На початку вересня минулого року, напередодні Маріччиного дня народження,
ми купили двох мишок-піщанок, бо доця давно просила про тваринок. Я тоді писала
про наших мишок і викладала фотографії.
Хоч піщанки – це не кіт і не собака, з ними особливо не пограєшся, ми
звикли до них. До того, як вони кумедно-очікувально всідаються, коли хтось
проходить повз клітку. До того, як вони бігають між поверхами, коли їм
поміняють підстилку: перекушують травинки чи соснові голочки, носяться з ними,
мостять собі гніздечко. До того, як бігають у колесі, або – одна за одною,
намагаючись забрати собі смачний шматочок.
У них різний характер. Чорна Лілька жвава, допитлива, активна. Спочатку пробувала
кусатися і навіть цапнула за палець Маріччину подружку (а нічого було на руки
брати на другий день після приїзду з магазину, якщо продавець казала дати
мишкам три дні на звикання до нового помешкання!). Це Лілька днями бігає в
колесі. Вона перша хапає смаколики, які потрапляють у клітку. Це вона днями
шкребе куток клітки, намагаючись зробити підкоп. Це вона погризла усі пластикові
доріжки і колесо, яке продавалося з кліткою. Залишки доріжок довелося викинути.
Колесо замінили залізним. Саме Лілька намагається вилізти з клітки, коли
відчиняються дверцята. І це вона ледь не вискочила з коробки, де сиділа з
Челсою, поки Рома з Марічкою чистили клітку.
Бура Челса зовсім інша. Спокійна, лінива і товста. Був навіть період, коли
ми думали, чи вона, бува, не вагітна. У той час, коли Лілька риє черговий
підкоп або прогризає додаткові ходи, вона спить, дрімає або сидить у мисці з
кормом і випорпує звідти щось, бо перебірлива. Якщо залазить у колесо – то щоб трішки
поперебирати лапками, а не крутити сонечка і вилітати на швидкості, як Лілька. Навіть
якщо щось їстівне падає їй прямісінько під носа, вона його ніби не бачить, аж
поки Лілька не вхопить – о, це інша справа: ану дайте й мені тієї смакоти!
Не один раз і не двічі ганялися наші мишки одна за одною, прагнучи дістати
найсмачніше. Спали, притулившись одна до одної, чистили шерсть, разом мостили
гніздо і гризли хатку… А потім щось сталося…
Два тижні тому під ранок я чула, що піщанки якісь дуже активні: товклися у
клітці і не знали спокою. Вранці ми побачили, що Лілька бігає за Челсою. Насварили
Лільку, пожаліли Челсу, та й лишили їх.
Протягом дня я бачила, що Челса весь час сидить або в куточку біля миски з їжею,
або в куточку під колесом. Якщо спускалася на нижній рівень – тут же буквально злітала
нагору. Тоді я ще не розуміла, що відбувається.
Коли Лілька підповзала до Челси під колесо чи наближалася до миски з їжею –
та її зіштовхувала, ніби просила лишити в спокої. Тоді я написала Ромі, що,
може, Челса захворіла і хоче побути сама.
А потім сталося жахливе. Не знаю, як Челса опинилася внизу, але піднятися
нагору у рятівний куточок вона вже не змогла: Лілька стала її товкти. Я спочатку
кричала, потім стала трусити клітку, та мої дії не мали жодного ефекту, окрім
того, що розплакалася Юля. Я пробувала ще чимось штрикати їх, щоб вони
розійшлися, але це також не дало жодного результату.
Мене колотило, мені було страшно, але я розуміла, що маю розборонити їх. Я витягла
Лільку і посадила її в коробку з вирізаними дірками, де миші сиділи, коли
чистили їхню клітку. А потім цю коробку поставила у більшу коробку, бо ж пам’ятала,
що піщанки – істоти стрибучі, а Лілька до того ж ще й дуже допитлива і якось
уже майже вилізла з меншої коробки. Накидала їй їжі і перевіряла періодично, що
вона там робить. Мене було неспокійно і тоді, коли вона товклася і шаруділа:
може, уже прогризла меншу коробку і гризе тепер велику? Коли ж із коробок не
долинало жодного звуку – неспокій виростав у рази: може, уже вилізла і треба її
шукати по хаті?
