважали натовпи дітей (а людей було справді дуже багато, організатори самі не чекали такого успіху), нарешті могли відсапатися – під кінець відвідувачів стало менше. Президент коледжу ходив із кімнати у кімнату, від стенда до стенда і всім дякував. Я з Юлею стояла біля Роми. Пан президент не тільки посміхнувся і заговорив до Юлі, а й запитав, чи нам не потрібно води чи молока для дитини. Ми спочатку відмовилися, а потім сказали, що пляшка води не завадила б, так він ще перепитував, чи точно не треба молока для маляти. Він нікого не кликав, не давав жодних доручень, а пішов і приніс воду. От хоч що кажіть мені, а я не уявляю собі президента українського навчального закладу, який сам носить комусь воду…

Коли ми йшли до виходу, він знову нам дякував за те, що прийшли. Я йому дякую, а він: «Та ні, це вам спасибі!»

Тепер трохи повернуся назад, коли фестиваль був у розпалі. Я носилася-возилася з Юлею, так що особливо не мала змоги роздивлятися, що відбувається навколо, та того, про кого ще хочу розповісти, не могла не зауважити. Хоча спочатку я побачила дівчинку, яка сиділа на капоті машинки. Я одразу подумала, що то якийсь атракціон на зразок роботів, аж потім побачила, хто керує транспортом. Це був хлопчик років восьми-десяти. От я зараз пишу, а на очі навертаються сльози. У малого не було ні рук, ні ніг… Лише дуже рухлива культя – там, де мала бути ліва рука, саме нею хлопчик і керував своєю машиною. Так, це не був звичайний інвалідний візок, це була справжня машина, і малий із задоволенням катав свою подругу. Він не тільки вправно керував своїм транспортом, він запускав роботів, користуючись пультом.

І мені пригадалося, що тут, в Америці, я вже бачила незвичайного хлопчика-інваліда. У того хлопчини не було ніг, але він спритно їздив рядами сувенірного магазину (якщо не помиляюся, це було в одному з музеїв Вашингтону і, здається, я вже про це колись писала) і грався з братом і сестрою. Його ніхто не віз, не супроводжував, не заглядав йому в рота, він прекрасно обходився сам.

Звісно, у США дбають про потреби інвалідів. Для них є спеціальні туалети, підйомники у басейнах, доріжки у печерах тощо. Вони такі ж члени суспільства, як і звичайні люди. Але мене все одно дивує життєрадісність цих хлопчаків: вони тішаться тому, що мають, насолоджуються всім, що дає їм життя. Це нам здається, що вони обділені. Насправді обділені ми. У нас є руки-ноги, голова теж ніби на місці, але нам усе одно чогось бракує для щастя. Може, Бог посилає на землю таких янголят, щоб ми нарешті побачили, що у нас є все, щоб бути щасливими?

Цим знаком питання можна було б закінчити допис. Та я бачила маму цього хлопчика. Гарна жінка з добрими очима виглядала трохи стомленою, але не змученою! – і дивилася на юрми дітей з теплою посмішкою. Вона заговорила до Юлі: «Яка ж ти маленька красунька!» Мені хотілося щось їй сказати, якось підтримати, але я направду не знала, що говорити. Можливо, їй і не потрібна підтримка. Вона сама знає, що її дитина – особлива, і її місія – нагадати усім нам, що щастя не треба шукати, воно – в кожній миті життя, просто треба навчитися помічати його і радіти тому, що маємо тут і зараз…