Бідна Челса сиділа собі там, де я її залишила. Колись товста і розкішна,
вона здавалася маленькою, худенькою і нещасною. Шерсть збилася, вона тяжко
дихала. Тоді я написала Ромі, що її треба відвезти до ветеринара.
Рома з Марічкою взяли обох піщанок – в різних коробках. Правда, ветеринар
на Лільку навіть не дивився. Челса виявилася страшенно покусаною – на спині і
животі – і зневодненою, що не дивно, адже поїлка причеплена на нижньому рівні,
а Лілька її туди не пускала. Лікар наколов тваринку антибіотиками і підтримуючими
ліками, хоча порадив не тішити себе ілюзіями, бо стан дуже важкий. І сказав
прийти наступного дня. На наступний день обіцяли великий сніг. «Я піду пішки,
якщо треба буде, але віднесу Челсу до лікаря», – сказала Марічка. А ще вона
сказала, що не зможе більше любити Лільку, якщо Челса помре. І я її розумію. Марічка
з самого початку Челсу любила більше, а мені подобалася чорна баламутка.
Увесь вечір і всю ніч ми приглядалися до Челси. Вона сиділа майже весь час
на одному місці – маленький бурий клубочок. Часом підповзала попити.
Я вирішила, що, раз вона дожила до ранку, то видужає. Навіть встигла
озвучити цю свою думку Марічці, а потім з кухні прийшов Рома і сумно похитав
головою. Я не вірила, бо ще якусь годину тому Челса дихала. Я сама бачила! Пішла
перевірити. Не підіймається шерстка – жодного руху…
Минуло два тижні, і емоції ніби трохи вляглися, але пишу оце зараз, і знову
клубок у горлі стоїть. А тоді кілька днів душила якась пустка. Так, ніби зникло
щось важливе. Ти його і не помічав, доки воно було, а як зникло – не вистачає. Ніби
щось зламалося і в світі довкола тебе, і в тобі…
З того часу усе змінилося. Немає тепер веселих перегонів у клітці. Тихо стало.
Ніхто не бігає в той час, коли я засинаю. Мені здається, що Лілька стала якоюсь
сумирнішою. Менше гризе, менше копає, менше бігає.
Спочатку мені взагалі не хотілося заглядати до клітки. І розуміла, що треба
кинути якісь овочі миші, щоб не на самому сухому кормі жила, але перед очима
з’являлася нещасна Челса, і я не могла пробачити Лільці те, що вона зробила. Дурна
тварина. Так, ніхто від мишей-піщанок особливого розуму не чекав. Але ми купили
саме їх, бо нам сказали, що одностатеві піщанки можуть жити разом, на відміну
від хом’яків, які майже одразу починають битися за територію. І битви ці
тривають, поки залишиться один господар.
Вони ж півроку жили мирно! Що ж сталося?
Немає відповіді на це питання. Але є ще одне: що робити далі? Віддати Лільку
назад у зоомагазин і взяти нову мишку чи лишити все, як є? Марічка без
особливого ентузіазму ставиться до Лільки. І наші з Ромою почуття до неї також
змінилися…
Я так само, як і раніше, даю їй шкірки від овочів і фруктів. Але немає тієї
радості, що була. Причому, мені здається, з обох боків клітки. Але це, мабуть,
уже я фантазую…
Ми відповідальні за тих, кого приручили....
ВідповістиВидалитиСаме тому так боляче... Хтозна, якби розсадили їх раніше, може, усе склалося б по-іншому...
ВідповістиВидалити